Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Якщо навчання в школі не дуже-то напружувало його
волелюбну натуру, то заорганізована й ідеологізована
спрямованість навчального процесу викликали в нього
відчутний внутрішній протест. Проте особливо значущі
щаблі ідейно-патріотичного зростання були ним свого
часу «сумлінно» пройдені. Нібито за інерцією. Так було
повсюдно прийнято. І якщо, наприклад, ти не взятий у
піонери, то, значить, явно хуліган, а коли не спромігся
поповнити лави ленінського комсомолу - головного й
бойового резерву комуністичної партії – і ось отримуй
клеймо «несвідомий», а значить, «дефективний» член
суспільства. Але оскільки Герой перебував у відвертих
нігілістах, то комсомольцем він став лише у випускному
класі
Глава 12. ШОСТА ШКОЛА
Частина 2. Запеклий Нігілізм
... Дворик наш був далеко не разючих розмірів, але вільний його простір ми намагалися використовувати з максимальною для себе вигодою. Важливо було те, що він був внутрішнім, закритим з усіх боків будинками з прилеглими до них палісадниками і сараями на задньому дворі. І оскільки наша сторона вулиці вважалася припортовою територією, то в бік протоки (вважай, порту) інших житлових споруд не було. Лише своїм п'ятиповерховим корпусом настирливо маячив зовсім «свіжий» нещодавно збудований готель «Азов». Він круто височів просто над «диким» (не обладнаним) спуском до човнових причалів. Теж, вважай, наша повновладна вотчина. Раніше там взагалі просторий пустир був.
Після того, як старші дворові хлопці, які закінчили школу, пішли відразу на армійську службу (між нами, зрозуміло, був досить помітний віковий розрив), ми нарешті стали реально володарями двору. Ніхто тепер нам був не указ. Загалом нас було чоловік сім бойовитих хлопців. Досить пристойний і збитий колектив. Усі хлопці були майже одного віку, і переважно в одному класі вчилися. А тому сам Бог велів їм триматися разом. Я був на два-три роки старший за цю ватагу. Більше почувався з ними, швидше, наставником. Звісно, всяке в нас траплялося, але здебільшого жили дружно. У той час мене зовсім не бентежив наш «деякий» віковий перепад, я його, чесно кажучи, не брав до уваги принаймні класу до дев'ятого. У лавах наших панувала свого роду демократія. Однак вирішальний голос, як найстаршого, досвідченого, залишався, звичайно ж, за мною. І, звісно, я більшою мірою «каламутив воду» в нашому дворі, задаючи тон усіляким авантюрам. І не тому, що через свій вік «тягнув» на роль ватажка. Не це було для мене головним. Напевно, тут уся справа в моєму тодішньому менталітеті. Мені в той час справді було комфортно з цією далеко не дорослою дітворою. Мабуть, сам не дуже рвався швидше подорослішати.
Я ніколи ні на кого не тиснув своїм авторитетом, нікого даремно не ображав. Навпаки, налаштовував колектив на добрий, миротворчий лад. Тримався з усіма на рівних. Був із ними до кінця чесний. А це - дорого обходиться. Хлопці платили мені тією ж монетою. Сам «заводився» різними ідеями й інших намагався зацікавлювати, прагнув зробити наше спільне життя активнішим, яскравішим і заповненішим. І, треба визнати, мені це непогано вдавалося. Фантазії мені було не позичати. Ну, а хлопці з ентузіазмом відкликалися на будь-які мої пропозиції.
Приміром, навчав пацанів різних прийомів у вуличних бійках, які сам ще з малолітства за необхідності активно напрацьовував. Особливо з використанням ніг. Їм це завжди подобалося. Та й потрібна це була справа. У місті, відверто кажучи, було не скрізь спокійно. Ніколи не рано готувати свій організм до можливої відсічі агресивним проявам, та й узагалі до самозахисту. Часом і вдень можна було нарватися на всілякі неприємності. Не кажучи вже про вечірній час. Іноді сутички траплялися навіть неподалік від нашого будинку, і ще які люті! Забрідали до нас часом чужі компанії з інших районів міста.
Найтісніше стосунки в мене складалися з Іваном, зі значущим прізвищем Трон. Не тільки тому, що був він моїм сусідом по поверху, жив через стінку, а, найімовірніше, за творчо-авантюрним складом наших характерів ми були з ним дуже схожі. Він хоч і був на три роки молодший за мене, але вирізнявся з-поміж хлопців своєю тямущою кмітливістю, завзяттям і бойовитістю, до того ж був досить високим для своїх років і настільки ж моторним і спритним, як і я, тому був мені ближчим за інших, ось тому й більше за всіх подобався мені. Ми були дуже схожими, ніби однотипними, у ньому я бачив самого себе в його віці. Тож не дивно, що врешті-решт ми згодом пішли в одну морську професію, хоча й різними шляхами. Він, як я потім дізнався, не став випробовувати долю, не наважився, як я, вступати до Херсонської морехідного училища, близької до дому, через високий вступний конкурс, побоюючись потім через службу в армії втратити час. А разом зі своїм шкільним другом наважився поїхати в далеке місто Баку, де в того проживали якісь близькі родичі, і домігся вступити до такої ж тамтешньої мореходки, теж на радиста вивчився. Що тут можна сказати?.. Свого таки домігся, вийшов у люди. Як і я, за кордон походив, світ подивився. Молодець!
Повторюся, літні сезони у нас проходили під знаком морських розваг. Відкривався сезон, як правило, з початком травня, а закінчувався - попри шкільний час, кінцем вересня, а то й значно пізніше, якщо погода була прихильною. Зрозуміло, до школи всі ми були копчені від засмаги, немов пряники. Тож не дивно, адже основна форма одягу - шорти або, радше, плавки. Літня спека не дуже сприяла інтенсивній біганині. Тож м'ячем футбольним «бавилися» здебільшого в міжсезоння. Саме «балувалися».
«Вічним» нашим захопленням, що не минало, був хокей із м'ячем на траві, якщо бути точніше, на ґрунті, та, втім, де доведеться. Причому грали практично цілий рік, незалежно від зовнішньої температури. А на снігу - так тим більше в радість. Містечко наше - південне, лід у морози хоч і стояв, але навіть у суворі зими був нестабільний, небезпечний. Які вже тут екзотичні ковзани? Вони були нам чужі. Не фігурне ж катання нас приваблювало! А тут, є лід, немає льоду, приморозило неабияк, або відлига трапилася, ганяй собі м'ячик ключкою до не хочу на будь-якій площині на просторі, де душі до вподоби. Природно, відточували свою майстерність у дворових баталіях, ділячись на дві команди.
М'ячик був звичайнісінький - дитячий маленький гумовий. Решту нашого інвентарю - ключки і ворота, неодмінно з сітками - виготовляли самі, причому на пристойному рівні. А де все це можна було придбати, та й за які гроші?
Таких доморощених команд, як наша, що дивно, було чимало. Розуму не прикладу, яка була природа феномена їхньої синхронної появи в нашому місті? Часом ми перетиналися з ними в запеклих баталіях, і, скажу чесно, не можу пригадати жодної нашої поразки в подібних спарингах. Ударною силою команди (ядром) були ми з Іваном. М'ячем і ключкою ми з ним володіли на диво філігранно - хронічні тренування у дворі робили свою добру справу. Нам би тоді зорганізуватися в якусь місцеву лігу, перспективу якусь побачити... Провести міський чемпіонат, наприклад... Ось тільки нікому було все це починання очолити. Ватажків не було. Все відбувалося стихійно.
Що стосувалося нашого з сестрою виховання, то, правду кажучи, особливою турботою й увагою з боку наших «предків» ми не були розпещені принаймні я. Але тут, треба визнати, ми з сестрою були надмірно відповідальними й самостійними та росли в міру свідомими й достатньою мірою виконавчими. І нас не мало сенсу хронічно контролювати по дрібницях. Хоча б за тими ж домашніми уроками. Все робилося нами справно і своєчасно. До того ж за нами було закріплено низку обов'язків у численних домашніх справах, зокрема й у прибиранні квартири. Звичайно, погодувати вчасно або простежити за нашим чистим і охайним виглядом - матері не відмовиш. Утім, це не дивно, вона недовго протрималася на своїх роботах і в останні роки нашого навчання в школі вже сиділа вдома, на господарстві. Батько на той час уже був у серйозних чинах, і його офіцерського грошового забезпечення нам цілком вистачало на відверто безбідне проживання. До того ж зі своїх частих відряджень районом за службовим обов'язком він ніколи не повертався з порожніми руками: то це було м'ясо чи риба, то овочі-фрукти, то ще щось. Навіть селекційне вино після його поїздок, пам'ятається, заливалося у здоровенні бутлі та зберігалося в коморі.
Час для нас, безумовно, був золотий, урожайний, ситий. Зрозуміло, батькові було зовсім не до нашого виховання, нами опікувався остільки оскільки. Крім того, знаходилися і свої суто «чоловічі справи». То риболовлі нічні, то картковий «преферанс» до ранку з друзями у вихідні дні. Хоча не без того, бувало, хапався за наші «щоденники». Тоді часом могло перепасти й від нього на одне місце. Мінімум жалісливих бесід - це був його стиль виховання. А оскільки у вихідця з самої глибинки Росії поняття про демократичні методи виховання закладалися свого часу батогом, то найкращим нашим, а конкретніше, моїм демократизатором був широкий батьківський офіцерський шкіряний ремінець. Як то кажуть, перепадало хоч і рідко, зате влучно й чутливо. Мати була більш «винахідлива» у виборі знарядь впливу - якщо з якоїсь нагоди лупцювала, то тим, що миттєво під руку потрапляло. Це могли бути й скакалка, і мотузка білизняна, або шланг від пральної машинки. Щоправда, після чергової екзекуції швидко «відходила» і намагалася якось пом'якшити свій нестриманий виховний порив, пожаліти, начебто негласно вибачення попросити. Подібні інквізиторські сценки з моєю участю траплялися з доволі регулярною частотою – фактично аж до восьмого класу, поки не почав в голос обурюватися і конкретно давати відсіч - і, як правило, за несанкціоновані довгі відлучення з дому.
Що прикро, «батіг» стабільно мав місце. Тільки ось щодо «пряників» - якось не дуже! А нам хотілося, як, утім, і багатьом моїм одноліткам, багато чого: якихось покупок значущих, велосипед, наприклад. Ну, або щось у цьому роді. Та який там!.. Цієї статті витрат у нашому не найбіднішому сімейному бюджеті, на превеликий наш жаль, не передбачалося. Росли ж у далеко не бідній родині. Ні, я не плачуся. І тоді сліз не лив, не корючився. Але й на батьків за великим рахунком образ ніколи не накопичував, принаймні довгих. Сприймав таку небажану дійсність цілком спокійно, по-дорослому, по-філософськи. А велосипед, і дуже навіть непоганий на ті часи, у мене таки доволі скоро й несподівано з'явився. Один із хлопців-призовників, ідучи на службу, подарував його батькові. Само собою, він дістався мені.
Як я вже згадував, навчався я загалом старанно. Принаймні до дев’ятого класу. Але більше - не завдяки невсипущим «турботам» і контролю з боку матері, хоча й не без того, що батьківський «жвавий» ремінець зрідка підхльостував (двійки в мене іноді проскакували). Але я завжди намагався якомога успішніше досягати успіху в школі з власної ініціативи й свідомості. По-своєму цікаво бувало. Легко давалися гуманітарні предмети. Особливо мене захоплювала географія, а згодом ще й астрономія. Напевно, ґрунтовно позначилося запійне захоплення читанням книжок за моїми улюбленими пригодницькою і фантастичною тематиками. А сприяла цьому колишня робота матері спочатку в районній бібліотеці, а потім - продавцем у місцевому книготорзі. Доступ до будь-яких томів і зібрань творів був безмежний.
Перечитав я, справді, дуже багато. Уже до п'ятого класу «перелопатив» усю доступну мені на той час світову і вітчизняну фантастику та пригодницьку літературу в місцевій згаданій бібліотеці. Це і нев'янущий Жюль Верн із Гербертом Веллсом і Конан-Дойль із Сабатіні та Стівенсоном, а із сучасних - Бєляєв, Лем, Кларк, брати Стругацькі та багато інших. Зате зі шкільних програмних творів так нічого подужати, зовсім нічого, не спромігся. Ну хіба що «Му-Му» Тургенєва, і то, мабуть, тому, що розповідь ця коротка. Не скажу, що не намагався. Нудно мені було від усього цього старомодного програмного чтива, який абсолютно мене не цікавив своїм змістом, а почасти терпіння не вистачало. Однак від творів шкільних не відмахнешся. Тут на допомогу приходили спеціалізовані видання з підбором критичних матеріалів. Парочка таких, причому ґрунтовно старовинних книжиць була у мене в схованці. Переробити будь-яку тему або персонаж з їхньою допомогою - для мене труднощів не становило. Так постійно і перебивався. Ну, і часом шкільну «Хрестоматію» прочиняв для повнішого ознайомлення з творами й авторами, які вивчалися. Потужний пласт прочитаних не програмних книжок робив свою добру справу на всі сто. Це - чудовий приклад того, наскільки вдало кількість може переростати в якість. Мова моя завжди вирізнялася витонченою витіюватістю і розлогою велемовністю, а елементарні орфографія і синтаксис - це, напевно, мені було дано згори. Ось уже що зубрити ніколи не доводилося, так це правила правопису - грамотно писалося на підсвідомому рівні. Але, якщо вже сильно «припікало», а списати з «готового» не вдавалося, то викручувався, як правило, на «вільних» темах. Типу Ленін, партія, Батьківщина і тому подібна нісенітниця. Тут-то вже можна було нескінченно «відточувати уяву», оспівуючи оди панівному режиму і «розсипаючись» у почуттях подяки за наше «щасливе безтурботне і безбідне» дитинство. Самому огидно було подібну нісенітницю тиражувати. Але зате неодмінно «прокочувало» на «ура». Мінімум зусиль - і «п'ять» балів гарантовано в кишені.
Але все-таки моєю головною глибокою і далеко не шкільною пристрастю була географія. Я її знав, без перебільшення, в дуже пристойному обсязі, і вже в значно більшому, ніж наша бідолашна вчителька Жанна Гаврилівна - вельми чудово колоритної, типово юдейської зовнішності жінка - на прізвисько «Жучка». Принаймні спочатку я постійно ставив її в глухий кут своїми заумними запитаннями. Але скоро зрозумівши, що відповідей на них я ніколи не почую, дав їй спокій. А свої погляди спрямував на спецлітературу. Утім, удома в нас було повне зібрання з 22-х томів «Дитячої енциклопедії», з яких за розділом «географія», я розібрав все «по кісточках». Однак і цього обсягу знань мені здавалося недостатньо.
Найкращими й улюбленими моїми посібниками були географічні Атласи. У мене їх було кілька. І досить серйозних і товстих. Як Світу, так і СРСР. З ними я міг невтомно возитися годинами. «Бороздив» і «катував» їх нещадно довгими вечорами. Я не тільки знав назви абсолютно всіх, навіть найменших, країн світу з їхніми столицями, а і їхні великі та значущі міста, моря, включно з найменшими, усіх океанів, їхні острови й архіпелаги, будь-які гори та гірські системи, усі більш-менш великі річки та водоспади на них. А ще до того ж я цікавився й економічною географією. Де і які поклади та розробки корисних копалин у тій чи іншій країні, на що орієнтована економіка держав, асортимент їхнього промислового потенціалу, якщо такий мав місце бути.
Загалом, «білих плям» у моїй географічній самоосвіті практично не було. Я вміло поводився з циркулем і навіть умів розраховувати відстані між різними точками на карті з урахуванням округлості земної кулі, користуючись спеціальними таблицями та формулами. Мені це було цікаво. Хоча ніде цього нас, зрозуміло, не навчали. Сам «розкопав». Напевно, мені варто було готувати себе до професії вчителя географії. Але про це тоді було говорити ще рано. Почесна «Грамота» зі шкільного курсу географії, отримана мною після закінчення школи, лише малою дещицею відображала мої, без перебільшення, глибокі пізнання з цього предмета.
Добре пам'ятаю, як у нас вдома вперше з'явився свій, нарешті, куплений шикарний для тих часів сучасний телевізор. Звісно, чорно-білого зображення, але з величезним, на весь ящик, екраном. Тоді ще кольорових у продажу не було й близько. Називався він «Вогник-2». Для стійкої роботи його підключали через ручний трансформатор, за яким необхідно було періодично прослідковувати, щоб якомога стабільніше утримувати потрібну напругу 220 вольт. Ця подія стала ся 68-го року, майже через рік, як ми вселилися у свою нову квартиру на вулиці Володарського. До цього, припустімо, дивитися черговий чемпіонат світу з хокею ходили до нашого сусіда - Невольникова. Це той приятель батька, який працював головним інженером на прядильно-ткацькій фабриці. У них уже давно був телеящик, до речі, єдиний на той час на весь будинок. Але з тим, ще дрібним екраном, на який, добре пам'ятаю, прикріплювали спеціальну кольорову плівку, щоб дещо оживити мляву картинку.
Так, люди тоді жили вкрай скромно. Навіть головний інженер немаленької фабрики, який вже не один рік жив сім'єю в невпорядкованому однокімнатному житлі, стоячи в загальній черзі на більш пристойну квартиру. Що вже казати про простих людей? Дозволяти собі багато чого, вони не могли. Тим паче настільки дорогих предметів розкоші. Коштували телеприймачі дуже пристойно. Наш обійшовся моїм «предкам» у дуже кругленьку суму - 650 рублів. А це була майже тримісячна батьківська платня. Потім уже, через кілька років після нас, зі зростанням науково-технічного прогресу в країні, коли ціни на домашню техніку почали неухильно знижуватися, дехто теж почав придбавати телевізори. І то такі дорогі речи бралися, як правило, у розстрочку.
Але цей наш перший сімейний телевізор я дуже добре запам'ятав, на все життя. Він у нас пропрацював дуже довгий час. І навіть остаточно не зіпсувався. Його з часом батьки просто замінили на «кольоровий». Але спочатку ми з сестрою просиджували за телеящиком годинами безперервно і дивилися все підряд, доти, доки мати силоміць не відтягувала нас від екрана, вимикаючи його. Але дуже скоро це заняття мені приїлося, і я фактично не сильно-то й загострював на ньому свою увагу. Були справи й важливіші за ті безглузді, по суті, абсолютно «прохідні» і не особливо цікаві на той час телепрограми.
Скільки себе пам'ятаю, ріс я відвертим, можна сказати, запеклим нігілістом. Це в плані ідеологічному. Зрозуміло, прихованим нігілістом. По-іншому тоді було неможливо. Розуму не прикладу, яка була початкова природа цього явища в моєму особистісному формуванні? Звідки в мені цей «корінь» виріс? Начебто батько – «загартований» партієць-сталінець. Та й життя навколо наскрізь пронизане «невмирущими» і «життєствердними» ідеалами будівництва комунізму. Ну, звідки мені було черпати всякі крамольні думки в ті далекі «махрові» часи? Але, з усім тим, факт залишається фактом, уся ця мішура - піонерія, комсомол, партія тощо з їхнім довбаним демократичним централізмом - однозначно, наводила на мене стійку неминучу тугу.
У піонери, зрозуміло, зараховували всіх гуртом. Дещо по-іншому справа йшла з найближчим резервом партії - комсомолом. Тут уже все виглядало дещо «серйозніше». Приймали ніби з оглядкою, з розбором, «по-дорослому». Зі стажем підготовчим і студіюванням Статуту ВЛКСМ. Я взагалі не сприймав усього цього ідіотичного клоунського ажіотажу з піонерськими краватками й комсомольськими значками та іншою подібною атрибутикою-мішурою. А всі ці ідеологічні заходи, укупі з усякого роду оглядами та зльотами - це ж узагалі для мене було суцільною морально-психологічною мукою і знущанням з особистості. Батько мені хронічно кулаком пригрожував, щоб я хоча б на людях тримав себе, що називається, в «пристойних рамках». Бо вдома з мене так і випирав неприкритий «нігілістичний поточний момент». Ну, не уявляв я, як можна було так нахабно брехати самому собі? Звичайно, у мене в цьому плані були «соратники» в школі, я не був самотній (у сенсі ставлення до носіння атрибутики). Ось тільки природа у нас була різною - ті більше по життю нехлюями славилися, мене ж до хуліганів віднести ніяк не виходило.
Проте значок комсомольський доводилося носити, як, утім, і краватку піонерську. Або в портфелі їх тримав. Напинав хоча б, коли в школі призначали якісь збори або огляди з «нагоди», або відзначали «важливі» ідеологічні події. На кшталт, приміром, днів народження комсомолу чи тих самих вождів наших дорогоцінних і невмирущих – «дорогого» (Л. Брежнєв) або всіма «палко улюбленого» (В. Ленін). І всі такі натхненні й важливі ходять... Такого я нічого близько для себе не приймав. Зовсім не поспішав, аж до 10-го класу, вступати в доблесні лави добровільних помічників КПРС. На всіх зборах, починаючи з восьмого класу, з моменту приймання в комсомол перших наших «ластівок», мене постійно тероризувала наша класна – «англійка». Адже я завжди намагався позиціював себе в усьому з позитивного боку.
- Морозов, ну коли ж ти, нарешті, зберешся з думками, переймешся ідеєю і поповниш наші свідомі ряди?
Похнюпивши погляд, я щоразу «скромно», не без прихованого сарказму, але серйозним тоном відповідав.
- Ви знаєте, Людмило Григорівно, це ж такий серйозний, важливий і відповідальний крок. Відчуваю, що я ще не зовсім готовий до нього, не дозрів усередині, не зумів поки остаточно перейнятися, усвідомити до кінця... Але я напружено працюю над собою. Обіцяю, наступного разу неодмінно підійду впритул до цього питання.
І так тривало майже два роки. Я вкрай довго упирався. Але настав момент, коли батько все ж таки мене «придавив»: «Треба, дорогий, треба! Хто ж тебе, шановний, без квитка комсомольського в офіцери так запросто візьме?!...». І, зрозуміло, довелося вступати, в останніх рядах. «Вскочив» буквально на підніжку поїзда, що йшов. Куди було діватися?!... Цей захід мав неабияке значення де завгодно для життєвого успіху та подальшої кар’єри.
Кінець Глави 12.
Продовження в Главі 13………..