Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІV. ЧАС ДОРОСЛІТИ (настав)
Так, безумовно, спроба вступу номер «один» у Героя
з тріском провалилася. Але провал цей був заздалегідь
прогнозованим. А то, з чим йому довелося зіткнутися,
абсолютно не надихало його на «подвиги». До того ж,
боротися там було не за що - не для його волелюбної і
авантюрної натури - бути військовим. Хоча і залишився
немалий хворобливий осад від отриманого «проколу»
самолюбності - від самого факту особистої «поразки»,
на ментальному рівні. Але і той дуже скоро вивітрився
на тлі подальших доленосних подій
Глава 24. ХІД «КОНЕМ»
Частина 1. Повернення «на Щиті»
Так, не приховую, я, звичайно, був трохи пригнічений. Але не самим фактом, що «завалився» на іспитах і не вступив до цього закладу. Якщо бути до кінця справедливим, чесним і відвертим, я не боровся за це місце під таким неласкавим сонцем. Мене засмутив сам факт моєї першої серйозної життєвої поразки. Але перст долі обдурити неможливо. Трохи пізніше він чітко вкаже мені, що я реально маю робити й куди насправді прагнути. Зате у свій актив можна було сміливо класти набутий певний неоціненний досвід з вступних іспитів, що теж дуже важливо. Ну, а щодо колоритної місцевої екзотики, то, без сумніву, її було вище за дах. Суцільний, безперервний драйв. Вже цього моїй душі було більш ніж достатньо. Тут, як кажуть, без коментарів.
Якщо підбивати невтішні підсумки моєї «веселої» виїзної кампанії щодо вступу до цього навчального закладу, то можна відзначити таке. По-перше, не так вже й страшний чорт, як його малюють. Цілком посильно і можна сміливо вступати до любого закладу, навіть, здавалося б, за такого спочатку дикого, невиграшного, стельового конкурсу. І зовсім не обов'язково це стосується лише військових училищ. По-друге, реальна конкуренція дуже невелика – надто багато приїжджає відвертого «баласту». Основний приїжджий контингент, по суті, має цілковитий нуль шансів на безнапасний результат заходу. По-третє, таким, як я, навіть намагатись будувати кар'єру в армії абсолютно ні до чого. І взагалі потрібно просто бажати туди потрапити, чого про мене явно говорити смішно.
Ось кого мені було щиро шкода, то це батька. Звичайно, він був дуже засмучений моєю невдачею. Йому бачилися реальні, дуже близькі перспективи протилежного. Зі свого боку він намагався робити і реально зробив все, що необхідно, що міг, що було в його силах, по максимуму. Проте факт очевидний - додому доводиться повертатися ні з чим. Реальна трагедія.
До речі, тут я зроблю невеликий відступ від теми.
Як і прогнозувалося, Кадуцький-молодший без особливих проблем «протиснувся» до геройського училища. Якось випадково зустрів його в Херсоні, в одному з міських військкоматів. Наприкінці льоту його військової кар'єри. До особливих регалій не дістався. У чині майора був на підході до свого 50-річчя. Безславно дослужував своє в Генічеському райвійськкоматі. Та ж доля, в кращому разі, я так вважаю, «загрожувала» і мені, але, мабуть, ще гірша. Адже я не мав такого солідного протеже - брата, який служив у Генеральному Штабі ЗС СРСР. Олександр тоді журився: і армія стала не та, і платять гроші, і соцзабезпеченість ніяка. Ось і виходить - нічого я тоді не втратив... Точно зовсім не у фаворі виявилася наша доблесна Армія!
24 липня я сідав на поїзд «Москва – Миколаїв» у самому добродушному настрої, чого зовсім не міг сказати про батька. Нас проводжав дядько Валера.
- Нічого, гардемаріне, (знову він мене так «обізвав»!), сильно не журись, приїжджай до нас наступного року, неодмінно вступиш, я в цьому певен. Досвід – велика штука! Часу для якіснішої підготовки буде валом. Голова в тебе зовсім не дурна. Я сказав би, світла. Все твоє ще попереду, друже, як і все життя. Будемо на тебе знову чекати. Ну що ж, успіхів тобі! А обіцянку свою, не боїсь, я дотримався, на провокації не піддався – він кивнув у бік батька, який, стоячи трохи осторонь, длубався в сумці, вишукуючи квитки для провідника вагона.
- А я у вас і не сумнівався, дядьку Валеро! Але ні, не прокотить уже для мене армійський виш. Ситий я по горло цією «дубовою» романтикою. Не хочу такого тухлого життя, як у мого батька. Ви абсолютно правильно відзначили, бойовий досвід отримано, а заразом і щеплення від майбутньої армійської кар'єри. Але, якщо мене й осінить приїхати знову вступати до Москви, то тільки до суто цивільного закладу. Однак навряд чи подібне зможе повторитися, аж надто ви далеко від нас. Та й в Україні за бажання можна гідне навчання знайти. Я ж не рвуся до дипломатів, як моя Варіка. Хоча і в Києві є такий же профільний заклад, як і МДІМВ. Може, я й хотів би там навчатись, ось тільки, що я там забув без знання мов? Он, наприклад, Варіку взяти, цілих три освоїла. Ось це я розумію – реально серйозний показник інтелектуалізму та гідна заявка на майбутній високий статус. Кому, як не їй, наважуватись і надалі з успіхом розробляти каверзну дипломатичну ниву?! А ми вже якось простіше...
- Ти, головне, не гарячкуй з нею. Вона – дівчина вкрай організована та розсудлива. З того, що ти мені про неї розповів, можу сказати одне – вона дуже далеко піде. А якщо так, то дуже важко вам доведеться удвох. Звичайно, якщо вам пощастить залишитися разом.
- То ви хочете сказати, що скоро вона мене забуде і покине?
– Я так не говорив. Розумієш, Славику, на жаль, принаймні мені так бачиться, реально не ти, а саме ВОНА визначатиме вашу спільну, а зрештою і твою подальшу долю. І тут, любий, я тобі зовсім не заздрю. Занадто високі у неї будуть горизонти та вимоги до життєвих цілей та пріоритетів, та й особиста планка задерта на пристойну позначку. Адже тобі, якщо у вас дай Боже все вдало зростеться, то, хочеш не хочеш, а доведеться відповідати цим її високим стандартам. Інакше у вас нічого путнього може, на жаль, не вималюватися. Але не хочеться мені тебе остаточно залякувати, у житті всяке трапляється... І потім, Славку, це лише моя суб'єктивна думка. У будь-якому разі треба залишатися самим собою. Так що тобі від душі побажаю знайти себе в цьому житті незалежно від обставин, що складаються, сміливо крокувати по обраному шляху і не брати в голову всякої нісенітниці. Ти – хлопець при пристойних мізках, чудовий, прогресивний, подобаєшся мені. Є в тебе потрібний стрижень. Не пропадеш однаково... Паша, гарного ти виростив хлопця, путящого! Ти свій запал, щодо його майбутнього, зменшив би. Дай йому більшої свободи, - це він уже звернувся до батька, що підійшов до нас, а далі знову до мене. - Славку, а локальні невдачі, вони у всіх бувають. Але проблеми лише загартовують нас, сильнішими роблять. Найголовніше – отримати правильні висновки зі своїх помилок і намагатися не повторювати їх. Повір, Славе, життя – класна штука. У тебе воно тільки-но починається, ти стоїш біля його порога. Твої найголовніші перемоги ще попереду! Дуже радий був зустрічі з вами, хлопці. Щасливого вам шляху! - З цими словами він потис мені руку, прихопивши до себе в оберемок, і почав прощатися з батьком. У цей час я вже підіймався на підніжку вагона.
Сидячи поки що наодинці у купе, міцно я задумався над останніми, та й не лише останніми, словами «старого» мудрого «наставника».
«А справді, як не крути, а все рухається до розпаду нашого з Варікою Великого Кохання. Має рацію дядько Валера, ой, як багато в чому правий! Не бачити мені по життю Варіку, як своїх вух. Ось як можна думати про якийсь прогрес у наших майбутніх відносинах за такого розкладу нашої теперішньої тупикової ситуації? Як можна поєднати несумісне: вона – тут, у цій гребаній Москві, а я тужно сяю десь у чорта на паличках, у своєму задрипаному Генічеську відтираюся?!... Це ж суцільна маячня якась! Та й Варіка теж гарна. Про що думає? Як життя своє планує? Як вона все це собі уявляє, водночас вдень і вночі стверджуючи, що безоглядно любить мене? Як можна нашу, м'яко кажучи, ненормальну ситуацію нормально мізками охопити? Або вона сама поки що до кінця не усвідомлює, що насправді відбувається, або в кінцевому випадку просто щадить мене?!... Не каже всієї правди?!... Невже кон'юнктурні кар'єрні міркування взяли над нею верх і стали для неї вище НАШОЇ ЛЮБОВІ?! Усвідомлено має намір грубо перекреслити все, що було між нами, що нас пов'язувало?!... Скільки тут питань зависає!.. Мамо люба!
Звичайно, знайти мені заміну, їй зовсім не важко. Аж бігом «шуліки» злетяться. Вибирай – не хочу!.. Але в кожному разі від цього мені зовсім не легше. Та не те слово, саме огидно, до неможливості паршиве на душі! Однак нічого не зробиш, ймовірно, доведеться готувати себе до найгіршого варіанту. Хоча так хочеться сподіватися на краще!.. Що ж, невдовзі все проясниться, треба тільки дочекатися її приїзду. І саме ставити питання руба. Це ж не жарти! Жити далі в такому неправедному дусі нестерпно! Досить цієї колишньої невизначеності, «задерла» до не можу! Досить дитинства! Досить грати в кішки-мишки та ховати голову в пісок! Або посипати її попелом... Треба розставляти всі крапки!.. Залишилось недовго чекати. Треба терміново вирішувати ситуацію вдвох! Однозначно та остаточно!».
Потяг рушив. Облаштувавшись у купе і зробивши всі передпохідні формальності, ми нарешті розслабилися. Крім нас у купе поки що нікого не було. Підсядуть згодом, у дорозі. До теперішнього моменту батько зі мною ще навсправжки не торкався підсумків моєї «поступальної пристрасті». Мабуть, відклав момент, щоб гарячими слідами не наговорити чогось зайвого. А тут і сам бог велів, ось його, зрештою, і прорвало.
- Так, синку, напартачив ти пристойно, однак. Так бездарно практично виграшну кампанію завалити... Самому не прикро? Адже з твоїм вступом все було саме на мазі, як то кажуть, схоплено і домовлено, та що там, воно було, по суті, в кишені. Сашко-то, дивись – який молодець! Вже він не прогавить свого... Але як же це ТИ так обробився? Як можна було настільки хріново до фізики підготуватися? Адже це навіть не математика, де в розумінні одне за інше чіпляється... Ніяк не можу я охопити!.. От у голові не вміщається!
- Знаєш, мені якось глибоко по барабану, що там у Сашки. Має, мабуть, своє покликання. Червоний прапор йому в руки. Я не Сашко. Отже, мені світить інший, свій розклад у житті. А щодо здав не здав... Що тут розуміти?!... Не доля, отже... Не просто ж так не той квиток витяг, нещасливий...
Батько одразу перебив мій спіч.
- Так треба було попросити іншого потягнути. Дивишся, пощастило б. Чи не здогадався, чи що? Може, на «трійку» і натягнув би, - батько все не вгамовувався.
- Ну, по-перше, для цього треба було б як мінімум на «четвірку» відповідати. Та річ навіть не в цьому. Я дупою відчував, що та ж фігня трапиться. Воно, якщо не пре, якщо відразу не в масть, то сто відсотків у повному комплексі. Тому остигни вже й не метушись. Після бійки нема чого кулаками розмахувати. Адже все одно не допоможе змінити щось. Проїхали, любий…
- Гаразд. Тепер після приїзду підеш роботу шукати. Щоб до вересня вже влаштувався!.. Ти маєш місяць у розпорядженні. У мене весь рік займатимешся фізикою. А заразом і математику добре підтягувати, шліфувати, «трійка» - теж не оцінка. Наступного року вирушиш вступати до Горького, до ракетно-артилерійського. Досить грати у хованки з долею, лотереями займатися! Там – мій найкращий друг училищем командує, генерал-майор, колишній сусід із мого села. Разом в одному класі вчилися в школі, потім і по дівках на пару бігали... Адже зазивав одразу до нього їхати... так ні, дурень, відмовився... А, вийшло, даремно! Вже давно був би зарахований, навіть без іспитів. Після провалу їхати туди було пізно. Усі розклади давно скінчилися. От якби знати, що так опростоволосимось у Москві... Дуже ж ти мене засмутив, синку...
Не став я поки що з ним далі розголошувати, часу попереду - вагон і маленький візок. Саме життя до всього підведе, все розкладе на свої місця. Всьому свій час. До наступного літа ще треба дожити. Ну, а якщо працювати, то будемо працювати... Тут-то про що сперечатися?..
Продовження в Главі 24. Частина 2…………..