Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Головний Герой помітно подорослішав. Зустріч з його
давньою коханою дівчиною Варікою після несподівано
трагічно обірваних їхніх близьких інтимних стосунків ще
на зорі юності, була неминуче визначена їм на небесах і
вважалася лише справою часу. І сталася вона своєчасно,
на самому екваторі випускного 10-го класу, на зимових
канікулах. Однак трапилася вона для Героя дуже навіть
несподівано, миттєво породивши в ньому бурю емоцій
та «гарячих» спогадів з найяскравіших сторінок в історії
їхнього Кохання
Частина 1. Нова Зустріч. Переддень
... Шкільні роки пролітали, схожі один на одного, як зграї журавлів у піднебессі. Змінювалися лише розміри взуття та одягу. От тільки все ніяк не дорослішало мені фізично, ніби на певному етапі розвитку незрозумілі гальма увімкнулися. Чи то через те, що в класі нашому був наймолодшим за віком, чи то тому, що не з однолітками більшу частину шкільного часу проводив. Є і ще одна версія - непередбачені наслідки моєї горезвісної підліткової гіперсексуальності. Відлуння або залишкові явища, так би мовити. Можна також списати все на індивідуальні особливості організму. Однокласники ближче до випускного класу помітно зміцніли, роздалися якось, я ж - на їхньому тлі - ну, пацан пацаном! Хіба що на зріст нарікань не було. Хоча тут генетика постаралася - всі мужики по батьківській лінії були худими й жилавими. Батька-то я за зростом обігнав. Але знову ж таки зовсім незрозуміло - дід мій сільським ковалем був. Ось тільки мені від нього перепало не дуже багато. А вже кувалдою помахати - ну явно не про мене. До того ж в останні роки, ймовірно, на момент гормонального сплеску «зачепила» мене сволотна ангіна. Причому загострювалася, проклята, і восени, і навесні в обов'язковому порядку, а іноді і взимку прихоплювала. На рідкість ця болячка капосна, виявляється. Небажаними наслідками загрожує. І мені, само собою, як годиться, відгукнулося - абсолютно непотрібною неприємною накладкою на серцеву систему у вигляді систолічних шумів у серці, що якраз виявилося на допризовній медкомісії восени, в десятому класі. Щоправда, в чому їхня суть розбиратися не збирався. Але шуми - шумами, це ще, як кажуть, не настільки критично.
А ось оскільки старий служака-батько, наполегливо відроджуючи й культивуючи фамільну спадкоємність, нічого й чути не хотів, окрім мого майбутнього вступу до військового училища, то вердикт лікарів - хронічний тонзиліт з обов'язковою ампутацією гландових мигдаликів (хоча в медичних колах подібні кардинальні заходи у молодих людей серйозно заперечуються; кажуть, усе лікується, а в організмі людини, як трактують, немає нічого зайвого) - був рівнозначний невідворотному вироку. Тільки операція - і чим швидше, тим краще - могла «врятувати» мене від відсіву на медкомісії під час вступу. «Диво» оперативного втручання сталося після третьої чверті випускного класу, на момент антракту - у період весняних канікул. Ця варварська ампутація обернулася для мене неабияким стресом (ну, просто справжнє варварство під місцевим наркозом!) і цілком натурально коштувала клаптя сивого волосся на голові. Але це, природно, нікого з моїх ближніх не вразило. Найголовніше - завдання вирішено, шлагбаум для початку моєї мілітаристської кар'єри своєчасно й успішно піднято. Єдина втіха - тепер можна було вживати холодні напої, не озираючись на наслідки, і по вуха закуситися морозивом. Але ж не в цьому щастя!..
Останнє літо перед випускним класом вибилося з низки звичайних. Від дворових хлопців зовсім віддалився. Більше часу став проводити з однокласниками, тим більше вечорами. Мабуть (нарешті!), реально, подорослішав. Щосуботи - стовідсотково на танцмайданчик, у парк ім. Т. Шевченка. Став проявлятися природний, але ще досить боязкий інтерес до «слабкої статі». І тут без «допінгу» не обходилося – «для сміливості» і куражу перед танцювальним заходом - заправка півлітрівкою винця. Ну, що було, те було. До речі, ось вона, підступна міна уповільненої дії. Як рано була закладена під мій шлунок - відгукувалася надалі часом немилосердно. І не скажу, що зловживали. Як правило, легкі сухі смакували, здавалося б, нешкідливі вина – «Ркацетелі» з «Рислінг». Тоді будь-які напої були виключно натуральними, хоча для пересічного трудівника, можливо, далеко не найкращої якості. Після такої «заправки» вже зі «спокійною» душею можна було вирушати на танцювальну аеробіку. Напевно, після таких суботніх вечорів наш місцевий департамент доблесного «Винпрому СРСР» ґрунтовно перевиконував план із реалізації своєї низькопробної продукції. Це, звісно, прикро!
Безсумнівно, це був час бурхливого розквіту в нашій країні так званої радянської естради. Так тоді позиціювалася творчість численних ВІА (вокально-інструментальних ансамблів), що нестримно плодилися, як гриби після дощу. Ну і, звісно ж, позначився благодатний час (як і завжди, дещо запізно для нашої країни) для піка популярності геніїв усіх часів і народів - вічно нев'янущих «Бітлз» та іже з ними. Під невмілу імітацію модних хітів місцевої поп-групи кілька сотень юних розпалених тіл, затиснутих тісними обіймами прутів залізної огорожі, тупо збиваючи «копитами» клуби пилу, хвацько «ламалися» та звивалися під приголомшливим пресом знайомих звуків усіма обожнюваних мелодій. Певно, з боку це було не дуже цікаве, скоріше, потішне, гумористичне видовище. Але для нас, не розбещених і не розпещених «згубним впливом Заходу» та зовсім не обтяжених принадами життя, це був бажаний ковток свободи, неосмислений прояв молодіжного бунтарського духу з викидом адреналіну, дикої та нереалізованої в повсякденному житті енергії...
Після пам'ятних нам трагічних подій наша перша зустріч із Варікою, що вже подорослішала, сталася в середині зими, на танцях, у «Палаці піонерів». Сталося це якраз на канікулах, в останньому шкільному році. Наш мимовільний «карантин» тривав ні багато ні мало - понад два з половиною роки. Так-так, це скільки ж води витекло з тих наших «грайливих» зустрічей за такий тривалий термін?! Ось і шкільний «випуск» замаячив десь на горизонті. Все ж таки доволі швидко час пронісся. З літа я дещо мізками подорослішав і фізично якось різко додав, змужнів. «Наздогнав» своїх друзів по навчанню. Можливо, далися взнаки систематичні спортивні тренування. У школі з вересня наш учитель праці Георгій Петрович (дуже любив він наш клас) вирішив згадати молодість, і зорганізував нас, хлопців, у секцію з боротьби самбо з елементами бойового дзюдо і джиу-джитсу, у що ми всі дружно залюбки занурилися з головою. Виявляється, у нього була напрочуд «героїчна» молодість. Пройшов в армії серйозний вишкіл спецпризначенців, а надалі став майстром спорту з самбо. Ми й не здогадувалися про це. А сам він ніколи не хвалився. Ось же яким скромником був! Зате немилосердно муштрував нас із фізичної підготовки. І, мабуть, ці перші кілька місяців струсу на силових заняттях зробили свою добру справу і для мене. Конкретно зміцнів і силоньок набрався. Навіть уперше вдалося проскочити в осінньому сезоні повз свою ангіну. Плюс до того опанував і відпрацював на практиці з півтора десятка дуже корисних прийомів із самооборони. Особливо, з бойового джиу-джитцу. Не раз надалі мене виручали.
Нам давно перевалило за 16. Від колишніх наших із Варікою «гарячих» любовних зустрічей залишилися лише дуже яскраві спогади. А ще - гіркота від нездійснених наших мрій. І не те щоб я зовсім перехворів на неї, повернувшись до звичайних, рутинних повсякденних турбот, а просто з часом злегка «охолонув» від минулих наших палких сексуальних виливів. Ймовірно, під час вікового перехідного періоду в мене, в моєму організмі, потихеньку все вляглося, само собою усталилося. Гормональний фон дещо стабілізувався. Загалом, переріс, поступово прийшов до своєї вікової норми. Ну, і, зрозуміло, як і у всіх моїх соратників з навчання теж з'явилися усвідомлені «дорослі» рухи. Мої однокласники, які відразу подорослішали, почали якось по-особливому поглядати на дівчат. Дехто мав уже й свої «подвиги» на любовному фронті. Чималим поштовхом до цього стало ще минуле літо, коли ми юрбою пропадали суботніми вечорами в нашому парку Шевченка, на літньому міському танцмайданчику.
Що ж до мене, то я досі так і не міг похвалитися бодай якимось, навіть абияким прогресом у підкоренні дівочих сердець. Ну як, скажіть мені, після моєї Варіки, це могло стати можливим?! З, здавалося б, безодні міського жіночого контингенту до жодної з їхніх представниць моя чуйна зранена душа не лежала, не кажучи вже про однокласниць - - дівчата, як на мене, підібралися не дуже естетичної зовнішності. Та й взагалі, поклавши руку на серце, ніхто мені в школі не подобався абсолютно, до того ж і дівчата в класі підібралися не дуже естетичного вигляду. Тож страждати було ні за ким. Очі мої ні на кого не дивилися. Ніхто мені був не милий! Ніхто не міг мене «запалити», якимось чином заінтригувати, захопити... Отже, ще не настав для мене мій час?.. Ні, фізіологія, звісно, своє диктувала, і навіть доволі наполегливо, а от розум бунтував проти будь-яких «потойбічних» контактів. Та плюс моя казна-звідки взялася і з роками наростала хворобливо патологічна сором'язливість при близьких контактах зі слабкою статтю. Таке враження, ніби мене зачарували. Я не тільки залишався донині цнотливим, непорочним (якщо, звісно, мене, з огляду на мій багатющий минулий сексуальний досвід за великим рахунком можна було віднести до такої категорії!), ба більше, після Варіки я без видимої причини й до дівчат близько не міг себе змусити підібратися. Ніяк я не міг забути ту свою милу, ненаглядну, чарівну Варіку... А точніше, я став хронічно ловити себе на думці, що надто вже часто став про неї думати останнім часом, згадувати її. Ну точно подорослішав!
Ближче до холодів наші «танцювальні рухи» перемістилися під зимовий дах. А чим же ще можна в такий нудний невдячний час добрим молодцям займатися? Та й «червоним» дівицям теж? Тим паче в суботні дні? Природно, ми практично не пропускали жодного такого вечора. Ну, а де загальні веселощі, там не гріх і «справами хмільними» побавитися. Тепер уже ми вживали далеко не невинне легке винце, як улітку, а налягали на напої рангом міцніше. Зима як-не-як, прохолодно. Якщо чесно, я не був дуже «запійним» шанувальником «зеленого змія». Хоча за компанію теж не гребував.
... Але... ось саме цього вечора я був, як скло. Тобто тверезий чомусь. Чи то запізнився до нашої традиційної «роздачі», чи то ще з якоїсь причини... Тепер і не пригадаю. А може, передчував щось неординарне... Загалом, цього разу якимось дивом утримався. А якщо тверезий - то особливо нерішучий і скутий. Це було завжди помітно за поведінкою будь-кого з нас. Ми, як завжди, ходили нашою нерозлучною четвіркою, подібно до мушкетерів Дюма: Сокіл, Синиця, Жолудь і я. Нас, звісно, бувало й більше, приходили й інші однокласники. Але саме таким складом ми здебільшого купчасто трималися.
...Усе відбувалося, як і зазвичай. Ніщо не віщувало нічого такого понад ординарного.
Її, ВАРІКУ, я побачив одразу, щойно переступив поріг залу. І, що цікаво, ВОНА теж одразу мене побачила. Тобто ми одночасно помітили одне одного. Це було, як і тоді, в нашому далекому п'ятому класі, в день знайомства. Ми впилися поглядами одне в одного, вже їх не відпускаючи. Відтоді я вже нічого не бачив навколо, крім «НЕЇ» та її проникливих очей. Мені щось під вухо товкмачили хлопці, я на когось натрапив, поки проходили в зал, комусь наступив на ногу... Але знову, як і багато років тому, я впав у якийсь транс, що зачаровував. Думками миттєво перенісся в ті далекі роки - чудові, радісні й пронизані щастям взаємного кохання роки моєї ранньої юності. Переді мною в одну мить низкою пронеслися ті найяскравіші, запаморочливі картинки разючих любовних «НАШИХ ІГОР» (аж увесь змокнув!) і ті наші напрочуд дивовижні безтурботні часи, коли ми безмірно дорожили кожною проведеною разом хвилиною, оточуючи одне одного зворушливою й ніжною турботою та невсипущою увагою. А ще мене вкрай боляче кольнуло в серці один болісний нерадісний спогад.
Так, забігаючи наперед, скажу, дізнався-таки з вуст своєї подружки всю її гірку правду життя. Коли я пішов зі школи (точніше, коли мене пішли), всі ці роки вона постійно згадувала мене, дуже за мною сумувала, тужила за нашими особливими стосунками. Воно й не дивно. Куди відразу можна подіти колишні сильні любовні почуття? Зрозуміло, все в собі тримала, накопичувала. Хіба можна таке потаємне з якимись подругами обговорювати? Тим паче що не було таких близьких. Або матері з батьком плакатися?.. Мовляв, пристрасть як хочу його, того єдиного, свого чоловічка! Дозвольте його повернути! Саме того, який був... Він - і чуйний, і ніжний, і ласкавий, та й узагалі не можу я без нього жити... Адже, як і раніше, люблю його! Нікому не секрет - дитячі або юні спогади, вони - найсильніші та найяскравіші! Ось тільки плакатися в її становищі - без пуття. Так, зовсім не комфортно їй тоді жилося в її клітці золотій.
Але в сміливості Варіці відмовити не можна. Довго терпіла, але не витримала... Переборовши в собі гордість жіночу, через мою однокласницю передала для мене поштову листівку з пропозицією про зустріч. Коли ж це сталося? Якщо не помиляюся, з півтора року тому, відразу після закінчення восьмого класу. На той час вона майже оговталася від минулих медичних «переборів». У ній знову заговорила жага до життя. І, певно, дуже сподівалася на взаємний чуйний відгук із мого боку. Адже хто ж, як не я, мав простягнути їй руку назустріч. Звісно, її колись «милий, дорогий Славушик!». Адже нестерпно так жити, у вічному вакуумі...
Вона покликала мене на побачення в центральний парк, у центрі міста, на НАШУ лавку, де ми завжди любили усамітнюватися від допитливих поглядів натовпу. Там нам ніхто ніколи не заважав. Я, дійсно, йшов до неї. Але... так і не дійшов, так і не постав перед її очима. Залишаючись невидимим, закритий деревами та гущавиною кущів, я дивився на неї, вже таку дорослу і незбагненно розкішну дівчину, мимоволі зіставляючи її з собою, ще наївним дворовим пацаном, і міркував...
«Ну от що ще я можу запропонувати їй, крім того, що вже колись було в нас? Чим можу здивувати, убезпечити в подальшому нашому житті? Адже з тих пам'ятних пір нічогісінько в нашому становищі не змінилося. Ми все ще залежні від усіх і всього. На що нам можна сподіватися, на кого розраховувати, і як поводитися? З іншого боку, куди мені було до неї?! Зовсім не мого поля - ягода! Як-не-як донька Першого секретаря райкому партії, дівчинка з «вищого світу» (ось абсолютно не можу зрозуміти й пояснити чому, доля моя мимоволі й із вартою заздрості постійністю в молоді роки доволі часто зводила мене саме з такого роду дівчатами, з цього самого «вищого світу», навіть більш масштабні траплялися, ніж ця, з моєї далекої юності, і не знаю, чому незмінно, з тією самою завзятою постійністю я відштовхував їх!).
... А в якому палаці живе! Он, скільки всяких красенів «писаних» не раз «ламали списи» свої за її серце! Не рівня мені! І старших, і фактурою солідніших, і, напевно, в житті куди досвідченіших за мене, та й, не порівнюючи зі мною, заможніших... А я в міру дорослішання ставав дедалі сором'язливішим. Як вона до мене поставиться зараз, через роки з дня нашої розлуки?!...».
Так і не наважився підійти до неї, хоча б просто заговорити.
Вона ще довго сиділа, потім, я помітив, заплакала, витираючи хусточкою очі. У мене не було сил споглядати це спокійно. Я не просто пішов геть, а буквально помчав назад до того, свого колишнього, добре знайомого, накатаного, дворового, безтурботного життя. Хто тепер знає, як би могло все тоді обернутися, якби я не відвернувся від неї в той момент? Але я елементарно «здрейфив», уже перегорівши на той час від довгої розлуки. А, по суті, я просто її зрадив. Зрадив ті її колишні глибокі почуття до мене, нехай навіть народжені в наші настільки юні роки, ту її трепетну прихильність до мене! Зрадив усі її надії! Це я трохи пізніше зрозумів і усвідомив повною мірою. Але чаша моїх терезів у той пам'ятний момент, на жаль, хитнулася зовсім не в той, напевно, потрібний бік...
Ех, пацан-пацан! Та до того ж егоїст хріновий! Порахував, хоч це і грубо, але справедливо, виходячи з тієї своєї корисливої ситуації. Ну, навіщо воно мені тоді було потрібне, коли зовсім поруч було й інше, простіше, нехитре, лихе й барвисте життя, сповнене спокус і суто хлоп'ячих справ, у які я занурився безроздільно? І не було потреби дорослішати завчасно, розтрачувати себе на всі ці охи-зітхання при місяці тощо...
Я в той час наполегливо наздоганяв пропущені свого часу з Варікою хлоп'ячі роки. Я елементарно загальмував у своєму духовному розвитку, та й фізично не дотягував до неї. Ех, дівчата-дівчата, і навіщо ви дорослішаєте раніше і швидше за нас, хлопців?! А може, воно й на краще, що не зійшлися... А раптом би розчарувавшись, знову розбіглися?.. Як тоді було б пережити все заново?!... Як мені, так і їй?.. Теж питання запитань...
Весь цей феєрверк думок промчав вихором у моїй замороченій голові.
Тепер-то все вже по-іншому. Я помітно порозумнішав, і фізично зміцнів. Фактично наздогнав Варіку, ментально зрівнявся з нею. Ну, і що з того?.. Ось я, як і раніше, комплексую, немов малолітній школяр...
Продовження в Главі 15. Частина 2……….