Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                       «Нехай загине вся імперія,

                                                                               для мене ти - весь світ»

                                       (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                          Розділ ІV. ЧАС ДОРОСЛІТИ (настав)

    Таки прошвирнувся наш Герой на екскурсію в МДІМВ, і

на тлі не найсприятливіших вражень і думок від поїздки

відразу потрапив у міцні «лещата» допитливого родича,

якому цілком вдалося вивести Героя на відвертість щодо

пекучих любовних питань, які не весело складаються для

нього

                             Глава 19. СТОЛИЧНІ ПРИСТРАСТІ

                                Частина 2. Чоловіча Розмова

       ... І я, от дурник!.. поперся через усю Москву. На інший край світу. Загалом витратив в один бік не годину, а ніби всі дві. Ще пів години - поки розібрався, а де ж тут головний фасад? Підійшовши до центрального вхідного корпусу, до мене нарешті докотило, що в такій людській клоаці, яка нескінченно втікає й витікає в обидва боки з двох дверей, не те що знайти когось, а й швидкоплинно вловити чиєсь навіть давно знайоме обличчя, неймовірно складно. Тим більше в такий «гарячий» вступний час, коли народу - прірва. Зайшовши всередину, я просто загубився в натовпі.

       «От як можна тут узагалі щось зрозуміти, розібратися в чомусь?!... Як можна вчитися в таких заплутаних кам'яних джунглях, у цьому дикому мурашнику?! Знову ж таки стільки різних корпусів, пов'язаних між собою різнорівневими переходами... Зізнатися, огидне і відразливе враження справив на мене цей клятий МДІМВ. Як Варіці все це може настільки імпонувати, розуму не прикладу? Я б в перший же день утік звідси безоглядно якомога далі, в якийсь хоча б більш олюднений заклад! Я-то думав, що потраплю у справжній палац, храм науки, а тут... Ось і переконався, МДІМВ - гівно! Вибач, Господи! Але й негативний результат - теж по-своєму гарний. Отже, можна сміливо змиритися з ситуацією і закривати «тему». І просто не смикатися з усіма цими своїми ідеями-фікс про якусь міфічну зустріч. Коротше, абстрагуватися потрібно – і всі діла! Досить дуркувати!» - я був дуже роздратований та, звісно, що приховувати, чимало засмучений побаченим і відчутим.

        Зовсім розбитий і злий повернувся я назад, ще й на ніч глядячи. Одразу проскочив на кухню. Стіл після недавньої вечері ще не був прибраний. Чекали мого повернення. З порога плеснув собі з пів склянки горілки, і одним махом жахнув з досади. Тут із балкона, після перекуру, повернулися батько з дядьком Валерою. Щоправда, батько одразу пішов у кімнату і затіяв якусь розмову з тіткою Раєю. А ось дядько Валера по простоті душевній ще й підколов злегка.

       - Ну, що, гардемарине, як з'їздилося, чи варта була гра свічок? Знайшов цю саму «алма матір» наук дипломатичних? Які народилися враження?

       «Ти тільки глянь, що ж це таке відбувається?!... І дядя Валера туди ж, «загардемаринив» мене щосили! Щось тут зовсім не те!.. Ой, неспроста все це!..» - з деяким здивуванням подумалося мені, але щодо цього я все ж таки промовчав.

        - Дядя Валєра, хоча б ви не сипали мені сіль на рани... Враження? Вибачте за голу прямоту - повна і конкретна ж...па, якщо не сказати гірше. Якби в мене була така можливість, то з превеликим задоволенням розбомбив би й цю саму «альму», і «матір» на додачу до клятої фені, не замислюючись!

     - І що так? - не вгамовувався космонавт-конструктор, непідробно пожвавившись.

        - Бо нормальні треба споруджувати заклади навчальні, людські, зрозумілі всім. Тим більше з такими солідними претензіями. Щоб будь-кому було все чітко і ясно. А не якісь мурашники бездонні, чорти б їх побрали! З цими їхніми безглуздими переходами та галереями незліченними... Адже там адекватній людині не розібратися, куди рухатися, ні в життя! Можна марно пролазити півдня, якщо задумаєш шукати щось!... Та просто загубишся на раз!..

       - Е-е, братець, у цю, як ти зволив висловитися, ж...пу, пів країни таких, як ти, прослизнути мріють. Ну, а щодо мурашника, то тут ти, звісно, маєш рацію. Я якось, було діло, у своїх справах туди забрідав, кілька лекцій у мене там було. Справді, з незвички сам загубився. Студенти - народ допитливий і винахідливий, до того ж швидко адаптується, тож усі звикають до всього. Навіть деякий смак у такій компановці знаходять. А ти, як я зрозумів, неспроста туди навідувався, справи амурні покликали?..

         Тут уже я злегка напружився.

      «Ну точно батько вже «поділився» моїми колишніми «подвигами» на слизькому сексуальному ґрунті. От же базікало! Хто його за язик смикав?.. Я, звичайно, поважаю дядю Валеру. Але до чого ось так запросто фамільні секрети розбазарювати?» - промайнули в мене гнівні прикро-неприємні думки.

        Я, звісно, не став приховувати від батьків, що в мене поновилися стосунки з Варікою на фініші 10-го класу. Тим паче що вони якось помічали мене з нею кілька разів у місті. Отже, зробили для себе деякі висновки. Але про подробиці своїх сердечних справ я з ними не особливо поширювався.

     - Можна так сказати - на розвідку їздив. Рекогносцировкою займався, на місцевості. Не дарма ж я в армійські справи намагаюся носом зануритися. Поки що мною рухає суто спортивний інтерес. Що, де, коли? А якщо чесно, дуже хвилююся за свою подругу, яка зараз там на вступі. Зовсім би не завадило підтримати її... Але зрозумів, знайти її, та ще й у такому бардаку, як це кляте МДІМВ - цілковита химера. Надто вже там «тісно» від надлишку народу. З іншого боку, ні телефону, ні тим паче адреси, де вона квартирує в цей час, у мене, на жаль, немає. Не здогадалися, а точніше, не замислювалися по простоті душевній про можливий випадковий, фрагментарний варіант зустрічі тут, у Москві.

       - Любов, значить, кажеш?.. Дівчина-то, справді, варта уваги?

       - У тому-то й річ! Ще як варта! Батько, я так розумію, її розписав, мабуть? І, напевно, всю історію нашу виклав у всій красі?

      - Так, не буду приховувати... Розписав твою гарнюню… Історія теж гарна! Прямо класикою пахне!.. Шекспір відпочиває!..

      - Давно, колись, справді, пахла, але свого часу вся вийшла... Однак із пів року тому знову відновилася, щоправда, поки що тільки на платонічному рівні, з огляду на медичні міркування з її боку, - я зараз навмисно не взяв до уваги розвиток наших із Варікою стосунків протягом останнього тижня.

     «І чого це я настільки розговорився? Треба б язичок свій злегка притримати... Хоча що вже тут?.. Батько все одно мене «розсекретив». Та й дядько Валера начебто мужик зі світлою головою. Дивись, і виуджу для себе що-небудь розумне», - думав я.

       Не доводилося мені до цього часу з кимось зі сторонніх опрацьовувати свої життєві проблеми.

       «Може, це й не зовсім правильно було з мого боку - в собі постійно замикатися, у власному соку варитися? Усе ж «свіжий» погляд із нейтральної позиції, чим чорт не жартує, теж може бути корисним. Особливо, якщо він, дійсно, не заангажований. А вже моя справа, брати його близько до серця чи ні. Знову ж таки мені по життю і не з ким було ділитися своїм кровним, можливостей таких не було», - далі розмірковував я.

       - А, давай-но, братцю, ми по маленькій, під розмову нашу цікаву і відверту, - запропонував хитрий дядько Валера і потягнувся за «Посольською», продовживши. - Ти, Славіку, мене вибач, звісно. Я, ймовірно, злегка по-ведмежому вдерся у твою делікатну тематику. Але аж надто «зачепила» мене твоя сумна любовна історія. Дуже б хотілося тебе якось трішечки підтримати...

     Тонким, однак, психологом він виявився. Помітивши, що я дещо задумався, зовсім не поспішав «вантажити» мене вище даху. Розібрався, що для мене це надто «тонка» сфера. Акуратно розлив по стопочках, нанизав на виделку солоний груздь і простягнув мені.

        - Ну, за твої успіхи на майбутніх іспитах, друже!

        - Дякую на доброму слові, і вам - усіляких успіхів.

       «Справді, зовсім не та горілка, що ми вдома у себе хлищемо. М'яка така, без закуски пити запросто можна», - ковтаючи благородний напій, думав я, закушуючи грибочком.

         - Ти поїв би хоч трошки, а то забалдієш ще...

       - Дядя Валера, я вже тренований, за мене не хвилюйтеся. А поїсти ще встигну.

        - Дівчина твоя, як вважаєш, відчуваєш сам, сильно кохає тебе? - родич продовжував мене наполегливо промацувати.

        - Не сумніваюся ні на йоту. Навіть малесенького приводу за всю нашу довгу історію не давала мені засумніватися в цьому. Ми не просто знаємо, ми вже кохаємо одне одного не багато не мало ось уже шість років, з певною перервою, звісно - відпарував я.

        - Так, пристойний стаж виходить, дуже пристойний... А, скажи, останнім часом щось у ваших стосунках тебе не насторожує ненароком?

      «Ось старий лис, звісно, насторожує... Мене все в ній насторожує і конкретно напружує. І ти, дядьку Валеро, своїми запитаннями теж, вибач, напружуєш... Але подивимося, що буде далі?».

        Я поки що залишив його запитання без уваги. Звісно, з недавньої дороги я все ще був налаштований дещо агресивно. Але, трохи поміркувавши за столом, усе ж таки наважився довіритися до краю «цікавому» родичу. Тим паче він вочевидь виразно був уже в моїй «забороненій темі», «завдяки» надмірно «турботливій» батьківській «підтримці».

       «І зовсім не просто так дядько Валера влаштував мені упереджену бесіду-допит, а вже точно на прохання батька. Явно змовилися, то-то він відразу відчалив від нас. Але, хіба мало, раптом здорове зерно проросте в нашій жалісливій бесіді? Ось тільки підстрахуватися про всяк випадок не завадило б», - продовжував все ще акуратно прикидати я.

       - Дядьку Валеро, перш ніж зважитися продовжити з вами нашу бесіду в серйозному річищі, можу я вас попросити про одну дуже важливу для мене річ?

        - Не питання, кажи, звісно.

       - Я вже не маленький, розумію, не випадково ми тут із вами намагаємося «списи поламати» з мого приводу. Тут, я чітко простежую, явно закладено прихований інтерес і зрозумілу цікавість моїх батьків. Розумієте, я, звісно, міг би вам довіритися. Але тільки Вам! Бачу у Вашій особі гідну і розсудливу людину. Але в мене є одна неодмінна умова, прохання, чи що. Те, що я вам зараз викладу, а говорити я буду про дуже серйозні та інтимні речі, повинно залишитися тільки, підкреслюю, виключно між нами. Про це не знає абсолютно ніхто, не кажучи вже про батьків моїх. У курсі тільки я і Варіка. Ну, Варвара моя, ну і, зрозуміло, її батьки. Це наша особиста з нею таємниця. Я вас дуже прошу, якщо ви до цього не готові, то, вважайте, жодної розмови у нас із вами взагалі не було.

       - Славіку, за кого ти мене приймаєш?.. Могила, безумовно. Я вмію зберігати чужі таємниці. Можеш на мене покластися. Давай, ще по кілька крапельок? Ну, Морозов-молодший, вкрай мене ти заінтригував, дружище. Давненько я психологічними ребусами такої складності не займався... Відчуваю, зовсім непроста розмова на нас чекає. Ти як, не заперечуєш? - він уже тримав напоготові пляшку, злегка нахиливши її над моєю чаркою.

          - Сміливіше наливайте, можна навіть по повній, зі мною все о'кей!

         Ми перекинули ще по одній, і я, зрозуміло, у загальних рисах, не беручи до уваги, звісно, особливо пікантних подробиць, повідав милому дядьку Валері історію трагічних подій, які сталися з моєю коханою на її 16-річчя, а також наші подальші стосунки, аж до сьогоднішнього дня. Зачепив і більш ранні наші «больові» точки.

         Родич мій під час моєї розповіді дедалі більше й більше хмурнішав і весь час мимоволі поривався покурити на балкон, бо у своїх руках зім'яв мало не пів пачки сигарет. Таке враження на нього справила моя жаліслива історія.

       Після закінчення моєї розповіді запанувала мертва тиша. Двері кухні були, природно, зачинені. До нас практично не долинали звуки з кімнати, де перебували тітка Рая з батьком. Лише віддаленим розсіяним звуком злегка фонив увімкнений у їхній кімнаті телевізор.

       Весь час, поки я вів розповідь, він, перейнявшись моєю зворушливою розповіддю, практично не ворушився. Нарешті, дядько Валера «прокинувся», схопився за пляшку, і хлюпнув собі та мені вже не стопочку, а з пів склянки горілки, і одним махом перекинув її. Я теж трохи пригубив.

       - У-фф! Ну і ну-у!.. Ти мене, Славік, грішним ділом, вибач. Я спочатку думав, що почую від тебе якусь нісенітницю дитячу , дурість підліткову, яка не варта й виїденого яйця... Так-а... Думав, мене нічим уже не здивувати в цьому клятому житті... Стільки всього лайнячого перебачив на своєму віку і почув... Але, зізнаюся, ти мене вразив наповал глибиною трагізму своєї історії. Дякую за відвертість. Ще раз тобі обіцяю, батько з мене нічого не «вичавить». Не хвилюйся. Однак на рідкість доросла зараз росте нам зміна, нічого не скажеш... І бойова не по роках. Адже на вигляд по тобі й не скажеш, що ти ухарь такий. А подружка твоя - ну-у, брила - не обміряти. І мудра не за віком. Ти, звісно, теж не дурень, хлопче. Недооцінюємо ми дітей своїх зовсім... Ні, мені треба б вийти покурити... А ти якраз поїж, поки я ходжу...

                 Продовження в Главі 22. Частина 3………