Мореас Фрост

                                Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                        Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                          «Горе переможеним»

                (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

              Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Кудись знову запропастилася подружка Ніка.

Після даремних та безплідних «реверансів» на

її бік Головному Герою не залишилося більше

нічого, як у темпі зібратися і поїхати додому, в

Генічеськ. Але нудна провінційна атмосфера й

переживання про Ніку змусили Героя скоріше

виїхати в Херсон. Ця незапланована поїздка не

виявилася для нього зайвою - в розташування

училища він повернувся з іншим настроєм - з

революційними зрушеннями у мізках - новим

розумінням свого місця в новому житті

                                    Глава 5.4. СВЯТО 7 ЛИСТОПАДА

        Частина 3. Позапланова Поїздка Додому. Розстановка Істин

       Не можу сказати, язик не повертається, що я шалено скучив за батьками і просто-таки спав і бачив себе на побувці вдома. Ось чесно, не встиг ще до цього часу занудьгувати. Та й заздалегідь не розраховував на поїздку в Генічеськ. У ці святкові дні я беззастережно пов'язував своє перебування поруч із Нікою, яка всерйоз турбувала мене своєю нестандартною поведінкою. До того ж вона явно не поспішала йти на побачення до лікарів. І не завадило б її конкретно поворушити в цьому напрямку. Так, дійсно, ситуація зобов'язувала мене залишатися в Херсоні. Я дуже хвилювався за неї, за її стан. Але, зіткнувшись із безвідрадним фактом її чергового загадкового зникнення з мого поля зору після ще одного безрезультатного дзвінка їй, у мене просто не залишилося іншої альтернативи, як зі «спокійною» душею вирушати в поїздку в рідні пенати.

       «Ось де її, засранку, носить?!... Хто мені може це розтлумачити?!... Не в мами ж її питати?!... Я б, звісно, що робити, запитав би і в неї... Але, мабуть, нікого в них немає вдома зараз, раз додзвонитися не виходить. Може, на свята терміново поїхали дружно кудись?.. Але якби це було так, тоді б Ніка неодмінно мене заздалегідь попередила. Чи від'їзд трапився настільки терміновим, що не було часу підійти до мене? Можливо, й так...» - заспокоюючи себе, я спробував логічно поміркувати.

       Ну, справді, що три доби робити в Екіпажі? Звісно, пригод на своє одне місце завжди можна знайти... За бажання... Та й довго шукати не довелося б. Запасні варіанти давно, як то кажуть, у повітрі провисали. Довго і даремно напружуватися б не довелося. Взяти хоча б ту саму Ліку, приміром... Відверто кажучи, зачекалася моєї обіцяної уваги. Цілком вдячне з усіх кутів зору проведення часу. Або, припустімо, ненароком зайнятися благородною справою підгортання її преміленької підопічної учениці Маргарити... Дуже навіть гідний і спокусливий екземплярик. Можна сказати, відверто ласий. Якими зацікавленими очима вона тоді в кав'ярні мене гіпнотизувала, волохатими віями плескаючи! Прямо мало не з'їла ними!...

       Але ні, для подібних справ на ту й іншу в мене наразі ні настрою, ні внутрішніх, ментальних сил не вистачало. Насамперед би треба із заблукалою Нікою розібратися до кінця. Зовсім не давала мені душевного спокою ця безвідповідальна профурсетка. З одного боку, ясно розуміючи, що в неї «елементарні» медичні проблеми, і від цього просто так не втекти. І мені було по-людськи шкода дівчину, яка страждає. З іншого боку, зрісся я з нею якось, щось чуттєве до неї в мене всередині давно вже засіло (і від цього не відмахнутися так просто!), але от поки що не могло закріпитися в мені ґрунтовно. Одним словом, дичайша неустойка, а не становище.

       Щоправда, нічого путнього і захопливого від поїздки додому я теж не плекав. Що на мене могло чекати там? Хіба що неважко передбачувана бурхливо захоплена зустріч із моєю дещо поріділою рядами шкільною «командою» з легко прогнозованими, до поросячого вереску, алкогольними виливами... Чим же ще можна займатися в такій глушині, як Генічеськ?.. Тим більше в таку невдячну пору року?.. Хоча... десь дуже глибоко зиждилася й намагалася матеріалізуватися в мені обережна нікчемна думка: а раптом і Варіка замислить вшанувати своїм візитом рідні місця?!... Ось чого я, реально, бажав усіма фібрами своєї душі і пригрівав дуже мізерну, ілюзорну, але надію. Ось, скоріше, заради чого я остаточно дозрів для свого вояжу додому. Хоча досі жодної, навіть незначної інформації від неї до мене поки що не доходило. То, може, вдома хтось щось про неї чув? Я був би радий хоч якимось нехай навіть найнікчемнішим навколоплітковим чуткам про її долю.

       ... Цього ж дня надвечір я прибув до рідного міста. Хоча заздалегідь взятого квитка на автобус у мене не було. І місць вільних теж не виявилося. Мене, безквиткового, пожалів і прихопив водій, я розрахувався з ним на місці. Але так і довелося всі чотири години простояти на ногах. Це був автобус-експрес, і всі їхали до кінця, до Генічеська.

       Не сходячи з автобуса в центрі, звідки до своїх мені було рукою махнути - кілька хвилин ходу, я навмисно проїхав далі, до самої автостанції. Зовсім поруч із нею, і теж за дві хвилини пішки, знаходився будинок Варіки. Вирішив пройти повз її вікна. На моє розчарування, навіть натяків на обжите житло я, на жаль, не помітив.

      «Що ж, се ля ві, шановний! Що і потрібно було довести» - засмучено підсумував я і не в найкращих почуттях поплив на зустріч із домашніми.

      Мене зовсім не очікували побачити. Це було для батьків сюрпризом. Сестра Наталя прибула зі свого музучилища ще вчора, але вдома її не виявилося. Уже десь зі шкільними подругами «запала». Звісно, батьки були раді моєму приїзду. Відразу ж було накрито рясний стіл.

       Щодо сестри, то, чесно кажучи, ми і в школі, ще в Генічеську, і паралельно навчаючись у Херсоні, завжди були відверто чужими людьми, і, зрозуміло, потім, далі по життю, так і не зблизилися. Не знаю, чому так вийшло. Наші інтереси ніколи не перетиналися, кожен жив своїм закритим одне від одного життям, абсолютно не переймаючись повною відсутністю в ньому, здавалося б, рідної за кров'ю людини. Хоча вже менш ніж за рік, коли після демобілізації батька наша сім'я, переїхавши з Генічеська, вже проживала в Херсоні. Подумати тільки, за три роки (вона закінчила своє навчання раніше за мене й поїхала за направленням працювати в музичну школу в райцентр Чаплинка Херсонської області), перебуваючи фактично поруч, під одним дахом, ми так жодного разу з нею не перетиналися, не кажучи вже про вузьку компанію десь на нейтральній території! І навіть символічно не виявляли інтересу до справ одне одного. Ну, може, за винятком рідкісних сімейних свят, коли за можливості зустрічалися за накритим столом... Хоча я ніколи не був відщепенцем у родині. Скоріше, це вона ніколи не потребувала моєї близької присутності у своєму житті. Наталя постійно була «собі на умі», з легкістю безтурботного метелика пурхала по життю то там, то тут, довго ніде не затримуючись, не особливо обтяжуючи себе довготривалими зв'язками з чоловічою статтю, не кажучи вже про сімейні. Ось уже хто був запеклим авантюристом! На відміну від мене, вона так і пропурхала всю свою юність і молодість як безвідповідальна зозуля. Але поміж своїх далеких за географією багаторічних відлучок примудрилася обзавестися позашлюбною дитиною від такого ж, як і вона, завзятого авантюриста. І, тим не менш, все ж встигла вскочити на підніжку поїзда життя, що йшов. Зрештою, будучи в солідному віці, виїхавши за кордон і помикавшись на чужині, відхопила «джек-пот» - вдало вийшла заміж, спокусивши самотнього і далеко не молодого італійця. Причому, дуже навіть не бідного, можна сміливо констатувати, багатія з солідним бізнесом і становищем у своєму осередку. Загалом, їй, на подив, дуже пощастило «під завісу» життя.

    Вранці, нашвидкуруч поснідавши, зателефонував своїм друзям. Домовилися зустрітися у Сокола вдома. Це було для всіх зручно. Він якраз проживав удвох із матір'ю (батька не так давно поховали) у самому центрі міста, у будинку зі спільним двором із міською пожежною частиною, і якраз посередині між мною і Жолудем. Я не став одягати форму, одягнувшись по-цивільному. З’явився не з порожніми руками, звісно. Із собою з неміряних засіків батька «відсмоктав» через трубочку кілька пляшок кріпленого вина. Вітьок до мого підходу до Сокола встиг випередити мене.

        - Здорово, чуваки! - я пляшками в руках потряс повітря. - Мечіть закусь!

       - Скільки літ, скільки зим!.. - з порога, вдячно приймаючи мою передачу, мене ледь не придушили в обіймах, особливо ведмедяра Сокіл, силушка його завжди переливалася через край.

       - А де ж твоя візитна картка - моряцька форма? - розчаровано поцікавився Жолудь.

    - Ще натаскаюсь, які мої роки?! - відреагував я. - Ось сьогодні на «танцюльках» і напну. Будемо перевіряти місцеві жіночі рефлекси, реакцію на екзотичний подразник. Ну, а зараз гуляємо, братва! Та ви не мовчите, розповідайте, що нового у вас тут? Стільки води вже витекло... Що від Синього чути? Я припускаю, у нього зараз у розпалі найспекотніший час. Його там, напевно, уже і в хвіст, і в гриву!.. Ну, давайте, по-порядку і по черзі...

       - Та особливо-то й нема про що говорити, скільки того часу минуло... - обізвався Колян. - Жолудь он, як і обіцяв, у баті на заводі цеглу «тягає», а я тільки вчора із Сімферополя примчав... Я ж там вступив до інженерно-педагогічного, на історичний факультет. Ну, а з наших хлопців - там же, у Сімферополі, Саньок Дятел - у медичному інституті. Хоч і вчимося в одному місті, але поки не бачилися з ним. Не знаю, чи під'їхав він зараз... Де інші чуваки - складно сказати, нікого не бачили. А з дівчат: Бенько Тетяна та обидві Людки - Путиленко і Ларіна - вступили в інститути різні, по-роз'їхалися, хто куди. Половина пацанів наших уже чоботи топчуть. Ті, що залишилися, і Вітьок ось, - він по-ведмежому струснув того лапою по плечу, - «загримлять» навесні. Так, Синиці зараз не солодко. Йому ще три місяці «тягнути» курс молодого бійця. Надіслав листа нещодавно. «Паше», бідолаха, як галерник, задовбали його вже там, на цих сраних сопках Манчжурії. Це ж треба, до біса на кулічки загнати південного пацана, далеко за Байкал...

       - Так, Синьому, звісно, «пощастило», так «пощастило»! Проте, як нудотно вдома було!.. Купався тут у любові й ласці! - вставив Жолудь, але зовсім беззлобно.

       - Це вже точно, далеченько, однак, засунули його. Це тобі не наші південні краї. До речі, треба буде за нього склянку підняти, - завершив я непопулярну тему.

     І пішов «розлив» хмільного напою, додаючи нашому невигадливому спілкуванню легкості, із заїданням нарізаними соковитими яблучками і грушами. Тут, під вікном у Сокола в палісаднику вони й росли: велетенська, вища за дах будинку, стара груша і така ж за віком пізня яблуня.

      - Ну, а ти-то як, Морік, не шкодуєш, що в моряки подався? Як там тобі вчиться-мучиться? - співчутливо поцікавився Сокіл.

       - Якщо без брехні, то спочатку мало не охренів від армійських порядків. Вольниці ніякої. Старшини лютують - «ганяють», напевно, не гірше, ніж в армії. До того ж свинство таке паскудне, командують нами колишні «дембеля». Стройовими заняттями задовбали. За пару місяців уже так вимуштрували!.. Але ходити серйозним строєм навчили. Он, я прямо «з корабля - на бал». Учора наш парад у Херсоні, як ми проходили перед трибунами, республіканське телебачення приїжджало знімати. Може, і покажуть не сьогодні так завтра, стежте за новинами. Сюжет обіцяли за київською програмою. Перші півтора місяця просиділи на казарменому положенні, навіть, бачите, до волосся добралися - поголили, гади! - я прогулявся п'ятірнею взад-вперед по своєму ще не зовсім відрослому, куцому «йоржу» на голові. - Але останнього часу начебто психологічно полегшало. Почалися звільнення в місто. І зітхнулося якось глибше. А то спочатку така туга зелена була... думав втечу до чортової матері, не витримаю. До речі, були в роті такі, навіть місяця не протримавшись, самі йшли. Але як подумував, а що я тут, удома, забув, що робити буду в цій занюханій безпросвітній дірі генічеській, чим займатися?.. Хрінью всякою?.. У лайно по самі помідори зануритися?.. О, ні-і, такого для себе не хочу! І це, знаєте, якось одразу лікує, дурні думки залишають. Тим паче що все одно армія «світить» так чи інакше. Однак потім потихеньку по-обвикся і поступово втягнувся. Одне заспокоює, надію вселяє, що колись усі непотрібні муки закінчаться і нове життя почнеться. Кажуть, рік протриматися потрібно. Звичайно, зовсім уже чарівно не буде, як на громадянці, адже заклад напіввійськовий. Але з розмов зі старшокурсниками, стало зрозуміло, що цей омріяний «нормальок» точно прийде до нас. Та й закордон неабияк вабить. Пацани-старшокурсники, прийшовши зі своїх плавпрактик, розповідали, мол, класно там, за бугром, і багато чого цікавого. Ось, як доживу, буду розширювати свої пізнання в географії на натурі.

       - Ну, а сама спеціальність радистська як, до душі? - зацікавлено запитав Вітьок.

      - Ви знаєте, ніколи не думав, що в моєму житті настануть часи, коли впритул доведеться мати справу з такою екзотикою, як «ті-ті» і «таа-таа» - «морзянка» називається, і з усім таким, з нею пов'язаним. Прикольно це, виявляється. Мені поки що подобається. Уже дечого навчився, у плані роботи кодом Морзе на телеграфному ключі, і «приймати» вмію на слух і з записом, і букви, і цифри. Уже повністю вивчили всю абетку російську, ось скоро почнемо вивчати англійську. Щоправда, попереду - тьма-тьмуща всяких різних заморочок і складних предметів. Загалом, як і в будь-якій справі, є свої нюанси. Але все ж найважливіше, чуваки - в армію не загребуть після навчання. Офіцерами запасу випустимося. «Літьохами» молодшими. Скоро честь свою будете мені віддавати як годиться, - жартівливо закінчив я і підняв склянку. - Давайте, хлопці, за честь нашу дружню і вип'ємо! А заодно й за Синицю, який так далеко «залетів» від нас.

        І ми «гримнули» повними склянками.

       - Хлопці, у мене запитання до вас, сердечного плану. У вас же тут, як у селі, всі і все на виду. Ви мою Варвару, бува, не засікали, десь, колись?.. Або, може, від когось, між іншим, щось про неї чули?.. Зізнаюся, дивним чином якось загубилися наші дороги відтоді, як ми роз'їхалися по своїх навчаннях. Ні слуху від неї, ні духу... Найімовірніше, банально кинула мене подруга, знайшовши в Москві когось соліднішого...

       - Ось ти дивний, Морік! Який ти довірливий! Як перший раз заміжній! - Жолудь співчутливо поплескав мене по плечу рукою. - Ти що баб зовсім не знаєш? Усі вони однакові. Тільки й знають, що використовувати нас у своїх інтересах... Кожна, звісно, по-своєму, свої цілі переслідує. Але сутність у них одна й та сама. Твоя Варвара, звісно, завидна подружка була, безперечно. З такою вже точно шкода розлучатися з доброї волі. Але ти б сам поміркував, от нА хрін ти їй зараз потрібен такий оборвиш, та хоч і мореман майбутній? Вона там, у Москві своїй, мабуть, у такі захмарні сфери забралася!.. У неї в столиці, ти що думаєш, вибору зовсім немає? Вже там, не сумнівайся, знайдеться, і з лишком, до чиєїсь міцної в усіх відношеннях шиї пригорнутися! Тож звикай, друже, до наших простих, земних життєвих реалій. Та й викинь ти з голови всю цю вселенську хрінь із неземною любов'ю до гробової дошки. На наш славний вік дівок, слава Богу, поза очі вистачить. Але якщо чесно, я твою Варварку поки в місті не спостерігав і, на жаль, нічого про неї не чув. Може, ти, Колян, що знаєш?

       - Ні, Морік, я теж нічим не можу тебе втішити. Тож, правильно сказав Вітьок, звикай до досужої думки, що, мабуть, не судилося вам... А що, в Херсоні в тебе з жіночим питанням зовсім хріново?

        - Та ні, не можу скаржитися. Цього «добра» в Херсоні якраз - хоч греблю гати, спраглих ласки. Справа не в тому. Почуття в мене, пацани, до Варіки. Часом так гризуть, спокою мені не дають. Адже ми як розлучилися з нею чотири місяці тому, так відтоді ні відповіді, ні привіту. Конкретно прикро. Просто неймовірний обрив безсловесний трапився... Так не буває. Я навіть до тями взяти цю нашу ситуацію не можу. Тому й «муляє» мене конкретно.

       - А ти й не бери. І не бзди. Якось воно само собою все «розкермується», з часом схаменеться. А сьогодні якраз на «танцюльках» розслабишся, а може, з ким-небудь і «закадриш» на нічку, смачно зачепившись. Треба жити зараз, сьогоднішнім днем, а не в хмарах витати. А що буде завтра - то вже буде завтра. Не сси, як-небудь прорвемося! Можливо, навіть і до зірок. І не обов'язково через ці самі... як їх там… «терни», - невибагливий Сокіл намагався незграбно розвіяти мою стурбованість.

       «Заспокоїли, соратнички, блін... Як їм чудово живеться... сьогоднішнім днем! От же примітивізм який безнадійний. Собі, чи що, так?..» - зовсім нерадісно міркувалося мені, коли вже під солідним хмільком покинувши свою невигадливу компанію, прямував до свого дому.

       Ми домовилися зустрітися ввечері на підході до «Будинку піонерів», де в зимовий період облаштовувалися міські танці.

       ... - Ну, красунчик, блін!.. Приємно глянути!.. Герой дня буквально, сто відсотків! Та що вже там, бери вище, Герой сезону! - гучно вигукнув Сокіл, побачивши мене, вбраного у форму і бушлат із «міцей» на голові. - А клеша-а-а!.. Триндець повний!.. Ну все, хана, всі красуні сьогодні твої!..

       Жолудь, так той узагалі, коли ми вже заходили, стягнув із мене кашкет і напнув собі на голову. Так ми натовпом і ввалилися у фойє «танц-холу», де спочатку мала відбутися процедура викриття вбрання: я - на ходу знімаючи бушлат, а Вітьок - з моїм кашкетом на голові, зрештою, підставивши її в роздягальні гардеробниці. Та по-доброму лагідно блиснула на мене своїми окулярами, одночасно приймаючи і мій бушлат.

      Я, звісно, припускав, що морська форма має певний притягальний, сакральний ареол, але, що вона може настільки сильно зачаровувати й розслаблювати «слабку» половину людства, чесно кажучи, не передбачав. Очі практично всіх вільних дівчат у залі були прикуті до мене, коли я, виблискуючи наточеною бляхою на ремені та золотом нашивок із якорем на рукаві, у своїх нових дивовижних розкльошених штанах і гюйсом на шії, що милував погляд, влився слідом за своїми сподвижниками на арену танцювального залу. Так уже збіглося, що в цей момент і музика заграла. Ансамбль приступив до своєї роботи. Ніби тільки на мене й чекали, щоб почати цей вечір. А зал був, як зазвичай, забитий під зав'язку.

       Мені, розуміється, було дещо не по собі від такого пильного інтересу до моєї персони. Хоча за час мого перебування в Херсоні я без слідів втратив зовсім нещодавно притаманну мені патологічну сором'язливість у поводженні з жіночою статтю. Цим перетворенням у моєму світогляді серйозно посприяло і ґрунтовно розкріпачило спілкування з Нікою, а ще додало сміливості і знайомство з дорослою Анжелою. Невеликий комплекс спочатку спричиняла, як мені здавалося, ще як слід не оформлена за два з невеликим місяці зачіска, яка за моїми побоюваннями була вже дуже слабкою ланкою в іміджі. Але на ділі вийшло, що це виявилося не найважливішим фактором для «слабкої» статі. Дівчата, атакуючи з усіх боків, особливо в «дамський» танець, буквально роздирали мене на частини. Такого «гучного» успіху на подібних заходах, та й узагалі повсюдно, у моєму скромному житті досі не бувало.

     Не сміючи нікому відмовити, я танцював з усіма підряд. Звісно, здебільшого це були юні дівчата, можливо, десятикласниці. Особисто мені від них нічого не потрібно було. Але вони, стрибаючи в очі під час танцю, закидали мене купою різних запитань, буквально зі шкіри вилазили, намагаючись заманити собою, намагаючись сподобатися. Танцюючи, односкладово й автоматично відповідаючи на їхні дурні, недалекі, часом смішні для мене запитання, я мимоволі відзначав, наскільки ж примітивно й однобоко влаштована їхня довірлива юна психологія, їхні незрілі дівочі мізки. Зовсім не переймаючись думками про внутрішній зміст об'єкта жадання у своїх безоглядних і нестримних поривах і «сліпих» бажаннях, вони залюбки кидаються на гарну упаковку... Саме так, потрапляючи у велике місто і піддаючись його спокусам, дуже скоро набивають собі численні порядні «шишки». І добре, якщо тільки окремі «шишки»! Принаймні у мене цього вечора склалося враження, що, запропонуй я добрій половині дівчат, які танцювали зі мною, віддатися мені, вони, не замислюючись, погодилися б. Так, воістину напрочуд дивовижно дивні й примітивні звичаї культивуються в нерозпещеній культурними подіями невибагливій провінції!..

        На розчарування місцевих красунь різних мастей, не чекаючи закінчення заходу, без жалю й особливого душевного трепету ми, а більшою мірою я, залишили осередок молодіжного культурного дозвілля. Відверто кажучи, по вуха був ситий усіма проявами нехитрої екзотики в рідному місті, яка не так давно цілком нормально мною сприймалася. Зараз же мені від усього, що мене оточувало, внутрішньо було не зовсім затишно, до того ж і нуднувато, я б сказав, не цікаво, безбарвно, якось тужливо, нудно. Взагалі, все для мене стало тут зовсім не таким, яким бувало тут колись...

       Ні зустріч із батьками, ні спілкування зі шкільними друзями, загалом побачення з покинутим, здавалося б, вічно рідним містом, не принесло мені, як я спочатку вважав, позитивних емоцій. Я з подивом виявив, що по-серйозному занудьгував за своїм новим світом, за моїми нинішніми товаришами-однодумцями. Стало невідворотно зрозуміло, що мене, виявляється, абсолютно ніщо за великим рахунком не пов'язує з минулим життям, а моє майбутнє цілком перемістилося в іншу площину, в інше місце, в інше місто, в нову систему координат.

       Так, у цьому плані нинішня мимовільна поїздка на батьківщину вийшла дуже корисною, навіть показовою. Вона, подібно до індикатора, позначила в моєму житті незрівнянно більш виграшні орієнтири. Відтепер мій світ вписався і почав концентруватися в якісно нову модель свого існування, досконалішу, прогресивнішу, з помітними, серйозними життєвими доробками і перспективами. І цей світ, моє оновлене середовище проживання - місто Херсон, яке прийшло до вподоби, полюбилося, і з кожним прожитим днем стає дедалі ближчим і бажанішим, моє рідне морехідне місто Херсон, моя рідна мореходка, хоч і важке, і поки що загадкове, але цікаве навчання в ній; це своєрідне, тісне, сповнене неординарних випробувань і несподіваних гострих відчуттів, але веселе і життєрадісне курсантське буття в Екіпажі; абсолютно різні за характером і хоч поки що не встигли стати справжніми друзями, але такі самі, схожі на мене однодумці-одногрупники. Усе це вже встигло вбратися в мене, у мою шкіру, у мої нутрощі, стало невіддільною частиною мене. І інше життя тепер було не потрібне. Іншого життя мені не хотілося.

       Хронічно перебуваючи у владі моменту невизначеності з моєю підопічною Нікою і всерйоз хвилюючись за її долю, я вже далеко до вечора наступного дня був у Херсоні. Але, виявилося, даремно я так поспішав. До телефону ніхто не підходив. І мене цей факт не просто дратував, а неабияк злив.

       «Чорт би її побрав! Ну де можна стільки днів «западати»?!... Ні слуху, ні духу! Ну, ось про що я зараз маю думати? Та провалися воно все до біса собачого! Навіщо воно мені все це потрібно?! Якщо їй самій - «по барабану», то я-то чому так виходжу на какашки? До чого мені весь цей нікчемний «геморой» із нею?! Відрубати одним рухом - і всього діла-то!.. Ну що я все «граю і граю» з нею в благородну «матір Терезу»?! Уже й сам увесь знервувався... А з неї - як з гуся вода... Коли-небудь її викрутасам кінець настане? Коли-небудь настане такий праведний день, коли в наші стосунки, нарешті, оселяться такі бажані спокій і гармонія?..» - мучили мене гнівні думки з приводу...

       До ранку, до початку занять, майже всі «побувальники» по-з'їхалися, і в класі панувала збуджена метушня. Усі ділилися своїми враженнями про свої карколомні поїздки і недавні «пригоди» на батьківщині.

       Народ під'їжджав, треба сказати, не з порожніми руками, а буквально з чималими засіками товарів, переважно продуктової групи, що, зрозуміло, викликало неминучий інтерес у тієї його частини, хто через віддаленість їхнього будинку від Херсона, позбавлений був такого привілею (відвідати рідні місця). Деякі прибули, як і я, ще напередодні ввечері. І в роті повним ходом йшла обжираловка домашніми різносолами. Можна сміливо говорити, натуральне свято животів. Не скупився ніхто, я - в тому числі. У кого що було, щедро вивалювалося на загальний стіл у повному обсязі. Тим більше що на вечірній перевірці перед офіційним відбоєм, змій Панарін «радісно» повідомив, що все, що привезено з дому, повинно будь-яким чином або з'їстися, або знищитися, в сенсі викинуто із засіків кубриків, що, по суті, рівнозначно. Ще й пригрозив, що вранці в роті буде проведено «шпон» на предмет швидкопсувного провіанту, природно, з відповідними наслідками, що випливають для господарів оного. Звідси виходив і додатковий приплив щедрості у приїжджих «сумочників». Чудово спрацьовував уже ґрунтовно прищеплений усім рефлекс самозбереження.

       Тут наш Кирилаш несподівано «залетів» під гарячу руку, потрапивши в немилість нашого старшини. Він прибув ранковим поїздом, але не в розташування Екіпажу, а безпосередньо на початок занять, у навчальний корпус. Непомірно скучивши за смаженим домашнім соняшниковим насінням (страшенний його любитель), він і з собою з дому прихопив важкий мішечок цього ексклюзивного продукту. Їжа, звичайно, їжею... Але це ж насіння!.. А для хорошого «шматочка», як відомо, завжди знайдеться в роті «куточок». Хто ж відмовиться від настільки любовно і з душею приготованого делікатесу? І ось усі уроки поспіль у повному складі групи ми, уподібнюючись до загону гризунів, безсоромно і невпинно займалися знищенням чималих Льонькиних запасів, не особливо піклуючись про відповідну утилізацію відходів - лушпайок. На початку третьої пари, а це була англійська (нашої «класної» дами), коли та зазирнула до нас, вона жахнулася від побаченого. Всюди, куди не кинь погляд, в око впивалася присутність лушпиння. Уже не кажучи, що коїлося в самих нішах столів. Навіть на підступах до класу нахабно позначалася чорно-біла доріжка з лушпайок. Це ввело нашу Діну у відверто охоплений нервоз.

       - Старшино Діденко, як це розуміти накажете? Зараз же розберіться і вживіть заходів з покаранням винних! Ну адже свинюшник якийсь суцільний, а не клас!

       Звісно, Дід, який до того лише номінально виявляв невдоволення з тих самих причин, хоча й сам був не без гріха - які ми гриз продукт - змушений був, хоч і неохоче, але одразу ж відреагувати на очікування розгніваної «класної».

       - Курсанти Кирилаш і чергові Філімонов і Пономаренко! Встати!

     Зазначені фігури, «чуючи запах крові», понуро підвелися з насиджених місць.

       - Курсанту Кирилашу - як винуватцю причинного безладу, влаштованого в класі, а черговим Філімонову і Пономаренку - за недбале виконання обов'язків з підтримання чистоти в аудиторії, оголошую по одному службовому наряду позачергово!

       - Є, наряд позачергово, - тужливо відгукнулися постраждалі майже хором.

      Ось і ще однією звичкою обзавівся наш товариш Кирилаш. Він завжди сумлінно і відповідально, фактично скрупульозно, не в приклад іншим, геть унеможливлюючи можливі рецидиви і ризики, засвоював уроки, які йому підносило життя. До кінця навчання про його насіння ми забули. Та й сам він, перебуваючи в стінах училища, шарахався від них як чорт від ладану.

    Саме таким нехитрим чином у деяких хлопців вибивалися елементи колгоспності з їхніх розбещених організмів.

                        Кінець Глави 5.4.

                     Продовження в Главі 5.5………….