Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                              Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                           «Карфаген має бути зруйнований»

                                                    (Катон старший, сенатор Стародавнього Риму)

                                    Розділ II. ЛИХА БІДА!.. (початок)

Знайомство Головного Героя в кубрику

з товаришами по майбутньому життю і

навчанні та представлення особовому

складу командира роти

                                             Глава 2.2. НОВІ РЕАЛІЇ

                                  Частина 2. «Місце під Сонцем»

       «Та-ак... За-ши-бісь!.. Ну, просто чудненький початок, нічого сказати!.. Не встиг «засвітитися» на новому місці - а вже по вуха в лайні... І що мені так щастить?! Ось «дембеля» срані, свині паскудні! Звідки їх по-приносило стільки? Ще не встигли на себе форму напнути і регалії по-приліпити, а вже розкомандувалися за повною програмою!.. Що ж тоді далі буде, якщо вже зараз так лютують? Ну, звірюки! І перед кожним, що, тепер шапку ламати? Хріна з два!.. Хоча... акуратніше б не завадило... А то зараз почнеться: не те сказав, не так подивився, не туди встав тощо... Перевірять вони... Козли смердючі!» - настрій мій був споганений остаточно.

    З таким мінорним станом організму дошкандибав я до тумбочки днювального.

       - Тебе як звати, друже? - я мляво спробував зав'язати знайомство.

       - Мене - Микола, Коля.

      - Я - В'ячеслав, Слава, - ми потиснули один одному руки, - Сам-то звідки прибув?

       - Із Житомирської області я. А ти?

       - Зрозуміло... Я - з недалека, з Херсонщини. А ти числишся в якій групі?

       - У 428-й, а ти?

       - Я ось теж у цій же...

       - О, значить, будемо разом триматися!.. - радісно пожвавився Микола.

       - Щодо триматися разом, це ще питання, час покаже... Ну, а як старшину нашого знайти, знаєш? Діденко начебто? Де він оселився?

     - Зазирни у 211-й кубрик. Це - он там, - він махнув рукою в бік, протилежний тому, звідки я йшов. - По зовнішній стороні корпусу. У сенсі вікно кубрика на вулицю виходить.

       - Який ще кубрик? Де ти його бачиш?

    - Так це, сказали, відтепер наші житлові кімнати так називати, по-морському...

     - Ось, бляха-муха, а я й не знав, що звичайну кімнату можна за кубрик прийняти. Х-м, треба ж тобі!.. Павичі, кажеш?!... Х-хех!.. - і я рушив далі коридором. - Ти бач, нахапався вже, кубрики, розумієш, у нього...

       - Не зрозумів, що? - перепитав навздогін загублений днювальний.

       - Прокотили, Коля!.. - відмахнувшись, кинув я на ходу, не обертаючись.

       «Ага, ось він, 211-й... кубрик», - зазначив про себе, заздалегідь внутрішньо настроюючись до чергового випробування нервової системи.

     Постукав. Відкриваю двері, заглядаю всередину. Яскраве світло знову різануло по очах. У приміщенні - чотири ліжка по колу: два - біля лівої стіни, два - біля правої, а між цими рядами помістився невеликий стіл під вікном. Якраз за ним, примостившись на ближньому до вікна ліжку праворуч, згорбившись над зошитом, у глибокій задумливості, щось записуючи, сидів чорнявий хлопець. Судячи з непристойно зігнутої спини, доволі високого зросту, але звичайної комплекції, помітно старший за нас, десятикласників, рочків десь 22-х. Одягнений він був у запраний тонкий хебешний спортивний костюм, а на босу ногу - у звичайнісіньких домашніх капцях. На сусідньому ліжку сиділи ще двоє хлопців, також не сказав би, що скоростиглі випускники школи. - «Теж, мабуть, «дебелі» хрінові, скільки ж їх тут, у наших лавах?!...» - ці з голими торсами азартно різалися в картишки.

    «Напевно, він і є старшина моєї, 428-ї групи», - дивлячись на «письменника», чомусь подумалося мені.

       І справді, моє чуття мені не зрадило.

      - Старшина 428-ї, Діденко, це ви? - навмисно ввічливо, про всяк випадок, запитав я.

       Той, знехотя відірвавшись від справи, обернувся на мій голос.

       - Так-так, це я, проходь, сідай на ліжко. Можна і на «ти», без церемоній...

       Він ще щось швидко дописував.

    «Добре, що цей хоч по-людськи розмовляє, не хизується», - вдячно подумалося мені, сідаючи, і я навіть якось одразу перейнявся до свого найближчого безпосереднього командира.

      Старшину 428-ї групи звали Валерій Діденко, надалі прізвисько «Дід» (причому дуже легко його отримав за початковими буквами свого прізвища - на український лад). Щодо решти двох, то це були колишні «армійці» - два Сергія, на прізвища Федоров і Граждан. Дещо блідими були, нічим не вражали, без легенди, навіть прізвиськами не обзавелися за час навчання. Забігаючи наперед, зазначу, що всі наші «дебелі» (у нашій групі їх було шестеро, включно зі старшиною групи, приблизно по стільки ж було їх і в інших групах, пропорційно розосередили) трималися дещо відокремлено, як правило, своїм вузьким «армійським» колом. У наших, різного роду переделках і починаннях, та й, що гріха таїти, в елементах «розгульного» життя, ніяк не «засвічувалися». Зате, на відміну від нас, у колишніх служивих була низка привілеїв - вони не брали участі у збиральних та інших господарських роботах, а в наряди заступали винятково «білою кісткою» - черговими, чи то по роті, чи то по екіпажу, чи то по навчальних корпусах, чи то ще по їдальні. Нашою вічною долею було - здебільшого днівалити, «орати» за всіма статтями і напрямками - інакше кажучи, у лайні колупатися - практично до самого закінчення навчання. У порядку черговості, зрозуміло.

      «СтаршИй», не кажучи ні слова, відклав свою писанину, побіжно поглянув на простягнуту мною повістку і, відкривши інший свій зошит, без жодного випендрювання «позначив» мене у своєму списку.

    - Значить, В'ячеслав, Слава? А мене - Валера, - він простягнув руку для знайомства, я відповів на рукостискання. - Одразу хочу попередити, що Валера - це у нас усередині колективу, у групі, у навчанні та в побуті. На людях і при начальстві - товариш старшина. Усе зрозуміло?

    - Та вже, куди зрозуміліше. Спасибі й на тому. Попереджений - значить озброєний.

     - Молодець. Ну, власне, поки що все. Решта - по ходу життя. Так... зовсім забув, ось тобі комплект постільного барахла. Ти йди, оселяйся, твій кубрик номер 207, це - через один від нашого, по цій же стороні, ближче до торця. Давай, освоюйся. Що ще в тебе, якісь питання? - запитав він, бачачи, що я зам'явся.

     - Валере, тут на мене дещо «бочку накатили»... Так уже вийшло... Під гарячу руку потрапив... Ну, загалом, старшина роти мене «відзначив», трьома нарядами «нагородив», велів у точності передати.

    - Ну, що ж, якщо так, то нікуди не дінешся, доведеться віддавати Батьківщині борг... На жаль, нічим допомогти не можу. Зобов'язаний відпрацювати за інстанцією. Надалі будеш акуратнішим і обачнішим. Сьогодні ж увечері й заступиш на відпрацювання першого, поки що днювальним, до тумбочки, а там - подивимося, може, ще куди. І таким чином - через добу доведеться, усі три...

    Він це говорив спокійно, без натиску, не зловтішно, навіть ніби по-батьківськи, начебто вибачаючись.

*Наш груповий старшина Діденко Валерій - взагалі і надалі був завжди напрочуд спокійною і витриманою, небагатослівною і не злою людиною. Найприємніше залишив про себе враження серед нашої різношерстої когорти. Треба віддати йому належне, пощастило нам зі старшиною. Інтелігентним виявився за складом характеру, в міру добрим, справедливим і чуйним. По-людськи тепло і рівно ставився до всіх. Завжди, по-можливості, входив у становище, а частенько за необхідності і виходячи з обставин, навіть прикривав нас від начальства. Багатьох він виручав свого часу. Але, якщо вже й доводилося потрапляти під його «роздачу», то виключно у справі, заслужено. Або коли не покарати було не можна. Адже всяке бувало... Тоді які могли бути закиди?.. Тут уже всі претензії - тільки до себе. А так... Жодного разу за роки навчання не чули його гучного голосу чи лайки, слова лихого. Одним словом, справжнім чоловіком був. Не дріб'язковим. І ми, курсанти, волею долі йому підлеглі, відповідно, дуже поважали і цінували його чесне до нас ставлення, намагалися не підводити. За розподілом відбув в Азовське морське пароплавство.*

     Як би там не було, але культурне спілкування з моїм близьким начальством дещо згладило мій загальний негатив у настрої. З тим і штовхнув двері у «свій», 207-й кубрик.

    Охоплена моїм поглядом картина нічим не відрізнялася від уже баченої у старшинському кубрику. Тільки на два ліжка було більше. До речі, це був єдиний у нашій групі кубрик, де було поставлено додаткове, шосте ліжко. Перебір, звісно. В інших було по п'ять. Мабуть, ущільнили за рахунок старшинського кубрика. Зрозуміло, начальство... Куди дінешся?... Але з цієї причини вільного простору в приміщенні практично не залишалося. Усі шість ліжок стояли трьома стрункими рядами вздовж, у бік вікна, по дві штуки в кожному. Ледве-ледве двері відчинялися.

     Тепер про обстановку в кубрику. Вона виглядала надмірно скромною, я б сказав, злиденно спартансько-сирітською. Не було навіть жодних приліжкових тумбочок, де можна було б хоча б скласти щось по дрібницях. Ті ж предмети гігієни, наприклад... Дійсно, спочатку щось і кудись складати було реально нікуди. Усі наші скромні причандали і пожитки повсякденного життя доводилося ховати під матрац або під подушку. Про стіл можна було й не мріяти. Його фізично неможливо було б втиснути в настільки обмежений простір, навіть якби дуже захотілося такий отримати. Про одежну шафу - взагалі згадувати не варто. На вхідній стороні стіни, по обидва боки від дверей, на прибитих до стіни дерев'яних планках було прикручено з десяток гачків для одягу. Ось і весь тобі гардероб. Але невеликі тумбочки все-таки не завадили б... Ті б ще з горем навпіл вмістилися. Пізніше, звісно, їх по парі штук, а то й більше, на кожен кубрик нам таки підкинули.

     У кубрику через наявність великого вікна на противагу коридорній імлі було контрастно світло. На даний момент я застав трьох мешканців у лежачому стані. Один із них, зі світлою головою, можна сміливо сказати, блондин, доволі «похилого» віку, вальяжно возлежав у середньому ряду, головою до вікна. Це був Михайло Іванович Конов, 27-и років від роду - яскравий представник трудового пролетаріату, потомствений шахтар-прохідник, родом із Донеччини, який раптово «загорівся» любов'ю до морської романтики, а може, на той момент шахта до глибини душі задовбала. Рука не піднімається писати про нього як про колишнього шахтаря. Бо після закінчення училища, не встигнувши толком і півроку пропрацювати на посаді на морі, з незрозумілої причини знову повернувся у свою колишню шахтарську «сім'ю». Напевно, за рідною шахтою безнадійно затужив. Буває... На ліжку, що праворуч від нього, підперши голову, примостився хлопчина мого віку, середньої комплекції, і, як бачилося, невисокого зросту, нічим не примітної зовнішності, з темною шевелюрою і дещо м'ясистим носом - Сергій Пантюхов (на прізвисько «Пан»), як потім з'ясувалося, наш майбутній незмінний груповий любитель-фотограф. А на ліжку, що стояло біля протилежної стіни, зліва від Конова, напівлежав кучерявий і круглолиций, кремезної статури і теж мого ж віку - Санька Варивода (прізвисько «Вариша»). Він серйозно займався веслувальним спортом у місцевій спорт-школі, виступав на численних змаганнях із веслування на байдарці. По-моєму, був першорозрядником. Обидва вищезгадані хлопці були місцевими. Щоправда, Пантюхов - із передмістя, з довколишнього села Степанівка, але все одно вважався херсонцем. Решта три ліжка, ближні до дверей, залишалися поки що вакантними.

      Відпочивальники про щось невимушено вели бесіду, яку й перервала моя несподівана поява.

      - Привіт чесному народу! Мене - до вас, на постій, - миролюбно проголосив я, прикриваючи за собою двері.

      - Привіт, привіт! - відгукнувся, зліва від мене, добродушний Варивода.

    - Здорово, землячку! - повний благопристойності Конов вшанував мене своєю увагою.

    - Здрастуй, здрастуй, хрін мордастий! - це, як надалі виявиться, вічний балагур і реготун Пантюхов недоречно зробив дуже невдалий реверанс пожартувати.

    - Ну, щодо мордастих, це, мабуть, не до мене... Я тут бачу декого і помордастішого, - огризнувся я, але не дуже грізно. - Хлопці, а мені куди можна «припасти»?! Наприклад, це ліжечко вільне? - я повів рукою в бік ліжка біля дверей праворуч.

    - Та що вже там, «падай», коли сюди направили, поки на це місце кандидатів немає, - милостиво дозволив шахтарський «князь». - Як величати тебе накажеш? Звідки завітав? - продовжив «вельможа».

      Я так зрозумів, тут тепер його думку доведеться серйозно брати до уваги, принаймні ґрунтовно до неї прислухатися.

     Далі, природно, пішла зрозуміла процедура ознайомлювальних заходів з озвучуванням певних таємниць життєвих подробиць. Як не крути, а цим дрібним первинним колективом нам, бажали ми того чи ні, належало бути сусідами найбезпосереднішим чином ще невідомо скільки часу. Поди знай, може, навіть до самого кінця навчання. І, звичайно, кожному з нас хотілося б, щоб сусідство це залишалося, наскільки це можливо, приємнішим.

     Наше «братання» досить несподівано обірвалося. По роті протрубили «Великий збір». Днівальний несамовитим голосом закричав.

       - Рота-а, на шикування-е-е-е!!!

       Заглянув до нас і наш старшина, зайвий раз закцентувавши на загальному заході в коридорі, але без подробиць.

    Як виявилося, винуватцем цього переполоху став прихід у наше розташування призначеного нам командира роти. Його звали Осипов Федір Іванович. Капітан-лейтенант, колишній колись бойовим флотським офіцером, він перебував уже в останній стадії передвідставного віку. Орденоносець, один із небагатьох офіцерів училища, який пройшов горнило війни від першого до останнього дня. Почав Велику Вітчизняну ще неповнолітнім юнгою, службою на торпедному катері. На ньому ж війну і закінчив.

       Командир наш виявився наймилішою душі людиною. Надзвичайно тихий і спокійний за характером. Не пригадую, щоб він когось вичитував перед строєм, або зривався на крик, або просто лаявся. Складалося враження, що його ніщо не може вивести з рівноваги. Нас він не надто балував своєю увагою, як, зрештою, і присутністю, і вже тим більше не третирував абсолютно. На багато що закривав очі, багато чого прощав, а когось і добряче прикривав. Намагався не виносити сміття з хати. І курсантів, тобто нас, любив по-батьківськи. Ми стали його останньою, лебединою піснею, щоправда, недоспіваною ним, можна сказати, в самому зародку, яка перервалася найближчою весною, його виходом у відставку. Але якою гучною піснею!.. І знаменитою! Виявився причетним до першого в історії училища і згодом знаменитого експериментального курсантського набору! Не якихось сопливих восьмикласників, а вже досить зрілих хлопців, практично справжніх чоловіків! Та ще й небувалого за своєю чисельністю - 150 майбутніх гардемаринів, як ніяк! Ох, однак, реальний дефіцит був у нашої Батьківщини в морських радіоспеціалістах!

     Уперше в багатющій історії уславленого й одного з найстаріших морехідних училищ країни через три з половиною роки з'явиться важлива історична подія - випуск одночасно двох рот, що паралельно навчаються за радіотехнічною спеціальністю. Тієї, нині 42-ї роти - «восьмикласників», що вже рік відучилися і перейшли зараз на свій законний другий курс (а рік тому були 41-ю), і нашої - 42-ї А роти - «десятикласників», знову ж таки єдиної та легендарної в історії всіх часів і випусків - рота з приставочкою у вигляді літери "А". Ми почнемо навчання відразу з другого курсу. І з кожним новим курсом навчання в абревіатурі номерів наших рот до другої циферки додаватиметься по одиничці. І тоді на п'ятому курсі ми вже будемо 45-ю і 45-й А ротами, відповідно. Ось саме під такими позначеннями ми й випустимося.

     Що стосується першої цифри ротної абревіатури, то вона позначала спеціальність. Приміром, «одиниця» попереду в усі часи означала судноводійську спеціальність, «двійка» - судномеханічну, «трійка» - електромеханічну. Ну, а «четвірка» - це, вже зрозуміло, наша цифра, ми, радисти - радіотехнічна спеціальність. Така ось нескладна, струнка й елегантна арифметика вимальовується. Дуже зручно і всім усе зрозуміло, коли ти називаєш номер своєї роти. Одразу відпадають будь-які запитання: на якому ти курсі і за якою спеціальністю проходиш навчання. От цікаво, хто настільки струнко і чуйно все це продумав? Просто молодець! Я б йому дав величе-езну премію!

       А з ротними підрозділами - навчальними групами - так і того легше. У кожній з них було спочатку по 30 курсантів. У 42-ї роти (їхній торішній набір становив 120 осіб) було чотири групи, і номери, відповідно, з першої - по четверту. А слідом пішли наші п'ять груп. Відповідно, номери з п'ятої - по дев'яту. Тепер залишилося ці циферки приліпити до номерів рот із правого боку. Наприклад, моя, восьма група, на нашому другому курсі читалася як 428-а. Як то кажуть, куди простіше пареної ріпи.

       Продовження в Розділі 2.2. Частина 3...........