Мореас Фрост

                                   Т Р І Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                             Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                            «І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»

                                                                               (А.Блок, «На полі Куликовому»)

                       Розділ III. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)

    Військово-морський цикл (ВМЦ) - окрема вкрай

одіозна і надмірно впливова держава в солідному

царстві «мореходка». Якраз наявністю саме цього

грізного підрозділу морехідне училище рельєфно

відрізняється від цивільного навчального закладу.

Отже військово-морська підготовка - це був один

з невід'ємних, хоч і не найбільш шанованих нами,

елементів нашого навчально-виховного процесу

                                       Глава 3.1. СПРАВИ НАВЧАЛЬНІ

                                   Частина 3. Горезвісна «Воєнка»

     ... А ось і наше перше побачення з Військово-Морським Циклом (скорочено, ВМЦ). Як я вже згадував, розташовувався він у дворовій двоповерховій прибудові, що примикала до першого навчального корпусу, а також займав солідний шмат цокольного поверху самого корпусу. Над головними вхідними дверима кидався в очі пристойними за розміром буквами тривіальний напис «БУДЬ ПИЛЬНИЙ!», ніби якесь нагадування на кшталт «Залиш надії, всяк сюди вхідний». Така собі окрема вельми впливова держава в царстві, по суті, сугубо цивільного навчального закладу. Цим якраз разюче й відрізняється заклад напівзакритого типу від звичайного - цивільного. Саме наявністю цього самого, грізного підрозділу під його дахом - пильного охоронця і законодавця дисципліни і зразкового флотського порядку. І не тільки загалом за формою, а й у стосунках. Принаймні наші викладачі-офіцери ВМФ на своїх уроках усіма силами, а дехто і своїм особистим прикладом, намагалися прищеплювати нам культуру і добрі традиції Військово-морського флоту. Не скажу, що всі курсанти це сприймали належною мірою. Але, тим не менш, поволі накладало свій незгладимий відбиток на формування нас як особистостей, а не сірої аморфної неорганізованої маси.

     Що й казати, навіть дивлячись збоку, недосвідченому погляду було рельєфно помітно, хто йде вулицею - курсант «Централки» (ММФ) або - «Рибки» (МРХ) - за його зовнішнім виглядом і виправкою. І не треба було ані придивлятися, приміром, до його «міци» (у рибної мореходки «плювок» - емблема - була точною копією нашої, але значно мініатюрнішою за розміром), ані заглядати на нашивки на лівому рукаві (у нас - широкі жовті галуни-галочки, увінчані металевим, теж жовтим якорем угорі, у них - вузенькі, також жовті галуни, але у вигляді прямих горизонтальних смужок із червоним прапорцем над ними). Зовнішній вигляд у курсантів МРХ був більш розхристаний, чи що, менш статутний. Ми не дозволяли собі, наприклад, дефілювати містом у кольорових шкарпетках, або, не дай боже, розгулювати без головного убору, або в повністю розстебнутому верхньому одязі. Хоча на старших курсах ми могли собі багато чого дозволити. Але до того, щоб паплюжити форму одягу, не опускалися ніколи. Хіба що геть «забути» про традиційний для початкових курсів причандал - «слинявчик» на шиї, або розстебнути верхній ґудзик на бушлаті чи шинелі, браво відвернувши лацкани коміра. Ну, або пружину з кашкета витягнути… Так, уже з третього курсу, ми поголовно хизувалися з перешитим нестатутним козирком-«аеродромом» на кашкеті, щоправда, поки що не надто величезним, і вже тоді починали «обережно» вшивати клини в нижні частини штанин формених штанів (розкльошували, але помірковано), і зовсім не на шкоду загальному зовнішньому вигляду. І ми, справді, гарно, виграшно виглядали збоку, винятково благородно і водночас хвацько. Ну, а наші природні бездоганні виправка і підтягнутість - тяжкий плід хронічних стройових занять на молодших курсах, від найпершого дня перебування в училищі - вони до кінця навчання міцно вбиралися в нашу кров. Бо так, як нас муштрували перші пару років, було вже нічим не витравити.

     На перший погляд, класи військово-морського циклу були чудово обладнані. І за різною тематикою. По периметру кожної аудиторії були представлені деякі зразки військово-морського озброєння та інших пристроїв.

       Ось, наприклад, який вигляд мав найбільший клас загальної військової підготовки.

       Біля стін були розставлені зразки різних морських мін - великих, малих і середніх, якірних і донних, гальваноударних (схожих на їжака з рогами-стовбурами, що стирчать) і неконтактних (акустичних, магнітних та ін.). Але було два незабутні «експонати». Практично на половину довжини стіни було розміщено корабельну торпеду типу «53 - 39» (калібр 53 см, зразка 1939 року) довжиною близько шести метрів. А на задньому плані біля стіни була намертво закріплена до палуби корабельна зенітка - 25-міліметрова двоствольна артилерійська установка типу «2М - 3». Вона відрізнялася нестандартним розташуванням стволів - вертикально, один над одним. На установці було збережено броньований короб для захисту обслуги. Щоб курсанти з пустощів не крутили гармати і вежу в різні боки, приводи обертання були відключені. За бажання курсант невеликого розміру міг навіть подрімати всередині цієї установки. Частину аудиторії, що залишилася, займали навчальні столи для курсантів і викладацький стіл. Усі зразки озброєння для зручності їхнього вивчення були частково надрізані й пофарбовані всередині білою емаллю, і пил там витирали нарядники-щоденники регулярно. Оскільки техніка ця десятиліття, як не змінювалася, то зсередини можна було прочитати все, що було потрібно для успішного складання іспиту.

       Інші класи були тематичними. У радистів стояла радіоапаратура, у штурманів - навігаційні штурманські прилади, у механіків - різні мотори і двигуни, в електриків - електрообладнання та електричні машини. Звичайно, обладнання це було безнадійно застаріле, але все ще активно використовуване на кораблях радянського ВМФ і країн «народної демократії». Воно давно не становило жодного секрету ні для кого у світі, крім нас, курсантів. Ми, наприклад, могли після занять піднятися в училищну бібліотеку і в читальному залі покористуватися всесвітньо відомим британським довідником «Джейнс», у якому було розміщено всі дані по радянських кораблях ВМС і їхньому повному озброєнню, розписані в найдрібніших подробицях і деталях.

       До речі, досі в строю єдиний український тральщик «Генічеськ» зі знайомою артустановкою «2М - 3» на баку (ніс судна). Живе і процвітає, красуня, понині, однак.

       Ще в коридорах і аудиторіях стояли великі моделі бойових кораблів різних класів і призначення. Виготовляли їх у херсонських майстернях «ДТСААФ» (Добровільне Товариство Сприяння Армії, Авіації і Флоту), і дуже навіть якісно. І коштували вони недешево. Навіть занадто! За словами мого кращого друга Льончика Кирилаша, який, перебуваючи в службовому наряді в якості розсильного при черговому офіцері, відносив туди «платіжку» на чергову модель БПК (великий протичовновий корабель) проекту 1134 для ВМЦ. Виріб було оцінено, подумати тільки, більш ніж у 4000 рублів. Нечувана сума на ті часи - вважай, без малого автомобіль «Москвич». Ось, цікаво, куди все це непомірно дороге добро потім, у новій історії училища, після скасування військово-морського циклу, поділося?!... Велике питання, однак!

      Військово-морську підготовку нам мимоволі доводилося поважати. Хоч ніхто з нас і в думках близько не тримав військову кар'єру. Не для того народ подавався в курсантські лави. Усі рвалися в торговий флот - за закордонною романтикою з великими грошима і можливостями. Але бажання послужити Батьківщині на військово-морському терені, в принципі, могло б задовільнитися, втілитися. Поодинокі випадки добровільного відходу випускників у військово-морські сили в історії училища, наскільки нам було відомо, раніше мали місце.

        Військово-морські науки нам підносила ціла плеяда морських офіцерів на чолі із заступником начальника ВМЦ (а згодом, ще за нас, став його начальником) капітаном II рангу Пучиніним. Предметів було досить багато і найрізноманітніших. За своєю суттю, це була справжнісінька підготовка з нас майбутніх офіцерів за військово-морською спеціальністю. І програма навчання нас військово-морським наукам була справжнісінька, взята з профільних військово-морських закладів. Ну, можливо, дещо усічена, за скороченим варіантом.

       Знайомство з ВМФ починали із загального ознайомлення зі структурою і підрозділами флоту, звань рядового і командного складів, загалом, із найелементарнішого. Ну, а далі вивчали конструктив і ТТД (тактико-технічні дані) та озброєння кораблів ВМФ. Осягали тактику і стратегію бойових дій кораблів і з'єднань флоту. І, звісно ж, безпосередньо вивчали обладнання та технічні засоби зв'язку за своєю спеціальністю, стосовно служб на бойових кораблях (СС - служба зв'язку - «БЧ-4» і «РТС» - радіо-технічна служба).

      Не скажу, що ми дуже вже тягнулися до військово-морських знань. До ВМП весь період навчання практично всі ми ставилися ніби з проформою. Відрізнити за погонами мічмана від віце-адмірала або фрегат від тральщика я, наприклад, і без ВМЦ давно міг. Щоправда, були у нас у роті окремі унікуми. На кшталт Степана Тодорова - стрункого пекучого брюнета, українського болгарина, із сусідньої, 427 групи, ще на той час, зрозуміло, абсолютного профана, не підкованого у військово-морських справах. Ось, приміром, який прикольний конфуз трапився з ним.

       На урочистості з нагоди посвяти нас у курсанти, про які я ще матиму задоволення розповісти, до нашого товариша Валерки Киселя завітав його батько - мічман за званням, який на той час ще служив на одному з кораблів Чорноморського флоту в Севастополі. Він приїхав до Херсона у форменому одязі. Зайшовши в розташування роти, його бурхливо і радісно «атакував» днювальний, який стояв біля тумбочки, в образі згаданого Степана...

* Кисіль Валерій (прізвисько «Киса») - один із кримчан, уродженець м. Севастополь. Невисокого зросту, середньої комплекції, світловолосий. Спокійної, тихої вдачі, але не без напористості та вміння постояти за свої інтереси. Любитель радіотехніки та інших подібних пристроїв. «Завідував» у нас музично-технічною частиною. Свого часу я приніс у кубрик (ми жили вже в другому корпусі Екіпажу по 10-12 осіб - кубрики були доволі просторими) зіпсовану велику потужну за звучанням радіолу «Беларусь». Він її любовно полагодив і «завів» під неї магнітофонну приставку «Нота». Вийшов не хилий радіоцентр. А в побуті був тихим, неагресивним і непомітним хлопцем. Хоча і зі своєю особливою хитрістю. Отримав розподіл у Чорноморське морське пароплавство.*

     ... Як і належить за Статутом, віддаючи честь, бадьорим поставленим голосом від курсанта Тодорова послідувала абсолютно статутна команда.

       - Рота, струнко!

    Далі, з вуст невдалого курсанта пішла гучна відповідна доповідь - абсолютно правильна за своєю формою, але за змістом «заточена» під звання нашого командира роти.

       - Товаришу капітане-лейтенанте...

      - Мічман я, мічман, - злегка доторкнувшись до плеча курсанта, тихенько спробував переконати його Кисіль-старший, але, тим не менш, піднімаючи руку до скроні, до кашкета, у привітанні, як це передбачено Статутом.

       Негайно, анітрохи не зніяковівши, так само голосно доповідь почалася по-новому, з позначення вже «нового» флотського звання.

      - Товариш КАПІТАН-МІЧМАН! За час мого чергування в роті пригод не сталося! Днівальний - курсант Тодоров.

       Ну, що тут ще скажеш?!...

     Валеркин батько, відкозирнувши, махнув рукою і рушив розташуванням роти далі, шукати сина. Мимовільні свідки сценки, що стояли поруч, просто-таки попадали з ніг від нестримного реготу. А до збентеженого Степана так і не дійшов сенс його «проколу», поки пізніше хлопці не втовкмачили йому, що до чого...

     Тут варто зазначити, що, по суті, до моменту нашого навчання основу ротного командирського складу училища становили офіцери зі званнями не нижче капітан-лейтенанта. І дуже було багато капітанів III рангу, або майорів за званням, хоча носили всі схожу військово-морську форму - з однією великою зірочкою на погонах, ось тільки погони у них були різного кольору. Теж цікавий момент. Частенько, звертаючись до них за званням, курсанти плуталися, не беручи до уваги шеврони (нашивки) на рукавах їхніх кітелів або шинелей. У майорів - не корабельних морських офіцерів - цих нашивок на одязі не було. Деякі з офіцерів навіть ображалися, дехто обов'язково по-доброму поправляв курсантів. Уже далі, під час нашого навчання, стали з'являтися і більш молоді офіцери, у званні старших лейтенантів. Приходячи в училище, вони досить швидко зростали в чинах, тому що їхні посади цьому сприяли. Треба зазначити також, що служба цих офіцерів у наших пенатах, та ще в такому славному південному місті, як Херсон, була вкрай почесна і престижна, до того ж і бажана для них. Дуже скоро, без особливих затримок, вони отримували повноцінні квартири, осідаючи в місті. Ну, а служба була не настільки вже обтяжливою для них. Хіба що ми часом доставляли їм певний клопіт, підносячи різного роду сюрпризи. Але це, щоб життя їм зовсім уже раєм не здавалося. Жарт, звісно.

      Тож цілком зрозуміла вийшла історія з нашим Тодоровим, заточеним під звання, що починається зі слова КАПІТАН, яке набило оскому. Ясна річ, не встигли ще на той час за програмою ВМП дійти до розділу вивчення флотських звань. Отже, все-таки комусь і ця наука була не зайвою, крім усього іншого.

      Так, дійсно, офіцери, які служили на посадах викладачів, були грамотними фахівцями у своїй справі, а багато хто навіть і ерудованими інтелектуалами. Я вже не кажу про їхню підкреслено ідеальну, завжди бездоганно відпрасовану форму одягу.

       Наприклад, високого зросту, дуже важливий і манірний, огрядний товстун - капітан II рангу Нестеров І. А., за характерний овал обличчя спостережливими курсантами прозваний «Грушею». Був ходячою енциклопедією з мінно-торпедної зброї (вів цей розділ ВМП) не тільки «рідних» кораблів ВМФ, а й усього іншого світу. Міг усю свою пару проговорити, самовіддано описуючи особливості ворожих засобів озброєння, не забуваючи порівнювати їх із перевагами своїх, «доморощених». Чим ми і користувалися часом.

       Одного разу, як завжди, на початку учбової пари після доповіді чергового по групі про готовність к уроку , він несподівано оголосив.

       - Сьогодні проводимо оглядову контрольну роботу з вивченого матеріалу. Черговий, роздати зошити з контрольних робіт!

     Це було для нас як сніг на голову влітку. Природно, ніхто й не думав готуватися саме до сьогоднішнього дня. Зазвичай нас заздалегідь попереджали про майбутні контрольні. Ніхто особливо і не старався напередодні, щоб освіжити, так би мовити, знання свої, серйозно заглядати в зошити. А вони завжди зберігалися в сейфі під печаткою, і їх видавав черговий офіцер по ВМЦ, коли ми приходили туди ввечері, на «сампи», напередодні майбутнього за розкладом уроку...

       Тут треба відмітити, що всі відомості, які нам вичитувалися викладачами-офіцерами і записувалися нами в зошити, вважалися секретними. Хоча навряд чи хто сумнівався, що ЦРУ давно всі ці відомості зберігала у своїх далеко не секретних архівах. Але, мабуть, так нас привчали до військової дисципліни на флотах Батьківщини (адже ворог підслуховує і підглядає, навіювалося всюди!). Ці зошити постійно зберегалися в сейфі і видавалися через спеціально призначених курсантів із групи - їх називали «секретчиками» (у нас це були Пан і Вариша по черзі) - під рахунок. А потім, після закінчення уроків або «сампі», так само, під рахунок, здавалися ними назад у сейф під розпис. І горе всім, якщо в якомусь зошиті виявиться навіть вирваний аркуш (їх пронумеровували, прошивали і скріплювали сургучною печаткою) або, не дай боже, це ще страшніше, раптом виявиться нестача цих самих зошитів!.. Нас у перше ж заняття суворо попередили про налідки. Ба більше, всі ми заповнили спеціальну «форму» - «Підписку про нерозголошення» військових секретів. Причому цілком серйозно, з усіма наслідками, так би мовити...

       ... Однак... одного разу трапився дуже неприємний і показовий прецедент на «військовому» ґрунті, що призвів до досить гучних наслідків, які стали для нас очним свідченням того, що все дуже навіть серйозно тут, у цій специфічній сфері військової секретності.

     Був у нас такий «недбайливий» курсант Пономаренко, який мимоволі порушив «святі» постулати військово-морської підготовки...

*Пономаренко Олександр - із глухих лісів Чернігівщини, з багатодітної і вкрай бідної селянської сім'ї хлопчина. Невисокий, худорлявий, мовчазний і непримітний. Незатишно йому було перебувати в незвичних умовах міського життя і метушні. Так до кінця навчання і не зумів толком адаптуватися. Тихим був надмірно, абсолютно не пив, не курив, із дівчатами не «кадрив». Одним словом, був дивним, хоча вчився ретельно і старанно. Поганого нічого не можу про нього сказати, але й чимось відзначити його не виходить. У подальшому спіткала його сумно трагічна доля, причому в самому розквіті сил. Після кількох років роботи в Азовському пароплавстві, його, з незрозуміло якої причини (але вже точно не через п'янку, бо зовсім із нами не бражничав) випав за борт біля самого причалу і був розчавленим об борт свого ж «пароплава». Це була перша безглузда і моторошна жертва нашого випуску. Про це ми дізналися значно пізніше від хлопців, які із ним працювали. Вічна йому пам'ять.*

      ... Незрозуміло, яким чином, найімовірніше, машинально Олександр закинув зошит у свій портфель і таким чином виніс його з цього «храму» військових наук. Зникнення виявив черговий офіцер ВМЦ одразу ж, під час здавання зошитів «секретником» (а ним того дня був Санька Варивода, теж не догледів, полінувався перерахувати кількість) цих самих зошитів до сейфа. Найцікавіше, що пошуки нещасливого зошита, і головне, одразу з'ясувалося, що саме пономаренківського, так і не призвели до позитивного результату. Хоча перетрусили всі портфелі й одяг кожного. Загалом, повний триндець! Вибухнула НП училищного масштабу. Наступного дня цей злощасний зошит таки з'явився.

       З пояснення самого Пономаренка, він виявив зошит у своєму старенькому портфелі за застарілою порваною підкладкою. Дуже дивно, адже ж ні раз і ні два портфель свій обнишпорював... Скоріш за все, заштовхав його туди, забалакавшись, суто механічно. Вона ж була тоненька, двохкопіїчна. Ось до чого бідність може довести людину!

     Зрозуміло, не ворог же він собі був... Йому загрожувало виключення з училища, але, з огляду на його безприкладне пролетарське походження з бідної багатодітної сім'ї, обмежилися суворою доганою і невідкриттям «візи». Вариші на деякий час теж «притримали» цю саму «візу», і йому незабаром довелося відпрацьовувати плавпрактику в каботажі в Каспійському пароплавстві. Шкода, звичайно, було хлопців, особливо Варишу. Фактично постраждав ні за що. Безумовно, показовий, але винятково ідіотськи дурний випадок, проте з якими непередбачуваними і далекосяжними наслідками... Ось тобі елементарний наочний приклад того, як немилосердно жорстко міг впливати військово-морський цикл на нашу повсякденну життєдіяльність і навіть долю.

       ... Тепер повернемося до контрольної роботи і капітана II рангу Нестерова.

      Так от, зрозуміло, нікому не хотілося «завалювати» цю контрольну. Тому що на першому році навчання за невиправленої до чергової суботи «двійки», неважливо з якого предмета, на майбутньому звільненні можна було «ставити хрест». Такі, як то кажуть, були реалії, правила гри. Що називається, хоч «дохленькою трієчкою», але прикрий. Ми, пам'ятається, зі шкіри геть вилазили іноді, за викладачами по п'ятах бігали, конюшилися, будь-якими шляхами розв'язували задачу «прикриття». Навіть іноді до «презентів» (хабарів) доходило. Це, якщо конче треба було вирватися в місто (ох, і суворо ж нас прихоплювали в перший рік за одне місце!)... А, взагалі-то, хороший стимул до знань був, якщо розсудити! Ну, в якому ще цивільному навчальному закладі можна таке завзяття до навчання побачити?! А вже тим більше в теперішні часи...

       Усе ж багато найрізноманітніших корисних і чудових традицій було у нас в училищі. Зокрема, з курсу в курс передавалися всі «фішки» і слабкі місця викладачів. У Груші - найперше слабке місце було - зброя Першої світової війни. Про неї він міг багато чого розповісти і, головне, говорити дуже довго, поки не зупиниш. Зате у нас був курсант Льончик Кирилаш (до речі, в подальшому мій найкращий училищний друг у групі) - пристрасний любитель старовинних, та й не тільки, флотів. Це, ще навчаючись у школі, стало (ну, і далі в житті завжди було, звісно) його головним життєвим хобі. І здобув він на цьому терені чималих успіхів у подальшому.

       - Давай, друже, дій, - штовхаємо ми його в бік. Йому-то що, він схоплював усі нюанси з «воєнки» як губка, до того ж пам'ять на цифри, та й узагалі була чудова, тим паче, що й без того знав чимало, старанним відмінником був із ВМП. «Банани», як ми називали «двійки», по ВМП за будь-яких розкладів йому не загрожували. Але і за народ не заважає постояти.

       Льончик був товаришем компанійським.

      - Товариш капітан другого рангу, курсант Кирилаш! Дозвольте поставити запитання по темі?..

       - Дозволяю.

      Далі курсант Кирилаш витончився видати нагора щось таке специфічне, що у мене зараз слів немає з цієї тематики. Але, як завжди, явно йому цікаве. Якусь фігню Льонід ніколи не питав, а, як правило, що-небудь таке фундаментальне і «довге». Найголовніше - посил був зроблений однозначно «правильний», вдало знайшов вдячний відгук у адресата.

    Зачувши гідну промову, не позбавлену глибинних знань, Нестеров «завівся» не на жарт. Ми сиділи, вже безтурботно розслабившись, ну, як миші в хлібосольній коморі, дехто навіть безстрашно кимарив, хто напередодні не доспав, чого наш кап «два» зовсім не помічав. Наш товариш викладач так заливався солов'єм, що зупинив його тільки дзвінок на перерву між уроками «пари», що раптово пролунав, як завжди. Загалом, контрольну було цілеспрямовано зірвано і, відповідно, перенесено на наступне заняття. Бо плановий матеріал, задекларований на другий урок «пари», теж ніхто не скасовував. Програма, як не крути... І всі зітхнули з полегшенням.

       Це я про шкоду не запланованих контрольних.

     А ще при нас у викладацьких лавах ВМЦ якимось дивом «затесався» талановитий і досить відомий і визнаний, принаймні в художньому середовищі аматорів та естетів образотворчого мистецтва, надзвичайно яскравий художник-мариніст Яворський Р. Д., капітан III рангу, стрункий, спокійний, вельми інтелігентного вигляду, з витонченими манерами офіцер (що тут казати?.. богема!), що перебував, між іншим, у лавах Спілки художників СРСР. Не так давно він служив на ракетному крейсері десь на Камчатці (і як він там міг служити, з такими винятковими, як для бойового офіцера, задатками?..). Картин у нього була, ну, просто неміряна кількість. І, дійсно, на рідкість шикарних, одна краща за іншу. У переважній більшості, звісно, на морську тематику. Усі відповідні стіни училища були ними обвішані. Тут уже він явно не скупився. Як то кажуть, мистецтво - в маси і в рідний заклад! Чималий їхній фонд постійно подорожував країною. Частина - експонувалася в Херсонському художньому музеї. А ще перебували на стінах холу Морської школи ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння Армії, Авіації та Флоту - колись було таке, нині - Технічна школа). Там у нього була цілорічна експозиція (вона і понині в дії). Та й у приватних колекціях, не виключено, і за «кордоном» - також осіла чимала їхня дещиця. Художника Яворського теж можна було «присадити на гачок», але вже по мистецтву. Щоправда, зробити це нам було не в приклад складніше за мінно-торпедну зброю. А викладав він нам тактику і стратегію ВМС.

     Не можу не згадати і ще одну легендарну особистість із когорти нашого своєрідного викладацького цеху ВМЦ - капітана-лейтенанта Юршана П. І. Прийшовши в училище, спочатку певний час встиг покомандувати якоюсь ротою, але надалі, вже у званні капітана III рангу, його перевели у викладачі ВМЦ. Грамотний був і розумний офіцер, інтелектуального плану. Такі зазвичай довго в ротних командирах не затримувалися. Вів на циклі дисципліни з радіоспеціальності. Міцний, кремезний був мужик, комплекції борця-важковаговика. Дуже азартний, водночас добродушний, із пристойним почуттям гумору. Будучи короткозорим, за часів нашого перебування носив дивовижні круглі «берієвські» або, якщо завгодно, «гіммлерівські» окуляри. Колишній спортсмен-легкоатлет, неперевершений училищний «бігун-стайер». Зовсім не дарма отримав прізвисько «Петя-Конь».

       У вихідні дні, вечорами, коли наш Екіпаж був порожній, а місто наповнювалося полчищами курсантів, училище неодмінно відправляло курсантський патруль на чолі з одним з офіцерів. Так би мовити, пильнувати за порядком, дисциплінувати, а якщо знадобиться, приборкувати місцями неприборканий у своїх амбіціях курсантський люд на доступних для огляду просторах міських вулиць, прилеглих до центру міста, паркових зон і, звісно, на підступах до Екіпажу. Тим паче там же, у безпосередній близькості, шумів, «цвів і пахнув» наш знаменитий танцмайданчик «Ромашка». І, що не менш важливо, навколо його околиць розмістилися пишними рядами різномасті скельця-забігайлівки з розливом винця, а буквально за два кроки від знакового танц-пулу - відомий у місті погребок-пивбар «Олександр Шанц», ну і кафе «Літнє» - зовсім поблизу, з пристойним баром на другому поверсі. Загалом, було звідки вивуджувати нашого неакуратного брата-курсанта, який втратив нюх... Бо це було нерозумно - користуватися послугами питних закладів у безпосередній близькості від рідних пенатів... Хоча, що вже казати, не без того, часом, бувало, ризикували…

      Наш Юршан мав вражаючу інтуїцію. Коли він очолював патрульну групу, то, незважаючи на вищезгаданий «дефект» зору, від його «пильного, орлиного» ока рідко кому з курсантів вдавалося сховати свої «гріхи». Навіть на відстані. Приміром, перебування в самоволці - тобто без «Звільнювального квитка». Такі нам обов'язково видавалися на час звільнень в місто. Щоправда, починаючи з четвертого курсу, ми ці квитки разом із курсантським посвідченням уже повсякденно тягали із собою, не здаючи їх зовсім (хоча, в принципі, в нас їх ніхто і ніколи вже не домагався), а то й без них гуляли - для нас починалася «заслужена» вольниця. Втім на початкових курсах ці супровідні документи були для нас актуальними і важливими... І як Юршану вдавалося безпомилково вираховувати порушників?.. Або за якими ознаками Кінь, приміром, розпізнавав підхмелілого курсанта? Мабуть, за якимись лише йому відомими… І не приведи Господи цьому нещасному пуститися навтьоки... Втекти від Юршана можна було навіть не намагатися - все одно наздожене. І подібний мисливський азарт, ймовірно, приносив йому надзвичайне задоволення. Ну, а якщо побіг, то чекай відплати. Прогнозовано невдалий «забіг» для бідолахи-курсанта виливався в наступний «строгач». А ось винну голову меч не сік. Можна було відбутися в крайньому разі парочкою-трійкою позачергових нарядів.

     Під час нашого перебування в училищі в практиці колишнього майстра спорту з легкої атлетики Петі-Коня був тільки єдиний випадок, коли курсант, причому старшокурсник, зумів зробити неможливе - кинув йому нечуваний виклик - зумів ухилитися від його погоні. Для Юршана це було чутливим ударом по його репутації і самолюбству. Він навіть домігся повного огляду старшокурсників училища, сподіваючись виявити цього сміливця. Але, на його превеликий жаль, впізнати того так йому і не вдалося. Довго ще після цього випадку він перебував у розпатланих почуттях, не міг заспокоїтися. Навіть оголосив, що пробачить цього курсанта, аби той з'явився перед ним. Але так і не дочекався... А нам потім, ні-ні, та журився з цього приводу, як він називав, кричущого випадку. Си-и-льно переживав... Вкрай самолюбною людиною був.

     Тож такі своєрідні представники офіцерського корпусу, безумовно, вносили в наше і без того неординарне життя свій живий непідробний колорит.

                   Продовження в Главі 3.2. Частина 1……..