Мореас Фрост

                                  Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                             Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                             «Горе переможеним»

                    Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Ось і чергова їхня зустріч - Героя-п'ятикурсника та

його давньої пасії Вероніки, здавалося б, щасливої

матері, і знову через рік із хвостиком. Ось і крихітка

Варвара помітно підросла, вже носиться щосили, не

наздогнати її. Сама ж Ніка постала дивно загадково

стривоженою. Ну, а його завжди хвилювало все, що

з нею пов'язано. І для нього не секрет - у Ніки бути

не може несерйозних тем. І її запрошення Героя на

чашку чаю, що послідувало з її боку, означало лише

одне - її чергову сповідь. Яке ж зізнання вона готує

йому цього разу?.. І як би то ні було, можна твердо

впевнитися лише в одному - просто так від Ніки він

не піде, без підтримки Героя вона не залишиться...

                                Глава 5.7. ПОСТСКРИПТУМ II

                Частина 2. Мама Вероніка та Крихітка Варіка

      Однак життя тим і цікаве, що часом підносить нам свої несподівані сюрпризи. Я не шукав зустрічей із своєю колишньою подругою навмисно, але так уже розпорядилися небеса, що нам судилося знову зустрітися з нею через певний час.

     Це сталося наприкінці жовтня. На п'ятому курсі. Уже після мого повернення з плавальної практики на суднах Чорноморського пароплавства. І знов минуло трохи більше року. Як раніше мною упоминалося, ще на першому році навчання я став херсонцем. Річ у тім, що моя дворічного стажу дівчина Любаша за півроку до цього закінчила своє навчання в машинобудівному технікумі, що по сусідству з Екіпажем, і вирушила за розподілом на роботу в місто Харків. Наші шляхи надовго розійшлися. Загалом, після її проводів, я давно і безнадійно залишався без жіночої уваги, на сумній самоті. Щоправда, у мене в той час тривала довга плавпрактика на суднах Чорноморського пароплавства, перебував далеко за кордоном. Вийшло так, що мені довелося проплавати не тільки свою серпневу відпустку, а й весь вересень, ще й зі шматочком жовтня. Якраз тільки на початку жовтня я повернувся з морів, з головою занурившись у залишок навчання - останній семестр перед випускними держіспитами.

       Вже не знаю, випадково чи навмисне, але, заблукавши в центр міста, на Суворовську в якихось справах, я дорогою додому опинився в пам'ятному мені сквері імені Карла Маркса.

       Найімовірніше, як і безліч разів раніше, я б машинально проскочив цю скромну паркову зону, прямуючи далі за своїм призначенням. Але зовсім несподівано на одній із паркових доріжок шлях мені перекрила зовсім крихітна, на мій погляд, від сили дворічна жвава чорнява дівчинка, яка всім своїм чудесним виглядом змахувала на чарівну лялечку, кинулася по м'ячик, що котився від неї. В пориві бігу, вона, наткнувшись на мене, впала на піщану доріжку і, приземлившись на заднє місце, гірко заплакала. Я, звісно, одразу ж, нагнувшись, підняв малятко із землі, обтрусивши його одежинку від налиплого піску. І раптом просто над головою почув дивно знайомий мені мелодійний голос Ніки.

       - Здрастуй, дорогий Славчику! - вона підхопила доньку, підняла її на руки і, поцілувавши, опустила знову на землю; та знову як ні в чому не бувало підхопилася за своїм м'ячиком. - Ось, не встигаю й оком моргнути, як їй кудись примудриться вискочити! Така спритна оторвочка!.. - і, звертаючись до доньки. - Бігом сюди, «савраска» моя! Я тебе з добрим дядьком познайомлю!

       - Ось тобі раз! Привіт, Нікусю! Яка приємна несподіванка!.. О, так це твоя донечка!.. Якою славною лапушкою стала! Та й ти, як і раніше, не змінюєшся, бездоганно та дивовижно чудово і чарівно виглядаєш з боку! Утім, як і завжди! І чому я щоразу дивуюся?!...

        Не приховую, пильно задивився я на Ніку, яка мала елегантний і екстра шикарний вигляд.

       Видався досить теплий сонячний день. І Ніка була в обтислих джинсах, що підкреслювали чудовий контур її ідеально струнких ніг, і легкій, що облягала її тонкий стан, вітрівці, яка приємно пестила погляд своїми чаруючими обводами її гнучкої апетитної фігури під нею. Її обличчя приємно освіжав скромний, ненав'язливий макіяж. А малятко бігало у вовняному светрі, колготках і короткій спідничці.

       - Так-так, це ми, так, сонечко моє?!... - це вона схопила і намагалася по-притримати Варвару, та де там, та знову, вирвавшись, помчала геть, уже погнавшись за метеликом, що з'явився перед нею, і тут вже Ніка знов звернулася до мене. - Дякую, Славчику, за комплімент. Знаєш, намагаюся тримати себе у формі, щоб остаточно не обабитися. З моїм одноманітним життям, це - не довго, запросто можна... А я одразу тебе впізнала, щойно побачила, ще здалека, і задивилася, от тільки Варварка мене випередила. Це, напевно, з того, першого разу, її до тебе так магнітить... Мабуть, ти - явно в її смаку, як, утім, і в моєму, - усміхаючись, жартівливо відгукнулася Ніка, утримуючи доньку, яка вже встигла повернутися до неї, за руку; та постійно поривалася кудись бігти.

        - Я дивлюся, Нік, вона у тебе непосида страшенна, просто дзиґа заводна... І така дивовижна симпотяжка!

      - Так, і не кажи, єгоза та ще... Око та око потрібне. Ані трохи не дає розслабитися... Тільки відвернися - і вже її понесло мало не на протилежний бік скверу. Ще й біжить так швидко, що не відразу й наздоженеш...

        - Мабуть, справною легкоатлеткою буде… - вирвалося в мене, якось само собою, мимоволі згадавши свою дівчину Любу, яка поки вчилася, займалася спринтерським бігом. - Це, скільки ж їй, зараз? Здається... - я задумався. - Років зо два вже точно є, вірно?

        - Трохи більше, два роки і три місяці вже, - радісно поправила мене Ніка.

        - Мати чесна, час-то як котить!.. Капець! Не встигаєш озирнутися!..

        - Це вже точно! Ось і ти вже на п'ятому курсі...

       - Твоя правда, якось зовсім уже непомітно навчання прошмигнуло, випуск підкотив... А таке почуття, буцімто тільки вчора переступив поріг «Приймальної комісії і ми познайомилися з тобою, - глянув на Ніку, а та нічого не відповіла, лише дуже глибоко зітхнула.

       Усе ж таки малятко вирвалося з-під опіки матері, намагаючись знову схопити м'ячик, але, ненавмисно штовхнувши його ногою, спіймало руками повітря, і, безпосередньо здивувавшись, одразу ж кинулося наздоганяти «неслухняну» іграшку.

        - Варіко, а ну повернися зараз же до мене! Треба одягнути шапочку! Ось безсовісна дівчинка! Ну, чисте покарання мені з нею!...

        Ми до цього моменту опустилися на лавочку, підставляючи себе останнім ласкавим променям усе ще напрочуд теплого жовтневого сонця.

        - Нік, а що, ти часто її Варікою кличеш? - не стримав я цікавості.

      - Коли як, але їй це ім'я подобається найбільше. Вона охочіше на нього відгукується. Прямо хоч свідоцтво про народження переписуй...

      Крихітка, вдосталь попустувавши із м'ячиком, мабуть, втомившись, нарешті, підскочила до лавки, сівши між нами, ймовірно, перепочити. Ніка натягнула їй на голову беретик. Варвара, пильно вивчаючи, почала розглядати мене своїми допитливими темними оченятами-буравчиками. Тут я почув її перші слова. Говорила вона дуже чітко, хоч і повільно, але з гарною вимовою і не по роках розумно. І яка, виявилося, догадлива малеча!

        - Мамо, а цей дядько - моряк? Як наш дідусь, так? - кажучи, вона, легенько доторкнувшись, провела пальчиком по моїх руках, у яких я утримував формений головний убір.

         - Так, донечко. Цей славний дядько - майбутній моряк, як і твій дідусь. І звуть його - дядько Слава. Добряче запам'ятай!

         Варвара далі провела пальчиками по кокарді та козирку.

        - Так. Добряче запам'ятала. Дядьку Славо, я хочу одягнути твою шапочку, даси? Будь ласка?! - несподівано серйозно попросила вона.

        Я розплився в усмішці від подібної дитячої безпосередності та простоти.

     - Так, звісно, давай спробуємо приміряти її на тебе. Ця шапочка по-морському зветься «міца», - я простягнув їй свій головний убір.

        - Мі-ца, - повторила вона за мною по складах, потім зняла із себе берет і з важливим виглядом насунула на голову мій громіздкий для неї кашкет, повністю потонувши в ньому мало не по саму шию.

       Я спробував по можливості підправити положення кашкета, щоб відкрити їй личко.

      - Мамо, дай мені дзеркалко?! Подивитися хочу, - все тим же серйозним тоном зажадала Варвара.

       Ми з Нікою переглянулися та мало не впали з лавки від сміху, від такого ґрунтовного підходу малятка до справи.

      - Ну, Варюша, я ж не брала із собою свою сумочку. Де ж я дзеркальце візьму? Воно вдома залишилося.

        - Тоді треба йти додому.

        - Ще трохи погуляєш, і тоді підемо. Добре, ріднуле, домовилися?

       - Домовилися, я швидко погуляю, - і вертуха, втративши колишній інтерес до чужого їй предмета, спритно скинула з себе кашкет і знову зірвалася з лавки, женучись за якимось метеликом, який з'явився в її полі зору.

       - Яка ж допитлива і розсудлива у тебе дівчинка росте! Слухай, Ніко, а вона ж далеко піде!.. І така миленька! Просто диво! І ж як на тебе схожа! Кошмар! Прямо твоя копія, друга Ніка. Відчуваю, чарівною красунею стане! Ох, і покружляє голови хлопцям, коли виросте! Від женихів відбою не буде! Готуйся до цього заздалегідь...

       - Ой, Славчику, ось чого не хочу, так це, щоб Варвара стала Нікою номер два. Нехай уже краще буде такою, як твоя Варіка.

        - Ну... Варіка... у неї своя нелегка доля. М'яко кажучи, не все в неї так уже й гладко в житті було. Бунтівна душа, як не крути. Сумніваюся, що ти бажала б своїй доньці підготувати таку саму долю.

        - Я ж за силою характеру мала на увазі. А що ж із нею, з Варікою, не так?

      - Та як тобі сказати? Я навіть не знаю, в якій частині світу вона зараз перебуває? Взагалі давненько нічого про неї не чув, не знаю... Розчинилася в часі й просторі, зникла з усіх горизонтів. Коротше, немає її. Як у воду канула! Ось уже майже три роки ні слуху, ні духу... Одне слово, повна таємниця, покрита мороком. Я вже давно перестав її шукати... Марна це справа...

       - Так, справді, якось дивно це. Адже у вас було таке кохання... Навіть не віриться, що все в одну мить обірвалося... Ну, а як зараз у тебе складаються справи? - її, звісно ж, цікавив здебільшого стан мого особистого життя. - Дівчина, кохана в тебе є? - зовсім уже акуратно, майже крадькома поцікавилася вона, і, мені здається, навіть злегка порожевіла обличчям, коли ставила останнє запитання.

        - Дівчина?.. Не знаю поки що, чи кохана, але була. У сенсі, ніби як є, але вона давно поїхала в інше місто на роботу, за розподілом після свого навчання. Ми лише раз якось зустрічалися відтоді. Такі ось справи. Один я залишився. Та й не до кохання мені якось зараз. Ось тільки днями повернувся з плавальної практики, чотири місяці мене в Херсоні не було. Навіть захопив плаваннями своїми відпустку і цілий місяць із хвостиком занять. Так уже вийшло. Пароплав затримався. Поки мене не було, у нас уже й розподіл на майбутні місця роботи відбувся. Мене, на жаль, нагородили призначенням у Далекосхідне пароплавство. Це - у чорта на болоті, на краю світу, у Владивостоці. Ну, а зараз залишилися заключні два місяці вже укороченого п'ятого курсу. А далі - державні іспити, місячна відпустка, і... знову в моря. Ось, власне, такий мій розклад. Як бачиш, у мене все гранично просто, і мій план життя розписаний за мене далеко наперед. Ну, а в тебе як?

       Я, уважно спостерігаючи за Нікою, не міг не помітити тіні якоїсь печалі, що пробігла по її світлому миловидному обличчю.

        - Так, Славчику, заздрю я тобі. Ти живеш таким насиченим, наповненим, цікавим життям. І є до чого прагнути, тягнутися... А про себе навіть не знаю, що й казати? Усе буденно, щодня звично, можна сказати, одноманітно, сіренько. Якби не донька, то з таким життям мене напевно безнадійна туга загризла б давно. Я ж патологічною домосідкою стала. Ось тільки вона, лялечка моя, утримує мене в тонусі, не дає змоги мені нудьгувати й розслаблятися... - і вона з розчуленням окинула ласкавим поглядом доньку, яка тепер копошилася поруч із лавкою, під нашими ногами, у траві, спостерігаючи за метушливими мурахами, які снували туди-сюди.

       - А як же чоловік твій? Він що, не може хоча б злегка потормошити ваше життя?

       - Та тормошити йому ніколи. До того ж, найімовірніше, і бажання немає. Нас не помічає. Весь у своїй роботі. Розривається між Херсоном і Києвом, тижнями западає в київських клінічних експериментах. Досі зайнятий своєю нескінченною дисертацією. Ось і зараз його немає в місті... - і вона знову схилилася до доньки, злегка притискаючи її до себе.

       Але я чудово зрозумів причину її поспішного реверансу, помітивши, як різко наповнилися «злочинною» вологою її чарівні очі, які вмить похмуріли. Вона просто не встигла вчасно приховати їх від мене.

        Тут малятко почало нудитися і канючити, докладно проситися додому.

       - Ну, ось, Славчику, нам і поговорити - до пуття не поговориш... У нас же режим, нічого не поробиш. А давай, до нас у гості зайдеш? А то ми так мало з тобою поспілкувалися, а мені одній настільки сумно, ти не уявляєш. Хоч чаю поп'ємо удвох, коли Варюшку вкладу. Зараз вона, нагулявшись, наскакалася і набігалася, втомилася, а тому швиденько засне. Зазвичай години три її не чути, спить, як убита, почитай, до самої вечері. Ось кому чудово! Ні про що думати не треба... Зате для мене це завжди найспокійніший час дня. Ну і водночас напруженіший. Купу справ встигаю переробити, поки вона у владі сну. Не відмовляйся, Славчику, Ходімо з нами... Справді, коли нам ще доведеться зустрітися з тобою?.. І чи доведеться?..

       - Нікушо, а чи буде це зручно? Ось і Варюшка звикне, а потім раптом візьме й брякне твоєму Михайлові, що, мовляв, до нас у дім дядько моряк у гості приходив. Он вона в тебе яка тямуща вже. Підвести ж може неусвідомлено. До чого так ризикувати? Давати зайвий привід для ревнощів?

        Ми почали рух до виходу з тіні парку. Варя все ніяк не могла «вимкнути» свій «пропелер», то вперед забіжить, то ззаду заскочить. Зрештою, зайшла посередині між нами, взяла нас за руки, і так ми й дійшли до самого їхнього будинку.

        - Ти знаєш, Славчику, не видасть, бо, правильно ти зазначив, тямуща вона. Та я за це і не особливо-то турбуюся. Михайло зовсім не ревнивий. Він, мені здається, і думки собі не допускає, що я можу його зрадити. Я навіть не уявляю, що може вивести його з рівноваги? Такий товстошкірий, як броненосець... Ти подивися, Славчику, як вона тебе впізнала! Ніколи ще незнайомих чоловіків сама за руку не брала. А вже в руки до них і поготів не йшла. А тут просто полюбила тебе з першого разу.

        - Але ж я вже, вважай, вдруге перед її очима постав, чи не пам'ятаєш?

        - Та я-то прекрасно пам'ятаю, а ось вона... Дивно, звісно, все це...

                   Продовження в Главі 5.7. Частина 3……….