Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                          Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                         «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                      (з пісні Ю. Антонова)

                           Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

    Перший день разом, перший спільний сніданок. Ну, а

там і прогулянка на свіжому повітрі в пам'ятному парку

нагодилася. Звичайно, хвиля ностальгії, що наздогнала

закоханих – від неї не сховатися…

                               Глава 7.3. «ДЗВІНКИЙ» ІНСТИТУТ

                  Частина 1. Прогулянка з Присмаком Ностальгії

       У кімнаті я був один. Покрутившись навколо і не знайшовши своєї спідньої білизни, скориставшись підручним матеріалом - елементарно обгорнувшись простирадлом, подібно громадянину Стародавнього Риму - бадьоро ступив до коридору, назустріч стійкій аурі дурманних кухонних ароматів. У такому вигляді й постав перед поглядом Варіки.

        Ну, звичайно ж, і я анітрохи не сумнівався (лічився за нею такий милий «пунктик»), кохана була в моїй рідній безрозмірній тільняшці. Причому виглядала в ній, ну, на диво, просто приголомшливо чарівно й елегантно, ну, справді як в ексклюзивній шикарній модельній сукні-міні. Хоча, в принципі, вона в будь-якому вбранні мала незмінно неймовірно привабливий і спокусливий вигляд. Але ОСЬ ЩО витворяє простий морський атрибут - нехитрий смугастий тільник - із зовнішнім виглядом дівчат, подібних до Варіки!.. Це ж - запаморочення в дії!

        Тільники всепогодного типу, а по суті, теплі, зимові, що видавалися нам, були в один розмір й доволі довгими, і мали чудову властивість розтягуватися до будь-яких меж і, водночас обтягуючи, щільно обтискати тіло будь-якої комплекції, незалежно від зросту, але водночас гуляючи за висотою на фігурі, те ж саме відбивалось на довжині рукава. І ці їхні чудодійні властивості незмінно зберігалися, попри численні прання. Ми фактично ніколи не обрізали їх, ну, хіба що дехто з наших неприторенних коротунів - рукава все ж трохи підрубували. Просте правило - чим довше, тим тепліше! Ну, а рукава можна було за необхідності скільки необхідно підігнути під фланкою для зручності.

        Ось і на Варіці морське атрибутне вбрання в дрібну синьо-білу смужку лежало практично ідеально, відкриваючи її бездоганно стрункі, чарівні, елегантні ніжки на три чверті їхньої довжини, шалено апетитно обтягуючи неперевершено чУдну, чарівну, сексапільну фігурку, спокусливо підкреслюючи всю чарівну красу й приголомшливі, витончено гнучкі обводи її тіла. Рукава вона навсправжки невеликою гармошкою підтягнула догори. В цілому, ну, просто ідеальне жіноче одіяння, яке напрочуд гармонійно на ній сиділо і надзвичайно мило їй пасувало.

        Зупинившись на порозі кухні, я мимоволі замилувався нею, так доречно і вчасно пригадавши нашу попередню, піврічної давності, незадовго до нашого минулого розставання, яскраву видовищну картинку тут же, на цьому самому місці. Тоді вона виглядала настільки ж проникливо зворушливо в моїй звичайній цивільній сорочці, і точно так само - на голе тіло...

       Помітивши мою появу, Варіка, негайно відкинувши все, рвучко подалася мені назустріч, радісно розкривши руки для обіймів. І потягнулася наша мила гра слів...

    - Доброго ранку, моя кохана, ненаглядна морячко! Ні, ти - мій дорогоцінний, неповторний кок! М-м-м, як смачно пахне, - одразу ж захопив мою принцесу в лещата обіймів, зімкнувши руки на її чарівному пухленькому задньому містечку й цілуючи в послужливо підставлену щічку. Ось зараз не стримаюсь, а візьму й у нетерпінні що-небудь відкушу від моєї апетитної рибулечки і з'їм!...

     - Здрастуй, мій незрівнянний патрицій, мій улюблений повелитель! - підіграла мені Варіка, натякаючи на мій «простирадловий» вигляд, взаємно чмокаючи мене в щоку. - Мій бажаний і невгамовний пустун!..

       Але мені було критично мало одних лише щічок. У зворушливому пориві, що виник не на порожньому місці, я взявся чарівно обходити її ніжними, повітряне легкими дотиками губ скрізь, де знаходив вільні від одягу і доступні клаптики улюбленого і завжди бажаного тіла, несила відірватися від цього запального процесу. Не дивно. Мій організм, який достатньо відпочив після виснажливих нічних еротичних «пильнувань», цілком природно реагував на чудову для очей, божественну картину спокусливо чарівничого вигляду моєї неперевершеної спокусниці-Варики.

      - Моя прекрасна королева!.. Ти - просто страшенно приваблива в цьому «своєму» незрівнянно елегантному, екстравагантному вбранні, душа моя! Тобі у цю хвилину можна хоч на подіум. Була б поза конкуренцією. Прямо серце радіє і співає! Ну, і дещо інше в мені вже теж почало заклично затівати свою добру пісню...

       - Славушику, любий, ну, не розпалюйся ж ти так не на часі, - вона, звісно ж, відчула мій збудливий «момент». - Я-то сподівалася, любий, що ти ще трошки поспиш... Однак, бачиш, не зовсім розрахувала... Але я скоро закінчую. Зараз будемо снідати. Вибач, що позбавила тебе одягу... Усе ж таки, думала, встигну. Ой, а вона така зручна, ця твоя тільняшечка, любий! І гладенька така до тіла, м'якенька, ну, точнісінько, як твої ніжні, люблячі руки!.. Так би й носила її повсюдно, не знімаючи! Просто супернаряд! А ти тим часом зганяв би освіжитися під душиком після нашої праведної нічки. Я вже встигла там відзначитися. Ну, і дровець ще підкинула в «титан». Він уже має «поспіти», мені здається…

       - Сонце моє, навіщо ж ти так рано піднялася? Краще, поспала б ще трохи. Куди нам поспішати? Потім би удвох, спільними зусиллями, що-небудь зготували... - я все ще не випускав її зі своїх обіймів.

     - Славушику, не рви серце, це - сущі дрібниці. Я давно звикла рано вставати, і в один і той самий час. Сила звички - велика справа. А це якраз мій звичний час був. Не люблю довго залежуватися вранці. Такий режим за мого теперішнього ритму буття в мене сам собою виробився. Інакше нічого не встигала б у своєму новому житті. Ну, все, біжи вже митися!

        «І коли уже ми, врешті-решт, до цього твого «нового життя» доберемося, цікаво?..» - тут же пихнуло мені в голову.

       Але, з усім тим, я не став поки що озвучувати цей свій інтерес з приводу нюансів нових життєвих реалій Варіки. І це було резонно в цей момент, нехай сама розповість. Натомість, не звертаючи уваги на її спроби позбутися мене, переніс свої руки на її милу шийку, оповивши кільцем, і грайливо, але доволі міцненько прихопивши, перемикнув увагу на нагальніші питання нашої насущної життєдіяльності, легенько заспівавши їй на вушко.

       - Роднулик, а от не підкажеш, куди поділися мої трусята? Щось я не зумів їх виявити... – я, як і досі, продовжував її утримувати.

      - Та я тут певну пральню швиденько затіяла, ну, заразом і твої трусики підхопила. Але вони мають швидко висохнути, не переживай. А може, і вже висохли. Я їх поруч із «титаном» повісила, - ще разок чмокнувши, але вже в іншу щоку, і наполегливо вивільнивши себе з полону моїх рук, хутко розвернула мене на 180 градусів і легенько підштовхнула в напрямку до виходу з кухні, лагідно дорікнувши при цьому. - Ступай від мене, грязнулику! Я хоч спокійно довершу готування нашого сніданку, нарешті... - і вже навздогін додала. - Славушику, можеш потім накинути мій халатик банний, він там, побачиш, на вішалці висить, тобі буде зручно в ньому!

         ... З вечора ми так і не доторкнулися до вина, що я прихопив із дому для зустрічі. Якось не до нього було.

     «А ось зараз, напевно, трохи прохолодного «Шампанського» для бадьорості й не завадить зовсім», - подумалося мені, тим паче що дещо розпалився після спекотного душу.

       - Варіко, люба, але ж ми так офіційно і не відзначили нашу історичну зустріч, - почав я відразу, повернувшись на кухню, крутячи в руках важкий «снаряд». - Пропоную відкоркувати нарешті цю пляшечку і випити за нас келишок-другий. Як дивишся на мою таку пропозицію? - запропонував я, коли ми вже почали сідати за стіл.

       - Зовсім не проти, звичайно, давай трохи вип’ємо... Гуляти - так гуляти! - вона потягнулася до полиці, що висіла поруч, до знаменитих, пам'ятних мені за нашим минулим життям фужерів.

     На столі своїм сонячним виглядом і шаленим ароматом спокушали абсолютно порожній шлунок макарончики, просмажені на сковорідці на вершковому маслі до золотистих скориночок, та зі смаженими яйцями на додачу і якимось фірмовим соусом, виготовленим турботливою рукою моєї кухарки-чарівниці. Загалом, проста їжа, але, відчувалося, смакота ще та. А тут до того ж і хрусткі мариновані огірочки, один із яких одразу опинився в мене в роті. До того ж Варіка відкрила баночку консервів із тунця. Напевно, прихопила з Києва, з добротних таткових спецприпасів. На стіл із холодильника потрапили й заморські фрукти, мабуть, звідти ж родом: апельсини, мандарини та банани, які посіли місце у вазоні посередині столу, освіжаючи своїми соковитими фарбами і святковим виглядом і без того приємну оку картинку.

        Я шумно «стрільнув» пробкою, звільнивши силу бунтівного напою, який почав свій стрімкий хід назовні, спрямовуючи його завзяття в старовинний спадковий кришталь покійної бабусі Варіки.

        - За тебе, моя кохана! - підняв я перший тост.

      - І за тебе теж, коханий, за нашу довгоочікувану, радісну і, сподіваюся, незабутню зустріч!

       ... Ці зимові дні стояли яскраві, сонячні та спокійні, коли природа довкола, ніби завмирає, наче уві сні. Іскриться міріадами веселих блискіток-промінчиків сніжок, що випав напередодні, наполегливо наповнюючи душу святом.

         Попереду ще непочатий край зими, з її сердитими морозами ночами та промоклими вітрами, що пронизливо завивають й не припиняюся багатоденно, з гучним тріском льодових полів в Утлюкському лимані, що лопаються і ламаються.

        Але зараз нічого цього і близько немає. Заціпеніла природа, відпочиває перед своїм неминучим черговим стихійним розгулом. І морозу зовсім немає. Навіть не хочеться вірити, що зараз сама середина зими. Ось і птахи, розсівшись на голих незатишних заледенілих гілках дерев, випурхнув зі своїх зимових укриттів, вбираючи жалюгідне, скупе січневе сонце, розцвірінькалися на різні голоси, на всю заливаючись. Чи то нас вітаючи?..

       Ми, взявшись за руки, повільно, майже урочисто крокуємо ніким не порушеними, незайманими, непорочними просторами міського парку імені Шевченка, його широкою центральною алеєю, безжально підминаючи ногами свіжовипадену опушку білого покривала, яка під ногами співає кришталевим звуком, і не наважуємося порушити своїми голосами виняткову благодать навколо.

       Це - наш парк, і тільки наш! І алеї ці, якими ми з трепетом у душі рухаємося, наші, і ці милі й такі рідні старенькі дерев'яні лавочки, що пам'ятають нас із минулого літа, теж наші! Все тут зараз належить тільки нам одним, і нікому іншому! Ми в цей момент - одноосібні господарі цього завмерлого, заціпенілого простору. І ніхто не сміє сюди вдиратися, навіть ненароком порушити нашу ідилію. Тому що ми цього не бажаємо, не сприймаємо.

      Красота-то яка навколо! І незаймана порожнеча паркової зони. Нікому немає діла тут у цю непривітну пору року. Одні лише наші закохані споріднені душі святково радіють, співають усередині нас, рвуться на непорочні простори білого, ніким не зворушеного снігового царства.

        Нам чУдно удвох, любо, радісно в цій зимовій глушині! Думки наші мчать вгору, високо-високо в небо, прямо до сонця! А наші нерозривні серця натхненно дзвенять в унісон від щастя спільного буття, що переповнює їх, та єднання від Великого Безмірного КОХАННЯ, що на віки вічні оселилося в них! Вони геть обплетені НИМ! І немає у світі сили, здатної розірвати ці пута, розняти їх, відокремити ці юні люблячі серця одне від одного!!!....

      ... А ось і наша легендарна міська молодіжна пам'ятка - зрешечений парковий танцмайданчик. Хоч і рідкісними ми були його гостями, все одно місце це теж досить знакове для нас. Адже саме тут, біля нього, ми завжди могли зустріти своїх друзів і подруг суботами. А в цю неласкаву пору року вигляд у неї млявий, жалюгідний, сумний, зовсім не співзвучний із нашим настроєм. Адже ми безмежно щасливі навіть фактом, що йдемо рука об руку, обдаровуючи один одного закоханими поглядами. І нам неймовірно благодатно і комфортно лише від думки, що ми - поруч. А все інше в наших життях - несуттєво, не має жодного значення.

      Нарешті неподалік показалася пам'ятна нам алейка. А десь там, у її дальньому боці, і наша улюблена паркова лавка. Саме туди, не змовляючись, ми тримаємо наш шлях. Так хотілося обом доторкнутися до нашої пам'яті, нашої неповторної шаленої шкільної юності...

      ... Кількома енергійними помахами руки я розметав пухнасте снігове покривало з сидіння, і ми, близько примостившись та відкинувшись на спинку лавки, із задоволенням підставили себе жадібним на тепло, але яскравим зимовим променям сонця, прикривши очі. Але, як не дивно, розслабившись, навіть пригрілися, тісно пригорнувшись одне до одного. Я накрив теплі долоньки Варіки - своїми. Так ми й просиділи деякий час, мовчки споглядаючи околиці, поринаючи думками в мальовничі картини нашого не однозначного, героїчного минулого, навіяні цим пам'ятним, романтичним місцем. Не хотілося порушувати вселенську тишу, що огорнула нас.

       Подумаєш, всього-на-всього звичайнісінька паркова лавочка, яких тут чимала кількість. Але саме ця - ностальгічно надривно розбурхує нашу пам'ять, змушує прискорено битися серця. Скільки наших посиденьок пам'ятає вона... Скільки наших палких поцілунків накопичилося під покровом крон цих гілок, схилених над нею. Скільки наших маленьких, але надзвичайно чарівних інтимних одкровень і таємниць вона зберігає... Але все це, на жаль, у нашому минулому, яке здається тепер настільки далеким, але від того не менш значущим. І як і раніше прекрасним...

        Деякий час ми сиділи в цілковитій мовчанці й думали, напевно, про одне й те саме. Я глянув на свою кохану. Вона явно перебувала в полоні тих самих почуттів і дурманних відчуттів, що і я. На її настільки рідному обличчі блукала спокійна, зворушливо блаженна посмішка.

      Але все ж першою прокинулася від «сплячки» саме Варіка, порушивши первозданну тишу і нашу ідилію.

       - Славушику, як же чудово мені перебувати тут із тобою поруч, особливо на цьому «нашому», знаковому місці. Відразу нахлинуло стільки чудових спогадів!.. Де всюди ти - мій найбажаніший Герой. І завжди-завжди поруч, і в радості, і в печалі... Як же мені не вистачало весь цей час цих, здавалося б, нехитрих, але таких щирих і чарівних емоцій, а особливо твоїх ніжних любовних дотиків і люблячих пестощів... Та просто твоєї турботливої, душевної уваги до мене, мій коханий! - мимоволі вирвалося з неї, і вона міцно стиснула мої долоні своїми.

       - От не повіриш, рідна, я перебуваю в чіпкому полоні тих самих, схожих думок і почуттів. Адже я все-все, до найдрібніших деталей, зберіг у своїй пам'яті про нас із тобою. Від самого нашого першого поцілунку, ще в далекому дитинстві, і до останнього, перед цією розлукою. А ця наша терпляча лавочка!.. Скільки щасливих моментів нашої Любові вона зберігає!..

       Замість відповіді Варіка лише знову рвучко потягнулася до моїх губ, не давши мені договорити, накрила їх шалено жарким, проникливим поцілунком...

              Продовження в Главі 7.3. Частина 2…………..