Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                           «Нехай загине вся імперія,

                                                                                    для мене ти - весь світ»

                                            (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

               Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)

    Як завжди, усюди і в усі часи трапляється в житті за

відмінно і давно відомим правилом: у бочці меду має

опинитися хоча б маленька ложка дьогтю. Ось і в цей

день, що щасливо склався для відчайдушних Героїв,

не міг обійтися для них без випробування нервів. На

їх шляху до селищного магазину Головний Герой був

змушений наодинці протистояти ватазі знахабнілих

місцевих «джентльменів удачі». До того ж їх вийшло

багато: аж семеро - на одного! Нальотчики не могли

врахувати лише одного: Герой - не боязкого десятку.

«Безбашенних бандюжек» він легко, без ускладнень

узяв своїм інтелектом й швидкістю мислення, а також

чималою зухвалістю, помноженим на солідний досвід

свого лихого вулично-дворового життя

                                 Глава 10. МОРСЬКИЙ ПІКНІК

                          Частина 9. Вдала Розбірка на Дорозі

       Від берегової межі до селищного магазину, а це було селище під назвою Щасливцеве (оптимістична така назва!), була чимала дистанція - близько чотирьохсот метрів. Дорога до нього пролягала спочатку широкою стежкою метрів сто завдовжки, що пролягала між територіями двох сусідніх пансіонатів, а потім тягнулася метрів двісті абсолютно необжитою пустельною місцевістю до магістральної траси, яка проходить через усю освоєну частину Арабатської Стрілки. Ну, а там ще сотня - і, вважай, ти - біля мети.

       ... Варіка крокувала поруч зі мною, пов'язавши рушник на поясі, у своєму оригінальному чарівному солом'яному капелюшку, а я - лише в плавках. У принципі, так усі тут ходять, голі, цим нікого не здивуєш. Приїжджі відпочивальники зупиняються не тільки в пансіонатах, а й усюди в селищному приватному секторі. Тому проходити до моря і назад, у селище, всю цю дистанцію голяка - у порядку речей. Зазвичай у цей час на тутешній ділянці народу небагато буває. Усі, хто бажав, давно на морі, а повертаються, зазвичай, ближче до шостої-сьомої години.

       Йдучи та з обопільним задоволенням обговорюючи з Варікою перипетії пережитого нами в повній приємності дня, що наближається до завершення, і який так чудово складається, десь на останній третині шляху до селища, ближче до траси, ненароком (а око в мене добре призвичаєне) помічаю, але вже зовсім недалеко від нас, солідну ватагу, найімовірніше, селищних хлопців. До нас доходили чутки: у курортний сезон місцеві юнці часом «промишляють» на курортниках - грошики «потрушують». Дорослих, ясна річ, не чіпали. В ужиток бралися одинаки-пацани або юні парочки-відпочивальники, ось типу нашої. Ідеальна «мішень»! Не місцевих - за версту видно. Однак корінних генічан намагалися не чіпати, помсти у відповідь боялися. Зрозуміло, інстинкт самозбереження спрацьовував. Не дивно - село невелике. Тут кривдників довго шукати не довелося б за нагоди...

       ... По ходу прикидаю ситуацію.

     «Продовжувати рух уперед - сто відсотків - бути «наїзду», нехай навіть заради розваг. Давати задній хід - ніби як запізно, найімовірніше, наздоженуть... Тільки гірше буде… Одного б - ні, але я-то - з Варікою! Та і який вигляд я за такого розкладу матиму в її очах?... Ні, це однозначно не «прокатує!».

       Загалом, я став «дерев'яним» (тобто напружився внутрішньо). По спині поповз неприємний холодок. Ні, я не злякався бійки, хоча якраз остання зараз у світлі пошесного сьогоднішнього позитиву була для нас ну зовсім недоречною!..

        «Але що тут зробиш?! Попали!.. Ось уже й дорогу нам перегородили. Так, їх, звісно, забагато, семеро - на одного мене!..» - з тугою зазначаю відразу.

       Зазвичай у подібних розкладах навсправжки побоюватися варто було двох, ну, може, трьох... Решта, як правило, за перших же проблем ганебно розсипаються, хто куди. Але у зграї навіть шавка остання, і та - хорт!..

        Ватажка я помітив одразу.

       «На рідкість «шафастий» хлопчина! - промайнуло сходу. - Напевно, років на два старшим за мене буде, якщо не на всі три... Про його масу я вже мовчу... Решта «королівської раті» - приблизно мого ж віку, років тринадцяти, та й комплекції приблизно тієї ж, не особливо видатної. Хоча, порівняно з деякими, тіло моє дещо крихкувате виглядає... Ну, нічого, хай буде, що буде!.. Принаймні, без бою я не здамся. Та й не вперше «відмахуватися». Лише б Варіку не зачепили. А то у подібних дуркуватих «головорізів» може й на такого розуму вистачити. Мізків зовсім немає...» - продовжував я аналіз ситуації, навмисно сповільнюючи крок.

       Тут і Варіка серйозно захвилювалася, міцніше стиснувши мою руку. Вона теж встигла оцінити, якщо не всю його глибину, то сам момент точно. Зметикувала, що «смаженим» тхне...

       «Якщо що, то треба відразу ватажка «вирубати»! Саме «вирубати»! Решта тримаються тільки на його авторитеті», - резонно розмірковував я.

       Битися мені було не звикати. Я, звісно, людина мирна за вдачею, зовсім не кровожерлива. Але в місті в нас були місця, де тобі не завжди й не всі були раді, і де поодинці краще було зайвий раз не «світитися»... А якщо й ходити, то під «прикриттям». «Прикриття» - це, коли знаєш пару-трійку імен тамтешніх «авторитетних» пацанів, начебто мав із ними колись якісь справи (хоча, які вже там справи могли в мене бути з місцевою генічеською босотою?!). Але це ще могло сяк-так «прокатати». В іншому разі - тільки «махатися». А «махатися» доводилося, і не один раз. Іноді доводилося «радісно відсвічувати» численними синцями в найрізноманітніших, зокрема й зовсім непотрібних місцях тіла.

      - Славушику, щось не подобається мені ця сумнівна компанія хлопців попереду... Зовсім не подобається. Давай краще повернемося назад, може, ще не пізно!?... До того ж і людей навколо - нікого... - потягнувши мене за руку, неабияк занепокоїлася Варіка.

      - На жаль, люба, запізно, ми з тобою трошки проворкували наш можливий відхід... Спробуємо прорватися. У будь-якому разі поводься незалежно, як ти це вмієш. І за жодних обставин не показуй виду, що ти їх боїшся. Це - боягузлива місцева бидлота, вибач за таке слово нехороше. Звичайнісінькі «потрошителі». Їм потрібні лише наші грошики, ну, і... зовсім небагато нашого приниження на закуску... Хай там як, я тебе в образу не дам! Та й грошенятами з ними ділитися теж не збираюся. Сонце моє, довірся мені... Я все владнаю!.. Найголовніше - слухай мене уважно і неухильно роби те, що я тобі буду говорити! - я говорив тихо й спокійно, але упевнено, намагаючись те саме вселити у свою ненаглядну. Хоча щодо останнього якраз було поки що проблематично, як у мене, так тим більше й у неї.

    - Звичайно, любий, я буду все робити, як ти скажеш... - злякано відгукнулася Варіка.

       Ми майже порівнялися з «розбійниками». Увесь цей час вони з цікавістю розглядали мене і мою супутницю, мабуть, прикидаючи, на що можна нас розкрутити, і як якомога болючіше «вкусити»? Зазвичай у подібних ситуаціях у приїжджих не виникає «крамольної» думки - давати якусь відсіч. Розщедрюються і швиденько ретируються. Що й треба було довести! Легка здобич! Ясна річ, у мої плани не входило з кимось ділитися моїми кровними. До того ж на курортника я ніяк не «тягнув». І, схоже, вони це теж зрозуміли, коли ми підійшли трохи ближче. Це давало нам якийсь шанс вийти «сухими» з води. Але гарненько покуражитися і трохи розважитися, я так зрозумів, наміри у них були, що тут же явно і підтвердилося.

      - Гей, цувіха, дай сапацку поміряти! - це почав, як зазвичай у таких ситуаціях, хтось із ближнього оточення ватажка.

      Говорив чорнявий, відверто нахабного типу пацан, доволі кріпенький, зовні дуже схожий на цигана, що стояв ліворуч від ватажка. В інших - начебто обличчя як обличчя. Але цей - мені відразу вкрай не сподобався. У нього спереду вже не було двох зубів, і він доволі потішно шепелявив.

      «Мабуть, не такий уже ти й грізний насправді, якщо зуби свої не зміг уберегти. Зате, гад, не в міру хамовитий, - як же в мене кулак засвербів, проїхати по ще одному його зубу. - Мерзотник, пащу свою погану відкрив на мою Варіку!.. Сволота! Ну, почекай, баран, я тобі ще покажу і «цувиху», і «сапачку»! Ні, тут, скоріше, треба брати взаємним нахабством та інтелектом. Он який вигляд у ватажка»... - у прискореному темпі міркував я, прикидаючи в голові всі можливі подальші варіанти розвитку подій.

      - Варіко, будь ласка, нічого їм не кажи. І не відповідай на їхні провокаційні запитання. Просто мовчи!.. І все! І нічого не бійся! Зараз спробую з ними домовитися. Не підходь близько! Стій тут! - я ще раз озирнувся на всі боки; з тієї, звідки ми прийшли, але ще дуже далеко, щойно з'явилася невелика групка людей. - Якщо що, біжи назад, у бік людей, що йдуть до нас. І, що б не сталося, у жодному разі не здумай встрявати в мої розбирання! Це тобі не місто. Усе, стоїш тут! - я неголосно, але якомога переконливіше і дохідливіше намагався донести до Варіки лінію її поведінки.

       - Ну, ти со, зовсім глухоніма? - той самий, беззубий, прямо напирав своїм нахабством.

       - Ти почекай трохи, я тобі сам скоро все роз'ясню! - роздратовано кинув я в бік шепелявого.

       Виступивши злегка вперед, я зупинився приблизно за метр від ватажка.

       - Я так розумію, ти тут за головного? - звернувся до дебелого ватажка, і вся увага розбійної бригади відразу зосередилася на нас.

       - Ну, і...

      - Тебе звати-то як? - я намагався зав'язати бесіду, намагаючись виграти час на підхід людей, які поки все ще перебувають далеко.

       «Ну і здоровий же ти, паруб'яга, - промайнуло в моїй голові. - І, здається, настільки ж тупий-тупий».

       - Ну, Точилою кличуть. І шо?..

      Решта братії просто розслаблено стояла, уважно прислухаючись до нашого діалогу, але не втручаючись у нашу розмову з ватажком і нічого поки не роблячи. Головне - вони про Варіку забули, уже не чіпляли. Усі чекали розв'язки наших «ділових» переговорів.

       - Точило, вмикай інтелект, я ж тебе не про кликуху твою запитав, а як мамка тебе прозиває!.. - я говорив украй спокійно, але з деякою насмішкою, і намагаючись підлаштуватися під відповідний ситуації жаргон.

        - А-а, ну Денис я... А ти хто такий? - пробасив Точило.

      «Точно, не помилився, дебіл, туго доходить. Решта, мабуть, мало чим відрізняються від ватажка. Вони так і не зрозуміли, що я над ними знущаюся», - цілком резонно та з задоволенням подумалося мені.

       Я продовжував насолоджуватися своєю моральною перевагою над цією тупою ватагою. У мене на той момент у розумі вже вдало окреслився конкретний сценарій щодо можливого сприятливого розкермування ситуації, що склалася, і, схоже, з оптимістичним кінцем.

       - Я - з міста, з батьком приїхав, ну, і з подругою, як бачиш... Маю до тебе особисту розмову, давай-но відійдемо, поворкуємо трішки віч-на-віч, - я обернувся до Варіки, окинувши її підбадьорливим поглядом, мовляв, тримайся!

        - Ну, давай, якщо не жартуєш... Я ща, пацани, чекайте.

        Ми відійшли метрів на п'ять убік.

        Я почав по-діловому, без жодних передмов і досить нахраписто.

       - Послухай мене уважно, Точило. Розумієш, я тут із подружкою вийшов у магазин ваш дістатися. Ви зараз мене серйозно затримуєте... А в мене часу - обмаль! Мене батько чекає на катері на березі зі своєю бригадою друзів-офіцерів військкомату. Завдання в мене. Нас за хавчиком послали. Ти правильно схопи ситуацію... Якщо ми не повернемося за 15 хвилин назад цілими та неушкодженими, вони одразу ж випатрають навиворіт усю вашу цю сільську «єпархію» разом з усіма курортниками. Тобі, сподіваюся, не потрібні зайві неприємності?.. Ось і я сподіваюся, що не потрібна. Так от що пропоную тобі. Щойно ми пройдемо далі за призначенням, а вас тут, коли будемо повертатися назад, уже близько не повинно бути! Я навіть можу тобі пообіцяти, що вдома нічого не розповідатиму своїй компанії друзів. Ми сюди частенько навідуємося. І, повір, у дуже достатній кількості... Я просто впевнений, ти в цій богом забутій «дірі» своїй задрипаній стільки народу серйозного не збереш... А поки що вважатимемо, що ніякого інциденту не було. Сталося лише невеличке непорозуміння, яке ми вчасно з тобою «розкермували» і декого, до речі, приструнили... Ти згоден із моїми доводами, га, Точило-Денисе?

       Я говорив тихим спокійним, але жорстким тоном, кожною своєю фразою, немов відхльостуючи цього недалекого селюка, спостерігаючи за тим, як поступово мінявся вираз його не обтяженого інтелектом пухкого тупуватого обличчя - з гордовито-хамовитого на жалюгідний, зляканий, догідницько-рабський. А потім уже голосніше, щоб і решта «гангстерів» розчули, продовжив.

       - І останнє. Я б усе-таки порекомендував тобі, Точило, подумати, чи варто вам тут далі промишляти настільки ризикованим промислом?! Не дай боже, можеш нарватися на кента, не настільки великодушно налаштованого, як я сьогодні, і ґрунтовно загримиш під фанфари. Мало не здасться! Адже все буває до пори до часу...

       Мабуть, мої мудрі думки дісталися свідомості ватажка «різальників», і доволі швидко, бо він плутано затараторив.

       - Ну, так-так, я що... я... звичайно... Нормальні ці... доводи. Ну, одразу б так сказав... Ми... це... що? Звісно, ну... ми підемо... Подумаємо, як бути. Усе гаразд... приємної вам цієї... прогулянки... звісно... Та вас чіпати ніхто не думав... Все-все... ми йдемо... Немає проблем жодних... - мимрив ошелешений Точило, дуже вже наляканий.

       - Ну, і ладушки, вважай, що поговорили... Ось тільки ще кілька слів у мене є... он до того, беззубого, можеш його покликати?

       - Ну, так... Дро-он! Вали сюди!

       Пришкандибав Дрон.

       - Цево нада? - нахабство продовжувало безкарно безчинствувати.

    - Дроне, знаєш, ти дуже образив ось цю дівчину, подругу мою, ти не відчуваєш?.. - я кивнув головою в бік Варіки. - Мені б дуже хотілося, щоб ти попросив вибачення в неї, - продовжив я свою «просвітницьку» місію.

       - Цьто-о?!... Я-а?!... Проба-ачення?!... Тоцила, цьто-то я не вкурю, цєво цей дрысь здеся права кацяє? - не злізав із хвилі бешкету щербатий, і тут же отримав відчутний ляпас від ватажка.

      - Давай, гнись! Потім усе поясню... - розлютився ватажок, нагородивши свого підопічного ляпасом.

    - Не зрозумів!.. Я цьто, цьмо якесь, Тоцила? - продовжував уперто комизитися Дрон.

      Впиваючись своєю морально-психологічною перемогою, я вже остаточно увійшов у раж «праведника». Мені неабияк набридла вся ця мишача метушня і ця повністю кінчена компашка. Я вагомо втрутився у виховні пориви ватажка.

      - Ти знаєш, Точило, відкрою тобі один великий секрет. У тебе якась недисциплінована і, загалом, кепська команда. Ти потім, ясна річ, із ними сам розберешся, на дозвіллі. У мене зовсім не залишається часу дружка твого дурнуватого вмовляти. Я передумав щодо вибачень... До того ж вибачення від такого задрипаного чушкарика, як Дрон, зовсім нічого не варті.

       При останніх моїх словах у приголомшеного Дрона округлилися очі та навіть рот злегка прочинився від настільки неприкритого «наїзду» на його персону на очах у всієї братви. Тим часом я міцно стиснув у своєму кулаці купу дрібних монет, що давно лежала в ньому, змочену від колишнього хвилювання. Тут же, не даючи Дрону схаменутися, з розвороту, вкладаючи в удар усю свою можливу міць і додаючи до неї енергію корпусу, несподівано роблю різкий випад прямо в його нахабну, прочинені від подиву щелепу своєю ударною лівою (я ж лівша). Дрон звалився на пісок, як підкошений. Я так думаю, там ще одним втраченим зубом точно не обійшлося ніяк. Бач, як кісточки пальців собі розквасив! Але в мене не було до нього ні краплі жалю. Заробив, засранець, по заслугах! Іншим разом, може, трохи подумає, перш ніж «стрибати» та розпускати не у справі свій кострубатий язик! Якщо, звісно, є чим думати...

       - Це тобі, Дрон, за «цувиху» і «сапачку», а ще за «дрися». І до лікаря обов'язково сходи! Нехай він тобі мізки промиє і заодно підкаже, як треба розмовляти з пристойними людьми! - кинув я наостанок тоном майстра, який вдало виконав важливу для нього місію.

       Тут якраз і люди приспіли. Але нам у них резону вже не було ніякого. Майже на очах невдала братва «розсмокталася», підхопивши і забираючи за собою з «поля бою» пораненого подільника.

       А цей тюхтій Денис, що Точило, виявився елементарним боягузом, ну і, ясна річ, дебілом стовідсотковим. Але найголовніше - мене він зрозумів однозначно правильно. І навіть якось дуже швидко. Так, ці «кінчені» хлоп’ята добре розуміють лише грубу фізичну силу або дієву загрозу її застосування.

       «Розкермувавши» швидко і красиво недвозначну ситуацію і з превеликим задоволенням після щасливо дотриманих справедливих «формальностей», я поспішив до все ще наляканої й приголомшеної Варіки. Вона в подиві та зі зрозумілим почуттям тривоги спостерігала за всім цим цирком, абсолютно не розуміючи, що відбувається.

       Під час решти недовгого шляху до магазину, розбираний почуттям гордості від якісно виконаної «виховної роботи», я коротко повідав Варіці про нюанси віртуозно проведеної операції зі знешкодження зграї грабіжників із «великої дороги». Ми від душі сміялися, згадуючи невдачливих колоритних персонажів, які так несподівано нам зустрілися в такий важливий і приємний для нас день, що так вдало складався.

          - Але все-таки, Славушику, я страшенно хвилювалася за тебе. Вони такі нахабні, грубіяни, просто бандюги якісь.

       - Ні, моя люба Варіко, тут ти не зовсім права, дивлячись тільки на зовнішній бік. Тут все значно глибше… Насправді це - неповноцінний і глибоко нещасний народець. Мені, якщо чесно, від душі їх шкода... Адже самі вони в цьому не винні. Це наше не завжди справедливе життя їх такими зробило, що вони на «дорогу» промишляти вийшли. Від убогості й безвиході. Що вони у своєму забитому житті бачать цікавого, крім цього свого моря і нескінченних просторів піску навколо? Але провчити їх, як слід, варто було. У тебе, на твоє щастя, немає можливостей близько з такими або їм подібними зустрічатися. Мені ж іноді, на жаль, доводиться... І, знаєш, не факт, що буває настільки ж вдало, як сьогодні…

       - Ой, який же ти розумник у мене, Славуша, мій безстрашний геройський кавалер! Я спочатку так злякалася за тебе, але потім, коли цей здоровань шльопнув того, шепелявого, я трохи перевела дух, навіть почала вірити, що все ще може обійтися... Але, коли вже ти вдарив його і збив із ніг, я просто перестала що-небудь розуміти. Славушику, а тобі зовсім не було страшно одному проти всієї цієї банди?!

       - Люба, не буду тобі лукавити, в якийсь момент, звісно, було! Я ж звичайна людина. І звичайнісінький людський страх, це - нормальна реакція на будь-яку небезпеку. Подібні зустрічі - завжди більш-менш небезпечно, а значить, і страшно. Але тут головне - без паніки підходити до будь-якої подібної ситуації. Тільки запанікував - уже, вважай, програв. Тут потрібен здоровий глузд, холодний і тонкий розрахунок. А ще треба психологічний момент відчути... Швидко визначити, хто перед тобою, хто він - твій противник? Що йому від тебе треба? І що можна від нього очікувати? Це вже, мабуть, успіх на 50 відсотків. Далі треба діяти суворо за обставиною, ухвалювати остаточне рішення. Думати треба дуже швидко! І добре, коли є якийсь запас за часом. Тоді вже точно, якщо встигнеш швидко накидати в голові приблизний план дій, вважай, на крок випереджаєш опонента, значить, ти - на коні! Ех, Варіку, мені вже з цієї специфічної частини деякі «університети» довелося пройти... На жаль, дуже вже гаряча і запальна молодь підростає в нашому рідному Генічеську... Щаслива ти людина, тебе вся ця подібна метушня ніяким крилом не чіпляє. А тут, бувало, випадково однією ногою ступиш на «чужу» територію й одразу на всі боки озиратися починаєш... - я вже зовсім, як павич, «розпушив» своє пір'я перед Варікою.

       - Боже ти мій, як же все це складно, виявляється!.. Славушику, любий, який же ти в мене розумненький і розсудливий! Такі прості, логічні й дорослі в тебе міркування! Я зайвий раз переконуюся, що ось не дарма я тебе так полюбила... Ні, ти зовсім не звичайна людина... До того ж дуже смілива і сильна духом! Дай-но, я тебе гарненько розцілую, мій славний! Мені, дійсно, нічого не страшно з тобою!

      Ось про таке мене просити зовсім не треба. І ми, не помічаючи курортників, які проходили повз і дико й осудливо на нас поглядали, зчепилися в довгому і пристрасному поцілунку просто посеред дороги, зовсім не маючи бажання переривати цей нудотний процес. Нас обходили, часом підштовхували, дехто, можливо, спеціально. Але ми навколо себе нікого не помічали й абсолютно ні на кого не реагували. Ми були зайняті тільки собою, виключно собою.

      - Так, отже, морозиво?.. Що ж, знову «вдаримо» по солодкому! - відірвавшись, нарешті, від п’янких губ Варіки, промовив я і... тут же присів навпочіпки в стані повноцінного «заряду», що чудово й у всій красі позначився в плавках. Куди вже тут було заходити в магазин? Якось зовсім не з руки. - Однак мені трохи «остигнути» доведеться, люба!.. - винувато відступив я.

       Варіці все було зрозуміло і без слів, вона давно відчула на собі мій «нерегульований підйом» під час поцілункового антракту. Лише тільки хитренько хихикнула мені у відповідь. От же справжня лисиця, а не Варіка.

       ... У магазині довелося відстояти досить пристойну чергу. Ласощі, як-не-як, літні, зажадані, в усі часи дуже популярні. Ми купили два вафельні стаканчики, туго нашпиговані морозивом, ще й із величезними, неабияк нагорнутими зверху гірками. Воно в той час продавалося тільки в єдиному вигляді - на вагу. Зате було неймовірно смачним! Абсолютно натуральний молочний продукт! Весь зворотний шлях ми крокували «на підйомі», на рідкість задоволені самими собою, з превеликим задоволенням займаючись поїданням своїх ласих «стаканчиків». Якраз вистачило дотягнути до самого баркаса.

                    Продовження в Главі 10. Частина 10……