Мореас Фрост

                             Т Р І Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                       Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                            «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                          (з пісні Ю. Антонова)

                         Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

    Нарешті настав для нас час «розкрити всі свої карти».

А особливо для Варіки. Це в плані її життя та навчання

у розвідувальній школі. Та, здавалося б, усе нічого, ось

тільки пляшка недопитого шампанського розлетілася

вщент. І до чого б це, питається?..

                                  Глава 7.5. НЕЩАСЛИВА ЖІНКА

                              Частина 4. Бризки Шампанського

       Час непомітно перевалив за північ, і, здавалося, в нас більше не повинно лишатися ні душевних, ні фізичних сил для розмов, і пора б лягати відпочивати, проте сон зовсім не йшов. Мабуть, як наслідок від перезбудження через відповідні «приємні» розмови.

       «Та й чорт із ним, зі сном, - подумалося мені. - Значить, так, виходить, треба. Зате зараз усі секрети Варіки перестануть бути такими! Мабуть, час до цього настав... Ну й досить уже нерівно рефлексувати з приводу її одкровень! Будь справжнім чоловіком, В'ячеславе Павловичу, візьми себе в руки!».

       Тут і Варіка з'явилася. У руках вона тримала тацю з недопитим ранковим «Шампанським» із двома фужерами й розкритою коробкою шоколадних цукерок. Усе це знайшло своє місце на краю диванної полиці. Розливаючи вино у фужери, промовила.

       - Ну все, коханий, досить нам сльозливих і сумних розмов! Скільки можна наші душі смикати?! Гадаю, саме час змінити тональність нашої бесіди. Адже головне, я сподіваюся, ти вже взяв до уваги.

       Після чого, підійшовши, простягнула руку, запрошуючи мене піднятися.

       - Славушику, давай вип'ємо за наш добрий настрій, поки ми разом і поруч.

     - Згоден, звісно, давай, моя люба! Так, мабуть, ти, як завжди, права! Не варто зачіпати сумні струни в розмовах.

     Вона, подавшись до мене впритул, обійняла, доторкнувшись губами до моїх. Напевно, щоб остаточно зняти неприємний психологічний присмак. Подала мені фужер, підняла свій, із дзвоном цокнувшись...

      Варіка завжди вміла грамотно обходити або згладжувати гострі кути, і не тільки в наших стосунках, утримувати загальну атмосферу і ситуативну обставу під контролем. А тут, мабуть, і градусний напій вплинув на ситуацію - надав і Варіці, і мені стан розслабленості та ліричного настрою, і від неї надійшла несподівана пропозиція.

       - Славушику, а давай трошки потанцюємо під платівку. У мене тут дещо є в запасі, невелика музична колекція. Звісно, все більше з бабусиної спадщини. Вона була ще тією меломанкою!.. Щоправда, її репертуар переважно стародавній, академічний, багато класичних оперних платівок. А що б ти хотів, щоб я поставила: що-небудь із сучасної естради чи все ж таки щось зі старовинної музики? У мене навіть є бабусині, бог знає, яких часів старомодні, але цікаві ліричні речі.

      - Знаєш, а постав щось більш-менш із сучасного, те, що тобі самій до смаку. У мене складно з вибором.

      Вона хитро на мене глянула, підійшла до програвача, увімкнувши його, попорпалася серед солідної стопки грамплатівок, вивудила один із конвертів.

        - Ага, а ось і вона, рідненька. Я впевнена, тобі доводилося її чути, хоч вона і досить свіжа. Славненька пісенька, я від неї в повному захваті! На рідкість приємне виконання, і слова шикарні. Тобі точно вона сподобається. Цікаво, сам відгадаєш її назву?

      Варіка запустила програвач. І полилася чарівна мелодія зі знаковими до сліз словами й до межі знайома з нашого зовсім недавнього походу на місцеві танці в «Будинку піонерів». Звісно, з перших же акордів я відразу й однозначно розпізнав її, навіть без урахування першого рядка, що викриває її. Я навіть посміхнувся…

     «Для меня нет тебя прекрасней...». І далі полилися наступні слова першого куплету...

     - Ну, Варіка, конспіратор із тебе зовсім ніякий! Адже ми під цю знатну пісеньку вже танцювали з тобою, і зовсім нещодавно. А її назва – «Нет тебя прекрасней», у виконанні «Поющих гитар», якщо пам'ять мені не зраджує...

    - Ну, звісно, коханий, я просто хотіла підвищити нам настрій, ось і вирішила трохи попустувати. Але, мушу тобі сказати, «Поющие гитары» були вже пізніше. А ось якраз цей варіант пісні - у виконанні ансамблю «Весёлые Ребята» з вокалом Леоніда Бергера. Все ж вони були першими.

       - Ух ти! Я й не підозрював, що ти така обізнана меломанка. Але вважай, що твій жарт із самою піснею вдався на славу... Так дозвольте вашу руку, мадемуазель Красовська! Я запрошую вас!

       - Ах, який офіціоз, месьє Морозов! Я - до ваших послуг.

     І ми танцем, що огорнув наші тіла, чарівно влилися в ауру пронизливої пісні, яка неабияк нас зачаровувала. 

... Но я верю, что день настанет,

И в глазах твоих лед растает,

Летним зноем вдруг станет стужа,

И поймешь, что тебе я нужен.

Летним зноем вдруг станет стужа,

И поймешь, что тебе я нужен.

А я повторяю вновь и вновь:

Не умирай, любовь, не умирай, любовь!

Не умирай, любовь…

     З останніми акордами композиції, потопаючи в глибоких, чарівних поцілунках, ми вже безмежно ширяли в стані тягучої ейфорії невагомості, незабаром невблаганно відлетівши до зірок у невгамовному і незнищенному ритмі нашого всепоглинущого танцю Кохання...

       ... З чуттєвим танцем і нестримним інтимом, який стався слідом за ним, вийшов прекрасний експромт, що з лишком розрядив чужорідну наелектризовану атмосферу наших загострених почуттів, що вкрай оголилися на тлі надто серйозних розмов. Після розвантажувальної паузи річище нашої подальшої бесіди набуло зовсім іншої тональності. Пішли зі спілкування, ніби їх і не було, негативні й агресивні нотки. Ну, а на душі загалом стало по-доброму тепло і спокійно. Тепер з іще більшим ентузіазмом можна було дозволити собі й далі бути відвертим. Чим тут же не забарилася скористатися Варіка. Схоже, для нас настала ніч спогадів.

    - Тепер, напевно, Славушику, саме час почати розповідь про моє перебування в розвідувальній школі.

     - Ось-ось, люба, це якраз найзагадковіший період твого життя, що найбільш інтригує мене з моменту зникнення тебе з мого горизонту. Можеш висвітлити його докладніше, не ображуся...

       - Що ж, тоді слухай. Хоча, якщо чесно, то більша частина того, про що я тобі збираюся розповісти, є військовою таємницею, за нерозголошення якої я давала сувору підписку. І взагалі все, що пов'язано з цією таємничою, але вкрай могутньою організацією - цілком закрита інформація. Але перед тобою мені шифруватися ні до чого. І я не боюся розкриватися саме тобі. Тому говоритиму, як воно було і є.

       Не вдаватимуся в подробиці, що собою являє тамошній анклав Головного Розвідувального Управління - цей загадковий і чимало впливовий підрозділ Генерального штабу Міністерства оборони Збройних сил СРСР. За той час, що я перебуваю в Школі ГРУ, я і сама до пуття ще не розібралася, що тут до чого, вже не кажучи про якісь нюанси. Знаю лише те, що безпосередньо стосується мене і моїх товаришок по службі, а також про те, що входить у сферу наших інтересів у навчанні та повсякденних обов'язків.

       ... Нас привезли у величезний, огороджений височенним парканом табір, розташований далеко від цивілізації, у глухих лісах, десь у Підмосков'ї. Об'єкт абсолютно закритого плану, і муха не пролетить непоміченою, із трьома контурами охорони по периметру. Загалом, конкретно засекречена зона. Це ціле місто з усіма атрибутами для повноцінного життя. Причому наполовину приховане під землею. Там є абсолютно все. Що характерно, там практично не існує поняття «гроші» - все, що забажаєш, отримуєш безплатно, ну, прямо як за комунізму. Принаймні, для нас, дівчат. А ще знаю, що територією нашої величезної країни розсипано тьму подібних засекречених об'єктів і всіляких філій найрізноманітнішого профілю.

       Наш жіночий контингент відбирали з усіх кінців Союзу. Спочатку в нашій групі було 30 дівчат віком, здебільшого 18 - 20 років. Але пара дівчат була значно старша за нас - 24-х і 25-и років. Це пізніше, після листопада, четверо з команди, не продовживши свої Договори, пішли. До речі, одна з них - якраз вікова. Хтось не витримав фізичних навантажень, а хтось зірвався психологічно, не впорався зі стилем життя і навколишнім оточенням або розчарувався в майбутніх перспективах. А, взагалі-то, я серед усіх виявилася наймолодшою - мені ще не виповнилося 18 років. Це, зрозуміло, було проти правил. Але я проскочила віковий бар'єр як виняток - керівництво заплющило очі на порушення - надто вже привабливим суб'єктом була я для них.

       Треба зазначити, що ці мої соратниці - дуже непрості дівчата. Усі, як на підбір, виключно красуні модельної зовнішності з високим інтелектом. Але головна їхня особливість - вроджені екстрасенсорні здібності. Ба більше, необхідно впевнено володіти мінімум двома іноземними мовами. Бачиш, усе ж таки зовсім не даремно свого часу я відточувала ці свої три мови. До того ж величезна увага приділяється стану здоров'я - воно має бути ідеальним. До речі, одразу після прибуття в табір Школи нас всебічно і за повною програмою протестували в плані медицини, а також у морально-вольових якостях. Також у процесі навчання раз на квартал у нас обов'язковий ретельний медогляд.

       Під крилом ГРУ на нас чекає дуже серйозна спецпідготовка, розрахована на трирічний термін. Офіційно з нас готують помічників військових аташе за кордоном. А за своєю суттю ми - майбутні розвідники, простіше кажучи, натуральні шпигуни. У нас спецкурс з усього спектру роботи дипломатичного корпусу за програмою МДІМВ з отриманням Диплома цього інституту після закінчення нашого навчання в Школі. Плюс навчатимуть різних шпигунських штучок: підготовка з вибухової справи та здійснення диверсій, курс на виживання в природних несприятливих умовах, водолазна справа, парашютно-стрибкова підготовка, спецкурс із рукопашного бою та східних єдиноборств з обов'язковим володінням прийомами карате та елементами бойового джиу-джитсу і ще купа всього. Загалом, дуже інтенсивно нас почали вантажити з ходу, спокою не дають. По суті, з нас хочуть зробити універсальних бійців. Але для мене це особливо позитивний момент. Віддаю перевагу, навіть люблю, коли організм навантажений до межі, на повну. Я тоді краще почуваюся - тоді й мій відомий тобі феномен на тлі втоми організму не настільки нахабно мене криє. Бо адреналін так і хльостає всередині мене! А ось тут я тебе зараз конкретно здивую. У нас навіть є такий прикольний своєрідний предмет, ось зараз якраз почався, дослівно він називається "Сексуальне зваблювання чоловіків". Зізнаюся тобі чесно, по ньому я кругла відмінниця. Думаю, у тебе щодо цього сумнівів не виникає.

      - Нічого так собі підготовочка на вас чекає!.. Цілковитий триндець! Ну, а щодо «зваблювання»... Так у цій частині в тобі точно сумніватися не доводиться. Навряд чи знайдеться хтось, рівний тобі, з твоїми видатними здібностями та талантом у такій «гарячій» темі, без зусиль зумієш зачарувати будь-кого! Мабуть, і самого викладача цієї науки!.. - тут я хоч і диву дався настільки дивовижному предмету навчання майбутніх розвідників, а й не зумів утриматися від компліменту, який явно просився до моєї ненаглядної.

     - Так уже, спільні «ІГРИ» нашої з тобою геройської юності даром не минули! Власне, мене з такого знайомого в найдрібніших деталях предмета вчити нічому, ти маєш рацію, сама кого завгодно навчити можу…

       А взагалі-то, наскільки я тепер зрозуміла, нас готують до дуже важливих і небезпечних місій, найтонших спецоперацій. Жоден, навіть найдосвідченіший командос не зуміє зробити того, що буде дано зробити нам, хитромудрим жінкам. Ти навіть не можеш собі уявити, наскільки все це серйозно! Та, втім, тобі краще і зовсім не уявляти!..

       - Але, Варіко, виходить, твоя майбутня діяльність смертельно небезпечна! Адже тебе в будь-який момент можуть усунути твої вороги, адже так?!

       - Так, усе правильно, можуть, цього ніколи виключати не можна. Звісно, за умови, що мене вирахують і розкриють... Але ж нас будуть вчити, як себе поводити, щоб не розкритися… Дорогий мій Славушику, якби я шукала для себе тихої амурної гавані, то за жодних солодких пряників не стала б заганяти себе на такий смертельно небезпечний і тернистий шлях, він обраний мною свідомо. Але, я вже тобі говорила, не боюся майбутніх небезпек і навіть смерті. Хоч навмисно її не шукаю. Мені достеменно відомо, що після смерті існує інше, особливе життя. Я його спостерігала, неодноразово була там, за межею життя і смерті. І тобі це добре відомо з моїх зізнань. Прийде кожному з нас свій час - і тоді настане пора, коли ми з тобою неодмінно зустрінемося в тому житті.

        Але продовжу про нюанси загального плану.

     Після приїзду в табір нам одразу представили куратора або командира нашого суто жіночого підрозділу. Ним виявився 33-річний капітан. Стрункої, навіть витонченої статури й досить приємної, можна сказати, гарненької, кіношної зовнішності. Тут же він повідомив, що відтепер ми звемося курсантами. До речі, у таборі, крім нас, усі інші курсанти були чоловічої статі, причому поголовно офіцери радянської Армії. І їх було набагато більше. Він дав нам кілька днів на освоєння і звикання до нових умов життя, поділив нас порівну на два відділення, призначивши на кожне - свого командира з нашого ж складу. У першому відділенні його вибір припав на одну з найстарших дівчат - 24-річну Катерину, а, здогадайся, хто став командиром другого? Так-так, саме я чомусь, незрозуміло чому... Ну, командир так командир, та й добре, бог із ним. У принципі-то номінальна посада, яка ні до чого особливо не зобов'язує. Утім, так воно і було. Через нас, коли це було потрібно, він доносив до нашої групи різні директиви щодо внутрішнього розпорядку або якихось змін у навчальних планах.

       На перший час нам видали комплекти форменого одягу. У ньому ми мали неодмінно перебувати на теоретичних заняттях у класі. Оскільки вересень - пора року тепла, то нас наділили звичайнісінькою статутною формою радянської Армії для військовослужбовців-жінок: спідниця довжиною нижче коліна, сорочка, коротка краватка до неї, спеціальний жіночий піджак-френч, а на ноги - туфлі на низькому ходу. Уся форма стандартного, як для всіх армійських, кольору хакі. До сорочки та піджака додавалися погони з великою літерою «К». Курсант - він і в Африці курсант. У позаурочний час ми ходили у своєму звичайному жіночому одязі. Це трохи пізніше до нашого гардероба додався різний спец. одяг для, припустімо, тривалих далеких відряджень в інші регіони та суто виїзний, звичайний цивільний - для звільнень і цільових поїздок у місто.

       До речі, хоч до нас регулярно приїжджали за рознарядкою командування викладачі з МДІМВ з лекціями, але й ми всім складом нерідко наїжджали в інститут на практичні заняття в лабораторіях та на окремі, особливі лекції або іспити. Природно, одягалися ми туди у громадський одяг. І, треба віддати належне ГРУ, речами і взуттям вони постачали нас першокласними, за найвищим рівнем, найсправжнісінькими фірмовими. Цього різноманітного добра на складах було валом. Поняття дефіциту, як такого, геть було відсутнє, за бажання можна було одягнутися з особливим шиком і навіть форсом. Ось тільки дефілювати нам було, природно, нікуди, ніде, та й не було часу... Суцільне навчання і патагонна муштра на різноманітних тренуваннях. Навіть часом у вихідні дні. На другому місяці навчання, крім обов'язкових занять із карате-до чи джиу-джитсу, якраз додавалася ще одна спеціалізація з якогось іншого виду східних єдиноборств. Я обрала для себе айкідо. І, ти знаєш, мені припав до смаку його особливий стиль, він дуже для мене підходить, під мою легку конституцію тіла, і я не на жарт захопилася цим мистецтвом... І що добре, учителів-майстрів закріплюють нам індивідуально. Тому й певний прогрес в освоєнні єдиноборств очевидний. Можу навіть похвалитися перед тобою своїми успіхами.

       - Та годі, Варіко, казок мені не розповідай! Що путнього можна освоїти за пару-трійку місяців? Згадай, я тобі розповідав, як у себе в школі весь десятий клас проходив на заняття в секцію з боротьби самбо. Ну і що я там особливого прихопив за той час? По суті, сущий мізер. Так це, вибач, ні багато ні мало, а вісім місяців!.. Правда, три місяці, як ти пам’ятаєш, в мене накрилися моєю хворобою, а потім операцією на гланди… Але все ж… Ну так, хіба що встиг кілька приймань відпрацювати для себе, і тільки. А тут ти, лише якихось три місяці займаючись... Щось малоймовірно якось!..

       - Ну, не скажи... Це залежить від того, з якою ретельністю тренуватися, ну і наскільки глибоко духом і філософією східною переймешся... І потім, візьми до уваги, це ж у мене були індивідуальні тренування, і не з аби ким, а досвідченим майстром. О, а ми з тобою просто зараз проведемо невеликий спаринг, і ти сам зможеш оцінити мої потуги на терені ай-кі-до. А нумо, дорогий, підведися, - Варіка в бойовому запалі сама схопилася на ноги й, простягаючи мені руку, вирішила і мене відірвати від дивана. - Так-так, давай-давай, вставай, ось зараз я тобі дещо наочно продемонструю на практиці...

       У мене й самого неабияк позначився інтерес. Звісно, я піднявся, став за крок навпроти Варіки.

     - Уяви, що ти - вуличний хуліган із приступними думками, зловив і утримуєш мене, слабку дівчину, за руку. Ось давай, Славуш, хапай мене за цю руку і, не відпускаючи, тягни на себе. Не бійся за мене, гарненько, міцніше утримуй і тягни!

       - От тільки стати вуличним хуліганом мені в житті не вистачало, - бурчав я, проте слухняно схопив Варіку за руку і з силою потягнув на себе.

       У цю ж саму мить я відчув, що, розвертаючи тіло і втрачаючи рівновагу, мимоволі починаю приспускатися колінами до підлоги. Це вона, увійшовши зі мною в щільний контакт, двома різкими, але хитромудрими рухами, чого я так і не зумів уловити, спритно позбавила мене точки опори, привівши моє податливе тіло в некерований мною, але підконтрольний їй, режим. Ба більше, стоячи навколішки на підлозі, я не міг навіть поворухнутися, оскільки моя рука була взята на злам у ліктьовому згині, та ще й на контроль прихоплена кисть.

       - Ух ти! Обалдіти, як непогано! Зовсім не очікував такого ефекту! Однак, хвацько ж у тебе це вийшло!.. - всього-то й знайшовся, що сказати, піднімаючись із підлоги й розминаючи прихвачену руку.

       - Ага, а тепер схопися обома руками за мої трохи вище кистей. Так, ось так. Просто чіпко утримуй мене за зап'ястя, не відривай руки.

      Цього разу відбулася низка плавних напів кругових маніпуляцій рук Варіки з одночасними кумедними пасажами її тіла, а в кінцівці приймання – я з яскраво вираженим поштовхом мого тіла, який відбувся після цього, і знову ж таки безвольно втрачаючи ґрунт під ногами, доволі різко, наче м'ячик, відлітаю від неї й приземляюся на диван.

       - Ось, будь ласка, тобі, Славушику, наочний приклад класичного айкідо. Відчуваєш, наскільки ефективна оборонна зброя?! Цей та низку інших приймань я відпрацьовувала останні два місяці.

       - Оце так, люба, не можу не захопитися тобою! Ось це сила! Ти реально вразила мене своїми навичками за такий короткий час! Це не може не вражати! Слухай, так ти тепер абсолютно неприступною стала! Відтепер будь-який бандит тобі не страшний, не сміє на тебе руки своєї підняти або прихопити...

       - Ну, скажеш теж, до абсолютної неприступності мені поки ще ого-го! як далеко! Але часу попереду в мене вдосталь, щоб до такої наблизитися, якщо, звісно, не зупинюся на певній сходинці у своєму зростанні... Надто вже графік навчання в нас щільний. Але відтепер я стала куди впевненіше почуватися в незнайомому середовищі. І, звісно, що тут скромничати, за нагоди вже точно так просто не спасую, зумію за себе постояти.

       - Сонце моє, а могла б ти ще яке-небудь приймання на мені зобразити! Страшенно сподобалася ця справа!

        - А-га-а, кажеш, в азарт увійшов?! Ну, тоді тримайся!..

      Тут Варіка, ймовірно, хотіла просто без усяких приймань, лише взявши мене в захоплення руками, нахиливши й позбавивши рівноваги, перекинути на диван, але я трохи вперся, вирішивши не піддаватися її відвертому натиску. Вивернувшись, силовим чином вирвавшись із полону її доволі чіпких рук, я сам узяв її в міцний обхват і, відірвавши від підлоги, злегка підняв. Однак рівновага мною була вже втрачена, і в такому некерованому пасажі ми обидва безнапасно почали завалюватися, слава Богу, на диван.

       І тут... в останній момент нашого дружного, обопільного вільного падіння моя довга, незграбна нога зачіпає тацю, що стоїть на краю диванної полиці з шампанським, келихами та цукерками... І вся ця пишність, на жаль, потворним чином летить вниз, на підлогу. Пролунав настільки оглушливий гуркіт, що ми дружно зіскочили з дивана. Це настільки навдивовижу вибухнула пляшка із залишками шампанського вина. Розгардіяш стався чималий.

      Ну гаразд, нехай ці тендітні келихи з кришталю розлетілися на порох... Тут, зрозуміло, все гранично ясно. Щоправда, ну дуже шкода їх - адже це були ті самі, ексклюзивні, красиві старовинні келихи бабусі Варіки, які стали для нас знаковими!.. Але яким таким неймовірним дивом, якими неземними силами настільки міцна пляшка примудрилася розбитися вщент, падаючи далеко не з висоти пташиного польоту?! Ну скільки, реально, тієї висоти там, прости Господи?!... До того ж і впала не на дуже тверде покриття, а, пардон, на звичайнісіньку паркетну підлогу, тим паче напівпорожня пляшка?!.... Ось де справжня вселенська загадка!

       Звичайно ж, довелося терміново зайнятися прибиранням осколків скла, що розлетілися всюди. Не знаю, про що, у зв'язку з цим неприємним прецедентом, розмірковувала собі Варіка, замітаючи віником сліди мого «злочину» і слідом замиваючи на підлозі ганчіркою солодкі бризки шампанського, але поки одночасно з нею я добирав звідусіль великі фрагменти скла, мені в голову спалахнули зовсім невеселі, порочні думки.

       «Але ж зовсім неспроста і явно недоречно рознесло цю горезвісну пляшку! Щось демонічне проглядається в цій дивній події. Схоже, якщо і не на якесь зловісне, то вже точно на небажану і несподівану ознаку. Та за всіма канонами погана прикмета! То-то Варіка вмить обличчям похмурнішала. Як би не вилізла ненароком якась несподівана прикрість незабаром. От би ще знати, з якого боку очікувати цей самий підступ, якби він раптом трапився...».

     Але вголос ми не стали обговорювати те, що трапилося, вирішивши не надавати йому значення. Ну, сталося, і сталося - чого тільки не трапляється на світі та з ким не буває... Варіка, намагаючись відновити колишню ідилію, по гарячих слідах лише скромно прокоментувала подію: «Що ж, посуд, Славушик, б'ється на щастя». Але яке тут щастя і кому воно світить, незрозуміло... І, одначе, нам одразу й одночасно довелося забути про неприємний інцидент - для Варіки настав час відкрити мені свою останню «таємну карту», пролити світло на останню «білу пляму» в підмосковній біографії - її зради мені. Безумовно, ми не могли не торкнутися цього питання. І я не став чекати, поки вона сама почне говорити на цю тему. Мабуть, не знала, з чого їй почати. Тим паче я зрозумів, що вона не те що хвилюється, а їй не зовсім приємна сама розмова про все це, так би мовити, за слідами не настільки вже й давніх спогадів. Їй і без того було давно нудно уживатися зі своїм пріснопам'ятним феноменом. І я цілком розумів її внутрішнє занепокоєння та хвилювання, з ним пов'язане. Варіці, з її достеменно відомою мені педантичністю в таких фундаментальних справах, як зрада, просто було по-людськи соромно, незручно викладати переді мною, своєю коханою людиною, неприємні мені факти. Хоча знала наперед, що я прекрасно розумію її специфічне становище, в якому вона перебуває превентивно, не з власної волі, і ніколи та нізащо не дозволю собі ні засудити, ні дорікнути їй.

      - Сонце моє, наскільки я зрозумів, до остаточного приїзду до Москви, до середини серпня, твій «феномен» тебе не чіпляв, принаймні не докучав тобі, вірно? Було терпимо, так?

       - Так, Славушику, ти правильно висловився, було ще цілком терпимо. І аж майже до самого приїзду в розвідшколу. Але, мабуть, на моєму організмі позначалося щоденне хвилювання, а нервове напруження - вважай, додаткова доза адреналіну. В моєму хворобливому становищі це, звісно, міна сповільненої дії. Однак загалом, до приїзду до Школи я ще так-сяк якось трималася.

      А ось найбільша «спека» почалася вже через тиждень життя в таборі. Настала пора моїх давно знайомих хворобливих приступів. І почуватися я почала, що далі, то дедалі паршивіше. Щодня спостерігала, як мій організм поступово входить у дисонанс. Напади постійно наростали. Я катастрофічно втрачала енергію і сили. І якось пізно ввечері мене прикрутило настільки конкретно, що я відкинула якомога далі свій сором і нахабно приперлася до нашого командира, в його кімнату. На щастя, він проживав із нами в одному корпусі, зовсім поруч із моїми пенатами. Дуже він напружився, здивувавшись, коли я замкнула дверний замок. Тут я його в буквальному сенсі слова зґвалтувала - підійшла, без церемоній зірвала з нього штани, дорвавшись до його дітородного органу. Звісно, він і не подумав чинити опір, просто сталося все занадто несподівано для нього - він сторопів, але в «кінцевому підсумку» навіть зрадів. Ще б пак, неждано-негадано пощастило кайф зловити!.. Поглинувши його дозу «білка» і поступово оговтуючись, я докладно змалювала йому своє непривабливе становище і попросила не оприлюднювати перед начальством мою медичну проблематику, адже інакше мене однозначно випхали б зі Школи. Запевнила його, що явище це в мене тимчасове, і у звичайному житті ні на що не впливає. Загалом, усе про себе виклала йому. І що мені потрібен лише прийняття дози його інтимного продукту пару раз на тиждень. Ще попросила, щоб не відмовляв мені в такій малості надалі. Так ми з ним негласно домовилися. Щоправда, незабаром він попитав щастя отримати від мене щось більше. Але з ним у плані інтиму я була непохитна. Тільки мінет і баста! І тільки тоді, коли мені це потрібно! Він не став наполягати. І такий оборот справ мене цілком влаштовував.

      Однак десь через місяць нашого командира несподівано перевели на інший об'єкт. Щоправда, я про це не шкодувала, бо його «ліки» були огидно гіркі! Це не те, що твої - дивовижного смаку! А тут я ледве стримувалася, щоб не вирвати, заковтуючи їх.

      Зрозуміло, нам прикріпили нового начальника – кремезного й такого страшного на вигляд звірюгу, буквально вепра дикого, ще й у моторошних шрамах на обличчі, що й підійти до нього було боязно! Ну, і віку був уже досить пристойного - під 50. Хоча як командир і людина він виявився цілком нормальний і навіть, на диво, ввічливий та культурний - зовнішність не завжди збігається з нутром людини. Хоча він і не дуже-то з нами розсюсюкував. І правильно робив. З таким слизьким контингентом, як жінки, тим паче не прості, а досить вередливі, до того ж молоді й гарячі, й усі – красуні, як на підбір, розслаблятися вкрай небезпечно. З нашими дівчатами не побалуєш... Панночки кусючі! З ними якраз треба б суворіше. Бо, на вигляд шляхетні й невинні, наші дівчата виявилися не промах! За такого милостивого, кількісно повального достатку молодої чоловічої статі вони спритно й досконало зорієнтувалися на місцевості й дуже скоро похватали собі коханців із курсантського середовища, а дехто почав змінювати їх, як рукавички. Словом, не життя пішло, а суцільна малина! Наше начальство, природно, було в курсі ситуації, і не сказати, що заохочувало порочні зв'язки, але й заважати міжстатевим контактам усередині курсантського середовища не наважувалися. Розуміло, що заборони не стануть перешкодою для одвічної природної тяги обох статей. Інакше запросто здуріти можуть. До того ж для здоров’я корисно. А якщо ще й переслідувати за любов, то в таборі може початися справжній бедлам.

     Хай там як, але все одно я просто жахливо пересилювала себе, якщо в процесі від імені колективу виникала потреба однією звертатися до нового командира з якихось питань нашої життєдіяльності. У мені миттєво спрацьовував цей чортів кримський синдром - душа у п’ятки ховалася…. Адже ти в курсі, з тієї моєї страшної пори я вкрай боязко контактую з великими чоловіками, а тим паче відворотної зовнішності. Вони одразу ж асоціативно нагадують мені мого ялтинського ґвалтівника. І досі нічого не можу із собою вдіяти, часом впадаю в ступор.

       Коротше, залишилася я без «донора». А тут якраз із кінця вересня в мене за планом почалися заняття з айкідо. Їх проводив зі мною майстер - по суті, зовсім молодий хлопець. До речі, звуть його Владислав. Трохи старший за нас із тобою, але вже серйозно просунувся у своєму ранзі бійця - з чорним поясом і третім даном. А це дуже високий ранг. Ось на нього зрештою я й поклала око. Бо той був завжди десь поруч. Близько зійтися з ним, труднощів для мене не склало. Забігаючи наперед, скажу - я й досі з ним. Уявляєш, за комплекцією він - ну викапаний ти - такий же стрункий, гнучкий. Навіть зовнішністю ви чимось перегукуєтеся. Єдина різниця між вами - він, ну, як би це висловитися, надмірно тренований, ось! Правда, й у плані характерів ви абсолютно різні. Фанатик він конкретний, звихнутий на своїй хвилі... У вічному польоті думки - постійно десь там, за хмарами! І це мене цілком влаштовує. Він мене не напружує, задовольняється тим, що Я йому пропоную коли-не-коли. У нього купа своїх побіжних тарганів у голові, всяких різних заморочок східних. Але мені-то до них яке діло? Дітей із ним не хрестити. Від нього потрібне лише те, чого не вистачає мені, а в іншому, як то кажуть - не герой він мого роману. Хвала Господу, хоч сперма у нього терпима по смаку, не така противна! Однак, мушу зізнатися тобі чесно, цього «кадра» я іноді підпускаю до тіла. Це в разі, коли мені вже зовсім не терпиться і мій організм бунтує надмірно, коли буквально канючить дати йому «природну» стимуляцію. Таке, на жаль, зі мною часом трапляється... Але... нічого не вдієш, це поки що мій хрест, і на моєму горизонті найближчим часом навряд чи позначаться якісні зміни на краще. Залишається одне - лише покірно чекати позитивних змін у моєму організмі. А це – на жаль, роки…

       Ну, якось так, Славушику, у такому ось розрізі протікає моє теперішнє грішне життя. Атмосфера в таборі особлива, обмежена його периметром. Живемо за вкрай щільним графіком. Складно психологічно, морально. Принаймні, так було в перший час, утім, і в теперішній період усе ще нелегко. З багатьма речами доводиться миритися, на дещо, поза волею, заплющувати очі, а то й геть затискати свої хотілки та інстинкти, і тупо виконувати день у день насичений до межі розпорядок дня. Хоча під час навчання бувають і захопливі моменти. Але загалом вчитися мені цікаво. А я, ти знаєш, будь-яке навчання завжди вітала... Поки що нас накачують здебільшого теорією, але з літа почнуть вивозити на польову практику з різних спецкурсів.

      ... На дворі хоч і не почало світати, адже зимові ночі довгі, але час наблизився до раннього ранку. Це ми, почитай, усю ніч просиділи за нашими відвертими розмовами. Після прояснення життєвих перипетій Варіки, сприйняття яких далося мені, напрочуд, відносно легко, настала і моя черга повністю «розкритися» перед нею. Майже в деталях я ознайомив її з плином і особливостями мого курсантського життя. Зрозуміло, повідав про свої любовні колотнечі за минулі пів року нашої розлуки. Не приховав від неї жодного факту своїх інтимних зв'язків. Навпрямки - значить, навпрямки! Це було чесно. Я спостерігав за її реакціями, було цікаво, як вона відреагує на мої інтимні пригоди. Варіка, як і завжди, слухала мене гранично уважно і з властивим їй статечним спокоєм і витримкою сприйняла мої одкровення. Принаймні, так мені читалося на вигляд. Але мене не проведеш, я таки вловив деякі нотки її внутрішнього хвилювання - душу її все ж дещо подряпали мої зізнання, проте запитань від неї, на мій подив, не прозвучало. Вона промовчала. Зате тепер у наших життях не стало більше непізнаних, «білих плям», а між нами не лишилося місця недомовленості й таємницям... Утім, якщо зазирнути в саму суть наших непростих стосунків, то вкрай складно назвати зрадами ці інтимні фривольності з обох боків. Однозначно, вони виправдовувалися взаємною логікою й особливостями течій наших життів, що неординарно склалися. І, як то кажуть, слава Богу!

       У сон ми занурилися аж під самий світанок… 

      І саме в ці хвилини наші з Варікою поїзди, що мчали на зустрічних курсах, якраз дійшли до точки зустрічі. Поки що вони трохи постоять поруч, однак дуже скоро повільно, але неухильно почнуть свій завершальний розбіг у протилежні боки, щоб віднести наші бунтівні душі все далі й далі одна від одної…