... - Після нашого з тобою раптового трагічного викриття всі наступні події розвивалися настільки стрімко, що через деякий час я пам'ятаю все туманно й уривчасто. Цьому «допомогли» численні медпрепарати в купі з транквілізаторами, які я приймала і перепила не один кілограм. У мені намагалися пригальмувати, а, найімовірніше, я підозрюю, вбити всю ту живу енергію, що колись вирувала в мені з непереборною силою. Ти ж пам'ятаєш той мій пам'ятний ідіотичний діагноз про ранню гіперсексуальність? У цьому спочатку всі - і мої батьки, і численні лікарі - бачили корінь зла... Вони ж вхопилися за слово «ранній» і зациклилися на ньому. Ну яке ж для нас це було зло?! Якщо ми з тобою прекрасно з цим справлялися без жодної сторонньої допомоги. Ще й з обопільною радістю і задоволенням для нас! Адже все і так було гранично просто. Нам напрочуд вдало пощастило в житті. Ми вчасно зустрілися, по-справжньому, сильно і чуттєво полюбили один одного, і всі негативні прояви спокійнісінько гасилися в полум'ї нашого кохання без жодної шкоди і згубних наслідків для наших ще квітучих організмів. Ну, ось саме ТАКІ, особливі ми з тобою були! Народилися ТАКИМИ!!! Ми прекрасно вчилися і, як і всі наші ровесники, раділи всім принадам життя, нічим особливо не відрізняючись від них. Так, був у нас надмірний взаємний підвищений сексуальний потяг, що дещо виходив за рамки. Тут ключове слово - ВЗАЄМНИЙ!!! Але ж не тільки виключно голий секс володів нами. Були, найголовніше, глибокі обопільні почуття. І ключове слово тут – безмерна ВЗАЄМНА ВСЕПОГЛИНАЮЧА ЛЮБОВ!!! Принаймні, інтимна складова не заважала нам у повсягденності абсолютно. Я взагалі більш ніж упевнена, що з часом усе б у нас налагодилося, увійшло у свою норму. І без жодних злісних наслідків для нас. Якби... якби нас не чіпали... А так...

       Батьки, зрозуміло, спочатку спробували «вивудити» з мене все, чим ми займалися з тобою. Однак я мовчала як партизанка, а далі - абсолютно «замкнулася».

       Мене негайно, того ж дня повезли на огляд до лікаря-геніколога. Там, природно, нічого «надзвичайного» не знайшли. А як шкода!!!

        Так, я тепер, після подальшого того всього кошмару, що пережила, можу сміливо стверджувати. Дуже, дуже шкодую я, Славушику, що настільки довірилася своїм батькам і дотримувалася застережень моєї матері, хоча вона, звісно, завжди тільки добра мені бажала. Пам'ятаєш, ми з тобою обговорювали цей момент, щодо прямих статевих контактів? Усе це добре і правильно відноситься до звичайних людей, але нам у той час ціє дійство ну абсолютно не завадило б. А навіть навпаки... Ми самі себе обкрадали за найбільшим рахунком! Яка ж я була недалека дура! Але, що вже про це заламувати руки зараз?!

        Я продовжувала відвідувати школу... Однак усе більше за інерцією. Тебе вже, звісно, не було поруч зі мною. Яке це було для мене горе, якби ти тільки знав! На уроках я настільки була неуважна й замислена, що часом нікого й нічого навколо не помічала, іноді навіть не розуміла, де перебуваю... Ось сиджу за партою, заплющую очі - і ніби як ти поруч зі мною, підштовхуєш мене своїм ліктем. Або торкаєшся мене рукою, торкаєшся мого волосся своєю головою, або рука твоя раптом лежить у мене на коліні, як ти частенько любив робити це, або ногу твою відчуваю, яку ти закидав інколи просто на мою... А відкриваю очі, дивлюся на твоє порожнє місце... і... хоч криком кричи!.. Не повіриш, інколи просто не витримувала і, не питаючи дозволу, підхоплювалася з місця і вибігала з класу на повітря. Задихалася від нестерпної печалі й туги. Ніхто нічого не міг зрозуміти... Ні вчителі, ні однокласники. Здогадувалися хіба що особливо проникливі. Хоча навряд чи... Мені ставало з кожним днем усе гірше й гірше. Я стала дуже погано спати, і майже нічого не їла. Це вже ставало помітно всім.

       Батьки забили на сполох. Вони давно помітили мій тривожний стан здоров'я, що погіршувався з кожним днем, але спочатку сподівалися дотягнути до закінчення навчального року. Марно, не вийшло. Батькові довелося раніше «натиснути» на свої «зв'язки». За тиждень до офіційного закінчення занять він повіз «рятувати» мене в Москву. Ідіот старий! Хіба ТАК мене треба було рятувати?!.. Але ж я просила його, благала не розлучати нас, повернути все, як було, дати нам можливість бачитися і зустрічатися і далі, не вбивати наше кохання, присягалася йому, що, як і раніше, на моєму подальшому навчанні наші стосунки не позначаться. Звісно, це було наївно з мого боку і рівнозначно крику волаючого в центрі пустелі. Це тільки зайвий раз дратувало мого батька. Хто, а вже тим більше він, дозволив би нам таку вольницю щодо натурального інтиму?!... Усе впиралося в кінцевому підсумку в наш юний вік – адже нам тільки-тільки 14 буде! Навіть мати, треба веддахи їй належне, бачачи, в якому я стані, і мене - до такої міри «вбитою» і виснаженою - стала на мій бік. Однак мій татусь, цей закостенілий прагматик-номенклатурник - ні в яку, і слухати нікого не бажав.

       У Москві, в якомусь елітному інституті я пройшла повне, всебічне обстеження всього стану мого організму. Дивно сильним виявився мій організм - жодних, навіть найменших відхилень за всіма можливими параметрами, не виявили. Крім єдиного: «критичний емоційно-психологічний перекіс на тлі граничного перевантаження нервової системи, посилений патологічно зростаючим рівнем гіперсексуальності організму». Дуже незрозуміле й досить заумне формулювання. Але я його дуже добре запам'ятала. На все життя. Потім мене повезли в Підмосков'я, в знану привілейовану урядову здравницю, на прийом до якогось дуже поважного професора парапсихології. Звісно, у наших звичайних лікарнях фахівцями такого профілю навіть і не пахне, ще й такого високого рівня. Він обслуговував вищу касту кремлівських «небожителів». І ось потрапила до нього на гіпнотичні сеанси. Він наліг на мою першу частину формулювання. Не пам'ятаю, скільки разів я проспала на його прийомах. Одночасно борючись із другою частиною довбаного формулювання, вище даху запічкали всякою рідкісною зарубіжною медичною гидотою і численними «чудо»-крапельницями. Ця екзекуція наді мною тривала близько двох місяців. Овочем я стала рідкісним, причому надовго. Тому що вся ця хімія так натиснула на гальма всіх фізіологічних процесів у моєму організмі, зокрема, що й переслідувалося, ґрунтовно придушило й мою сексуальну функцію.

       Варіка на деякий час призупинилася у своїй розповіді, ніби переводячи дух. Так, з усього видно, не радісно їй заново пережовувати все це лайно, мало приємного. Я міцніше притиснув її до себе, намагаючись хоч частину цього бридкого негативу прийняти на себе. Не втримався, згадавши її слова про мою участь у її порятунку. Скориставшись її паузою, запитав.

        - Варіко, а скажи, рідна, яким, таким чином я виявився винуватцем твого порятунку?

        - Тут, Славушику, виявилося все просто. Річ у тім, що, коли я потрапила в елітну клініку, то перебувала вже на підступах до прикордонного стану повного неповернення до нормального життя. У цьому інституті дуже «непрості» дядьки-психологи буквально «розібрали» мене на гвинтики. Я там на яких тільки апаратах не просвічувалася. Так от, вони, нарешті, прийшли до однозначного висновку. Якби тоді, саме в той час, упродовж усього нашого з тобою спілкування, не трапилося тих «НАШИХ ІГОР», які так вдало, вчасно й доброчинно знімали з мене зайвий заряд сексуального напруження, до того ж даруючи мені гормональну підпитку, і якби водночас вони не підкріплювалися глибоким емоційним чуттєвим пом'якшувальним підґрунтям - тими трепетними, дбайливими та ніжними стосунками один до одного, а, інакше кажучи, між нами не було би справжнього взаємного кохання, то я давно би «загриміла» до психлікарні. І звідти б не повернулася уже ніколи! Мене просто б «клемануло» остаточно та навічно. Мені довелося-таки розкритися перед лікарями про нас повністю. Ось тобі й відповідь на твоє запитання, мій милий!

       - А а я й не припускав, дорогенька, що в нас усе заплелося настільки серйозно і складно, і «НАШІ ІГРИ» зіграли таку важливу роль для нас, а особливо для тебе, і були настійно необхідні. Я, чесно кажучи, слухаючи твої жахи, згадував себе, як я відходив... Без жодних медикаментів. З півроку мене конкретно «ковбасило». Ходив як привид, місця собі не знаходив... Мої батьки теж почали побоюватися, як би зі мною щось не сталося. Але нічого, з часом відпустило. Набагато гірше було психологічно. Переживав дуже за тебе... Але, що мої переживання? Вони блякнуть на тлі твоїх нелюдських мук!

        До мене чутки про тебе не дуже добре доходили. А якщо й добиралися, то навряд чи вони були достовірними. Чутки ж вони і є чутки... Але навіть те, що я уривками знав про тебе, розривало моє нещасне серце на частини. Кілька разів я, «зриваючись» зі своїх уроків, бігав до твого дому, спостерігав, як тебе відвозили до школи і привозили додому, мигцем таємно дивився на тебе. Але краще б не дивився... Боляче було бачити, на тобі обличчя не було... У саму ж школу заходити не наважувався, зайвий раз не хотів компрометувати тебе. Знав, точно донесуть таткові. До чого зайві непотрібні неприємності? Тільки гірше тобі зроблю. А нам нічим не допоможу. До глибокої осені сподівався, може, спаде опіка над тобою, і якимось чином нам вдасться побачитися, поспілкуватися… Шалено за тобою тужив, хоч на стінку лізь. Уже наприкінці осені, коли нічого не змінилося в твоєму «тюремному» розкладі, я нарешті залишив свої спроби. Довелося насильно все живе в собі душити в невтішній надії на можливі кращі часи в майбутньому...

        - Бідолашний мій Славушик! Тобі теж довелося не солодко... Такі жахливі випробування нам влаштували... І за що ми повинні були так страждати?!... Звичайно, головний винуватець усіх бід наших, це - мій нелюд-батько. Ти уявляєш, Славушику, що ще сказали ті лікарі?! Вони по поличках розклали батькові, що помилково було з його боку забороняти й розривати наші з тобою специфічні стосунки. Треба було, навпаки, сприяти їм, створювати для нас умови найбільшого сприяння. Це був той рідкісний випадок, коли саме винятки із загально прийнятих норм і правил мали життєво важливе значення. Ти уявляєш, Славушику!.. Ми б могли легко й вільно й далі бути одне з одним, кохати одне одного, як того б нам хотілося… Я мала рацію на всі сто відсотків, коли про це просила батька. Але навіть переконливий вердикт лікарів не зумів його «розжалобити». Я зненавиділа його за це! За ним краще було роками годувати мене всякою гидотою, ніж прислухатися до голосу розуму, зізнатися у своїх помилках і дати задній хід. Цей деспот усе своє життя, «йдучи по трупах», патологічно боявся за свою репутацію, а його кар'єра була для нього понад усе інше, навіть найсвятішого! Зате у мене цілих два роки життя пішло на боротьбу з подоланням побічних явищ, пов'язаних із застосуванням найсильніших препаратів-депресантів. Ніколи нічого не пробачу йому!!!

     - Ну, і сволота паршива, твій татусь! Ти вже вибач мені, звичайно, миленька моя Варіко! В мене не вистачає слів!..

        «Це ж яким закінченим ворожиною треба бути, щоб так запросто піддати свою єдину доньку, мою добру, славну Варіку, таким безглуздим злодійським варварським випробуванням! Так знущатися з неї! Адже як усе могло по-іншому, по-доброму скластися для нас!..» - уже вкотре гнівно проносилися в мені одні й ті самі сумні думки.

       Жаліючи, я ще міцніше її обійняв, притуливши її голову до своїх грудей. Вона покірливо притихла, знову збираючись з духом. І знову мовчання порушив я.

       - А як же тобі за такого твого стану вдавалося в школі вчитися?

     - Цілий серпень я перебувала на реабілітаційному відпочинку в Криму, знову в якомусь урядовому санаторії. По-переплуталися всі назви в моїй голові, стільки їх було різних за весь той час. Злегка оклигала там... Не скажу, звісно, що у вересні чудово почувалася. Та й увесь навчальний рік потрясало мене періодично не слабо. Мимоволі продовжувала ковтати ненависні мені пігулки. Кожні шкільні канікули між чвертями - новий санаторій. Трохи краще відчула себе лише після закінчення восьмого класу, хоча препарати продовжувала приймати ще майже рік. Проте поступово до мене почали повертатися перші відчуття життя. Певно, мій від природи міцний організм остаточно переборов усі погані наслідки, пов'язані з початковою «ударною» фазою лікування. Все-таки солідний у мені закладений запас міцності. Звісно, і віковий перехідний етап теж чималою мірою посприяв цьому. Переросла, що називається. Зазвичай у цей час у всіх болячки або зникають, або нові набуваються. Ось у моєму випадку зіграло якраз перше. Але навчання тягнула, як і раніше, на «відмінно». Щоправда, доводилося дуже напружено працювати додатково, з репетиторами. У дев'ятому класі до звичайної шкільної програми, до англійської мови, вирішила додати вивчення німецької та французької. Не знаю, навіщо мені це, але, думаю, у житті знадобиться. Загалом, уся зав'язла в навчанні, по самі вуха. Ти ж знаєш, воно мене ніколи не обтяжувало. Подібні навантаження навіть багато в чому допомагають мені відволіктися від усяких дурниць і поганих думок. А що це, милий Славушику, ти на мене якось так дивно дивишся? Я ж бачу, що в тебе на язиці так і крутиться єдине запитання... про моїх «наречених!... Вгадала, вірно?..

       - Варіко, ну, ти, як завжди, неможливо прониклива!.. Від тебе ніщо не сховається... Але кому-кому, а вже мені-то відомо, навколо тебе вакууму не може бути за жодних обставин. Та й святе місце порожнім не буває. Це всім відомо. Тим паче, ти кажеш, після восьмого класу тобі стало дещо легше фізично і вільніше житися. Опіка над тобою злегка ослабла...

       - Так, справді, трохи краще стало мені, і батьківські віжки та тотальний контроль дали слабину. І з потенційними кавалерами - ти маєш рацію. Що вірно - то вірно, охочих залицяльників звідусиль - не міряно! Від них ніде не сховаєшся... Куди б не пішла, де б не з'явилася - скрізь дістають. Тому й не волію відвідувати місця на кшталт цього, сьогоднішнього. Однак змушена тебе «розчарувати», мій допитливий Славушику, я - вічно самотня вовчиця...

        - Не зрозумів... Чому вовчиця?!

        - Сильно кусаюся. А якщо чесно і без жартів, то за мого колишнього стану здоров'я і нинішньої божевільної завантаженості навчанням, мені зовсім не до гульок. Та й не потрібен мені ніхто... Я геть закрила це питання. Поки що закрила... Моя єдина людина, яку я завжди бажала собі в моєму житті, постійно бачила в моїх снах... це... - ТИ, мій ненаглядний і любий Славушичек!!! ТІЛЬКИ ТИ - мій безцінний, цілющий промінь світла, моя єдина відрада в цьому житті!!! ЛЮБИЛА тебе завжди і зараз ЛЮБЛЮ нестямно!!!

      Ці її зворушливі, обласкуючі слова на мою адресу солодким нектаром вилилися на мою поранену душу, вселивши в неї прилив колишніх радісних і щасливих мрій і бажаних надій на наше світле спільне майбутнє.

       Але чомусь із цими словами вона, повернувшись обличчям, уткнулася мені в груди і, обхопивши обличчя долонями, заридала, голосно схлипуючи.

       Я відмовлявся що-небудь розуміти. Що ж це відбувається з Варікою? Чому вона в такому хвилюючому стані?! Начебто все було настільки чудово, ніщо не віщувало біди. Так славно розмовляли, і... на, тобі... Поки я над цим розмірковував, вона майже оговталася від свого раптового пориву слабкості, і, діставши з кишені хустинку, витерла носик і сльози на щоках.

      - Знаєш, Славушику, я хоч і сильна жінка, але й у мене є своя межа... Вибач, мій хороший, що я ось так лякаю тебе своїми слабкостями. Нахлинуло якось... Повір, мені зараз вкрай важко керувати своїми емоціями... Просто я маю тобі дещо розповісти, настільки неприємне, страшне... За великим рахунком, саме заради цього я так шукала цю зустріч із тобою, мій дорогий! Я, звісно, могла б тримати це в собі до самого кінця днів своїх, і так би воно й було, повір, якби я настільки не любила ТЕБЕ, не дорожила ТОБОЮ! У будь-якому разі, мій любий, ти маєш знати повну правду, якою б гіркою для мене і неприємною для тебе вона не була!..

                   Продовження в Главі 16. Частина 3……..