Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)
Ось де криється вся чарівна принадність стосунків
Головного Героя з любою, ненаглядною Варікою - в
його легкому і нічим не затьмареному спілкуванні
з обожнюваною і милою серцю дівчиною в умовах
морського середовища і у фривольній обстановці,
зримо позначаючись навіть у незначних, дрібних
деталях і незабутніх кумедних епізодах, які часом
раз у раз відбувалися з ними. Тут і екзотичний лов
креветок, і таємне, хитре підглядання за подругою,
що переодягається, яка, звичайно ж, здогадується
про це, і, зрештою, зухвалий стрибок Героя з борту
баркаса, що йде на повному ходу, за дивовижним
капелюшком своєї незрівнянної принцеси, що так
несподівано впав у море...
Розділ 10. МОРСЬКИЙ ПІКНІК
Частина 2. Курс - на Арабатську Стрілку!.. Початок…
І ось усі приготування до відходу позаду. Спочатку неголосно-бурхливо чхнувши кілька разів, а далі, напевно, з приводу закінчення тривалого простою, натужно-радісно розриваючи усталену прибережну тишу вже своїм гучним голосом, показуючи справжній свій норов, але поки що на холостому ходу, сполошивши близьких чайок, завів свою важку надривну пісню трудівник-мотор. Батько перебував на кормі біля керма, а я в цей час відштовхнув баркас від дерев'яного містка, що з'єднував нас із зовнішнім світом, попередньо вивільнивши його із ланцюгового полону. Потім, просунувшись заднім ходом за допомогою наших рук між такими ж побратимами-баркасами, які стояли поруч, все ще залишаючись на холостому ходу, ми, зрештою, вибралися на чисту воду.
У типових моторів серії «Л», на жаль, конструктивно не передбачалося заднього реверсу. Тому, щоб розвернути човен ближче до лінії генерального напрямку, довелося ще й трохи підробити веслом.
... Але ось, нарешті, вивільнивши міць усіх своїх шести шалених «конячок», наш красень-баркас крейсерською риссю весело помчав назустріч своєму бажаному морському простору, уносячи на своїх міцних надійних «плечах» нашу маленьку дружню компанію в «Країну Чудес».
Движок при закритій кришці працював значно тихіше, майже приглушено (все ж, як не крути, дерево - чудовий ізолятор! ще одна перевага баркаса на обличчя!), і нам, мандрівникам, стало набагато спокійніше і легше на душі. Перед виходом я запропонував Варіці присісти на банку (лавку, по-морському) перед кубриком - найзручніше місце для пасажирів, попередньо застеливши її старою ковдрою, спеціально прихопленою мною з дому для м'якості, ну, і не дай боже від випадкового бруду. Щойно ми рушили в дорогу, я одразу підсів до неї поряд. Спочатку від різких звуків відкритого мотора вона з незвички зовсім притихла, навіть прикрила долоньками вуха і заплющила очі (ось бідолаха!). Але пізніше, коли вже лягли на курс, прикривши кришку движка, різкі звуки пішли, а мотор запрацював розмірено і тихо, вона відразу пожвавилася. І це вже була справжня моя Варіка. У ній знову відродилися цікавість і інтерес до довкілля.
А погода продовжувала чудово радувати. Сонце ще не встигло розжаритися. Піддував легкий, хоч і теплий, але все ще відсвіжний вітерець. А море було незрівнянно спокійним, ласкавим.
Ми якраз підходили до виходу з протоки Тонкий. Але не пішли каналом, як зазвичай, коли в море виходили, а відразу взяли трохи правіше, до селища Генгірка, де горло протоки просторо розширювалося великим мілководдям. Але, на відміну від акваторії Дитячого пляжу, який залишався зліва, де дно було переважно піщане, під селищем воно - трав'янисто-мулисте. Природно, там повно всякої дрібної живності, включно зі скупченнями креветок - вони люблять густу травичку. Є, де сховатися від хижаків.
- Зараз черпнемо креветок. Думаю, кілька заходів нам вистачить, - позначив найближче наше завдання батько, вже роблячи поворот до мілководдя. - От даремно ти полінувався копнути трохи черв'яків для риболовлі, - журився батько, звертаючись до мене. - Давай-но, діставай рачколовку, не втрачай часу.
- Та де б я в такий «сушняк» накопав їх? - огризнувся я і покірно поліз у кубрик за снастю.
Варіка теж заінтригувалася майбутньою операцією і навіть сунула свій цікавий носик у вхідний отвір кубрика (що ж це я там творю?). Але після яскравого сонячного світла в темнуватому просторі очі не відразу адаптуються. Зате тут же отримала від мене відвертий і несподіваний для неї поцілунок у свої смачні губки.
- Один - нуль на мою користь! Тра-та-та! - задоволено піддражнив я Варіку, вибираючись із «нори» кубрика зі снастю.
- Ось бешкетник ти який, Славуша... - всього лише і знайшлася, що відповісти, моя кохана «морячка» на мій експромтний реверанс, косячись на корму, у бік батька. Вона все ще комплексувала з приводу нього. Хоча той не виявляв до нас ніякого інтересу.
- Та не дивися ти вже на нього й не бійся його так... Він там на своїй хвилі, дуже потрібні ми йому!.. На ось, тримай-но цей канатик, тягни його на себе і складай поруч, а я буду далі його розмотувати.
Батько в цей момент скинув оберти двигуна і вже очікував, коли я повністю закінчу метушню з сіткою.
Рачколовка - пристрій для лову креветок або, по-іншому, волокуша (її на довгій розтяжці, прив'язаній до корми, волочать на маленькому ходу або на веслах, а то й просто на своїх двох) - являє собою довгу сіткову кишеню (з чарункою сітки не більш як п'ять міліметрів), пришиту по периметру до металевого обруча прямокутної форми, не менш як метр завширшки та пів метра заввишки. Усе, що потрапляє в цей розтруб - наше.
Коли Варіка обережно, але із неабияким захопливим ентузіазмом колупалася в піднятому з-за корми баркаса не міряному скупченні численної флори та фауни, що потрапила нам у сітку із загадкового царства Нептуна, з морського дна, і яке ми висипали просто на дно баркаса, вивуджуючи з маси трави й усякого морського мотлоху креветок, які відстрибували у різні боки, її захопленню не було меж. Вона ніяк не очікувала побачити таку безліч різноманітних організмів. Тут були не тільки єдино необхідні нам креветки, а й усілякі інші представники з дрібного морського світу: невеликі рибки зеленушки, морські голки, купа різних інших мальків і навіть досить великі бички. А вже морських бліх і всякої іншої мілкістної гидоти було сила-силенна. Усю цю біомасу однозначно викидали за борт, хіба що за винятком великих бичків і, зрозуміло, потрібних нам креветок.
Для допитливих очей Варіки весь цей процес виявився елементом екзотики, для мене ж - елементарною операцією з видобутку наживки для рибного лову. Вона жваво розглядала кожну рибинку, що траплялася їй під руку, неодмінно запитуючи в мене її назву, заглядаючи їй мало не до рота, до того ж жаліючи кожну особину окремо. Тут же вона, не в приклад моїм енергійним масовим забортним викидам, брала кожну рибку до рук і окремо ніжно опускала у воду, водночас відверто раділа, як мале дитя, у захваті плескаючи в долоні, коли та хвацько виривалася з її рук під воду. Загалом, поводилася абсолютно розкуто і безпосередньо. Захоплива натура, вже забула про всі свої страхи та незручності. Зате креветок у руки брати не бажала після того, як одна з них сильно вколола її в палець своїми тонкими гострими вусами. Дуже спритні вони, ці креветки. Око та око потрібне за ними! Вони ще довго смикалися у відрі, раз у раз підстрибуючи високо вгору і вискакуючи назовні, на палубу.
За два проходи волокушею ми вибрали їх цілком прийнятну кількість - аж ніяк не менше літрової банки. Більш ніж достатньо для звичайної риболовлі. Витратили на це майже пів години. Зате тепер можна було спокійнісінько вирушати далі в дорогу.
Знову шалено заревів мотор. І ми, вже увійшовши у фарватер каналу, позначений великими різноколірними буями, дали повний свій 13-вузловий хід (приблизно 24 кілометри на годину). Вийшовши на глибинний морський простір, звернули з каналу (хоч він ще тягнувся далі) і, взявши трохи правіше, лягли на курс, паралельно до Арабатської Стрілки, йдучи від неї десь на відстані півмилі (трохи менше кілометра) від берега.
Ставало помітно спекотніше. Сонечко ще трохи піднялося і вже досить відчутно припікало. Пора було остаточно позбуватися одягу. Батько давно був у плавках, засмагав. Ну, а я ще під час лову креветок зняв теніску, але із солідарності з Варікою шорти поки що залишив.
Ми сиділи поряд, сховавшись від досить сильного повітряного потоку за тильною стінкою кубрика.
- Сонце моє, давай роздягнімося, адже спекотно вже, - запропонував я.
- Ага, тобі добре і так. А в мене купальник у сумці лежить... - з тугою в голосі промовила моя подружка.
- Варіко, так немає нічого простішого. Залазь у кубрик і переодягнися там. Не бійся, ніхто тебе не побачить. Батько, бач, на кормі кермує, щось там собі муркоче. Та й що можна в такій темряві розгледіти? Ось сама подивись в отвір.
Варіка недовірливо занурила голову в отвір кубрика. Після вдало проведеної «розвідки», порилася в сумці й дістала те, що шукала.
- Ну, я пішла, а ти не думай дивитися на мене там, не підглядай... - картинно пригрозивши мені пальчиком, з хитро-лукавою посмішкою промовила вона, ніби як простежила за перебігом моїх пустотливих думок, і спритно прокралася всередину.
- Я буду слухняним, - кинув я їй услід.
Ясна річ, пустотливі думки однозначно мали місце в моїх «підступних» планах. Звісно, я не такий уже й простий, щоб ось так, нахабно, «потішатися» над близькою мені людиною. Але я був би не я, якби не підглянув за її «таємним» перевдяганням. Була одна шпаринка в дошці, точніше, не шпаринка, а сучок, який легко виймався і так само легко ставився на місце. Нещодавно випадково його виявив. Підглядати за кимось - це ж у кайф! А за перевдяганням Варіки - так тим більше! Це ж неперевершений екшн! Та сам Бог велів!.. Коли ще може випасти така нагода?! Його не можна було упускати...
Так-так, а я й не підозрював, що це не одне й те саме: у звичайному плані, як це в нас із нею завжди запросто траплялося, дивитися на оголену Варіку, перебуваючи з нею поруч у «Наших Іграх», або... конкретно підглядати за нею, коли вона про це не підозрює. Останнє - ну явно крутіше вражає! Її давно в найдрібніших деталях знайоме мені дивовижне білосніжне тіло з контрастними пікантними місцями, що приковують погляд, навіть у розсіяному, дещо приглушеному світлі з отвору кубрика, було чудово видно. І воно було запаморочне дивовижним! Мені відразу природно заялозилося в одному місці. Так і хотілося просочитися в кубрик крізь нікчемний сучковий отвір і злитися з нею в єдине ціле... Але тут мої чарівницькі думки перервав заклик батька.
- Синку, в які краї будемо забиратися, до Стрілкового чи обмежимося Щасливцевим? Адже бази відпочинку та піонертабори що там, що там... А море скрізь однакове. Вважай, ми вже підійшли. Але якщо рухати до далекого села, то це займе напевно ще з пів години часу.
- Звісно, підвертай до ближнього селища. А то й так уже набридло кататися без ладу. Різниці-то ніякої, - я з прикрим жалем увіткнув сучок на його колишнє, «штатне» місце.
Тут і Варіка з'явилася з глибини кубрика. Спочатку з'явився її чудесний капелюшок, а потім і те, що таїлося за ним. Я від несподіванки вигляду настільки чарівної картини навіть присів. Варіка постала перед нами просто в приголомшливої краси купальнику. Він був закритого типу. На небесно-блакитному тлі в яскравих променях сонця сліпучим світлом, немов риб'ячі лусочки, відливали незліченні дрібні сріблясті крапочки-блискітки. Таких по істині неземних купальних «штучок» мені в моєму житті споглядати ще не доводилося. Це була не Варіка, а справжнісінька русалка казкова. Тільки волосся розпущеного не вистачало, воно ховалося ззаду, утримуючись приколкою, ну і, ясна річ, риб'ячого хвоста. Та й сама вона в цьому казково дивовижному новому вбранні мала ну просто-таки карколомний вигляд! Навіть батько, і той, я помітив, мимоволі замилувався нею (отже ж кінь старий!). По всьому було видно, дуже до вподоби йому моя Варіка. Вона, під пильним оком батька дещо збентежена, хотіла було присісти поруч зі мною. Але... тут раптом із сильним поривом лобового вітру її чудний капелюшок раптово зірвався з її голови й, пробаражувавши такою собі світлою чайкою повз батька, який сидів на кормі біля керма, полетів далі, зрештою впав у воду. Переодягаючись, вона його зняла, а, вилазячи з кубрика, надівши, не зав'язала стрічки.
Недовго думаючи, я, навіть не підхоплюючись на планшир борту баркаса, а відштовхнувшись відразу від палубного настилу, «ластівкою» впурхнув у воду, перед тим помітивши, куди приводнився нещасний аксесуар «потерпілої». Капелюшок був дуже легкий, і потонути йому не загрожувало. Однак пристойно зносило вітерцем. Нас розділяла дистанція приблизно метрів із 50. Широкими гребками, не випускаючи з поля зору мету, я, хоч і не без зусиль, включивши швидкість, наздогнав такий «шустрий» предмет об'єкта мого обожнювання, і вже десь за кілька хвилин переможно підкинув догори руку з цим чарівним аксесуаром моєї ненаглядної принцеси.
Тим часом батько, розвернувши баркас, «ліг» на зворотний курс, наздоганяти мене. Я зачепив капелюшок за поле зубами та, не поспішаючи, погріб назустріч баркасу. Увесь цей час Варіка, не на жарт злякавшись і почуваючись відверто винуватою в такому «кошмарному» інциденті, схвильовано метушилася п'ятачком палубного настилу баркаса, даремно хвилюючись за мене, хоча батько і намагався її заспокоїти. Але тільки побачивши мене в безпосередній близькості до себе цілим і неушкодженим (цікаво, а що мало зі мною статися?!), та ще й зі нещасливим капелюшком у руці, від надлишку почуттів застрибала по палубі, радісно плескаючи в долоні. Так вона вітала мене и мій «подвиг».
Підпливши до борту баркаса, що майже зупинився, я галантно передав «дорогоцінну» річ до рук моєї ненаглядної «русалоньки» і одним швидким рухом опинився біля милої моєму серцю дами. Вона, забувши й про батька, і про все навколо, відкинувши свою наносну сором'язливість і, попри те, що я мокрий, припала до мене, міцно обійнявши, і поцілувала в щоку. Що тут казати, я був на дев'ятому небі!..
- Славушику, рідний, я так злякалася за тебе! Герой мій!.. Та Бог би з ним, з тим капелюшком! Навіщо було так ризикувати?!... - вона дивилася на мене такими схвильованими й закоханими очима!.. Мені й слів ніяких не треба було.
- Та про який ризик ти говориш?.. Варіко, люба, це ж такі дрібниці життя! Хіба це подвиг? Це для мене - дуже-дуже легко, навіть елементарно! Я й не на таке ще здатен! От якби треба було кілометрів п'ять плисти, тоді, можливо, і подвиг.
- Все одно, для мене ти - герой, мій герой!.. Ти - величезний молодець, і я тобою дуже пишаюся! - і для повної переконливості, остаточно забувши про сором'язливість, напевно, залишила його в найдальшій шхері кубрика (батька мого вона вже не помічала, зовсім освоїлася), ще раз мене поцілувала, вже в другу щоку.
Батько, дивлячись на нас, тільки тихенько посміхався собі у вуса та головою злегка похитував, мовляв, ну треба ж тобі!..
Ми продовжили наш рейд далі й через кілька хвилин остаточно підійшли до наміченого нами місця - опинилися десь за 500 метрів від берега, навпроти (по-морському, на траверзі) селища Щасливцеве. Однак самого селища видно не було, бо весь береговий ландшафт займали й у такий спосіб затуляли піонертабори та пансіонати з їхніми зеленими зонами висхідних, високих дерев. Селище розташовувалося далі від берега, углиб самої Арабатської коси.
Я весь цей час постійно стежив, щоб Варіка не знімала з себе рушника, який вона завбачливо дістала з сумки, прикривши ним плечі, щоб не обгоріти. Мене це пекуче сонце абсолютно не турбувало - я давно звично засмаг до темно-цегляного кольору. Зовні ми з Варікою, з глузду з'їхати, настільки були контрастні: вона - біла, мало не матово-біла, як міль, а я - коричневий, копчений, ну, що той кочегар. Щоб уникнути можливих подальших сонячних проблем (випромінювання зайве нікому не потрібне), та й узагалі для повної зручності та комфорту, ми з батьком вирішили натягнути над палубою човна імпровізований тент. Для цього вельми доречно підійшов складений рулон тонкого брезенту, що лежав у кубрику, і довгі весла, закріплені дещо під нахилом, які задають висоту склепіння нашому паланкіну. Після таких необхідних комфортних перетворень стало ну просто класно! Адже це зовсім інша справа! Варіка з полегшенням зітхнула, підбадьорившись і одночасно забувши про свої незручні запобіжні причандалля: рушник і парасольку, і, нарешті, по-справжньому остаточно розслабилася.
Продовження в Главі 10. Частина 3…………