Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                             «Нехай загине вся імперія,

                                                                                       для мене ти - весь світ»

                                              (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                              Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

              Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

                            Глава 6. СПОГАД ІІІ. МИЛА АНКА

                              Частина 1. Бойова Подружка

       До свого приїзду в Генічеськ ми проживали в невеликому місті Болград Одеської області. Це майже на самому кордоні з Румунією, де у батька продовжилася військова служба після переїзду з Німеччини. Тут розміщувалося велике угруповання танкових військ.

       Основна частина офіцерів і офіцерських сімей, як правило, ще бездітних, жили в кількох великих п'ятиповерхівках-гуртожитках, компактно розташованих поруч із військовим гарнізоном. Але невелика їхня частина, можна сказати, щасливці, зокрема й наша сім'я, мешкали в досить затишних однотипних стандартних одноповерхових будинках-котеджах. Вони теж купчасто розташовувалися, але по інший бік військової частини. Житло тут отримували тільки молоді сімейні офіцери з дітьми, і здебільшого з двома і більше, якщо, звісно, вчасно пощастить із вакансією. Нам якраз пощастило, колишні мешканці виїхали, і підійшла наша черга на заселення.

       У кожному такому котеджі проживало по чотири сім'ї. По два окремі входи з ґанком - з кожного боку будинку. Навіть прилегла оброблена земельна ділянка була, де можна було щось скромне висаджувати. Кожне з цих жител являло собою справжнісінькі двокімнатні квартири з окремими кухнями, водопроводом і каналізацією. За тими мірками цілком гідне, навіть пристойне і безнапасне житло. Гарячої води, звісно ж, не було. І опалення було пічне. Власне, іншого індивідуального опалення в ті далекі часи важко було собі уявити. А вже гарячу воду - і поготів... Кожна сім'я опалювалася сама, дровами і вугіллям, які зберігалися в сараях, що знаходилися на дальній периферії житлового містечка.

       Усього таких котеджів було вісім, а отже, виходить, мешкало в нашій частині військового містечка всього 32 сімейства. Тож легко підрахувати, якщо в будь-якій такій сім'ї було частіше за все двоє дітей, то виходив пристойний за кількістю дитячий контингент. Так, дійсно, нас, дітей, було багато. І всі ми були переважно або дошкільного, або раннього шкільного віку. Тому що офіцери тут жили досить молоді. Зрозуміло, всі ми один одного чудово знали, тому що відвідували одну школу. Це була початкова школа з чотирикласною освітою, розташована неподалік. Дітей старшого віку, а їх було не так багато, усіх разом вивозили на військовому «бобику» в міську середню школу, оскільки добиратися до неї було далеко, а громадський транспорт ходив із перебоями, не завжди регулярно. Середньо- і старшокласники взагалі жили своїм, окремим життєвим колом, з нами, як правило, тісно не стикаючись.

       Нас, малоліток-школярів, було десь із пару десятків. А в нашій одновіковій і дещо розбовтаній компашці «однодумців», якою ми зазвичай гуртувалися, і того менше - чоловік шість. Усі ми були досить «бойовими», войовничими і, я б сказав, не в міру розбещеними. Мене завжди тягнуло саме до такої категорії хлопців. Не скажу, що був абсолютно «відв'язаним». Але, скільки себе пам'ятаю, ріс далеко не «забитим», «домашнім», заласканим хлопчиком. На одному місці нашій команді не сиділося. Нас постійно кудись тягнуло, ми щось вічно досліджували, десь лазили, усюди пхали свого носа, то гасали з луками і стрілами, то щось підривали або запускали справжнісінькі ракети, зішкрібаючи сірку з сірників і набиваючи її в порожні гільзи від патронів. До того ж усі навколишні території нами були вздовж і впоперек і цілком і повністю обшукані та «застовплені». А височенні триметрові кам'яні стіни військової частини поруч, що є сусідами з нашим містечком через дорогу, з тамтешніми спокусами не рятували її від наших множинних «героїчних» набігів.

        Особливо, перемахнувши через паркан, що, до речі, виявлялося зовсім не простим ділом, ми любили забігати на полкову солдатську кухню, що розташовувалася злегка на відшибі, відокремлено. І чомусь, як особливо важливий об'єкт, «ховалася» в окремій цокольній будові. Практично під землею, лише дах визирав. Коли ми проникали на територію частини, то насамперед пробиралися саме до кухні та припадали головами до її завжди відкритих щілин-вікон, які знаходилися якраз на рівні поверхні землі, при цьому зручно розташувавшись, лежачи животом на траві. Весь солдатський обід, що готувався, був у нас, що називається, на долоні. А запах, дух який йшов звідти!.. М-м-м... Ми, вічно голодні, просто очманівали! І, як правило, там нам завжди перепадало що-небудь зі смачненького. Треба було лише дочекатися кінцевої фази приготування їжі. Кухарі-солдати нас уже добре знали й ніколи не скупилися, пригощаючи, чим Бог послав. Частенько це була смажена риба зі смачною запеченою хрусткою скоринкою і добре, до хрускоту, просмаженими кісточками, а іноді перепадало і по шматочку запашного смаженого м'яса з якимось надзвичайно особливими ароматом і смаком. Щоправда, на цій забороненій території нас часом нещадно відловлювали та повертали на «батьківщину». Без будь-яких, звісно, для нас наслідків - «свої» ж все-таки як-не-як.

       А ще ми серйозно «воювали» з місцевими циганськими пацанами, які сусідили поруч. Ну, скоріше, це були не чисті цигани, а осіла гримуча суміш із румунів, гагаузів і молдаван. Циганами називали їх ми. Принаймні, зовні вони були на них схожі. Як не крути, а повз їхні володіння (а вони, по суті, починалася з одного з боків, одразу за військовим містечком, відокремлюючись проїзною дорогою), нам часом було ніяк не пройти. Хоча б щоб сходити порибалити до тієї самої річки, що протікала за два кілометри від нас.

     Вони були нашого віку. Але вже дуже войовничими, я б сказав, агресивними. Зрозуміло, жили вони дуже бідно, тому нам, обласканим і ситим, чимало заздрили. Звідси й ґрунтовно недолюблювали. Хоча відвідували нашу ж школу, але були розведені по різних класах. На нашій паралелі їх було цілих три. У школі, звісно, вони поводилися смирно і миролюбно. Особливо не висовувалися. Але й образити їх було вкрай складно - купчасто трималися один за одного. Зате на своїй території лютували. Билися вони хвацько, можна сказати, кваліфіковано. Вчилися цього у своїх старших братів. Ті взагалі славилися бандитами закінченими, натуральними «відмороженими». Усе місто їх боялося. Мала циганча успішно вбирала багаті «бойові» традиції старших. На нашу територію вони ніколи не зазіхали. Але, якщо ми навіть мимоволі потрапляли в їхню зону впливу, утулили нас відчайдушно. І абсолютно ні за що. Просто принципово не пропускали нас, і все! Напевно, саме таким чином вони відігравалися за те, ЩО у своєму житті мали ми, але не мали вони. Такий стан справ вкрай нас зачіпав, але й чинити їм гідний опір було складно. Дуже вже грамотними бійцями вони були порівняно з нами.

        Хоч мої друзі були не боязкого десятка і далеко не слабаками, але, як ми зрозуміли, на голому ентузіазмі або силі в бійках із ними нам не витримати. Циганчата ці були ну дуже прудкими, вміли битися всіма частинами тіла, в буквальному сенсі втоптували нас у землю. Ще вони, складалося враження, зовсім не відчували болю. Однак поступово, уважно і вдумливо знайомлячись з елементами їхньої бійцівської техніки, переймаючи її та постійно тренуючись між собою (а хлопці в нас були завзяті й марнославні), ми поступово почали чинити їм гідний опір, «бити» їхньою ж «зброєю», а невдовзі змогли й перевершити в дечому. Ми, на відміну від них, не задовольнялися малим, не зупинялися на досягнутому результаті, а «відпрацьовували» удари й прийняття більш вдумливо, мудріше, постійно вдосконалюючись, загалом перевершували їх інтелектуально. Але, в принципі, ми не виявляли до них злісної агресії. Це для нас не було самоціллю. Лише б нас не чіпали. Тим паче з деякими з них усе-таки в одному класі вчилися. Так ось, дуже скоро в кількох регулярних побоїщах ми почали їх серйозно утискати.

       У наш суто хлопчачий колектив уже давненько, але якось непомітно, начебто само собою, затесалася й одна жвава дівчинка. Вона вперто не бажала мати щось спільне зі своїми ровесницями - одноплемінницями-дівчатками. Ми спочатку дещо насторожено до неї поставилися. Ну, хіба мало, все ж таки дівчисько, і таке інше... Але, коли ця «скромниця» в штанях в дечому почала давати нам фору, чого зовсім від неї не очікували, та й припустити не могли, ми однозначно її визнали. Вона ні в чому не бажала поступатися нам, пацанам. Завжди перебувала, як то кажуть, «на лінії вогню». Не ховалася за наші спини. І чисто фізично з нею було нелегко впоратися. Була конкретно непоступливою. Навіть у наших вуличних бійках брала успішну участь. Що дуже нас здивувало. Безстрашна, вміла і вправна була! Це, що стосувалося її характеру.

      А ось зовнішністю вона була вже точно миленькою симпатяжкою, без перебільшення. Хоча, якби їй ще й волосся довше (а вона постійно норовила його зістригти під хлопчиська, не давала йому відростати), то сміливо можна було справжньою красунею її назвати. І справді, чарівна шатенка з величезними виразними темними очима з довгими віями і приємними рисами обличчя. Коротко кажучи, досить гарненька мордочка! Що там було в неї під довгими штанами, які вона знімала, напевно, лише в шкільну пору, мимоволі змінюючи на дівочу форму, видно особливо не було. Але пізніше, влітку, після закінчення школи, коли вона одяглася в шорти, одразу з'ясувалося, що і там у неї теж усе було в повному ажурі.

       Любку нашу звали Анною. Ми ж між собою звали її Анкою. У принципі, вона подобалася мені. Принаймні, була в моєму смаку. Хоча поводився я з нею доволі стримано, не виявляючи ні своїх особливих почуттів, ні, тим паче якихось явних натяків чи отаких собі «благих» намірів. Вона теж нічим себе по-жіночому не позначала, не компрометувала, і не тільки зі мною, а й з іншими хлопцями. Ніби як і не ставало між нами питання про статеву приналежність. Але це тільки поки що...

       Нам, пацанам, було кому на підході, а кому вже 11 років. Усі ми вчилися в одному класі, вже на осінь готуючись переходити в міську середню школу, у п'ятий клас. Анка була на два роки старша за нас. Їй уже було далеко за 12. Але збоку, якщо, звісно, особливо не придивлятися, то суто зовні та зростом між нами й нею особливих відмінностей не відчувалося. Та й одягалася вона до пари нам, нічим не виділяючись, суто по-хлопчачому. Після літа вона вже мала продовжити навчання в сьомому класі. Ясна річ, про якісь «фривольності» з дівчатками в нашому віці мріяти не доводилося. Язик якось навіть згадувати про це не повертався.

       Але мені обманювати себе не варто було... Скільки себе пам'ятаю, ще з чотирьох років у мене пішов «нездоровий» інтерес до всього, що було пов'язано з тим, що в мене було між ніг, але ще більший - що було в протилежної статі там же... І що робити зі своїм дорогоцінним «інструментом», який «буянив» у мене дуже навіть нерідко й доволі нахабно та наполегливо, і як утихомирювати його, мені й на той час було досконально відомо.

      Що ж говорити, коли мені стало вже за десять? А ще, коли ми жили в Німеччині, не раз серед ночі деякі пікантності доводилося за батьками вдивлятися. Зрозуміло, це виходило у мене не спеціально. Але що і куди «входить і виходить», уже на той час починав уловлювати та у свою «кмітливу» голову укладати. Чого вже тут даремно скромничати? Проживати тоді нам, усім чотирьом, доводилося в одній кімнаті в офіцерському гуртожитку. Куди сховаєшся від дітей, які «невчасно» чомусь раптом прокинулися серед ночі? Хоча чому раптом?.. Вуха від специфічних звуків хіба заткнеш?.. Звичайно, я тихарився, голосу не подавав. Та й не збирався подавати. Але збуджувався тоді з неймовірною силою. І коли вдома нікого не було, діставав зі своєї шхери кілька картинок із напівоголеними красунями, за теперішніх часів, можна сказати, майже нешкідливі, які, каюсь, тишком-нишком вирвав із «цікавого» німецького журналу, випадково залишеного в загальній кухні кимось із дорослих. А далі - «справа техніки».

     Тож у любовній частині я був «бійцем» загартованим ще з далекого раннього дитинства, а вже на теперішній час тим паче особливих психологічних бар'єрів у мені, в принципі, не існувало. Зате потенційно був ґрунтовно заряджений на будь-які любовні «подвиги». «Природа» в мені хронічно щосили рвалася назовні, відчайдушно волала, настійно вимагаючи «розрядки». «Закортіти» мені могло в будь-якому місці та в будь-який час. Особливо часто доводилося «бідувати» в стінах рідної школи, де навколо сновигало стільки чудових представниць найрізноманітнішого віку з моїх безкрайніх барвистих еротичних фантазій. Інший раз, що гріха таїти, сидів на уроці, приречено підперши голову однією рукою, і мрійливо роздягав поглядом чергову симпатичну однокласницю, другою рукою через кишеню смикаючи свого «голодного красеня». А перед очима, як жива, стояла незабутня животрепетна картинка чарівного голенького заповітного місця «моєї» дівчинки на озері в піонерському таборі. І ні про що інше, крім приборкання своїх нав'язливих бажань, у ті моменти думати не хотілося і не моглося.

        Та, що й казати, я змалечку був вкрай гіперсексуальним хлопчиком. Ось такий мій відчайдушний стан справ і підштовхував мене до цих самих, усіляких різних любовних «авантюр»...

          Продовження в Главі 6. Частина 2…………..