Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                                          «Нехай загине вся імперія,

                                                                                                 для мене ти - весь світ»

                                                          (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                       Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                   Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

                            Глава 1. СТОЛИЦЯ ЗАПОВІДНОГО КРАЮ

                                  Частина 2. Принесені Вітром Змін

Така ось вона - неспокійна кочова доля практично

всіх офіцерських сімей - одвічні поневіряння країною,

військовими гарнізонами і містечками. Але ось цього

разу милістю долі одну сім’ю «прибило» до воістину

фортунистого місця, якраз туди, куди треба - в місце

надзвичайно благодатне, Богом благословенне. Але

Головному Герою поки що психологічно не затишно

І зовсім не просто на новому, необжитому місці, і ще

тільки належить перейнятися душею і тілом до нових

навколишніх реалій. Ну, а поки що його невгамовно

«пробиває» і душевно привертає до найприємніших

і найбажаніших ностальгічних спогадів через те, що

залишене ним у його зовсім недалекому минулому

світі - специфічно неординарному, захопливому...

       ... Рік 1966. Сама верхівка літа - середина липня. Полудень. Спека, ні, духовка, пекло! Сонце жадібно пожирає кожну відкриту клітинку тіла. Вітру - нуль! Асфальт - розм'яклий пластилін! Дерева завмерли, стоять, ніби насупившись, втиснулися всередину, намагаючись не випустити з себе останніх крапель вологи. Птахів не чути - забилися в глибинну тінь. Тиша. На вулицях пустельно. Місто до вечора «померло»...

      Однак не для всіх був час «помирати»... Ми тільки-но підкотили до високих воріт нашого тимчасового притулку...

       ... Уже немолодий, 38-и років, але все ще бравий старлей бронетанкових військ прибув із Бессарабії з чинної регулярної армії на своє нове постійне місце служби - Генічеський районний військовий комісаріат на вакантну посаду начальника призовного відділу. З ним разом - сімейство: порівняно молода 31-річна дружина, яка ще не втратила своєї колишньої свіжості, та їх двоє дітей - син і донька, безмаль одинадцяти та дев'яти років від народження відповідно.

     Так-так, таке привабливе продовження, хоча за всіма армійськими канонами, швидше, закінчення військової кар'єри вважалося верхом удачі, а вже в такій специфічно колоритній місцевості й поготів. Тим паче, що на прийманні в Командувача Одеського військового округу (потрапити до якого було ще більш непропорційною удачею!) йшлося взагалі про ймовірне комісування за станом здоров'я з лав Збройних Сил. У короткий термін - дві, одна за одною, серйозні внутрішньопорожнинні операції - це зовсім не жарт для кадрового полкового офіцера. Інвалід і армія - нонсенс. Але цього разу, мабуть, доля виявилася не лиходійкою. До того ж, імовірно, ангел-охоронець вчасно повів крилом, допомагаючи зачепити «потрібний» конверт із двох, запропонованих на вибір великодушним багатозірковим генералом у фіналі короткого «благодійного» рандеву - остаточне рішення мало бути ухвалене миттєво. До речі, у другому конверті (це, в принципі, не приховувалося) була значно більш кар'єрна пропозиція. Зате в такій! глушині... І це було наше щастя, що не повівся на той «халявний» високий пост!..

         ... Нас зустрічали з одеського поїзда, що йшов у кримському напрямку, на пероні залізничної станції - селищі Новоолексіївка, що за 12 кілометрів від райцентру Генічеськ. Це був штатний військкоматівський водій - ставний чорнявий мужик, того ж приблизно віку, що й батько, з характерними «чапаєвськими» вусами. Він же - завгосп, він же - надстроковик-старшина (до введення звання «прапорщик» таке в радянській Армії було). І що цікаво, звали його Василь Іванович. Та й схожий він був зовні на свого легендарного подвійного тезку - комбрига Чапаєва, яким ми пам'ятаємо його за всім відомим «шедевром» кінематографії, хіба що роздобрив злегка.

     Привітавши нас і обмінявшись із батьком парою-трійкою чергово-протокольних фраз, він доволі легко підхопив наш, м'яко кажучи, солідний багаж і по-господарськи ґрунтовно прилаштував його у хвостовій частині кольору хакі відкритого, зі знятим «верхом», армійського «бобика» (ГАЗ-69 старої моделі) - найвсюдихіднішого позашляховика всіх часів і народів. А неабиякий багаж наш складався з двох неосяжних валіз добротного німецького «складання», поперек перев'язаних фірмовими капроновими ременями зі шліфованими дерев'яними ручками (близьке нагадування про не таку вже й давню службу батька в Німеччині, в Групі Східних Військ), у будь-якій з яких легко могли розміститися не лише я або сестра окремо, а й удвох нам місця вистачило б з лишком. Валізи згодом виявилися дуже живучими - досі служать матері як комоди для неходових речей на балконі. І стан у них без жодного перебільшення ого-го! і цілком естетичний. Решта багажу була не настільки значною - кілька середніх і дрібних шкіряних і ганчір'яних сумок з усяким дріб'язком і залишками дорожнього провіанту.

       Розміщуватися в нашому «кабріолеті» довелося без особливих зручностей. Оскільки одна з валіз забрала половину заднього сидіння, мати з сестрою на колінах розмістилися ззаду, а батько прилаштував мене до себе теж на коліна попереду.

    На тому й рушили від вокзалу, набираючи швидкість. Тугі струмені гарячого повітря вдарили в обличчя. Однак дихати стало незрівнянно легше. Пейзажами, що пропливали повз, милуватися не доводилося. По-перше, нічого такого надприродного: то поля, випалені сонцем, то просто безлюдна, необжита місцевість, місцями поросла кущами й здичавілими кривими деревами породи маслинових. Хіба що ближче до міста, праворуч за курсом, злегка ожививши сумну картину, маячили обриси численних сиваських озер. А, по-друге, від нечуваної стресової спеки та загальної втоми організм мій впадав у мимовільний анабіоз, який періодично переривався черговою порцією води, яку вливали в мене. Нею завбачливо запаслися після виходу з поїзда, недалеко від перону. Проточна, холодна, що надходила на водонапірну вежу прямо зі свердловини. Мабуть, холодною вона залишалася лише перші хвилин п'ять, зливаючись надалі з температурою навколишнього середовища. Але толку-то носом крутити, іншої під рукою не було. А без води - куди?!

         ... За якихось пів години ми вже в'їжджали через ворота у внутрішній двір військкомату.

        Напруга у квартирному питанні, як і в усій країні, у військових теж була присутня, нехай і не стояла настільки гостро, як у цивільного населення. Армія все ж у той час була не в приклад нинішній, у незрівнянному фаворі. Тому, йдучи нам назустріч, начальство «милостиво дозволило» тимчасово, поки не підберемо для себе прийнятне житло, перекантуватися просто тут, на казенних площах. Для цього нам виділили кілька кімнат у санітарному блоці з окремим виходом у двір. У звичайному режимі роботи військкомату ці приміщення пустували. Лише раз на рік, взимку, тут проходили медкомісію допризовники й двічі, навесні та восени, призовники - перед вирушенням на службу в армію.

     Двір зустрів нас привабливою ласкавою прохолодою, наскільки це можливо за такої спеки, оскільки весь потопав у затінку потужних кленів, акацій і, що примітно, до пари їм настільки ж високих абрикосів. Лобне, відкрите місце залишалося тільки біля гаражів, неподалік від яких нам довелося зупинитися. Під зеленим покровом дерев автомобілю прилаштуватися було ніде. Там, у глибині, поміж дерев вилися щедро посипані жовтим піском і любовно окантовані вибіленою вапном цеглою вузькі пішохідні доріжки, які з усіх боків сходилися до центру двору, де своїм солідного розміру наметом височіла дерев'яна альтанка (вона ж курилка), яка цілком потопала в заростях дикого винограду. Виходило щось на кшталт потрійного захисту від спеки: склепіння і дах самої альтанки, плюс кручена гущавина винограду, вище - чаша з крон дерев, що змикалися між собою.

         Резиденція самого військкомату, перебуваючи на «розі» проспекту Миру і вулиці Махарадзе, що одним своїм кінцем спускається до моря, складалася з групи будівель, нерозривно пов'язаних між собою, розташованих літерою «П» і розширеною до літери «Ш» госпбудівлею з гаражем. Від вулиці Махарадзе територія наглухо огороджувалася щільним триметровим дерев'яним парканом. З цього ж боку знаходилися і в'їзні ворота. Вийти або потрапити всередину будівель або на подвір'я, можна було тільки пройшовши через прохідну КПП (контрольно-пропускний пункт) з боку проспекту Миру. Охорону здійснював денний черговий офіцер, який відповідав за все і вся, і добовий стрілець-охоронець (вважай, сторож), як правило, з колишніх військовослужбовців-надстроковиків або офіцерів-пенсіонерів, які підробляли, стежили безпосередньо за прохідним режимом і консультували доволі рідкісних відвідувачів. Якщо адміністративна частина території, включно з будівлями, як усередині, так і зовні, цілком потопала у високорослій рослинності, то господарський двір, навпаки, був абсолютно голим і пустельним, але, головне, рівним, чистим і доглянутим, утім, як і все довкола, усюди посипаний яскраво-жовтим пісочком. Він був досить пристойних розмірів. Розгулятися було де, а за бажання навіть у футбол зіграти.

       ... Багаж наш негайно перекочував з авто в наші невигадливі й невибагливі хороми. Як уже згадувалося, це були дві прохідні кімнати, виокремлені з медичного блоку, що мають свій окремий вихід із високого ганку у внутрішній двір, якраз із видом на вже згадану альтанку. На жаль, зі «зручностей» - одна лише металева емальована раковина з підведеною водою. Природно, холодною. Туалет - у районі господарського складу, поруч зі сміттєвим контейнером.

        Оскільки основний наш скарб із меблями та іншим добром відправили контейнером залізницею, і сподіватися на швидке його доставлення не доводилося, то в умовах суворої Спарти нам належало прожити щонайменше два-три тижні, а то й місяць. Василь Іванович, відчувши ситуацію, на превелику радість матері, наділив нас спіральною електроплиткою. Потім сходили до нього в господарство за ліжками та матрацами. Добре, що такі взагалі були. На тому моя з сестрою участь у питаннях облаштування на новому місці закінчилася, і ми залишилися наодинці з собою, щоправда, за умови дотримання табу на вихід за межі території двору.

    Куди дівала себе сестриця, мене цікавило найменше. Миттєво зорієнтувавшись на місцевості, я безпардонно нахабно назбивав палицею з дерева купу абрикосів, примостився на лавку в альтанці та влаштував формену обжираловку немитими плодами. Після чого, завалившись на одну з лавок і закинувши руки за голову, задоволено налаштувавшись на спокійний ліричний лад, глибоко занурився у свої недалекі сумні спогади, перетравлюючи разом із горою знищених фруктів події та враження останніх, і не тільки, прожитих днів.

       У пам'яті, одна за одною, спливали картинки мого ще нещодавнього життя у військовому містечку на кордоні з Румунією, яке вже видавалося таким далеким, мої перші роки навчання в школі, а далі, наприкінці - моя перша справжня любовна історія з чудовим дівчатком Анкою, яка прикро і недоречно раптово обірвалася...

      Що далі, то картинки в моїй свідомості стали проєктуватися дедалі лінивіше, вроздріб і, врешті-решт, без жодної логічної завершеності. Мабуть, останній більш-менш зв'язний спогад, який зайвий раз боляче різонув по рані, що ще глибоко саднило на душі, припав на прощання з нашим славним псом - значних розмірів брудно-сірої масті вовкодавом із банальним прізвиськом Тузик, яке явно не в'язалося з його могутньою, фактурною зовнішністю. Ми з ним були найміцнішими друзями. Загальний улюбленець і справжній мій рятівник. В аномально люту і сніжну зиму трирічної давності, навчаючись ще в першому класі, вранці дорогою до школи, провалився в дуже глибоку, занесену снігом канаву, з якою самотужки не міг вибратися. Тузик, обірвавши на будці ланцюг, знайшов мене по сліду і, здійнявши дикий гавкіт, привернув людей, не давши мені обморозитися. Перед нашим від'їздом пса довелося залишити нашим добрим знайомим. Але сцена мого прощання з псом була ще та - несамовита й сльозогінна. Відірвати мене від собаки було не так-то просто. Він-то, тямущий, інтуїтивно і заздалегідь відчув наш швидкий неминучий розрив, останні дні був надзвичайно лагідний і сумний...