Мореас Фрост

                           Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                     Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                   «Немає загадкових жінок, але є недогадливі чоловіки»

                            (Магдалена Самозванець, польська письменниця)

        Розділ VI. У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ (шляхи господні несповідимі)

І справді, Юліанна ретельно та з душевністю готувалася до

прийдешнього рандеву з Головним Героєм, організувавши,

без перебільшення, пишний стіл. Її устремління читалися без

особливих зусиль. Однак і хвилювалася Юлі помітно. Звісно,

хвилювався і Герой. Але відверта бесіда на абстрактні теми

під келих благородного вина справила свою дію, чудесним

образом розкріпачивши в потрібній мірі майбутніх коханців

                                  Глава 6.2. ЗВАНА ВЕЧЕРЯ

                Частина 3. Королівський Фуршет для Двох

         ... Зал був досить просторий. А обстава - звичайнісінька.

       Уздовж усього протилежного від входу довгого боку кімнати тягнулася своєю громіздкістю стандартна полірована «стінка» меблевого гарнітура, подекуди зі скляними стулками. В одній з її ніш влаштувався телевізор. Праворуч, біля ближньої до дверей «глухої» торцевої стіни, спочивав розкладний, але складений м'який диван. З протилежного боку, ліворуч від вікна, був невеликий комод, на якому стояв представницького вигляду бобінний магнітофон. До речі, музика, скоріше, як би фон, неголосно звучала. Акустичні колонки, щоправда, не настільки разючі за розміром, як саме джерело звуку, були виставлені якраз на верхотурі «стінки», фактично біля стелі, і розведені на різні її краї. На просторі біля вільної стіни, ліворуч від дверей, сходячись трохи під кутом одне до одного, стояли два м'які крісла, ймовірно, того ж гарнітура – «родичі» дивана. Між кріслами, впритул до стіни, створюючи напівінтим, ненав'язливо відсвічував торшер. Іншого освітлення ввімкнено не було. Я так думаю, і вмикатися не планувалося. А на підлозі, посередині вільного простору, лежала широка кольорова килимова доріжка. До крісел був присунутий досить компактний, заставлений частуваннями та відблискуючи сріблом столового наряддя, полірований журнальний столик.

       М'яко і дуже скупо сказано – «столик» і «частування». Цьому столику міг би без зусиль позаздрити будь-який найвишуканіший ресторан, і не тільки в місті Херсон. Мені відразу ж спало на думку мій московський вояж із хлібосольним столом у дядька Валери. Звичайно, не скажу, що цей міг би кинути виклик тому... Але щось близьке їх споріднювало і легко проглядалося.

       Нічого зайвого, великовагового і громіздкого, тривіального з їжі я, звісно, на ньому не виявив. Але те, що на цьому милому столику ненав'язливо було присутнє, дивуючи погляд, навряд чи можна було і мріяти коли-небудь відшукати на найпрекраснішому святковому столі звичайної радянської сім'ї. Важко було мені з нальоту сказати, де дорога моя Юліанна зуміла придбати, скажімо так, деякі нестандартні кулінарні, по-іншому і не назвати, «надмірності». Поряд з уже звично знайомою для всіх їжею: тонко нарізаними скибочками твердого сиру і копченої сухої ковбаси, на столі буяли своїми незвичними соковитими барвами явно заморські продукти переважно морського походження, а саме: м'ясо крабів, проступаючи місцями червоними прожилками, апетитні, злегка рожевуваті тушки вже очищених великих океанічних креветок і витіюваті кільця сніжно білих кальмарів. Їх доповнювала картинна, плоска і довгаста відкрита жерстяна баночка з нарізаним шматочками беконом і неглибока піала з чорними й вже давно знайомими мені оливками. Всю цю надзвичайність райського сервування естетично і настільки ж гармонійно підкреслювали заздалегідь заготовлені невеликі бутерброди з чорною ікрою. Збоку, на краю столу, гордо височіли ще не відкорковані дві пляшки якихось, судячи зі специфічного переплетіння букв на етикетках, грузинських вин: одна - білого, друга - червоного розливу. Поруч із ними лежав штопор. Тут же примостилася і пляшка «Боржомі». Але це ще не все. Ближче до центру столика стояв високий свічник із трьома ще не запаленими свічками.

     Вже не знаю, яким дивом могли потрапити подібні делікатеси до затрапезного Херсону і, це ж треба, просто мені під ніс?! Та і Юліанна - нібито не донька відповідального номенклатурного працівника, і навіть не родичка аташе іноземного посольства. Але ось факт на обличчя. Залишалося лише в неї самої безпосередньо поцікавитися про це.

       Дошкандибавши до крісла, я просто-таки миттєво туди пірнув, буквально потонувши в його просторах, щоб не «виблискувати» зайвий раз своєю інтимного характеру опуклістю на штанах, і одразу відчув деяке психологічне полегшення.

    - Славулику, я тут легкий столик для нас накрила, переважно з морепродуктами. Як ти до них ставишся? Я, звісно ж, чимало ризикувала, не відаючи про твої вподобання та смаки, але тепер наче пізно щось змінювати. Вибач, але у мене, на жаль, нічого іншого, такого особливого, немає, - перебуваючи все в тому ж хвилюванні, проворкувала Юліанна, рвучко схопившись за сірники, що лежали поруч зі свічками.

       «Ого! - подумалося мені. - Це про що ж інше може йти мова, коли на столі такий неймовірно захопливий натюрморт, що підкорює уяву? І про що ще, таке вже особливе, можна мріяти?».

      - Юль, надзвичайно ЧУДОВИЙ столик, можеш відкинути всякі свої сумніви й хвилювання. З дитинства обожнюю морську їжу. Я ж типовий морський житель. Ти ж знаєш, я говорив, із Генічеська я приїхав. Та навіть якби тут стояла звичайна картопля з оселедцем, мені б і тоді було не менш комфортно з тобою за цим столом. І до чого ти так розорилася? Ні, мені, звісно, приємно, що ти так мене зустрічаєш... Дякую тобі, чесно скажу, не очікував такого приймання.

       - Ну, ось і чудово!.. Зараз запалимо свічки, і... буде зовсім... чудово, правда? - продовжувала виспівувати Юліанна, чим далі, тим дедалі більше, як я помітив, занурюючись у владу внутрішньої нестійкості.

        Вона, підвівшись із крісла, чиркала вже другий сірник, але й той вперто не бажав спрацьовувати на стійкий вогонь.

      - Юль, скажи, а звідки вся ця пишність, якщо не секрет? От чесно, у магазинах у вільній торгівлі я ніде подібних продовольчих товарів не зустрічав, - нахабно, не втримавшись, запитав я впритул, роздивляючись цінні пляшки на столику з ще жодного разу в житті не тестованим вмістом. - Ух ти, Грузія! Клас! Такого ще не доводилося куштувати.

       - Та який же тут секрет? Усе це якось бралося в магазині для моряків. Є такий спеціалізований магазин у Херсоні, «Альбатрос» називається. Він на території Одеської площі розташований. Тільки там і можна такого роду продукти запросто придбати, без проблем. Ну, і не тільки продукти... Звісно, за наявності спеціальних грошей, що морякам видаються. Вони називаються чеками ЗТБ – «Зовнішторгбанку» або інвалютними рублями, а в народі – «бонами». А зараз ось і стали в пригоді. До речі, і ковбаса з беконом - звідти ж родом. Та, власне, фактично все, що бачиш. Тож сьогодні будемо активно гурманничати...

       Нарешті, з третьої спроби їй вдалося запалити свічки. І вони переможно «запрацювали».

        - А, здається, пригадую. Якось був там, на площі, проходив повз. Подумав ще, що за дивний магазин, звернувши увагу на оголошення на дверях – «Вхід тільки за перепустками»? Щоправда, тоді назву самого магазину не запам'ятав, - це мені вчасно спав на думку наш пам'ятний похід у кафе «Моряк» у перше звільнення після посвяти нас у курсанти. - Тепер-то все зрозуміло. А то я, грішним ділом, думав тебе в дочки космонавтів записати.

        - Це ще з якої раптом радості? - вона здивовано втупилася на мене.

       - Та живуть уже дуже славно і безбідно космонавти наші колишні. Усе в них є. Як за комунізму.

       - Славуль, а тобі звідки відомо, як вони живуть? - з цікавістю запитала Юлі, опускаючись на крісло і вимикаючи торшер.

      Хоч як дивно, але стало хоч і менш світло, зате контрастніше й таємничіше. Тому що вогонь свічок, злегка коливаючись, мерехтів, загадково відкидаючи відблиски, що зачаровували, на стіл і навколишні предмети інтер'єру. Загалом, королівський інтим у повному його втіленні.

         - Та вже в деталях відомо. Мій московський родич по батькові - дядько двоюрідний - один із них, - розійшовся я.

       - Ух ти-и! Треба ж?!... Дивись-но, яка мені випала честь - вряди-годи приймати в гостях і сидіти за одним столом із племінником космонавта! - Юлі начебто почала поступово заспокоюватися, справлятися зі своїм хвилюванням, а то спочатку вона скуто сиділа на кінчику крісла, випроставшись спиною, виклавши руки на коліна. - Ну, що, Славулику, може, для початку ти відкриєш якесь вино? Ти якому більше надаєш перевагу, білому сухому чи червоному? Але червоне, якщо не помиляюся, міцніше буде – воно напівсухе.

        Я взяв до рук обидві пляшки, розмірковуючи при цьому.

       - Та-ак, це в нас – «Кахеті», біле. А ось це, значить, червоне – «Ахашені». Чорт, одні назви чого варті, мудровані такі... А ти яку б хотіла, щоб я відкрив?

       - Ой, мені все одно, я зовсім до алкоголю байдужа. Напевно, я не сучасний тип молоді. А ти як вважаєш?

       - Так хіба за цим показником можна визначати сучасна людина чи ні? Тут важливі інші параметри: наприклад, погляди на навколишні життєві реалії, зокрема політичні, соціальні, на літературу і мистецтво, або, припустімо, музичні пристрасті. Щоправда, існує й інше мірило сучасності...

   Я поставив пляшку з білим, сухим, на своє місце, уважніше «пристрілюючись» до пляшки червоного.

       - Це яке ж? - поцікавилася Юлі.

      - Ну, скажімо, ставлення до проявів вільного кохання... - у Юліанни від несподіванки піднялися брови. - Що, приголомшив, Юль?

        - Ну, зізнаюся, несподівано якось прозвучало з твоїх вуст.

       - А ти особливо не замислюйся над цим. Адже все у світі відносно. Та й люди бувають за своєю природою різні. Одні ось можуть все життя прожити з однією людиною, так вони влаштовані, а інші, і їх складно переробити або переконати, не можуть собі цього навіть уявити. І як ти їх будеш міряти одним аршином? А все залежить від того, що в кого закладено в голові ще під час народження, а далі, у міру дорослішання, розвитку, ну, і навчання, звісно; загалом, зрештою, в підсумку - від набутого життєвого досвіду. А звідси - і хід наших думок, що керують вчинками. Зрозуміло, ставитися до всього цього треба теж, зрозуміло, по-філософськи. Ну, і ще, не дуже-то зациклюватися. Щоб у крайнощі не впадати.

       - Ти просто цілу теорію видав! І що ж у цьому плані закладено у твоїй голові?

       - Скажу відверто, я - по життю - однолюб. Принаймні, нікого з жіночої статі ще без видимої причини не ображав своїми нерозважливими вчинками. Та бог із ним, Юль, давай покінчімо з питанням цим. Краще повернемося до наших більш актуальних справ. Я думаю, раз ти вся в червоному, то будемо вживати червоне. Згодна?

        Вона кивнула, і я взявся за штопор.

      Юлі сиділа, злегка задумливо поглядаючи на мої зусилля по боротьбі з пробкою. Раптом вона несподівано запитала.

      - Слав, а твоя... колишня дівчина… ВОНА відвернулася від тебе, чи ТИ кинув її?

        - А чому ти про це питаєш? - своєю чергою відпарував я.

       - Ну, все-таки мені цікаво стало. На тлі твоїх несподіваних філософських зізнань...

       - Ну, якщо настільки вже цікаво, то не стану приховувати й відповім чесно. Скажімо так, я дізнався, що вона мені періодично зраджувала, ось і розлучився з нею. Тебе влаштовує така моя відповідь? - тут я зовсім не грішив істиною.

        Висмикнувши пробку з пляшки, я почав розливати вино по фужерах.

     - Дивні, а іноді й сумні речі відбуваються у світі нашому. Ніколи заздалегідь не дізнаєшся, де знайдеш, а де загубиш... - сумно зауважила Юлі, продовжуючи спостерігати за тим, як насичена рубінова рідина, стікаючи з шийки пляшки, звиваючись і вируючи витонченими коловоротами в кришталевому келиху, іскриться, палає, наповнюючись відблисками свічок.

        - Щось ми зовсім зафілософствувалися, люба Юлі, тобі не здається?

      Мені захотілося змінити тему розмови. Тим паче що тема Ніки, все ще присутня в мені, ні-ні, та й давала свої зовсім не потрібні мені зараз рецидивні сходи. А треба б, навпаки, безсоромно глушити її в собі, і якомога швидше й надійніше.

        Я подав Юліанні її фужер, узяв свій.

     - І за що ж підіймаємо наші келихи, Славулику? - промовила вона, окинувши мене заворожувальним блиском очей, який ще красномовніше проявлявся через неординарність інтимної обставини, що огортала нас.

      - Можна було б випити за наше знайомство. Але в будь-якому разі сьогодні хочеться підіймати тільки за тебе, мила Юліанно, і за твою неповторну красу.

       - Ух-х, який ти не перевершений підлесник, однак!

      - Ти так знаходиш? Я лише констатую очевидний і втішний факт. За тебе, люба Юлі! - підніс я до неї ближче свій келих.

       - А я тоді питиму за тебе. Ти мені здаєшся цілком гідною уваги особистістю і серйозним кавалером. А це дуже важливо і примітно. За тебе, милий Славулик!

         І ми, ніжно і мелодійно стикнувшись фужерами, спустошили їх до дна.

       Треба сказати, це виявилося дуже гідне вино, з насиченим ароматом і шоколадним присмаком. Хіба можна його близько ставити в один ряд із давно знайомими й звичними, традиційними для мого невибагливого курсантського стилю життя напоями у вигляді, приміром, того самого кріпленого «беаміцину», основне призначення якого – «бити по голові» грізніше й ефективніше. Ні, це - було з категорії благородних вин.

        «Не дарма ж воно тільки в недоступному магазині продається, а не часто-густо, на кожному розі. Напевно, варте того», - подумалося мені. А вголос лише зазначив.

        - Дуже навіть славне винишко, Юлі! Приємно п'ється. І градуси майже не відчуваються.

       - Так, воно мені теж подобається. Я вже пробувала його раніше. А щодо градусів, от почекай, сам скоро відчуєш. Воно досить цікаво «наздоганяє». Закушуй, Слав, не соромся. Давай я за тобою услужу трошки. Покладу хоча б потроху, але всього. А ти ось тим часом бутерброд подегустуй.

       Вона перехопила від мене тарілку, а я, поки вона наповнювала її їжею, «зацінив» ікристий бутерброд. Собі вона поклала - всього нічого, зовсім на краєчок. І ми поринули в «тишу» поглинання делікатесів.

      Сказати, що я вже зовсім був голодний, не можу, але після апробації благородного напою несподівано швидко відчув, що не завадило б як слід підкріпитися. Адже й вечеря моя в Екіпажі була ніби й не вечеря зовсім, а так, не зрозуміти що. Тому пристойно наповнену тарілочку, люб'язно поставлену переді мною турботливою рукою Юліанни, я сумлінно, щиросердно і з ґрунтовною ретельністю очистив. І досить швидко, а головне - якось зовсім непомітно. Коли, зробивши справу, я глянув на її тарілку, очам своїм не повірив. У мене склалося враження, ніби вона й не торкалася їжі.

      «От невдача!.. Треба б якось акуратніше «ікру метати», з почуттям, з розставлянням. Чорт забирай, які в мене жахливо потворні, дикі курсантські манери, які вже встигли ґрунтовно впластуватися в організм, і лихі та згубні звички щодо швидкісного поглинання їжі! Так, у нас там, у курсантській їдальні, в Екіпажі, за столом не дуже-то побалуєш. Звісно, не ресторан, не доводиться просиджувати годинами... Однак, В'ячеславе Павловичу, подібну їжу смакувати б треба, а не «лопати» як пелікан, заковтуючи, не замислюючись!.. Фу ти, незручно-то як!.. Дорвався до безплатного!.. Треба б усе ж таки постаратися стриманіше поводитися, благородніше, делікатніше, чи що... А то ось тепер сиджу як сич і нібито в рот Юліані заглядаю. Прямо позорище! Можна сказати, свинство формене!» - досить запізно наздогнали мене критичні роздуми.

     Вона, глянувши на мене, нібито прочитала мої «похмурі» думки і, залишивши свою тарілку, знову перемикнула свою увагу на мене.

        - Славулику, ну і що ми сидимо? Та ти не скромничай, набирай собі ще, все, на що очі дивляться і скільки душа бажає, не дуже-то звертай на мене увагу. Адже я, проти ночі, якщо і їм, то вкрай мало. Чи ти думаєш, я не в курсі справи, як вас там, в Екіпажі, пригощають? Тож геть сором'язливість! До речі, а келишки наші порожні...

        - Дякую, Юлі. Я ніби як уже злегка підкріпився нібито. Але тепер-то мені зрозуміло, чому ти така струнка. Ти просто майже нічого не їси, - зробив я цілком очевидний умовивід, потягнувшись за пляшкою.

        - Ну, чому ж? Я, в принципі, нормально харчуюся, і на дієтах не сиджу як дехто, але, дійсно, зазвичай після шостої години вечора практично ігнорую їжу. Давно привчила свій організм до легкого відходу до сну. Сьогодні, можна сказати, винятковий випадок. До того ж я вдень не встигла поїсти, зайнята була, тому, можна сказати, це в мене своєрідний обід, що змістився за часом.

      Я миттю усунув невідповідність у частині фуршетного етикету, знову наповнивши фужери, і потім зачепив виделкою кілька кілець славного кальмарика, чомусь увійшовши саме в його смак, додавши до нього шматочок сиру і часточку бекону, але не більш того. І ми знову підняли келихи...

                  Продовження в Главі 6.2. Частина 4………