Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                        Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                           «Горе переможеним»

                (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

              Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

Парадне проходження святкових розрахунків -

це зовсім не звичайна, банальна демонстрація

трудящих. Парад - схожий на високе мистецтво,

дійство, що зачаровує та демонструє не тільки

всі принади військової виправки, а й силу духу.

А прохід у виконанні морських курсантів - куди

крутіше видовище, це - одухотворений, живий

організм, бездоганно й блискуче поставлений

та зіграний спектакль! І там є на що дивитися!

                                 Глава 5.4. СВЯТО 7 ЛИСТОПАДА

                           Частина 2. Гордість Херсона. Парад

         Нарешті пройшла колона доблесних ветеранів, і всіх нас приструнили до ось-ось майбутнього руху. Стихли звуки в репродукторах. Настала виснажлива пауза. Затих і народ на підступах і на самій площі. Ми теж, перейнявшись урочистим моментом істини, притихнувши, напружилися, чекаючи на головну команду, що мала прозвучати від Матвія через мегафон. І він озвучив цю команду.

         - Увага!.. Особовому складу курсантів Херсонського морехідного училища імені лейтенанта Шмідта!.. В ознаменування 55-річного ювілею Жовтневої соціалістичної революції урочистим маршем... у складі парадних розрахунків... на дистанції одного лінійного... з рівнянням на трибуни... крока-а-ам-м руш!!!

     Одночасно гримнули звичні звуки рідного оркестру, який, рушивши вперед, по суті, дав відмах нашому параду. Далі лише він задавав тон усьому, пришпорюючи нас. Попереду музикантів, подібно до полководця, ні, до давньоримського тріумфатора, енергійно змахуючи своєю елегантною тростиною - тамбурмажором у такт музиці, гордо крокував наш капельмейстер. За ним і перед загоном музикантів на гордій самоті намагався карбувати крок солідного зросту і статури курсант, який тримав у руках досить важкий і прикріплений на спеціальному ремені до його плеча вельми барвистий і незвичний на вигляд музичний причандал, що називається бунчуком. Це - гордість і прикраса нашого училищного оркестру - помпезний шумо-ударний музичний інструмент, що являє собою одягнутий на держак фігурний стовбур з посрібленого металу з прикрасами, що має з боків двосторонні відгалуження. На їх кінцях підвішені декоративні кінські хвости. До стовбура і відгалужень прикріплена велика кількість дзвіночків і бубонців, що дзвенять під час струшування, ну, і, звісно, під час руху.

      Спочатку слідуючи в голові нашої колони й дійшовши до центру площі, диригент «повів» своїх підопічних з проспекту і вишикував свою капелу попереду трибуни, натхненно продовжуючи задавати нам ритм пересування. По закінченню нашого проходу, залишаючи почесне місце, оркестр, справно зробивши свою справу, зазвичай прилаштовувався до хвоста нашої колони.

      Отже, традиційно звучав бравурний «Єгерський марш». І гордість Херсона - всі 12 парадних коробок Херсонського морехідного училища Міністерства морського флоту СРСР, нашого рідного училища - засяяла всіма своїми соковитими фірмовими фарбами!

    Училищну парадну колону власною персоною очолював начальник училища Іванов Б.М. На крок позаду від свого патрона йшли двоє важливих «птахів». Праворуч від начальника - замполіт училища Фомін О.І., який, як і його бос, був у належних і приписаних їм Міністерством морського флоту суворих чорних парадних костюмах торгового морського флоту з відповідними їхнім посадам шевронами на плечах і нашивками на нижній частині рукавів. Ліворуч від начальника гордо простував його заступник з військово-морської підготовки капітан I рангу Жиганов А.В. Ну, цей важливий чин ішов у всій красі своєї парадної військової амуніції, на пів груді обвішаний орденами та незліченними медалями. Цю начальницьку трійцю підпирали четверо курсантів-прапороносців. Троє з них, притискаючи держак до грудей, утримували державні прапори СРСР, УРСР і Військово-Морського Флоту (посередині). А курсант, що йшов попереду згаданої трійки, ніс прапор училища. Позаду них, впритул ескортуючи, рухався взвод палашистів-старшокурсників, що складався з трьох шеренг курсантів, по вісім осіб у кожній, у помпезних аксельбантах через усі груди, з палашами наголо в руках, щільно притиснутих клинками до плечей, вістрям угору. Ну, а слідом за цим представницьким загоном, попереду наших парадних «коробок» і теж своїм окремим строєм, і чималим, щоправда, не настільки суворим, йшла група наших викладачів, включно з жіночою її складовою, неодмінно вдягнутих у форму цивільного торговельного флоту з відповідними до їхнього рангу шевронами та нашивками, що їх наказувало їм Міністерство морського флоту.

       Ну, а далі, трохи затримавшись, перечекавши прохід наших цивільних, що йшли попереду, гримнув наш вихід. І центральне видовище розгорнулося у всій своїй очікуваній красі. Нарешті, рушила «королівська рать», тобто наші парадні розрахунки, які вже неабияк занудилися в томливому очікуванні.

       Кожну «коробку» одноосібно очолював офіцер у парадній формі, з усіма своїми заслуженими регаліями, з неодмінним і незмінним атрибутом військово-морського флоту - завислим з парадного ременя на золотистому ланцюжку офіцерським кортиком. Оскільки всі «коробки» (крім, звісно, нашої) були зведеними, то честь очолювати їх віддавали переважно офіцерам, які служили у флотських з'єднаннях. Саме таким пропонувалося на всіх урочистих заходах незмінно бути присутніми з цим престижним військово-морським аксесуаром (кортиком). У командира нашої роти Осипова Федора Івановича - капітан-лейтенанта, заслуженого бойового флотського офіцера-орденоносця, це право - вести за собою наш унікальний в історії училища колектив - конкурентів, які могли б його відібрати, природно, не було.

       Слідом за командиром, який крокував чітко посередині строю, на деякій відстані від нього йшла група з чотирьох палашистів, що вишикувалися трикутником (попереду - один, за ним - троє). Теж в аксельбантах і з оголеними палашами, також притиснутими до плеча і вістрям догори. До речі, групу палашистів нашої роти очолювала «наша» людина - помічник старшини нашої групи Віктор Толстих. Його співтовариші також були з-поміж колишніх «служивих». З вартий заздрості армійською виправкою дуже вже хвацько виглядала їхня хода з боку. Усі рухи спритні й відточені до автоматизму. Не побоюся навіть сказати, мабуть, це була найкраща четвірка палашистів в училищі всіх часів.

      Далі, також на відстані, в найсуворішому стройовому порядку рухалася наша «гвардія». Перша шеренга, справжніх гренадерів-велетнів, за два метри заввишки, як я вже згадував, ішла з обов'язковими для всіх урочистих випадків боцманськими дудками на грудях і аксельбантами. Ну, а за ними - інші дев'ять шеренг.

     Всі разом: 125 осіб, включно з командиром - ось він - наш повний училищний стандартний парадний розрахунок або по-простому парадна «коробка», а ще простіше, просто «коробка».

       Між окремими «коробками» під час їхнього проходження, як випливало з команди, попередньо озвученої для нас Матвієм, була відстань завдовжки близько 30-и метрів - приблизно довжина одного розтягнутого розрахунку на марші. Це якраз і є та сама дистанція «одного лінійного».

    Тільки-но остання шеренга «коробки», що йшла попереду, почала віддалятися від нас, одразу ж прозвучала команда командира Осипова.

       - Розрахун-о-ок! Слухай мою команду-у! На місці... крок-а-амм руш!

      І ми остаточно «включилися» в суворий сценарій заходу. Розуміючи, що до моменту початку руху вперед залишилися лічені секунди, ми, відпрацьовуючи крок на місці, водночас рівніше підлаштовувалися, звіряючи своє правильне положення в довжелезній шерензі, косячи очима в обидва боки й оцінюючи позиції своїх сусідів, особливо не церемонячись і не добираючи виразів, підказуючи, поправляли одне одного. Зрозуміло, ніхто і не думав ні на кого ображатися. Адже все максимально «працювало» лише на загальне благо і було підпорядковане одному і для всіх єдиному інтересу - гідно представити себе, свою бойову одиницю - «коробку», а разом з нею і рідне училище вимогливій публіці, намагаючись не «облажатися» навіть у дрібницях на загальному тлі. Той же самий щосекундний контроль відбувався і в процесі самого проходження. Час від часу всередині строю то тут, то там виникав деякий «робочий» шумок, пов'язаний якраз із вищесказаним. Хоча всі були вкрай серйозні й зосереджені та гранично сконцентровані на єдиній, загальній і престижній меті - якнайкраще, найестетичніше та захопливе видовищніше виглядав наш показовий виступ збоку для численного глядача.

       Однак із самого початку ходи в нашій «коробці» трапилася непередбачена позаштатна ситуація. Це коштувало тимчасового замішання в наших рядах і порушення деякої стрункості наших шеренг. Річ у тім, що старшокурсники, які стояли попереду нас, несподівано для нас залишили на нашому шляху нікому не потрібний спадок у вигляді деякої кількості порожньої скляної тари від лимонаду і пива, яка розосереджене стояла на асфальті. Вони, за той вимушений час простою, не дуже-то обтяжували себе ходьбою до урн, а просто ставили порожні пляшки там, де стояли самі. Зрозуміло, пройшовши через їхню дислокацію, ми неминуче змушені були буквально пурхати над ними, щоб, боронь Боже, не завалитися, перечепившись або наступивши на підступні круглі предмети, що котилися між ніг, до того ж скляні. Добре, що це відбувалося за межами підступів до кордонів площі, і нашого вишколу та запасу часу вистачило, швидко схаменувшись, як слід підлаштуватися. Ось такий неприємний «презент» отримали ми від наших старших товаришів по навчанню. Щоправда, справедливості заради, зізнаюся, і ми самі, всього лише за рік, успадкуємо ці ж ідіотичні замашки. Мабуть, подібний цинізм - він незнищенний.

      Але, розштовхавши ногами нещасливу тару ближче до бордюру проспекту, ми тим самим практично розчистили шлях іншим розрахункам, що йшли за нами.

    Якщо зазирнути в самі лаштунки такого дійства, як урочисте маршове проходження, то це, без перебільшення, вельми специфічна й доволі непроста процедура, яка вимагає від виконавців, від нас, повної уваги й щомиті тісної взаємодії та самоконтролю в найдрібніших елементах. Зрозуміло, без систематичного багатогодинного і багатоденного тренування тут ні про що було б не те що говорити, а навіть мріяти. Місія наша була б просто нездійсненною. Але зате сторонньому глядачеві наші відточені синхронні та злагоджені дії та рухи бачилися абсолютно органічними, природними й невимушено легкими, як би само собою зрозумілими. І це нормально і правильно. Так воно і має бути. І по-іншому не мало б жодного сенсу. Зацікавлений, захоплений глядацький відгук підносив саме цей аспект нашого «виступу» на п'єдестал, на певну вершину військового мистецтва, формуючи в усіх свідків інтерес, який не минав, та естетичну насолоду від усього того, що вони споглядали. І, бачив бог, ми старалися щосили, не шкодуючи себе і, до речі, нашого багатостраждального взуття. Гуркіт від синхронного багатосотенного тупотіння курсантських черевиків по проспекту під час проходу повз глядачів навіть дещо заглушав їм звуки оркестру. Ми й самі, як це не здасться дивним, перебуваючи в якійсь ейфорії, що безроздільно захоплювала нас, щоразу отримували невимовне задоволення, ймовірно, від чималого виплеску адреналіну, від свого бездоганного, зразково-показового проходу. Отже, від гордості за самих себе!

       Так ось все по порядку.

      Усіма діями в розрахунках керували провідні їхні командири. Нам усім не варто було особливо напружуватися і щось намагатися вловити безпосередньо від «керманича». Нашим найголовнішим завданням було утримати якомога ідеальну рівність у своїх шеренгах. А вони були дуже довгі. І чиєсь швидкоплинне випинання або відставання, навіть на пів корпуса, було вельми помітним, і було абсолютно неприпустимим, тому що одразу дещо змазувало ефект, загальне враження у тих, хто дивиться в ту мить на нас. Саме цьому елементу під час проходження строю завжди приділяли чільну увагу на наших тренуваннях.

       Ну і, звичайно, інші моменти мали своє значення. Та й, взагалі, дрібниць тут не мало бути. Як, наприклад, синхронний і однаково високий підйом рівно витягнутої ноги з відтяжкою носка черевика вперед, і величина стройового кроку (дистанція між окремими шеренгами), а ще чітко фіксований і акцентований підйом рук, що згинаються при маршуванні, під час підйому під прямим кутом у ліктьовому згині та на потрібній висоті. Адже ми ходили в білих рукавичках. І на тлі нашої темної форми будь-яка фривольність рук виглядала просто чужорідною. Ось ми, під час руху косячи очі на всі боки, один одного «підбадьорювали», не даючи розслаблятися. А ще ми зобов'язані були уважно слухати та, вчасно реагуючи, чітко виконувати команди, які надходили від нашого командира й оригінально, особливим чином дублювалися спеціально призначеними хлопцями з нашої «коробки». Це - в плані виконання команд «рівняння на трибуну» і його «відбою».

      Зрозуміло, що всі шеренги в «коробках» формувалися заздалегідь і, природно, строго за ранжиром (за зростом, плюс-мінус один сантиметр). Кожен з нас знав свій номер у своїй шерензі та своїх сусідів. Тож будувалися ми в «коробку» практично блискавично. У такому саме складі ми проводили й всі наші тренування. Це - щоб гарненько відчути лікоть своїх товаришів праворуч і ліворуч. І це була винятково правильна практика, коли ти навіть психологічно звикаєш до своїх сусідів по шерензі. Так значно легше і впевненіше почуваєшся в строю. Ба більше, ми під час початкового прописування шеренг неодмінно за можливості намагалися закріпитися саме в оточенні хлопців зі своєї групи. Це теж мало чимале значення. Бо ще краще і якісніше нас згуртовувало. Свої - завжди є свої.

      Мені дісталося місце, виходячи з мого зросту, по суті, в центральній шерензі, п'ятій за рахунком, але ближче до її початку. Якщо рахувати від своєї лівої руки (до речі, з того боку була і трибуна), то я був четвертим. Поруч зі мною - третім номером - ішов Міша Городецький із шостої групи, хоча мав бути мій дружок Льонід. Але він, спокусившись першим номером, обмінявся з тим позицією. А п'ятим, за мною, був Нікітський. Другим номером ішов Толік Трошин. Тож саме за прудким Кирилашем ми у своїй шерензі вели рівняння. Він дуже пишався своїм «особливо престижним» місцем. Його аж розпирало від щастя. Але ми й не збиралися заперечувати його права. Нехай хлопець із глибинки повеселиться. Напевно наївно плекав надію, що на такому видному місці неодмінно потрапить в «історичну кінохроніку», під всевидюче око кіно- і телеоб'єктивів. Ну, а я, загалом, почувався в моєму оточенні цілком комфортно і впевнено.

     ... Коли ми вже майже досягли місця, де ось-ось має бути озвучено відповідну моменту команду для нашого рівняння на трибуну, психологічне напруження в наших лавах досягло свого апогею. Ми перебували в цілковитій увазі та зосередженні. Тому що саме за цим голосовим посиланням, разом із черговим кроком, нам належало різко повернути голови наліво (окрім номера «один» у шерензі) і притиснути руки по швах, продовжуючи й надалі рухатися в тому самому дусі, ось тільки не дивлячись уперед. А це, скажу я вам, не так вже й просто виглядає на практиці. Адже одна справа, не дивлячись пройти з десяток-другий кроків або метрів, а зовсім інша - прокрокувати в такому «незрячому» стилі близько ста метрів. Нетренованих людей подібний рух «наосліп» мимоволі може, з кожним новим кроком поступово відхиляючи, непомітно повести в бік від генерального напрямку. І що довший шлях, то далі. Але тільки з нами подібне було виключено. Не дарма ми не добирали цілу годину сну вранці. Не дарма Матвій «мури жив» нас, і спозаранку, і на сон прийдешній дивлячись, виснажливими проходами в сусідньому парку. Так, це вже точно, суворовському постулату - «важко в навчанні - легко в бою» - реально довго жити.

       Алгоритм виконання нашого рівняння (втім, як і його антипода - команди «відбій») вельми простий, але тим цінний і цікавий.

     Командир, під час руху визначивши потрібний момент, дає «відмахування» - різким викидом правої руки вбік. Заздалегідь призначений курсант із першої шеренги, який постійно тримає дії командира в полі свого зору, помітивши його сигнал, із черговим кроком гучним поставленим голосом подає свій сигнал - злегка протяжне і пронизливе, можна сказати, нестямне «і-і-і !!!». На що негайно, разом із наступним кроком, слідує реакція одночасно другої та третьої шеренг - одразу з 24-х курсантських горлянок, глушачи все, на волю виривається різко рявкаюче «РАЗ !!!». Це вже конкретний сигнал для всього нашого «війська», включно з командиром і палашистами. Для нас, а це виходить на третьому кроці від озвученого «і-і-і», означає різкий поворот голови в лівий бік з одночасним притисненням рук до корпусу, «по швах». Для нашого командира - також рівняння голови на трибуну, з одночасним узяттям правої руки «під козирок» - «віддання честі» з притисненням лівої - до корпусу. А ось палашисти в цю мить різко змінюють положення клинка переведенням його від плеча викидом на повністю висунутій вперед руці вістрям палаша донизу, практично до самого дорожнього покриття. При цьому всі інші їхні дії аналогічні нашим: і рука вільна - «по шву», і поворот голови - до трибуни. Але і це ще не всі складнощі. Десь на підході до центральної частини трибун, через мікрофон проголошували якусь чергову оздоровницю, яку не можна було ігнорувати, і на яку необхідно було відреагувати, бо наприкінці її йшов заклик «ура!». І ми, набравши в легені більше повітря, підбадьорюючи патріотичні маси, щосили, несамовито оголошували площу і прилеглі околиці своїм могутнім, протяжним триразовим «Ура-а-а!», продовжуючи водночас тримати рівняння на трибуну.

       Були з нашого боку, звичайно, дрібні хитрощі під час проходження. Не без того. Слідуючи, під час рівняння на трибуну, ми, наприклад, злегка змикали свої ряди в шеренгах, згуртувавшись один з одним плечима. Стрій при цьому, хоч і непомітно для тих, хто спостерігав, але злегка стискався. А для ще більш гарантованої надійності, щоб не «загубити» один одного в шерензі, ми ще й зчіплювалися мізинцями рук.

       Ось так дружно й тісно, відчуваючи плече своїх товаришів і спаяні єдиним поривом, і рухаємося метрів сто, аж доки не підступимо до умовної граничної межі площі Свободи, чекаючи на «відбійні» вигуки своїх товаришів - «і-і-і !» і «ДВА !». Далі, повернувшись у вихідний стан, але, як і раніше, не розслабляючись, тим же ідеальним бойовим парадним кроком продовжуємо рух ще метрів 300, практично до свого першого навчального корпусу, до повороту на вулицю Перекопську. Ось коли ми чесно, гідно і до кінця завершували свою справу. Але, продовжуючи прямувати проспектом Ушакова, до нас багаторазовою луною, довго ще лунають вдало хвацькі кличі, порою накладаючись один на одного: «і-і-і» - «раз», «і-і-і» - «два» і протяжні «ура» тих, хто після нас усе ще пристрасно продовжує «стирати» взуттям головну площу міста з гордою і славною назвою «Свобода». Наша рота вже влилася у ворота Головного корпусу училища, а останні «коробки» все ще там, на площі, у справі...

      Все ж наш ПАРАД багато в чому і вражав, і заворожував, і вже точно нікого не залишав байдужим!

     Ну, а за нами, як завжди, йшла рибна мореходка. Її курсанти, звісно, теж намагалися показати себе з найкращого боку. Але вони ніколи не ходили так, як ходили ми. Вони ніколи не ходили такими навдивовижу потужними «коробками», а йшли строєм по вісім осіб у шерензі. І це вже була в їхньому виконанні зовсім інша пісня, мало чим схожа на нашу. А далі, за ними йшла звичайнісінька демонстрація трудящих, яка нічим особливим не вирізнялася, як і по всій величезній країні Рад.

    У першому навчальному корпусі училища на нас чекали наші рідні бушлати, в які ми з превеликим задоволенням влилися. Ну, а потім одразу ж пройшли вже звичним ротним порядком в Екіпаж, готуючись до святкового обіду. А далі була всіма з нетерпінням очікувана процедура звільнення. Багато хто з тих, хто проживає в регіонах, не дуже віддалених від Херсона, почав збиратися у свою першу жадану і давно виношувану в думках поїздку додому.

            Продовження в Главі 10. Частина 3………..