Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»
(Гай Юлій Цезар)
Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)
Це, звісно, здорово, коли за тебе вряди-годи
по-людськи піклуються за столом, до того ж і
їжа - далека від харчопрому! Проте тільки не
«все коту масляна» - курсантський «банкет»
не зовсім видався - довелося різко згортати,
не вбереглися, потрапили під форс-мажор.
Тепер найперше завдання - дістатися без НП
до стін Екіпажу
Розділ 4.3. КАФЕ «МОРЯК»
Частина 5. Курсантський «Банкет»
«От цікаво, і де ж зараз уся моя братва? Не могли ж вони просто «злиняти» кудись іще?» - подумав я, виходячи на вулицю, з насолодою вдихнувши потік свіжого повітря на повні груди.
У найближчих околицях я і сліду своїх друзів не виявив. Зате за другим поворотом за будівлю, що веде всередину двору, відразу розпізнав примітну порожню пляшку, що стояла біля стіни.
«Ось, чорти, встигли і тут відмітитися! Я, звичайно, теж хороший. Пропав з горизонту щонайменше на півгодини. Що ж їм ще залишалося робити, поки я тут інтимні «делікатеси» поглинав?.. Треба було б відразу в зал заглянути, чи не сидять вони там...» - резонно подумав я і повернувся в кафе.
І точно, мої красені вже перебували в залі, щоправда, сиділи вроздріб, за трьома різними столами.
Підходячи до них, краєм ока помітив, як за мною слідом елегантно підступила і Ліка. Вона, рухом рук покликавши молодих офіціанток, одразу ж змалювала їм недвозначне завдання.
- Дівчата, ось цих молодих людей, - вона показала на нас, руками обводячи простір перед собою, - треба терміново об'єднати за одним столиком. Це ж одна компанія. Даю вам п'ять хвилин, - і, непомітно підморгнувши мені, Ліка граціозно відійшла у своїх справах. Мабуть, вона була тут старшою офіціанткою і одночасно адміністратором.
«Ти дивись, ну сама строгість! Ось що робить із людиною сексуальна задоволеність», - дала чергову поживу для роздумів моя «Клеопатра».
І, дійсно, виявляється, все у світі можливо, коли це потрібно. Наші офіціантки заворушилися. Декого, перемістивши, відсадили за інший столик, а дехто і без того, з власної волі зібрався залишити хмільне місце. Не минуло не те що п'ять, а й трьох хвилин, як ми, всі шестеро, розташувалися по-панськи за одним столиком.
Тут уже мої соратники, згадавши, почали «відіграватися» на мені.
- Моріс, блін, де тебе, засранця, таскало стільки часу? Ми задовбалися тебе чекати. Думали, взагалі злиняв, і, головне, непомітно й безслідно... Куди тебе так різко «завернуло»? - це Карлич озвучив питання, яке давно для всіх зависло в повітрі.
- Як куди? Домовлявся про столик для нас... Бачите, ось же він! Хіба не помічаєте, що ми дуже навіть успішно сидимо за ним? Чи він вас чимось не влаштовує? Єдине скажу, це завдання далося мені з великими труднощами... - відповів я стражденному на одкровення народу.
Далі я не вважав за потрібне розкривати правду про реальну причину мого тривалого зникнення. До чого зайві запитання і дурні обговорення інтимного шматочка мого життя? Це зовсім не той випадок, коли можна беззастережно тріпати язиком, висмоктуючи подробиці. Але, хвала Господу, моїм сподвижникам було вже не до мене. Їх більше хвилював власний голодний шлунок. І я заспокоївся.
- Так ви вже робили якесь замовлення? - своєю чергою запитав я.
- Та ні, на тебе, блін, чекали... Зробили, звісно! «Гаряче» повинні будуть піднести, а ще салатик якийсь із м'ясним «асорті». Загалом, поїсти гарненько зовсім не заважає... Повз вечерю ми «пролетіли». Одне лише вино всередині булькає... - це вже Слон долучився до розмови; з його-то габаритами не дивно, що втрата у вигляді не прийнятого всередину вечірнього курсантського «пайка» - величезне блюзнірство для організму.
Тут і я відчув, наскільки зголоднів після нелегкої «праведної праці».
Дівчатка-офіціантки кружляли навколо нас, як бджілки на квітковій клумбі, буквально не відходячи від нас ні на хвилину. Зрозуміло, хлопці дивувалися з цього приводу, але мені-то була чудово зрозуміла причина такої непомірної уваги. І якось радісно стало на душі, коли ти відчуваєш на собі чиюсь незриму турботу, нехай навіть за певну винагороду. Та й, відверто кажучи, відвикли ми добряче від якого б то не було найменшого сервісу з цим нашим убогим однаковим стилем курсантського буття.
- Мужики, а тут, однак, зовсім не погано обслуговують... Якось навіть і не очікував такого привітного приймання, - висловився Дімич, немов читаючи мої думки. - Зовсім вже ми здичавіли у своєму Екіпажі. Хоч тут, як то кажуть, душею відтанемо злегка.
«Так-так, відтанули б ви душею... Як же... Тільки на нас тут і чекали б!» - подумав я.
Але не варто було про погане.
Дівчата вже подали нам дещо із закуски. Тепер можна було сміливо «заряджатися» стаканчиком-другим.
- А де ж наш «пухирець», що залишився? - урочисто і в передчутті знатного бенкету, підкріпленого запахами, що витають над столом, прорік нетерплячий Кела, потираючи руки. - Треба ж цю смачну справу впорснути... А то ж зараз із голодухи усю закуску зжеремо...
- Він у мене під ногами стоїть. Але ж поки небезпечно це робити... Почекати доведеться, поки на столі не «засвітиться» замовлена пляшка, - висловив думку, не позбавлену здорового глузду, Трояні.
- Гаразд, хлопці, так і бути, зараз зганяю до начальства, спробую залагодити це питання. Справді, свавільничати не варто. Простіше буде не нариватися зайвий раз на можливі ексцеси, а в цивілізованих рамках обговорити цю «темку» з керівництвом. Знову ж таки не будемо ж ми розливати своє вино «з рукава».
І я пішов на чергове рандеву з Лікою.
Та зустріла мене щасливою і ласкавою посмішкою.
- Що, Славуль, якісь неузгодженості?
- Ні, що ти, Ліко, все - по вищому розряду! Навіть несподівано якось. Дякую тобі за турботу. Тільки в нас із собою є своя пляшка вина. Ти ж напевно розумієш нашу ситуацію. Ми - контингент не заможний. Тут хлопці вже замовили спиртне, але можна ми і наше під шумок розіллємо? А, точніше, навіть не чекаючи вашого? Знаєш, народ нетерплячий у мене. Я, звісно, розумію, що це не за правилами...
- Для вас - усе можна!.. - знову розцвіла посмішкою вона. - Я скажу дівчаткам, щоб не звертали уваги і скоріше піднесли вино. Але ви хоча б будьте акуратнішими зі спиртним. Дехто з твоїх друзів, я помітила, вже серйозно «підгуляв»... Хоч би потім, незабаром, у вас не сталося неприємностей.
- Візьмемо до відома, мадам! Ще раз дякую тобі, Ліко...
- Та їжте, пане, на здоров'я! Чого вже там...
«Усе ж яка розумниця, ця Ліка! Все з півслова розуміє, ще й турботу про нас проявляє», - вдячно подумалося мені, коли я просувався в бік своїх, за столик.
Як показали подальші події, Ліка, немов у воду дивилася...
Народ уже щосили наминав закуску у вигляді м'ясо-сиро-ковбасного «асорті», приправленого зеленню, заїдаючи його салатом зі свіжих овочів.
- Який кайф, мужики! Давненько свіженького домашнього не знав мій багатостраждальний шлунок. Напевно, років сто так смачно не їв, - із розчуленням висловився фантазер Калич і, побачивши мене, запитав. - Моріку, ну і що ти там виходив? Порадуй, нарешті, нас!
- Доповідаю, панове, найвище добро отримано! Можете витягати нашу «бульбашку» на світ божий. А ви що, сміли сумніватися в моїх дипломатичних здібностях? - потішив я маси, негайно приступивши і до своєї трапези.
- От цікаво, Моріс, що ти їй такого наговорив, що у цієї мадам така приязність до нас з’явилася, ну прямо-таки як ручна? - спостережливий Дімич, нарешті, виявив свою цікавість. - Я помітив, як вона тебе очима поїдала... Чи не вже й види якісь на тебе має? А, взагалі-то, дамочка імпозантна, помітна. Звісно, занадто вже застара для нас… Але так нічого, цілком прийнятно...
«Е-е, Дім Дімичу, що б ти розумів у солідних дамочках!.. Ця - не просто дамочка, ця - та, що треба, дамочка. Ця - ще ТА!.. ДАМОЧКА!..».
- Це, хлопці, звиняйте, секрет фірми. Він не розголошується. Може тільки у спадок передаватися... Тож забудемо!
- Хоча наша молоденька офіціантка, прямо скажу, поза конкуренцією, чарівна лялечка. Ось її або таку, як вона, я б - зовсім не проти оприбуткувати... - насамкінець підбив риску Дімич.
Далі наша «злощасна» пляшка в один момент була розкоркована, і пішла по колу в келихи. Слідом і казенний напій наспів. Його піднесла вже відома мені саме шуглива красуня Маргарита, щойно згадана Дімичем. Вона курирувала наш столик.
Тут піднявся зі стільця Кіса з келихом вина. Обвівши всіх поглядом, сказав глибокодумний тост.
- Хлопці, перший келих за цим приємним столом пропоную підняти за наше курсантське братерство, яке від цього дня стало справжнім! Ура!
І всі, дружно піднявшись слідом, вдарилися келихами.
- Ура!.. Ура!.. - коротко вторили ми разом.
І веселощі заіскрилися. Наші язики, і без того розбовтані, розв'язалися ще вільніше. Цьому сприяв той благодушний стан, який жваво огорнув нас після прийняття нашими шлунками певної додаткової дози «міцного» і, що важливо, шикарної, незвично смачної димучої вечері. Ми вже фактично «замели» виставлені нашими турботливими благодійницями-офіціантками «гарячі» страви.
Перша фаза нашого застілля позначилася невеликим перекуром, хоча з нас, шістьох, курили лише двоє - Карлич і Льоха. І тонкою звивистою ниткою потекли душевні розмови. І, звісно ж, як інакше, бесіда за нашим суто чоловічим столом, тут і коню зрозуміло, одразу зайшла в площину обговорення слабкої статі. Точніше, вона продовжилася, бувши перерваною. І, зрозуміло, довго шукати очима початковий об'єкт для обговорення не довелося. Через свої обов'язки Ліка то з'являлася в залі, то відходила кудись, то знову з'являлася, про щось зі своїми підопічними - офіціантками - розмовляла. Загалом, практично крутилася постійно у нас на очах. Щоправда, до нашого столика вона практично не підходила. Ну, може, кілька разів за весь вечір. А до чого навіть ненароком компрометувати наш «зв'язок», нехай і ненавмисним поглядом? Та й потреби такої не було.
- Бач, ти, бач, ти, як дупою закрутила, зараза! Все ж таки «тітка» вона класна, - поважно розвалившись у пів-оберта на м'якому стільці, однією рукою опершись на стіл, а іншою - затягуючись першою після ситної трапези своєю улюбленою папіроскою «Біломорканал», мрійливо, але вкотре із зажуреною безнадією в погляді, Кал Калич проводжав неабияк захмелілими очима струнку натуру моєї нещодавньої наперсниці Лікі. - Дивись-но, фігурка яка точена, а... а ніжки... ух-х!.. І груди - теж повний ажур, та й «фейсом» як приємно вдалася! Не жінка - картинка! Ось її, мужики, я з превеликим бажанням «чпокнув» би! Одне слово - Богиня!
«Во, наш Колюня дає! Ну, блін, розмріявся!.. - у мені заворушилися ревні нотки. - Та куди ж тобі, прости Господи, та в ті ж «калашні» ряди?!... Чи з твоїми пролетарськими здібностями, дорогенький? Та з робітничо-селянськими замашками до того ж? Тим паче на зріст конкретно не дотягнув... Зовсім уже не по Сеньці шапка!..» - сидячи із саркастичною усмішкою, думав я, слухаючи простака, хлопця-друзяку, фантазера Келу.
- Не сміши людей, Карлуша! Ти б «зацінив» себе реально. Вона ж тебе задушить своїм цим тілом. Ти ж зростом їй хіба що до грудей дістаєш, - підколов сусіда завжди розважливий Дімич. - Що ж ти з нею робитимеш? Та й на який хрін ти їй здався? У неї, напевно, кавалерів - хоч греблю гати, і явно не рівня тобі. Бачиш, ходить вся яка важлива...
- Ні хріна ти, Димичу, не січеш!.. Я-то якраз і буду їй ці самі груди заціловувати. Я знаю, баби це люблять. Ось сяду до неї на коліна, і - в самий раз...
- А, між іншим, хлопці, є в неї якась манірна схожість із нашою симпатягою «англійкою» Жаннеткою, ви не знаходите? - приєднався до розмови Трояні, ще один наш «гігант сексу», «ревний» поціновувач жіночої краси; вони разом із Карличем ділили місця поруч на шкентелі* в строю нашої навчальної групи.
- Безперечно одне, Жанночка, за зовнішністю - не менш розкішна дама, натуральна секс-бомба. Але тілом вона значно пишніша, округліша. Ну і, звісно, зростом немало програє. Але схожість у них в одному - в їхньому однаково критичному бальзаківському віці, - зрезюмував свій усталений погляд на світ жіночої краси Дім Дімич. - Ви б краще звернули свої погляди, наприклад, на нашу офіціантку. Ось це - кралечка. Якраз те, що душі потрібно!..
- Ось і не вгадав! З цією «кралечкою», любий мій Дімич, ти так намучишся і набідуєшся, що й не зрадієш. Ні цукерок, ні квітів не запасеш, і ще не факт, що вона тобі «даси» до весілля. Це я тобі як фізіономіст кажу, - не втримався я. - Повір, така і подібні до неї лапочки-подружки весь мозок тобі виклюють, до останньої краплі, перш ніж дозволять залізти до них за пазуху, не кажучи вже про те, щоб зазирнути в трусики. Ну, хіба що її раптом різко не проб’є страшенна, неприборкана любов до тебе. А до цього моменту, що зі своїм «дорогоцінним» робитимеш? Вночі під ковдрою «віджимати» нишком?.. І, зауваж, наступного дня знову радісно побіжиш із нею лише морозиво лизати або в кіно... Хіба не так?
- А ти, Моріс, порядний цинік, однак! Бач, закрутив як... Начебто й не підкопаєшся до твоєї логіки... Тоді як же бути, коли наскочила любов-морква? Що робити накажеш?
- Ну так і одружуйся тоді, якщо кохання підпирає... Хто ж проти? І ось він - повний доступ до тіла. Тільки нюанс один суттєвий є - що далі творити будеш з тілом цим і з цим своїм коханням, коли обидва - голі й босі? На своїх маму з татом або на тещу з тестем поглядати косо? А жити на що і знову ж таки де? Теж питання... Гаразд, якщо ще місцева, херсонська, при хаті, нехай і батьківській... А якщо ні?.. Ось тут і задуматися варто, а чи не баран ти? Сім'я, блін... Тут і любові підскочить повний «песець». Хіба я не правий, хлопці? Хоча... хрін його знає... Як там класик казав: «Буття визначає свідомість»?..».
І тут Слон різко «прокинувся». До цього він сидів нерухомо із викладеними на стіл руками з ліктями, впустивши на них голову. Ніби відпочивав. А тут раптом жваво стрепенувся, відірвавши від столу своє неабияке тіло, обриваючи наш діалог на самому його піку. І... як хрясне кулачищем по столу, аж тарілки підстрибнули, а виделки на підлогу попадали, і видав нам тираду.
- Пацани, як же задовбали ви... своїми... «любить»... «не любить»!... Дурниці то все! Випити... настав уже час… от і все кохання… вашу матір!.. - і... тут же впав знову головою на стіл, мало не в тарілку обличчям.
- У-у, хлопці, а Льоха-то вже конкретно «оформився»... Тут треба щось терміново вирішувати... На повітря б не завадило його вивести для початку. Він «намахався» конкретно, більше за всіх нас, разом узятих, - занепокоївся Дімич, який серед нас найменше «приймав».
Щоправда, йому ж у компанію можна було віднести і Трояні. Ми з Кісою, можна сказати, були «середньоваговиками». Хоча все ж я, слава Богу, «всмоктав» у себе через зрозумілу затримку з Лікою значно меншу дозу.
Як то кажуть, від гріха трохи далі, ми з Дімичем, як більші зростом, просунувши свої шиї в пахви двометрового тюхтія Слона, самі припадаючи від тяжкості, спотикаючись і зачіпаючи, а то й розштовхуючи все, що стояло на шляху, поволокли його до виходу. Ох, і ганебна картина малювалася з нашого боку!.. Але що поробиш?.. Справжні моряки своїх не кидають на «полі бою»!..
Важкий же, однак, виявився наш товариш, який надумав «відмовитися від життя»! Ми з Дімичем дорогою на вулицю мало кишки свої не виплюнули від натуги. Льоха хіба що спочатку робив слабкі спроби перебирати неслухняними лапами, а далі, вже на повітрі, ґрунтовно обм'якши тілом, остаточно відключився від реальності. Так, мабуть, у теплому приміщенні його і «розвезло» настільки критично. Причому «відключився» Слон якось непомітно швидко, я б сказав, одномоментно. Ось він, здавалося, був із нами і... тут же його не стало. І благородна закуска не допомогла. Запізнилася. Та й об’єм випитого ним - захмарний!
Льоху завели вглиб двору за будівлею, посадивши на лавку біля під’їзду. Напевно, його добряче каламутило, бо раптово Слон наш ожив і почав буянити, розмахуючи руками та ногами, часом вимагаючи продовження «банкету». Слава Богу, ноги його не слухалися голови, і з лавки встати він був не в змозі. На наші слізні благання і заклики до дієвого способу «реабілітації» постраждалого організму методом «два пальці - в рот», спорожняючи шлунок, наш потерпілий ніяк не реагував. Зовсім не хотілося йому добровільно розлучатися з настільки улюбленим ним портвейном, який він у нерозважливій кількості поглинув на голодний шлунок. Незабаром він таки «відмовився» від життя безпробудно.
Довелося збирати екстрену нараду.
Було вирішено, повністю розплатившись, поспіхом закінчувати нашу компанійську «вечерю», «ловити» таксі й рухати до Екіпажу. Не добиратися ж у громадському транспорті з товаришем, який перебуває в настільки непристойно не транспортабельному стані.
Подальші події розвивалися, як у порядному детективі, де важко було передбачити подальший сюжетний поворот.
… - Гаразд, хлопці, піду спробую через начальство «таксомотор» викликати сюди. Раптом вийде... - запропонував я найбільш прийнятний варіант.
Разом із Дімичем рушили у напрямку до кафе. Не встигли пройти й півдороги, як нарвалися на Ліку, яка йшла нам назустріч. Дімич пройшов далі в кафе, до офіціантки Маргарити, за розрахунком. А ми з Лікою зупинилися біля входу. Вона не приховувала свого занепокоєння.
- Друг ваш що, «відключився»? Йому зовсім погано?
- Ну, Ліко, ти як у воду дивилася! Не вбереглися ось...
- Славуль, а я ж тобі натякала про можливі наслідки...
- Та хіба за ними можна встежити?!... Вирвалися з ув'язнення на свободу і дорвалися до «благ цивілізації»! Він УЖЕ був «хорошим», коли ми тільки зайшли... Нічого, якось до Екіпажу етапуємо. Ліко, а ти могла б допомогти - спробувати викликати таксі телефоном? Ми ж не понесемо цього гіганта на руках, а шлях, на жаль, не близький. Та й тролейбусом скористатися з ним небезпечно, хіба мало, а що як у ментовку загребуть ненароком... Причому всіх юрбою!..
- Ну, звісно, про що мова? Я й сама хотіла запропонувати вам свою допомогу. Зараз сходжу, постараюся зробити виклик таксі. Не вперше, як то кажуть...
Поки Дімич розраховувався з офіціанткою за наш святковий «сабантуй», який так безславно обірвався, наспіло рятівне таксі. Це, як з'ясувалося, був добре знайомий таксист Ліки. Їй частенько доводилося користуватися його послугами, і не тільки в подібних плачевних ситуаціях. Не підвів і зараз. Вона коротко змалювала нюанси водієві. Але що тут було особливо пояснювати? І так все було гранично прозоро без слів. Пацани пішли «упаковувати» в салон авто «неживого» Льоху, а я тим часом прощався з Лікою. Наскільки міг чуттєво обійняв її за талію.
- Ліко, дуже радий був нашому надзвичайному знайомству... Спасибі тобі величезне за все! Знаєш, у мене чомусь таке відчуття, що ця наша зустріч не остання, що ми з тобою неодмінно повинні перетнутися, моя неповторна цариця Клеопатра. Ти звела мене з розуму пахощами свого чудового «мигдалю»... Тепер навряд чи заспокоюся, поки не оціню його на смак.
- Та ти, я дивлюся, ще той сексуальний естет і розбійник!.. Славулику, нема за що мені дякувати, це я маю бути щасливою, що так несподівано приємно познайомилася з тобою. Пам'ятай, моя пропозиція залишається в силі. У будь-який момент... А чому, скажи, саме «Клеопатра»?.. Ніяк не можу збагнути...
- Тому, що ти один в один моторошно скидаєшся на неї зовні, дорога Ліко! Принаймні на ту шикарну репродукцію кінозірки, яку я не так давно побачив в одному з іноземних глянцевих журналів. Там вона була вся така ж незрівнянно красива, як і ти. Разюча схожість. Але я чомусь упевнений, що у своєму житті єгипетська цариця була не настільки красива, як ти.
- Ну й підлесник же ти, Славку! Мій солодкий лестун! - і вона, ще міцніше притиснувши до грудей, хвацько поцілувала мене в губи на прощання і вже на вушко прошепотіла мені. - Тоді до скорого, мій милий, натхненний Марк Антоній...
- Я неодмінно повернуся до тебе, мила Ліко, моя незабутня Клеопатра... - теж на вушко тихо шепнув я їй...
--------------------
*шкентель - останні шеренги у військовому строю.
Продовження в Главі 4.4........