Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                               «Нехай загине вся імперія,

                                                                                        для мене ти - весь світ»

                                               (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                  Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)

    Будь-який вихід у море на моторному плавзасобі,

а особливо на баркасі, незмінно становить інтерес.

Тим паче, якщо це стосується риболовлі. Проте ось

одного разу подібний виїзд Головного Героя з його

батьком навряд чи можна назвати в прямому сенсі

риболовлею. Вона просто-таки проситься назватися

справжнім диким полюванням на рідкісну рибину

                                   Розділ 13. МОРСЬКІ ПРИГОДИ

                               Частина 1. Криваве Полювання

       Ця нетривіальна подія трапилася наприкінці серпня, в останню суботу місяця, перед самою школою. Я готувався йти до восьмого класу.

       Погода вже неабияк почала псуватися, відчувався близький подих осені. Часом дощило і панував доволі міцний поривчастий вітер.

       Напередодні батькові за якоюсь не зрозумілою мені дурницею засвербіло їхати на риболовлю. Звичайно, сам же він не поїде, без сподвижника. А його друзі по преферансу, на жаль, не були прибічниками риболовлі. Зате завжди під рукою маюся я, і як завжди напохваті… І наразі ж момент вибрав, ну зовсім не зручний!.. Мабуть, у його компанії в цей раз щось там не зрослося із тим їхнім преферансом, коли на таку авантюру зібрався... Так ще й мене затягує!..

       - А, давай-но, друже, зганяй, покопай черв'яків на завтра. Махнемо за бичком. Так би мовити, на останню літню гастроль... - прозвучало з вуст батька рівнозначно наказу.

        - Та мені, чесно кажучи, вже якось не з руки такі гастролі! Щось я не дуже якось налаштований... - спробував я зробити мляву спробу заперечити та «відмазатися».

        Якраз на цей день ми нашою дворовою командою намічали поборотися за договором в хокей із нашими давніми суперниками. Та й вже давно була набита риб'яча «оскома» в сезоні, що минає. А тут батькові прямо загорілося, аж не терпиться...

       «Хіба що зайвий раз їхати дупу морозити...» - роздратовано пролунало в мене.

       - І погода, бачиш, не дуже щоб... Дивись, он вітер як бешкетує. Авжеж гойдати баркас в морі буде конкретно. Яка ж тут риболовля за таких слизьких обставин?.. Навряд чи зловимо щось. Час тільки уб'ємо! - продовжував я нагнітати, потай усе ще сподіваючись розвернути ситуацію в потрібне мені річище.

        - Розмови в строю! - стара як життя солдафонська приказка для таких суто безправних, як я. - Почекай, ще розпогодиться до ранку... - сказав, як відрізав, от і вся розмова за темою...

         І я понуро пішов на зустріч з черв'яками.

      ... Однак ніяк не розпогодилося... Було настільки ж похмуро й прохолодно, як і вчора. Налягав зовсім не літній, неприємний вітерець. Море серйозно грало хвилею.

     Змінили кілька місць лову. Спочатку стали в лимані навпроти обривів. Порожньо. Потім підтягнулися ближче до порту, у каналі постояли. Кльову, як не було, так і немає. До того ж хвиля висока докучала. Разом, по дрібниці, десь з десяток дурних бичків заловити. Вся риба, мабуть, на глибину зникла, по ямах поховалася до кращих часів. Де ті ями?.. Попробуй-но відшукати їх?!...

       Ось тільки батько все ніяк не вгамовувався. Я у загальному підсумку вірно зрозумів, він, в принципі, більше відпочивати їхав, а не риболовлею займатися. Ну, щоб дома не сидіти зайвим ділом. Знову ж таки улюбленого винця можна безтурботно посьорбати на свіжому повітрі, не роблячи доповіді матері.

       Загалом, він ще спромігся зробити марш-кидок під Арабатку, ближче до п'ятого її кілометра. Але й там така ж сама дурна історія. Усе як я напередодні напророкував. І якого біса заперлися в таку далечінь, хто б мені це розтовкмачив?.. Мене, звісно, почало все це відверто напружувати. Потихеньку нарікати почав, мовляв, пора б і до дому рухати. До того ж час - далеко за полудень. Зрештою, умовив, батько здався...

       І я полон ентузіазму поліз на ніс човна витягати якір, батько зайнявся движком. Вітер хоч і злегка вщух, і навіть сонечко проривалося, але хвиля все ще продовжувала працювати, розгойдуючи баркас. Розставивши ширше ноги на даху кубрика і балансуючи на них, щоб не «зіграти» за борт, але на витягнутому зрості, почав потроху вибирати канат. І тут... у момент підйому баркаса на черговій хвилі, випадково глянувши трохи вбік, я побачив щось таке дивне! Між другим і третім перекатами (мілини, що тягнуться паралельно береговій лінії, з лагунами між ними; що далі від берега, то глибшими й ширшими стають лагуни та, відповідно, мілини, що їх відокремлюють), тож ось уздовж третьої лагуни, метрах за 40 від нас і десь за 150 від берега, мляво рухалося щось досить немале і темне. Здалеку обрисами нагадувало колоду.

       - Тату, а ну глянь, - я показав напрямок рукою. - Що там за фіговина пливе, бачиш, із темним тілом? Може, дельфін заблукав, або, ого! Акулка забрела на мілководдя? - у хвилюванні від несподіванки побаченого проголосив я, застигнувши з уже наполовину витягнутим якірним канатом у руках.

        У цей час батько якраз запустив двигун, намагаючись іти на малому ходу, щоб допомогти мені легше впоратися з вибором якоря. Батько напружився, відчайдушно вдивляючись у вказаний мною бік. Чергова хвиля, що підняла баркас, нарешті, дозволила йому оцінити момент.

       - Та що ж ти так волаєш?!... А, знаєш... це, друже мій, зовсім не дельфін, і не акула. У них на спині має бути характерний спинний плавець, наскільки я знаю, а в цієї дуровини я його щось не спостерігаю. Давай-но, хутчіше вибирай якір, зараз підберемося до неї ближче, тоді й розберемося остаточно.

       Змушувати мене двічі потреби не було. Мисливський інстинкт у мені вже заворушився. На тому ж, обережному, малому ходу, безсоромно пропахавши гребним гвинтом мілководний горб перекату, що відділяв нас від бажаної улоговини, постаралися тихенько, щоб не злякати «гостю», наблизитися до її темного силуету. Остання навіть не робила спроб піти в бік від нас. Це була здоровенна рибина.

       Вирубавши двигун, стали нерухомо, метрах у трьох від «знахідки», лівим бортом до неї, вивчаючи її. Рибина теж стояла, не рухаючись, лише злегка ворушила бічними плавцями. Глибина в цьому місці була невелика, десь метр із копійками. Нам вдалося досить добре розгледіти цього «монстра» в деталях, хоча вода, через непотрібне хвилювання, не відрізнялася стовідсотковою прозорістю. Так, «красуня» наша (ні, ще поки не наша) була ніяк не меншою за два метри - від рила до кінчика хвоста. На тлі темно-сірого тіла чітко виділялися світлі ромбічні, начебто свіжонаклеєні, рогові пластини, що пролягали по всій довжині її бічної частини. Голова була масивна, переходячи в злегка подовжений ніс.

       - Так це ж білуга! - радісно потираючи руки, вигукнув батько, і тут же видав розумне припущення. - Напевно, напередодні під час шторму втратила орієнтацію і підійшла надто близько до берега, а потрапивши в цю улоговину, вже не змогла через відлив вибратися у відкрите море. Перекат перегородив дорогу. Це добре. Значить, будемо брати!

       Рибина, як і раніше, не виявляла жодних ознак до руху, продовжуючи легенько поколихувати бічними плавниками.

         «Бідолаха, ймовірно, вибилася з сил», - подумалося.

     Мені, зізнаюся чесно, навіть стало її шкода. Однак полювання вже почалося. Назвати його риболовлею, язик не повертається.

        Ми озирнулися на місцевості. До берега - метрів 100. Околиці в прилеглій зоні - пустельні. Піонертабори починалися вздовж берега трохи лівіше. Народу біля води - поки що нікого. Здебільшого через погоду, хоча вона й дещо покращилася. Це було нам тільки на руку, адже пахло браконьєрством. Як-не-як, осетрова риба, цінної породи. Значить, державою охороняється. Піди доведи потім, що вона сама на берег викинулася.

       Командирський голос батька вивів мене із задумливого заціпеніння до дійсності, струсивши з мене жалісливі думки, які зародилися було.

        - Значить, так, поки ця рибка нікуди звідси не дінеться, у цьому місці їй не пробратися до моря. Для початку треба об'їхати оглянути мілини навколо, чи немає в них проходів до наступної лагуни. Все ж таки приплив давно почався. Рівень моря потихеньку підіймається. Якщо вона до глибшого перекату прорветься, то хана, ми її упустимо. А тут поки глибини - трохи вище поясу.

        Так і зробили. «Заревіли» мотором. Зробили забіги метрів за сто в обидва боки від нашої полонянки, одночасно утримуючи її в полі зору. Але рибина поводилася старанно, практично не змінюючи свого положення. Розвідка нас надихнула - шансів прорватися дрібним перекатом у сусідню, глибшу лагуну, у неї не було. Розміри не дозволяли.

        - А давай, спробуємо пройтися баркасом прямо по ній. Раптом тараньмо її корпусом або гвинтом зачепимо, - запропонував я, геть «забувши» про свою колишню гуманність.

      Наш маневр не приніс нам жодних дивідендів. Білуга, перебуваючи в нижній кулі води, мабуть, більше збентежена шумом движка, лише метра на три підгортала вбік і знову зупинилася, але вже опинилася майже біля поверхні.

        - Стань до борту, візьми в руки якір. Я пройду твоїм бортом поруч із нею, а ти спробуй шарахнути ним по голові, - запропонував батько. - Тим більше що треба підігнати її ближче до мілини. Там легше буде боротися з нею.

      Зробили перший захід. Пройшовши правим бортом поруч із корпусом риби, за порадою батька, я з розмаху що було сили обвалив усю міць якірної махини на голову жертви.

   Після неприємного, я так думаю, «знайомства» із залізом, яке, найімовірніше, виявилося досить чутливим, рибина метра на три смикнулася в потрібний нам бік, одночасно здійнявши хвостом віяло бризок. Все ж таки як-не-як металу кілограм на десять, не менше, впало на тіло нещасної. Однак вона все ще впевнено трималася на воді, підробляючи бічними плавниками.

      Друга наша «якірна» спроба за результативністю мало чим відрізнялася від першої. Єдиний плюс - підігнали її майже впритул до мілини. Риб'яча спина практично опинилася на поверхні води. Заглушивши двигун, стали лагом (бортом) до неї.

      Тут уже, втілюючи план глушіння непокірної далі, до операції впритул приєднався батько. Взявши до рук весло, а треба визнати, воно доволі важке і досить товсте, особливо в місці руків'я, батько з усього можливого розмаху гнівно приклався до нещасної білужої голови цим самим товстим руків'ям. Нищівний удар, що завалився на голову потенційної жертви, вийшов настільки різкий і міцний, що потужне весло, не витримавши навантаження на нього, переломилося навпіл. Видовище було, прямо скажу, не для людей зі слабкими нервами. Ну, типове звірство! Якби риби могли говорити, то ця - напевно від подібної тортури однозначно заревіла б!.. Закипівши всім своїм незвичайним тілом, вона не просто здійняла фонтан бризок, а, стьобнувши хвостом, запустила нам через борт щонайменше пару відер води. Ми й так були далеко не сухими в запалі розпаленої битви, а тут ще й морський душ довелося прийняти. Таке варварське батьківське «вітання» явно до глибини вразило нещасну. Вона зовсім знітилася і, переставши навіть підпрацьовувати плавцями, практично обм'якла. Це, як скоро виявилося, була її остання гучна передсмертна конвульсивна відсіч своїм катам. Найімовірніше, вона опинилася в глибокому нокауті, подібно до боксера, покладеного на підлогу рингу результативним, разючим ударом. Ймовірно, десь глибоко залишки життя ще жевріли в ній, не покинули остаточно. І був потрібен усього лише завершальний, фінальний акорд. Відступати вже було нікуди, та й нема чого.

        Мої внутрішні роздуми та останні жалісливі іскорки знову були обрубані окриком батька.

        - ... Егей, боєць, прокинься!.. Ти мене що, не чуєш?!... Ну що ти стоїш як бовдур!? Діставай швидше сокиру з кубрика! Треба остаточно її добити, поки не оговталася!

        Він уперто не бажав виходити з ражу битви, що повновладно охопив його. Хоча кінцевий результат її й без того проглядався неозброєним оком. І начебто давно пора вщухнути цьому буйному стихійному мисливському розгулу. Справу-то, по суті, зроблено. Але батько вже не міг зупинитися, був у полоні азарту. Він уже перебував за бортом, у воді, стоячи поруч зі знерухомленою тушею. Я ж у цей час, дійсно, ніби зачарований, стояв посередині баркаса, до глибини душі вражений воістину шаленою, витонченою єзуїтською картиною страти, ніби сам отримував усі ці смертельні нелюдські удари.

        Швидше, за інерцією, ніж міркуючи, «на автопілоті», вкрутився в кубрик, намацав там топірець, простягнув батькові. Далі було й так усе зрозуміло. Спустошений, присівши на банку біля входу в кубрик, тільки слухав, як гулко, а інколи й з характерним хрускотом, віддавалися розмірені удари сталі по давно бездиханній плоті... Раз... два... три... Це було справжнім знущанням з моєї нестійкої та легко вразливої психіки. Ось тепер, і справді, справу було зроблено... Зроблено до кінця. Убивство довершено...

      Що було потім, складно описувати. Виявилося, що забити беззахисну тварину - це тільки пів справи. А ось як тепер підняти таку вагу на борт - серйозне питання. Тіло рибини було товщиною майже в обхват, а живої ваги - прикинули на око - десь близько 80 кілограмів.

       Борти у баркаса височіли над водою не менше, ніж на пів метра. У воді риб'яче тіло перекантовувати ще так сяк було можливо, але спроби підняти його над водою, щоб перекинути через борт якимось «макаром», успіху нам не приносили - сил наших не вистачало. Ні хвостом, ні головою залишати рідну стихію рибина наша не бажала. А якщо врахувати, що тіло білуги вкривали гострі лускаті пластини, то і без того низький коефіцієнт корисної дії наших потуг ще більше зменшувався. Покололися і подряпалися в кров ґрунтовно. Взявши невеликий тайм-аут, після деяких роздумів таки придумали спосіб.

     По-перше, весь вантаж, що знаходиться в баркасі, по можливості перекантували на потрібний, ближній до рибини борт баркаса, щоб максимально нахилити його, зменшивши шлях підйому. По-друге, з обох боків - і з голови, і з хвоста - перев'язали білугу кінцем (канатом, по-морському) від якоря. Потім, стоячи біля борту, одночасно з двох боків почали помалу її тягнути. Тільки так і вийшло витягнути нашу «красуню». Але набрали в баркас води неабияк. Виявилося, вся наша одіссея зайняла в підсумку близько чотирьох годин.

    Дорогою до порту зробили детальні виміри нашого несподіваного «скромного» трофея. Повна його довжина, від рила і до кінчика хвоста, виявилася 2 метри і 10 сантиметрів, а окружність тіла в серединній його частині - найширшій - 1 метр 20 сантиметрів. Монстр!

       До стоянки підійшли майже під кінець дня. Рельєфно постало питання, як переносити цінний вантаж із човна додому, не афішуючись при цьому.

    - Біжи-но, друже, і тягни сюди із сараю нашу пилу ручну, будемо розпилювати її на частини, - наказав мені батько, додавши. - І пару друзів своїх прихопи, нехай допоможуть переносити до будинку.

       Четвертування або, точніше, восьмування методом розпилювання тривало з пів години. Кров із риби хльостала рікою. Теж, скажу відверто, видовище - не з приємних. Зовсім не варте опису.

     Ще через пів години здобич наша у повному своєму об’єму була перед материнським поглядом. Так-так, таку солідну гору рибного добра вона зроду не бачила, до того ж таку цінну гору. Та ніхто ніколи не бачив! Весь наш двір приходив подивитися, хоча реклама нам була зовсім ні до чого. Зважили по частинах – усього майже 79 кілограмів. Одна голова потягнула майже на 15. Значить, якщо ще кров, що вилилася, приплюсувати, то, вважай, усі 80 кілограмів живої ваги. Зрозуміло, чому підіймалася вона з водної стихії на борт настільки натужно тяжко і неохоче.

        Мати тут же зорганізувала жіночу бригаду для готування юшки. Зварили її з цільної голови. Для цього використали величезний емальований бак. Вийшла на славу! Ще б пак! Такої смачнючої юшки в житті ніколи не доводилося їсти, ні до, ні після цього. Досі живий у пам'яті цей смак. З лишком вистачило на всіх, хто проживав у нашому дворі. Навіть ще залишилося трохи.

     Решту м'яса ми одразу ж засолили в кількох великих баках і, попри презенти численним друзям і знайомим, усю осінь, зиму і весну хронічно нагадувало мені про таку надзвичайну, або, скоріше, екстремальну риболовлю. Ні, все ж таки правильніше буде назвати її кривавим полюванням.

       Ось чим тобі не сюжет для «жахастика»?!... Та подібна пригода тільки одного разу в житті трапитися може!

          Продовження в Главі 13. Частина 2……..