Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                    «Нехай загине вся імперія,

                                                                             для мене ти - весь світ»

                                     (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                       Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    О, як же ґрунтовно психологічно «вичавила» Героя

трагічна історія Варіки з її непоправними наслідками

- в мить зліг зі своєю традиційною ангіною, причому

небувалою! Ось де він роздобув вагон часу, щоб до

кінця охопити й розкласти нюанси непростих реалій,

що склалися, і нерадісну перспективу їхніх майбутніх

стосунків

                                   Глава 17. МІСІЮ ВИКОНАНО!

                              Частина 1. Глибокодумні Думки

       На ранок я прокинувся вже з температурою, і досить пристойною. Мабуть, мені й нічний чай був би, що мертвому - припарки. До вечора її нахабно нагнало до непристойно критичної позначки - аж 40 з половиною градусів! Вона і трохи менша (її, звісно, збивали) мучила тіло майже тиждень. Вибухнула найсильніша в моїй біографії ангіна. А провалявся я в ліжку тижнів зо три. Мені скололи уколами всю дупу. Потім ще два тижні вдома просидів, у карантині, щоб не надути собі неприємностей у вигляді небажаних ускладнень, і набирався сил. У підсумку понад місяць шкільних занять було мною сумлінно пропущено.

        Поки належував боки та боровся з ненависною мені хворобою, багато чого передумав про нас із Варікою. Я перебирав у голові всі наші значущі розмови, всі нюанси наших старих і нових стосунків. І раптом мене несподівано осіняло!

       «Ось, виявляється, про яку нашу Місію вона свого часу і зараз мені натякала! І як це я відразу не просік її настільки прозорих натяків?!...

       Дійсно, я мимоволі, сам того не очікуючи, опинився в ролі рятівника всього її подальшого життя в найповнішому сенсі! Варіка, найімовірніше, теж цього знати не могла... Поки не промикалася по численних клініках, рятуючи залишки свого здоров'я. Їй, зрозуміло, пощастило, через її життєвий статус, нею займалися серйозні лікарі. Там уже чудово розібралися в усій її специфічній складній історії та розставили в ній усі больові точки. Але, мабуть, щось їй підказувало вже тоді, багато років тому, що не обійтися їй без мене, без нашого любовного союзу, без цих специфічних «Наших Ігор»... Хоча, можливо, для нас наше приголомшливе знайомство з подальшими близькими контактами, які за ним відбувалися, стали елементами випадковості, вдалого збігу всіх сприятливих обставин. І вона, грамотно й проникливо розібравшись у їхніх нюансах і безпомилково розгледівши мою справжню сутність, інстинктивно потягнулася до мене, вхопилася за мене, а невдовзі й за «Наші Ігри», як потопельник хапається за рятівну соломинку, можливо, й сама того не усвідомлюючи, яку добру й важливу службу вони надалі їй послужать. Хоча, правильно кажуть, випадкового в житті нічого не буває. Але, що ще дуже важливо, і це, мабуть, було найголовнішим, визначальним для нас фактором - з найпершої миті зустрічі нас осяяло і, з'єднавши, міцно зв'язало справжнісіньке Взаємне КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ! Воно вирішувало для нас УСЕ! Дивно лише, що Варіка сама прямим текстом уже зараз мені про це повідала, а я якось неуважно, побіжно поставився до цього її надсилання...

        Та-ак, ось так справи!.. Нарешті, розклалося у мене остаточно все на свої місця!.. Усі пазли красиво склалися! Ось вона - та сама МІСІЯ, яку ми успішно виконали! МІСІЯ з її фізичного порятунку! Мова-то, виявляється, йшла ні багато ні мало про її життя і смерть! Як тепер у світлі всього, що сталося, все виглядає просто! Більше не залишилося у мене білих плям у моїх стосунках із Варікою! Довго ж я йшов до розуміння простих істин! Але колись усе таємне неодмінно стає явним! Це - нікуди не дінешся - аксіома життя!

       Ну, гаразд, але що ж чекає на наші стосунки тепер, коли всі завдання давно вирішені?! Ось де для мене – питання із питань! І, певен, не тільки для мене, і для Варіки також!».

       Це-то якраз - єдине, що мене зараз мучило, саднило, сиділо колючкою. Тут, міркував я, лише два шляхи: або наші майбутні стосунки набирають нової сили на вищому, якіснішому витку, або - немає їх більше, цих стосунків між нами, вони закінчилися. І інших варіантів немає, і бути не може! І від останнього мені ставало справді страшно! Однак є й суперечність. Вона ж чітко дала мені зрозуміти, що не переставала мене любити, і зараз, як і раніше, любить!.. І життя свого без мене не може уявити!..

       Але, ось яка сувора даність - все одно поки що ми з Варікою стоїмо на роздоріжжі. Мене вкрай тривожила наша близька перспектива - її майбутня поїздка до Москви, на вступ, а ще дальша - невідомо, наскільки тривале наше майбутнє неминуче розставання на час її навчання в чужих краях, у чортів на куличках. Від цього ніяк неможливо було вберегтися. А те, що вона вступить у ту вишу, навіть найменших сумнівів не виникало. Саме ця майбутня неминуча тривала розлука вносила, принаймні для мене, той самий неприємний дискомфорт у наші стосунки й також ставила свої запитання. І найголовніше з них - скільки часу триватиме шалено болісний для нас обох нерішучий момент?! Ось цього поки що не знав ніхто з нас... Залишалося хіба що єдине й воно ж замале - по можливості відганяти всі ці похмурі, негативні нав'язливі думки, не думати про погане, не квапити події. Просто поки що чекати й надіятися на краще...

        ... Звісно, я зідзвонився з Варікою. Не одразу. Десь через тиждень, як зліг, відразу після того, як мені збили високу температуру. Вона сумно журилася, перейнявшись комплексом своєї провини, себе лаяла на чому світ стоїть. Вона, природно, допускала, що я можу захворіти, бачачи мій стан до кінця нашого нічного побачення, але щоб настільки!..

         Після мого першого дзвінка, вона мені передзвонювала щодня, а то й не один раз, дізнавалася про мій стан, намагалася хоч чимось підтримати, підбадьорити. Я, безсумнівно, радий був її дзвінкам, її голосу, що вона мене опікує, не кидає в біді сам на сам.

      На 23 лютого Варіка несподівано передала через Івана Трона, мого дружка-сусіда, передачу для мене - цілий пакет з фруктами. Там були і яблука, і апельсини, і навіть екзотичні банани, вкрай рідкісні гості не те, що в такій занюханій дірі, як наше зашкарубле містечко, а й для столичних магазинів. Не інакше, відполовинила таткову передачу з Києва. Я, зрозуміло, був їй безмежно вдячний за прояв турботи про мій вітамінний раціон. Але найцінніше для мене було в іншому. У прикладеному до пакета конвертику. Це була звичайнісінька поштова вітальна листівка. Але вона для мене була зовсім не звичайна... Моя ненаглядна, кохана Варіка вітала мене з Днем Армії. Я за дні, проведені вдома, на зубок завчив це її дорогоцінне послання. Пам'ятаю й досі... А на листівку її скоро вже без сліз боляче було дивитися... Я зацілував її мало не до дірок. Ось її текст:

Мій рідний і безцінний Славушичек!

Мій бажаний і улюблений Герой!

З надзвичайною радістю і моєю вічною, безмежною

любов'ю прийми від мене душевні привітання з

чоловічим святом, Днем Армії!

Мої тобі найдобріші та найщиріші побажання всього

і в усьому!

Рідний мій, ти навіть не уявляєш, як нескінченно

дорогий мені!

Ти для мене - приклад справжнього воїна, завжди був

і, анітрохи в цьому не сумніваюся, навіки залишишся

справжнім чоловіком, яких ще треба пошукати! І я

безмірно щаслива і безмежно вдячна долі,

що вона свого часу звела мене саме з тобою -

невпинно турботливим і ніжним, проникливо чуйним

і чутливим, відчайдушно сміливим і безстрашним, а що

найцінніше - вірним і таким, що палко і віддано любить,

надійним, справжнім лицарем! МОЇМ лицарем!

Залишайся таким же якомога довше, а краще - назавжди!

Любляча тебе навіки,

твоя Варіка

   Ось таке класне й душевне послання... Настільки обнадійливо підтримувальне і на рідкість оптимістичне. А ще, що важливо - її запах на листівці... Запах її дуже рідкісних, своєрідних, незрівнянних парфумів, її улюблених, за яким я, напевно, знайшов би її із заплющеними очима з тисяч інших дівчат. Він мене остаточно зводив з розуму, «полонив» і «обеззброював». Звісно, після таких дифірамбів на мою честь, я пішов на поправку дуже швидко... Головне - ВОНА КОХАЄ МЕНЕ!!! Як і раніше... Це було для мене життєво важливо і необхідно. І я твердо знав, що це з її боку щиро, а не порожня гра слів. Варіка ніколи у своєму житті слів заради слів на вітер не кидала. Це чудодійним чином зігрівало мою настільки ж гаряче люблячу душу. І я знову гори готовий був зсувати.

        Залишався місяць із копійчиною до кінця третьої чверті, коли я нарешті остаточно вичухався. З навчанням треба було творити щось кардинальне, інакше можна було «караул!» кричати, адже не жарти - випускний клас, іспити на носі, а я настільки безрозмірно «вимкнувся» з навчального процесу. Тому довелося ґрунтовно зайнятися навчанням, налягти на підручники. Пропущено та упущено прорву різного нового матеріалу. Мої нещасні мізки розпухли від непомірних навантажень на звивини. А тут ще й «презент» від батька отримав. На весняні канікули мене візьмуться оперувати на предмет ампутації чортових гландових мигдалин. Нібито забуду назавжди про свої проблеми з горлом. Але щось мені слабо вірилося...

      ... Ця сволочна, мерзенна операція, яка далася мені вкрай нелегко, виразно вивела мене з життєвої рівноваги. Ми, звісно, продовжували зустрічатися, але тепер уже через близьке завершення навчального року вкрай рідко, майже уривками. Варіка, як і я, була завантажена вище «даху», до того ж і своїми численними іноземними мовами. Іноді разом вечорами по місту гуляли у вигляді розвантаження від навчання, деколи ходили в кіно на вечірні сеанси. Але «особливих» знаків закінчення її затяжного «льодовикового» періоду я від неї все ще не отримував. Сам події не форсував, навіть нічого не допитувався у неї, хоча бажав її шалено пристрасно! Дико мені було! Ось вона, поруч, здавалося б, така доступна!.. За руку з нею йдемо, на вигляд - квітуча, бадьора, завжди весела зі мною, але... як і раніше, «холодна», недоступна... Мене це нестерпно пригнічувало, ну, не передати як... Хоч зовсім не зустрічайся!..

       Варіка, бувши натурою витонченою, зрозуміло, вловлювала ці мої мінорні нотки настрою. Це не могло додавати оптимізму і їй. Але вперто мовчала. В останні шкільні дні наші контакти звелися практично до повного мінімуму, хіба що іноді зідзвонювалися телефоном, оскільки до всього того ж впритул насувалися випускні іспити. А потім були наші «випускні бали»... Далі - підготовки до майбутніх вступів. Ось, власне, і все... Поки що...