Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                 «Нехай загине вся імперія,

                                                                           для мене ти - весь світ»

                                   (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                              Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                        Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    Ось й підступили впритул ці нестерпно гіркі проводи

Любові. Для Головного Героя та його коханої Варіки це

був неймовірно психологічно тяжкий момент. Хоч сам

Герой стримався, не дозволяючи собі «розклеїтися» по

ходу хвильного прощального моменту, але зате потім...

Чимало емоційно-нервовим вийшло у Головного Героя

символічне прощання з юністю

                                 Глава 21. ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

                            Частина 5. Прощання з Юністю

       ... Одягнувшись, ми ще трошки посиділи в обіймах одне одного, неподалік від нашого тимчасового не вартого заздрості, але гостинного і, без сумніву, знакового, доленосного притулку. Не бажаючи ні на мить випускати з рук мою дорогоцінну, безмежно обожнювану, кохану й бажану жінку, зарившись носом у її густе запашне волосся, з безнадійно щемливим почуттям близької неминучої розлуки, швидкої втрати цього мого багатства і в неминущому розпачі думав про злісні мінливості наших доль, які нескінченно страждають.

       «Ну ким і за що нам посилаються такі нестерпні душевні муки?! Чому з постійною регулярністю життя підносить нам все нові й нові випробування? Чому незмінно, волею-неволею, в якийсь момент доля обов'язково розлучає нас, не дає бути разом? За що нам послано таке покарання? Чому ми не можемо весь час бути поруч? Ну, хоча б знаходитись у розумному віддаленні одне від одного? Адже наша ВЗАЄМНА ВЕЛИКА ЛЮБОВ, як ніколи, надзвичайно сильна!..» - думав, але відповідей не знаходив.

       І не міг я зараз отримати відповіді на свої запитання. Ні від кого, навіть від Варіки. Принаймні поки що. Тому я й не питав у неї. Тому й мовчав про це...

       Тут я згадав незвичайний епізод нашого сьогоднішнього нічного єднання, який несподівано здивував мене.

     - Варіко, скажи, люба, а за що ти мені дякувала перед самою нашою близькістю, ніби навіки прощалася зі мною? Принаймні, мені так здалося...

       - Ну, що ти, рідний мій, про яке прощання навіки ти можеш говорити?! Ти так багато значиш в моєму житті!.. Я безмежно люблю тебе, мій незрівнянний Славушику! Хіба зможу я прожити без тебе і без нашого ВЕЛИКОГО КОХАННЯ? Я всього лише дякувала тобі за все, що ти зробив для мене в моїй нелегкій долі, коханий мій! Адже саме ти відродив мене до повноцінного життя... І не тільки сьогодні! А потім... я по-своєму просила "ЙОГО", мого любчика, бути зі мною ніжним і ласкавим... Славушику! Ти - мій неперевершений розумник! Мудрий рятівник! Коханий мій! Як же важко мені буде одній там, у Москві! Я, відчуваю, за час нашої довгої розлуки з глузду з'їду без тебе, коханий!

       Вона знову рвучко притулилася всім тілом до мене і глибоко і проникливо поцілувала. І тут же гірко заплакала у мене на грудях...

       Серце моє в цей сумний момент рвалося на шматки...

       ... Я проводжав її додому. Адже треба було рано вранці не запізнитися до від'їзду в Херсон. Хоч наостанок вольовим зусиллям намагався відганяти негатив у настрої, що постійно нестримно накатував на мене, у зв'язку з прийдешнім розставанням, наскільки це було можливо. Не розкисати ж остаточно... Зрештою, чоловік я чи хто?! І ми, відволікаючись від розлучної теми, говорили про всякі дурниці до самого підходу до її будинку.

      - Сонце моє, а о котрій твій автобус завтра, коли ви від'їжджаєте? - запитав я, коли ми вже зупинилися біля її хвіртки.

       - О шостій ранку, першим автобусом. Нам потрібно встигнути дістатися до Херсона, а там - ще й до аеропорту. Ми їдемо разом із мамою. Літак вирушає приблизно опівдні. А ти, любий, хочеш мене проводити? Це ж дуже рано...

       - Ти вважаєш, що я не здатен прокинутися, щоб проводити свою кохану дівчину на край світу, розлучаючись із нею на бозна-який довгий час?

      - Ні-ні, коханий, просто буде дуже важко прощатися перед самим від'їздом, куди важче, ніж навіть зараз. Я вже точно не витримаю і пущу сльозу... Ну, а що до краю світу, то ти, як і я, теж скоро на ньому будеш…

        - Варіко, рідна, ну як ти собі це уявляєш, ти вирушаєш, а мене і близько немає поруч?! Ні, навіть не намагайся відмовити мене... А, може, ти призначила когось іншого собі в провідники, підступна інтриганка?! - жартівливо закінчив я.

       - Ну, і противний же ти дурник, Славушику! Приходь, звісно, рідний, хіба я посміла б зупинити тебе? Звичайно, мені буде приємно... Тільки пообіцяй мені, милий, добре поводитися, гаразд?!

       - А це як? Не можна буде цілуватися при мамі?

       - Цього робити тобі якраз ніхто не забороняє. На те вони й проводи, що всі цілуються й обіймаються. А ми, що ж, маємо ховатися по кутах? Ти ж прекрасно знаєш, вона давно в курсі наших дуже близьких стосунків. Твій прихід її зовсім не здивує. Я мала на увазі зовсім інше: не засмучуватися самому, і не засмучувати мене.

     - Ну, це вже я тобі можу пообіцяти. Ось і чудесненько, значить, домовилися!

    Ми обійнялися на прощання і скріпили його довгим поцілунком. Наостанок, не втримавшись від нещодавніх вражень, які все ще тримали її в полоні, вона промовила.

       - Справді ж, Славушику, чудесненький вечорочок у нас видався?! А цю чудесну, знаменну нічку з тобою я вже точно до кінця свого життя не забуду! Я така щаслива, і безмежно люблю тебе, рідний мій!

       - Я теж безмірно люблю тебе, моя ненаглядна Варіко! А нічка наша, і справді, незабутня, просто пречудесна! Тільки дуже шкода, що вона у нас вийшла всього лише одна, остання перед нашим довгим розставанням!..

       ... Вкотре, сотнями разів переходженим маршрутом, знайомим до кожного горбка і ямки шляхом, я вкрай понурий і спустошений безнадійно сумно повертався до себе додому...

     ... На пероні автовокзалу, куди я підскочив за пів години до відходу автобуса, було майже порожньо. Лише двірник шелестів своєю мітлою. Та з боку колгоспного ринку чувся ще поки що стриманий людський гомін. Жодного автобуса біля будівлі автовокзалу видно не було. Хвилин за 15 до передбачуваного від'їзду почали потихеньку сходитися потенційні пасажири. А ось з-за повороту, з боку виходу з ринку, з'явилася і сама Варіка, котячи за ручку величезну валізу на цікавих роликах, мабуть, закордонну. У нас таких не продавали. Поруч крокувала теж із великою сумкою, тільки без коліс, її мама. Я в одну мить підскочив до них, привітавшись і швидкоплинно чмокнувши в губки Варіку, перехопив у них із рук важку поклажу.

      «Ну що ж це я за бовдур такий недалекий, не здогадався підійти до їхнього будинку замість того, щоб тут без пуття тинятися!.. Конкретний «прокол»! Чорт забирай, ну хто ж знав, що речей буде настільки багато?!... Дрімуча недосвідченість, блін!.. Це ж жінки!.. Та й не на кілька днів їдуть!..» - промайнула в мозку клята запізніла думка.

       Одразу ж підкотив автобус, радо й послужливо відчинивши передні двері. Тріснуте по діагоналі лобове скло в нижній його частині оживляла табличка «Генічеськ – Херсон». Я негайно скористався моментом і, увійшовши один із перших, заніс багаж у салон, зайнявши зручні перші два місця попереду, з протилежного від водія боку. Тепер можна було спокійно «поворкувати» з Варікою в останні хвилини до відправлення. У цей момент мама відійшла за квитками в касу. Ми стали трохи осторонь, неподалік від автобуса під тінню високого дерева, обійнявшись, зливаючись у затяжних багаторазових прощальних поцілунках. Нарешті, відірвавшись одне від одного, ми заговорили про те, про що, напевно, говорять усі закохані перед майбутнім довгим розставанням.

       - Я шалено люблю тебе, рідна! Не здумай затримуватися там, повертайся додому якомога швидше!..

       - Славушику, любий мій, я теж тебе безмірно люблю, ненаглядний мій! І зовсім не збираюся затримуватися надовго у Москві! Бо дуже буду скучати без тебе. Ми неодмінно скоро побачимося! І ти не затримуйся, скоріше приїжджай зі свого училища... До швидкої нашої зустрічі, коханий!..

       - Дай Боже, щоб до швидкої... Варіка... - я вже виснажився на слова, а до горла почав підкочувати неприємний, гіркий клубок.

       - Молодь, час прощатися, уже сідають усі!.. - це мама вдало перервала наші останні слізно-минорні любовні виливи. Вона до певного часу стояла трохи осторонь, своїм видом намагаючись не зіпсувати нам делікатний прощальний момент.

       Ми наостанок ще раз поцілувалися, і я допоміг Варіці зійти на сходинку автобуса. Встиг помітити, як крадькома вона змахнула рукою сльозинку, що набігла. Двері зачинилися… Автобус рушив... Останній погляд на вікно, де сиділа ВОНА, МОЄ КОХАННЯ! Вона ще помахала мені на прощання рукою, я відповів їй тим самим… Ось і все...

       Вистава закінчилася, завіса опустилася!..

       Автобус давно уже зник за поворотом, а я все стояв і стояв, дивлячись у цю ненависну примарну порожнечу, не маючи сили зрушити з місця, немов зачарований, безнадійно спустошений і приголомшений, ніби час для мене зупинився, і зовсім один посеред величезної безлюдної площі, де щойно цілував мою кохану Варіку, все ще виразно відчуваючи особливий і такий неповторний запах її волосся та неймовірний смак її вологих, ніжних, ласкавих губ - на своїх. А по моїх щоках мимоволі беззвітно й нещадно скочувалися великі градини сліз. Нутром, десь дуже-дуже глибоко в собі я відчував, що це, найімовірніше… КІНЕЦЬ!..

       Так, це було моє прощання... І навіть не стільки з Варікою, хоча і з нею не в останню чергу теж... Якимось незрозумілим шостим чуттям я сприймав, передбачав, що ми зустрінемося, маємо неодмінно зустрітися, нехай і не так скоро, як того хотілося... По-іншому просто не могло скластися... Але, скоріше, це було вже неминуче, остаточно безповоротне й безнадійно сумне прощання з моєю безжурною, безтурботною, безшабашною і водночас такою неоднозначною, неспокійною й тривожною ЮНІСТЮ!!!...

                    Кінець Глави 21.