Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)
Відомо, що море жартів не любить, тим паче не
прощає, а морський досвід - штука, безперечно,
потрібна і важлива. Дрібниць у морі немає і бути
не може! Особливо, якщо вирушаєш у будь-яку
нехай навіть і невелику подорож на плавзасобі.
Але що візьмеш з розбитної ватаги відчайдушних
і запальних хлопців, для яких море - по коліно, у
той час як хід їхніх шалених думок налаштований
на дозвільний лад? Тоді можна очікувати усього,
що завгодно. Нехай навіть їм не вперше виходити
в море на баркасі. Звісно, ніхто не застрахований
від будь-яких випадковостей. Але саме цього разу
їм конкретно не пощастило
Глава 13. МОРСЬКІ ПРИГОДИ
Частина 2. Морський Екстрим
Не знаю, як зараз, але в ті далекі часи не існувало чітких понять і правил щодо вікових обмежень з управління маломірними суднами. Ніякого контролю ніхто офіційно не здійснював. Морської інспекції, як такої, не було. Номінальні сторожі, скоріше, на добровільних засадах подекуди в місцях стоянок і були, але... Не з тими функціями. Вважалося, якщо якийсь баркас виходить у море, значить, у нього є на те всі права. А хто там за кермом, хто на них «пари роздмухує» - уже справа десята. Головне, щоб ніхто не поводився самовільно і не бешкетував на чужому плавзасобі. Нікому не було в дивину, коли «на моторі» в море запросто виходили 14-15-річні пацани. Це - все одно, що в наш час підліткам мопедом або скутером керувати.
Після закінчення дев'ятого класу мені якраз були ті самі 15, ще й із пристойним хвостом років, коли батько «розщедрився», і я, нарешті, отримав від нього «найвище добро» на самостійні виходи в море. Важко передати словами, що це для мене означало. Загалом, суперподія! Не важко здогадатися, наскільки спочатку я, м'яко кажучи, зловживав такою довірою. Хіба що ночував удома. Мене просто нестримно рвало на морські простори.
Звісно, ми з однокласниками вже й після восьмого класу дозволяли собі виходити в море, і не раз, на баркасі Саньки Синіцина. Лояльні в нього були «предки». Ось тільки горезвісний бензиновий ліміт конкретно стримував наші завзяті пориви. Попри те, що ціна на нього була на той час сміховинною. Але й апетити у наших двигунів були не малими. У моєму ж випадку жодних обмежень не було. Лише варто було натякнути батькові, як тут же - підставляй каністру. І жодних грошових стосунків. У військкоматі бензинових проблем не існувало. Та чи тільки бензинових? Про які ліміти чи дефіцити могло йтися для такої авторитетної та впливової контори, якою був у ті часи місцевий районний військовий комісаріат? Нічого неможливого. Просто бочка бездонна за всіма життєвими напрямами. Чим ми своєю «бригадою» однокласників і користувалися безсоромно і з лишком, ганяючи без упину на «моєму» баркасі безмежними просторами рідного Азовського моря і незліченними озерами Сиваша. Найчастіше, зрозуміло, галасливою ватагою баражували узбережжям Арабатської Стрілки, із задоволенням намотуючи на гребний гвинт незліченні милі. Чого гріха таїти, при цьому не без «легкого» загравання з алкоголем, ну, і з іншими надлишками нехорошими. Які ж ми тоді флібустьєри, вільні люди?!... Це був золотий для нас час, безконтрольно безтурботний і відверто відчайдушний.
... Той день ніяк не випадав із низки інших спекотних липневих днів. І вже тим більше не віщував для нас нічого такого надзвичайного. Нашу веселу дружну компанію, як зазвичай, безсоромно накрила чергова лиха хвиля водних розваг. Погода - на рідкість шикарна, море винятково ласкаве, водичка до запаморочення теплюща, що нам, як завжди, і було потрібно. Нас, як завжди, четверо: Сокіл (Соколов Колян), Синиця, він же Синій (Синіцин Санька), Жолудь (Жебелев Вітько) і, звісно, я - Морозов Славка. Не знаю, чому, але, так уже від самого початку повелося, мене в класі постійно звали або лагідно, Морозик, або скорочено - Морік.
Усе - як завжди. Затарилися, відповідно, провіантом і, як завжди належало для такого випадку, вином, і не тільки вином. Програма наша до найдрібніших нюансів знайома, нехитра і стабільна. Водні процедури, що перемежовуються риболовлею, а ще - всякі берегові розваги, загалом, як карта ляже. Маршрут теж банально звичний - Арабатка в межах її заселеної частини (піонерські табори та пансіонати). Це, в орієнтирі, до 30-го її кілометра. Кинути якір могли неподалік від берега в будь-якому вподобаному нами районі. А там уже - займайся, чим душі завгодно. І до берега - рукою сягнути. При нагоді й бажанні, можна спокійнісінько «підгребти» туди, «кісточки» на суші розім'яти.
Після виходу з порту звернули праворуч, на мілководді, як і слід, черпнули волокушею креветок для рибальства - черв'яків копати клопітно, не дуже-то й у задоволення, шукати їх у сухий сезон проблематично.
Зазвичай ми не прагнули обтяжувати себе особливо далекими переходами. Арабатка - вона на будь-якому своєму кілометрі, не відрізняється нічим. Хвилин тридцять, а то й менше (дивлячись, на який кілометр замахнутися), повним ходом - і ми, вважай, на території самого Раю, на наших звичних місцях - посередині пляжної цивілізації - піонертаборів і пансіонатів.
Цього разу з якоїсь радості, а може, з дурості (мабуть, зайвого хильнули), захопились, залізли, як ніколи, далеченько. «Пропиляли» ніяк не менше ніж годину (напевно, за куражем не помітили). Перемахнули за 20-й кілометр Арабатки, але не доходячи до села Стрілкове, практично до останніх пансіонатів. Вибрали містечко, де краще стати на якір. Порибалили, зрозуміло, накупалися, мимохідь, звісно, не забуваючи поклонятися послужливому Бахусу. Під час заходу, вже приставши до берега, навіть примудрилися злегка «побуцатися» з відпочивальниками-курортниками через дівчат, які ненавмисно сподобалися нам на пляжі. Адже дурощі молодечі після неабиякого «допінгу», на жаль, ніхто не скасовував. Потім непомітно підкрався елемент втоми, ясна річ, не без впливу «надлишків нехороших» на організми, що підростають. «Впали» просто в баркасі, на палубі. Проспавшись, виявили, що запізно, вечір близиться, сутінки нестримно накочуються. Ось-ось і зовсім стемніє.. Давно б пора до дому підгрібати. Та й шлунки наші багатостраждальні почали активно відчувати наближення димливої вечері - як-не-як цілий день на неабиякій сухом’ятці. У принципі, факт насування ночі нас особливо не бентежив. Не вперше. Бувало, і раніше ми поверталися під темряву. Вогні, хоч і далекого рідного міста, вгадуються чітко, зі шляху не збитися. До того ж Генічеський маяк, он він, уже на всю семафорить. А це - більш ніж залізний орієнтир. Однак сам факт, що вдома хвилюватися почнуть...
Поспішили зніматися з місця. Заревів двигун, нервово злякавши усталену тишу в окрузі. Відійшли трохи далі від берега і лягли на курс до порту, передчуваючи швидке повернення додому. Минуло десь хвилин п'ять, відтоді, як ми вирушили в дорогу, розрізаючи носом на очах морську гладь, яка темнішала, назустріч поки що далеким міським вогникам, що ваблять. Але, що це? Мотор раптом спочатку покашляв, потім кілька разів чхнувши, зовсім затих. Цього нам тільки й не вистачало! Що називається, припливли...
Жалюгідні спроби, при світлі місяця і ліхтарика, реанімувати двигун, користі не дали.
- Треба перевірити бачок, раптом бензин закінчився... - з невпевненістю в голосі запропонував Сокіл, хоча всім було і так зрозуміло, що навряд чи. На підході до Арабатки ми зупинялися і заливали бак під зав'язку. Але все ж перевірили. Все - о-кей.
- Значить, зараза, карбюратор засмітився... Тоді, пацани, до ранку повна ж..па, - резонно підсумував Синиця. Він славився серед нас найбільш досвідченим мотористом.
- Триндець, мої мене точняком «уриють»… - рельєфно позначив больову точку Жолудь. - Адже я навіть не натякнув їм, куди злиняв.
- А кого не «уриють»? - обізвався я. - Теж своїх не попереджав, але напевно повинні помітити, що ключів від баркаса на місці немає. Щоправда, від цього мені не легше, екзекуції вдома не уникнути, як пити дати. Чорт, голова тріщить зі страшною силою. Цікаво, що в нас там, нічого не залишилося зі спиртного? Та й узагалі треба б глянути, що ми там маємо у своєму розпорядженні по жратві. Сильно їсти хочеться.
- Кілька крапель начебто залишилося... - Жолудь, шумно дзвенячи порожніми пляшками та проревізувавши наші більш ніж скоромні припаси, що залишилися, підвів риску, оголосивши вердикт.
- Загалом оголошую. Зі спиртного - пів «вогнегасника» портвейну. З провіанту - один маленький оселедець, одна цибулинка, три помідорчики, підсохлі пів хлібинки та один здо-ро-о-вий огірок.
- Усе жарти жартуємо, Жолудечку?.. Дивись, дожартуєшся в мене. Так, зовсім не густо на чотирьох, народ, - стурбовано прокоментував підсумки невтішної ревізії Синій. - А жерти-то, справді, хочеться. Та й водиці не завадило б випити. От тільки не можу сказати, чого більше хочеться. А, скажи-но, Морозику, як у тебе з НЗ (недоторканний запас) щодо води? У себе я завжди тримаю, про всяк випадок.
- А ось про це ми зараз і дізнаємося, - з відповідною грайливою веселістю в голосі відгукнувся я, водночас гарячково міркуючи, коли востаннє я цю воду використовував? Але щось мені не пригадувалося зовсім.
Я з сумлінням поліз у кубрик, намацав таки п'ятилітрову каністру із нержавіючої сталі з водою, потрусив її - начебто повна. Обережно відкрутив кришку. У ніс пахнуло далеко не ароматом райських кущів. Давненько, мабуть, цією водицею ніхто не цікавився. Легенько потягнув її ротом і... тут же виплюнув з огидою. Присмак - просто специфічний. І смердить не краще, чимось схожим на суміш болотної рідини з гноєм. Одним словом, тухлятина! Так, не пощастило нам із водою. Конкретний «прокол». І мій прикрий «косяк»...
- Так, проліт, пацани!.. Ну і погань же пристойна - ця водиця! - Але іншої, на жаль, немає. Якщо хто бажає продегустувати, плиз.
Однак усі, по колу, лише понюхати «спокусилися». Добровольців запустити пахучий напій всередину не знайшлося. Так місткість і залишилася недоторканою.
- Ех, Морік, хріновий же з тебе мареман! Ну, гаразд, давай, Жолудьок, розливай, чи що, по маленькій наш неоціненний «міцнячок». Та повечеряємо залишками. Чого вже там... Будемо чекати світанку. Ось тільки хавати оселедець я б нікому не рекомендував. Ще більше пити захочеться, - мудро підсумував Синиця.
Заперечень не було. Оселедець, природно, опинився за бортом. Задовольнившись наявним, дружно розтягнулися на днищі баркаса, підперши голови барахлом із кубрика, попихкуючи сигаретками, яких ще залишалося в надлишку. У принципі, на душі злегка потеплішало. Спати нікому не хотілося і не моглося - видрихлися вже напередодні, як собаки. До того ж уся ця колотнеча наклала свій вразливий відбиток. Тому просто лежали животом догори, тупо дивлячись на зоряний небосхил, слухаючи закличне бурчання незадоволених шлунків і ліниво підтримуючи розмову ні про що під легкий шелест пустотливих хвиль по борту човна. Якби ми в той момент знали, що випробування наші не закінчаться прийдешнім ранком (одна біда, як відомо, не приходить), а пригоди, а разом з ними й проблеми, які хлинули на наші душі, тільки почнуться.
З огляду на недосвідченість, найголовніша наша помилка полягала в тому, що ми не стали на якір одразу, щойно «потух» наш двигун, а віддалися у владу морських течій, дрейфували. На момент вимушеної зупинки ми перебували десь за пару кілометрів від узбережжя населеної Арабатки і приблизно за п'ять - до острова Бірючий. Тоді б у нас напевно був хороший шанс нехай і не швидкого, але надійного порятунку на веслах.
Тим часом ніч забрала нас у свої володіння остаточно. Однак абсолютно «глухою» не була. Часом десь із глибокої далечіні до нас долинали голосисті шуми рибальських фелюг. По воді звук поширюється чудово. Вони або йшли на промисел у відкрите море, або поверталися додому, в порт, з уловом. Специфічний тембр їхніх шалених моторів нам був добре знайомий. І хоча через місяць, що світив, темрява не була непроглядною, бачити їх на власні очі ми не могли - аж надто вони проходили далеко від нас. А ось, що було добре помітно, то це те, що ми повільно, але впевнено віддаляємося від вогнів міста і невблаганно наближаємося до узбережжя острова Бірючий. Це було переконливо зрозуміло за яскравими спалахами вогнів знаменитого Бірючинського маяка, які дедалі більше наближалися. Морська течія злісно невідворотно робила свою капосну справу. Інакше кажучи, нас зносило все ближче і ближче до виходу з Утлюкського лиману, а значить, до виходу у відкрите море. Перед світанком двічі повз нас у безпосередній близькості проскакували всюдисущі фелюги, але, як не намагалися ми привернути їхню увагу, нас тупо не помічали. Ліхтарик наш давно «здох». Ну якому дурню на цих фелюгах спаде на думку витріщатися серед ночі в темряву ні з того ні з сього. Вони ходять собі практично на автопілоті. Шум їхніх моторів несамовито голосистий. Люди, які перебувають на їхньому борту, і себе-то не почують, не те, що когось ззовні.
... Світанок прийшов рано. Середина літа як-не-як. Ми так і не встигли зімкнути очей, коли сонце показало свій перший пестливий промінчик. Синхронно з ним до нас повернувся й імпульс до дії на порятунок. Наш «флагманський фахівець» Синиця, безстрашно озброївшись гайковими ключами, безповоротно і рішуче взявся розкручувати карбюратор.
- Синій, скажи, ти коли-небудь його чистив? - обережно, щоб не злякати «майстра», запитав я.
- Ні, не доводилося. Зате бачив, як його знімають і що з ним роблять інші. Необхідно всього лише його розкрити та гарненько продути. Фігня, коротше, навіть говорити нема про що. П'ять хвилин роботи - і все о-кей, - оптимістично «заспокоїв» нас Синиця, по-заправськи, зі знанням справи, продовжуючи азартно крутити ключем.
Чесно кажучи, на місці Синиці я був би менш категоричним із приводу видимої легкості цієї процедури. Я теж, бувало, мав задоволення спостерігати за цією, як він висловився, «фігнею». І, прямо скажу, продування цього самого карбюратора - мені здалося - досить тонка операція. Ось я б на неї так відчайдушно, як Синій, не зважився. Ну, нехай попрацює на благо, дай-то бог! Іншого ж шляху немає!..
Згвинтивши, нарешті, карбюратор із движка, Синиця з не меншим ентузіазмом взявся за його розтин. Але чи то поспішив, чи то тремтіння рук від учорашнього «прийнятого» зіграло свою фатальну роль. А, найімовірніше, і те, й інше, ну, плюс ще й третє - недосвідченість. Раптом одна з детальок у нього випала з рук. Намагаючись її підняти, він, мабуть, злегка послабив хватку розкритого механізму. І... пружинка, одна зі складових деталей карбюратора, красивим високим стрибком булькає за борт. Навіть ойкнути ніхто не встиг. Коротше, банальна німа сцена. На тому ремонт нашого мотора був достроково «переможно» і категорично закінчений. Ми не на жарт впали в зневіру. Але, зрозуміло, ніхто і не думав картати Синього за його «випадковий прокол». З ким не буває... Будь-хто з нас міг спокійно опинитися на його місці.
Тим часом сонце почало свій спекотний забіг по колу. З кожною годиною ставало дедалі «гарячіше». До того ж як на зло, і хмар на небі зовсім не спостерігалося. Клята спрага почала дошкуляти нам не по-дитячому. Щоправда, дещо притупилося відчуття голоду. І то непогано. Озирнулися на всі боки. З одного з них доволі чітко проглядалися обриси Арабатки, а з іншого - виразно сіріла смужка піщаного берега, зрозуміло, острова Бірючий. Громадина його маяка сумнівів у тому не викликала. Звичайно, це був острівець, хоч і маленької, але цивілізації. З повним замкнутим циклом життєзабезпечення. І, до речі, зі своєю радіостанцією, що важливо. Там круглий рік на постійній основі проживало дві сім'ї. Вони ж - обслуговчий персонал маяка. Ще цінно, що туди двічі на день навідувався генічеський буксир із баржею, що стояв на лінії з перевезення піску. Двічі мені доводилося потрапляти сюди. Уперше, якось кілька років тому, коли ми з батьком і його приятелем, головним механіком порту, дядьком Жорою, на нашому ж баркасі робили зухвалу вилазку на риболовлю до острова Бірючий. Години півтори «пиляли» морем. Полазив там, забирався на саму верхотуру маяка, та й узагалі екскурсію отримав за повною програмою. Дуже солідна й цікава споруда, велике на мене враження справила. Назад ми йшли вже не своїм ходом, а на борту того ж буксира, прив'язавши баркас до баржі з піском. Вдруге, мабуть, за рік, пам'ятається, на першотравневе свято керівництво міста влаштувало для місцевої еліти з їхніми сім'ями виїзд на пікнік на досить великому прогулянковому пасажирському судні. Було в нашому порту таке. Народу - чоловік, мабуть, зі сто точно перебувало на ньому. Постояли якраз поруч із маяком. І ось зараз утретє перебував я у безпосередній близькості від нього. До піщаної берегової смуги з пів кілометра, не більше, але до самого маяка - ніби не кілометр. Спробували піти до маяка на веслах - безнадійна справа. Течія тут була дуже пристойна. Поки веслували до нього, течією нас куди швидше зносило в горловину протоки між берегом острова Бірючий і Арабатською косою в напрямку відкритого моря. А тому відкинули цю погану витівку. Утім, весь цей час нас нести туди й не припиняло. Звичайно, можна було б стати на якір. Але що це дало б нам зараз, як докорінно змінило б наше становище? І де була ця думка раніше, в ту саму мить, коли заглух наш двигун?.. Ось тоді був би реальний сенс витрачати пару годин зусиль на веслах до Арабатки. А отже, була б зовсім інша історія. Ох уже, цей умовний спосіб!
- Хлопці, у шлунку моєму такі кошмарики бунтують, не передати словами. Напевно, там позлипалося все геть. Може, є сенс половити бичків свіженьких, спробуємо їх сирими поклювати? - вивів нас із задумливого заціпеніння Сокіл. Він серед нас був найздоровішим, а тому, мабуть, і найголоднішим, отже в напрямку їжі його мізки працювали краще і значно швидше, ніж у решти. - Учорашні бички вже стухли конкретно. Якраз на них і половімо, - він уже дістав ніж і почав планомірно дерибанити бичка на шматочки для наживки.
- А що, і то справа. В одній книжці я, пам'ятається, читав, як мужик без води та жратви, на одній сирій рибі протримався майже місяць в океані, - підтримав я «утробну» думку вічно голодного Коляна і потягнувся по снасть.
Решта мовчки приєдналися до нас. Все ж якесь заняття. Це для нашого випадку важливо, коли є чим зайняти себе.
Глибина тут виявилася пристойною, метрів 10, судячи з волосіні, що розмотується. Зазвичай, ловом бичка займаються при стаціонарному положенні човна, стоячи на якорі, щоб «донку» (грузило з гачками) не волочило по дну, під час зносу баркаса вітром або течією. Але ми закинули вудки просто так, не заморочуючись якірними варіаціями. Бичок, на нехитру наживку з побратимів, хапав, як оскаженілий. Грузило не встигало остаточно «зачепитися» за дно. За якихось п'ять хвилин на дні баркаса вже лежала пристойна бичкова гірка. Ну і риби ж тут, однак, неймовірна прірва! Хоча, чому дивуватися? Ловити-то її тут нікому! Ось вона, рідна, і плодиться в немислимій кількості.
Першим на дегустацію наважився, звичайно ж, Сокіл, одноосібно. До цього нікому з нас ще не доводилося займатися сироїдством. Ми буквально в рот Коляну зазирали, чекаючи його коментарів з приводу. Він завжди й в усьому був ґрунтовним. І тут, навіть із певною церемонністю, взявши в руки ще живого бичка, який тремтить, не потрошачи його, лише відокремивши тушку, очистив її від шкірки, і спокійно, начебто проробляв подібне не вперше, демонстративно, відправляючи шматочок за шматочком до рота, ретельно пережовуючи, довів розпочату справу до свого логічного кінця. Тобто з'їв усе. Залишився тільки хребет у руках.
- Ну, і як, Соколе? - мало не хором випалили ми.
- Не можу сказати, що супер, але так нічого, нормально, хавати можна, головне - не дуже замислюватися, що саме жуєш, - поважно повідав Колян. - От хіба що трішки солі не завадило б.
- Ти це кинь! Про яку сіль ти щебечеш, у нас води - ні краплі, ссати вже давно нема чим! - відпарував Синій.
Але вже всім стало ясно, що іншої альтернативи в плані їжі у нас не передбачається. Де там та допомога, коли її чекати? Не вмирати ж із голоду...
Звісно, це не тарганів їсти чи черв'яків. З іншого боку, білок - він і в Африці - білок. І не тільки. Хоч і мізерна, але якась кількість рідини в сирому м'ясі чи рибі теж присутня. Нам нічого не залишалося, як повторити «подвиг» Сокола. Ось флегмат, аж п'ять штук «присудив». Я ледве-ледве проштовхнув у себе дві тушки. Решта - теж, хто дві, хто три. Усе ж, як не крути, специфічні смакові якості у сирої риби. Виходячи з наших поверхневих зовнішніх відчуттів, процедура ця навряд чи могла кардинально щось змінити в нашому загальному стані, але шлункам нашим багатостраждальним все ж явно пішла на користь.
Тим часом сонце невблаганно скочувалося до розчервонілого горизонту. Баркас наш, дрейфуючи, потихеньку крутився. Де ми в цей момент перебували, сказати було складно. Імовірно, нас уже винесло у відкрите море, хоча бірючинський берег, і, мабуть, із протилежного його боку, а може, прилеглий до нього один з островів із мористого боку все ще маячив тонкою сіруватою смужкою. Неприємні думки з приводу чергової безвідрадної ночі, що накочувалися на нас, наводили на щемливу тугу. А тут ще повз, здавалося б, зовсім близько, на відстані якоїсь чверті милі, продефілював риболовецький сейнер, який явно йшов у порт із путини. Ми, намагаючись привернути до себе увагу, хіба що з плавок не вискакували, носилися по баркасу немов збожеволілі, розмахуючи всіма можливими частинами тіла і предметами одягу. Але там, якщо нас і бачили, то напевно подумали, що народ напідпитку і куражиться. Однак, як потім пізніше з'ясувалося, це ми так думали...
На ділі, виявилося, нас, дійсно, помітили...
... Десь за кілька годин, ми вловили дивний гул, явно не морського походження. Спочатку ледь помітний, він долинав з боку берегової смуги, і його було чути звідкись зверху. Потім, у міру його наростання, ми нарешті помітили й саме джерело звуку. Це був вертоліт. Він рухався точнісінько в наш бік. Ми до пуття зрадіти не встигли, як він, здійснивши кілька кіл над нами, на мить зависнувши, і... так само швидко, як і з'явився, зник у зворотному напрямку.
«Що це було?» - питання це для нас похмуро зависло, наче нещодавнє вертолітне видіння.
Однак далі події розгорталися значно динамічніше, ніж ми могли собі це надумати.
Ще приблизно за годину, коли сонце практично повністю почало ховатися за смугу обрію, і на нас уже починали насуватися сутінки, ми бурхливо й радісно вітали рідний генічеський буксир. Їх у порту було двоє. Один із них, як я вже згадував, стояв на лінії з перевезення піску від острова Бірючий для нашого цегельного заводу, за допомогою прив'язаної до нього бортом баржі (ніде з інших місць пісок для промислових потреб вивозити не можна було), другий, такий самий, використовувався для потреб порту.
... Наш баркас прив'язали до баржи, пересадивши його багатостраждальну команду (чи то пак нас) на борт буксира, і рушили в порт. Нарешті ми до межі напилися води. І ще дорогою додому нас гостинно напоїли чаєм із бутербродами. Втомлені, неабияк розімлілі від гарячої їжі, але умиротворені, зараз ми вже були раді нести будь-які покарання, аби швидше закінчилася вся ця катавасія. Але, які вже тут покарання? Найголовніше - всі живі та здорові, ну, можна сказати, майже здорові, якщо не брати до уваги легке недоїдання їжі та деяке зневоднення. Саме життя вже нас покарало. І дечого навчило.
Так, накоїли ми шереху в м. Генічеськ, того зовсім не бажаючи. Натуральна НП місцевого масштабу. Підняли на ноги всі міські служби та керівництво. І всі можливі портові плавзасоби. Не кажучи вже про авіацію.
А події розгорталися так.
Моя тривала відсутність того вечора виявилася досить очевидно і швидко. Але навсправжки занепокоїлися про мою персону після дев'ятої години вечора, коли реально стало темно. І коли батько, прийшовши додому, як зазвичай, досить пізно, як я і припускав, не знайшов ключів від баркаса на своєму місці, все стало однозначно ясно. Тут загальне занепокоєння вже переросло в тривогу. Для початку зовсім не завадило «змалювати» всю компанію зниклих. Не треба бути провидцем - один я в море явно не полізу. Щоб оперативно з'ясувати, скільки нас, страждальців, довелося йому терміново брати машину у військкоматі та об'їжджати всіх моїх однокласників (телефони - у простого народу на той час - предмет розкоші). Після того, як коло «зниклих» безвісти окреслилося, можна було щось робити. Але надворі ніч. Щось шукати в темряві в морі - все одно, що голку - в копиці сіна. Залишалося лише чекати світанку. Начальники порту і міліції вже були поставлені на ноги. Усі моторні засоби, що виходили вночі в море, а це переважно фелюжний флот місцевого риболовецького колгоспу, були поінформовані про те, що трапилося, а кожне судно, що входило в порт, опитували на зрозумілий предмет.
З самого ранку ціла флотилія на чолі з двома буксирами, розділившись на дві частини (одна, трохи менша, - напрямком у Сиваші, інша - в море) виступили на наші пошуки, борознячи весь можливий простір. Коли в акваторії Утлюкського лиману і в численних озерах і рукавах Сиваша в межах можливої нашої присутності не виявилося, запросили про допомогу єдиний у місцевому авіазагоні гелікоптер (він-то і прокружляв тоді над нами). Сигнал із нашими координатами йому подав якраз той самий риболовецький сейнер. Він, після приходу в порт, повідомив про нас. Потім по рації зв'язалися з одним із буксирів, і направили його в наш район. Ніхто не очікував, що за трохи менше ніж добу ми з лиману настільки швидко опинимося настільки далеко, аж у справжнісінькому відкритому морі.
Ось так «героїчно» завершилася наша чудова морська епопея.
Движок, звісно, швидко було «поставлено на ноги», тут які проблеми? Щоправда, воєнком на батька серйозно «наїхав». Воно й зрозуміло! Його, мабуть, теж «погладили» не по шерсті «зверху». Ну, а батько, як і має бути, відіграв на мене. Тепер мене одного до кінця сезону до баркаса вже не підпускав, наклавши арешт на мої самостійні виходи в море. Так, про всяк випадок, для профілактики й остраху. Мовляв, «матчастину вчіть, молода людина». Тут уже крити було нічим. І так, можна сказати, легким переляком відбувся. Як там «прокотилося» у моїх соратників «по партії», достеменно не знаю. Можу лише здогадуватися. Та це й не настільки цікаво. Зате ми ще довго, майже до самого закінчення шкільної пори, з превеликим для себе задоволенням «перемивали» пікантні подробиці нашої морської одіссеї перед однокласниками, які слухали нас, широко роззявивши роти, мало не в герої нас записали. Ну, ясна річ, злегка «палицю перегинали», дещо «прикрашаючи». А що, самі б так спробували перетерпіти, як ми тоді!..
Кінець Глави 13.
Продовження в Розділі 14...........