Мореас Фрост
Т Р И Л О Г И Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Горе переможеним»
(Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)
Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)
Неласкава осіння погода настійно змусила терміново
утеплюватися - училище офіційно перейшло на чергову
сезонну форму одягу номер «чотири» - нас нарядили в
шикарні бушлати. Дивно, але найближча зустріч Героя
зі своєю «опальною» дівчиною Нікою, що відбулася так
швидко, набула для них характер рідкісно захоплений,
феєричний, безкомпромісно і відверто налаштовуючи
обох на інтимний лад
Глава 5.2. НЕЗ’ЯСОВНА ЗАГАДКА ПРИРОДИ
Частина 1. Чудо-Зустріч Після Скандалу
По-справжньому холодна осінь вступила у свої остаточні права. Погода, підленько й безрадісно активізувавшись пронизливим вітром і вогкою вологістю, зовсім не по-доброму вражала. Особливо це відчувалося вранці. І нас, які вже почали неабияк підмерзати і похлюпувати носами, а дехто і часом боліти, одягли в осіннього плану утеплений одяг. Це сталося п'ятничним вечором, 27 жовтня.
Екіпірували нас у морські затишні, дуже зручні та шикарно утеплені куртки традиційно чорного кольору, звані бушлатами, зі щільного, але м'якого і приємного на дотик сукна, з байковою підкладкою і з прошитими спереду подвійним рядом зверху вниз великими позолоченими металевими ґудзиками з тисненими на них якорями. Нарешті, людьми себе відчули. Як обов'язковий статутний аксесуар до бушлата додавали спеціальний і такого самого чорного кольору і якості матеріалу комір-краватку, який щільно стояв на шиї, застібався ззаду на гачок. Він, одягаючись всередину під бушлат і надалі під шинель замість цивільного шарфа, надійно прикривав шию від вітру і холоду. Ми його називали «слинявчиком», бо саме на цей предмет дитячого побуту він за конструкцією і своїм зовнішнім виглядом скидався один в один. Ще нам видали по шматку білого батистового матеріалу, щоб підшивати зсередини ці самі «слинявчики» тонкою смугою в місці прилягання коміра до шиї. Причому доводилося ревно стежити за станом підшивальної смужки. Взагалі-то, ми не дуже святкували цей горезвісний краватковий атрибут, особливо, коли траплялися відлиги. Але поки що, на молодших курсах, ігнорувати цей елемент одягу було чревато наслідками за будь-якої погоди. Бушлат із форменим коміром у доповненні з чорними суконними штанами і напівчеревиками від форми номер «три» офіційно позиціонувалися як форма одягу номер «чотири».
Але на молодших курсах (перший та другий) у повсякденному варіанті суконні штани не носилися, ну, крім, звісно, звільнювальних днів та виходів на розводи в службові наряди . І взимку, і влітку однаково ходили на заняття в одязі «хебе». Тому з настанням сильних холодів у тонких штанях ставало незатишно, навіть відверто холодно, і доводилося піддягати під низ спортивні штани.
Щодня проходячи строєм повз нашого красеня кіно-концертного залу «Ювілейний», йдучи на заняття, ну і, зрозуміло, назад, ще з середини жовтня на його афішному стенді з позначкою «Скоро», який дивиться на вулицю Перекопська, ми звернули увагу на рекламу, яка там з'явилася, двосерійного кінофільму «А зорі тут тихі». Мимоволі стикалися поглядом із вихопленою з сюжету панорамною картинкою, на якій на тлі гірського ландшафту красувалися зображення кількох дівчат у військовій формі з гвинтівками та колоритного зовні старшини з автоматом «ППШ» у руці. Це рекламувалася чергова широкоформатна стрічка про героїку минулої війни, що виходила на екрани країни. Прем'єра фільму, значилося на афіші, позиціонувалася на суботу, 27 жовтня, і приурочувалася спеціально до 55-ї річниці Жовтневої Революції.
Безсумнівно, кіно в житті радянських громадян посідало не останнє місце. А вже щось новеньке і нестандартне тим більше потрапляло в ранг неординарної події в суспільному житті наших не розпещених культурними заходами трудівників. Але нас, курсантів, навіть «найважливіше з мистецтв», яким для всіх було кіно, могло залишити, якщо і не зовсім байдужими у сприйнятті, то більш-менш спокійними. Ну, хіба що щось сенсаційне... А тут, ну з якого приводу може бути ейфорія, ажіотаж? Мало, чи що, виходить фільмів про війну? Ось і черговий, з тієї ж серії.
Однак ближче до вечері того ж дня, і ще, ой, як далеко до закінчення суботнього звільнення, до роти забігає розпалений Васюнта і мчить просто до нас із очманілими й округло розширеними очима. Ми спочатку зрозуміти нічого не могли. Думали, може, образив хтось або нарвався, бідолаха, «залетів» під «гарячу» руку начальства. А це, виявляється, наш Вовненко вже встиг дістатися до кіномистецтва ще на денному сеансі, і настільки «вразився» від фільму, що дар мови втратив. Обступили його.
- Хлопці, це ж... триндець... який фільм!.. - нарешті оговтавшись, затараторив у запалі. - Там, прикиньте, дівок повністю голих показують, у всій красі, в повний зріст, прикиньте! Усе показують!.. - він окреслив попереду себе руками щось невизначене. - Після вечері ще піду, разок гляну!.. Спробую прорватися... Тільки от із квитками напряг. До кас не пробитися...
- Що за маячню ти несеш? Може, у тебе галюніки з «голодухи» за дівчатами? - хтось із наших висловив сумнів з озвученого приводу, цілком резонно і справедливо натякаючи на «обліко морале» вітчизняних засобів масової інформації.
- Ну ні ж, пацани, своїми очима це все бачив! Таких класних чувих надивився!.. Головне, молоденьких! В елементах усе показували, як вони там у лазні миються... ну абсолютно голі!..
- І що, це все? Більше нічого «ТАКОГО», не показували? - із сарказмом запитав я.
- А що ще треба? - уставився на мене статевий страждалець; він так і не зрозумів, що я просто тупо «підколов» його.
- Ну, а гармати хоча б стріляли, снаряди рвалися? А кров лилася? Фільм же про війну, так, чи що, Колян? - не витримав я примітивізму Васюнти.
- Ну так, звісно, стріляли... Як же... рвалися... снаряди… - товариш злегка сторопів. - І кров... так, лилася... теж.
- Зрозуміло, друже, - і я геть «згас» до «прецеденту», відійшовши у своїх справах.
«Теж мені невидаль!.. Ну до чого ж потішний народець! Вряди-годи голі жіночі груди побачили - і… дивись, як розбурхалися не по-дитячому, зачаровано роти пороззявляли. Уже давно пора справжньою, одухотвореною тілесною натурою на «повний уперед» зацікавлено інтригуватися, старанно займатися, входячи в натуральний контакт, а вони все сценки якісь сумнівні у фільмах вишукують. І адже на повній серйозності! Ну, дітвора, блін!».
Зате по роті пішов гуляти слух, що посилювався, про такий неймовірно «забійний» фільм. Усі, хто був вільний, різко почали збиратися на найближчий сеанс. Особливу активність проявили наші «тихоні», у сенсі зовсім недосвідчені в дамському питанні сільські хлопці. Для них, можна сміливо говорити, це було щось на кшталт непізнаного одкровення, початкової сходинки в їхній сексуальній освіті. Звісно, не їхня то була «вина» - нульовий досвід у інтимі. Таким був колишній спосіб життя цих недосвідчених хлопців - своєрідна патріархальність виховання в середовищі їхнього проживання з накладкою певного табу на настільки «закриту» тему.
Мені ж із моїми, без перебільшення, солідним досвідом і гучними «подвигами» та досягненнями на сексуальній ниві, з одного боку, було кумедно спостерігати за їхньою наївністю та цілковитою необізнаністю, а то й безнадійною дрімучістю в амурних справах, а з іншого - відверто шкода їх. У декого незабаром виникне ціла купа проблем, безпосередньо пов'язаних із вирішенням «пікантних» інтимних питань. А дехто навіть відверто «погорить» через свою елементарну недосвідченість на цьому життєво важливому терені. Становлення справжніх чоловіків із «необстріляних», але вже дорослих юнаків - питання вельми тонке і делікатне, я б сказав, болюче. Особливо, у майбутніх моряків, а вже в такому надзвичайно врожайно «хлібному» щодо дівочого достатку місті, як Херсон, і поготів.
Звільнення в суботній день, утім, як і в недільний, у всіх не місцевих починалися зазвичай із 10.00. У принципі, повна свобода дій. Звичайно, з херсонцями нам було не зрівнятися за привільністю життя. Їх відпускали по першому року з ранку суботи до 23.00, до вечірньої перевірки неділі, з другого року - з вечора п'ятниці і теж до 23.00, до вечірньої перевірки неділі. А, починаючи з третього року навчання - з вечора п'ятниці і до ранку, вважай, до понеділка, до початку занять. Ось уже де була повна свобода! Покинули Екіпаж, і вже ніщо не могло їх хвилювати і турбувати. Нас же, «простих смертних», могло підстерігати все, що хочеш. Зокрема й якісь безглузді додаткові госпроботи або заходи, що виникали з нічого, від яких не було ніяких страховок. Та й прибирання підвідомчих територій ніхто не скасовував навіть у вихідні дні. Загалом, відмінність у наших статусах, безумовно, мала місце і накладала свій нездоровий відбиток. Але така вже була наша проза життя. І нам, іногороднім, доводилося мимоволі миритися з подібним не зовсім приємним та справедливим станом речей.
І все ж я зважився зустрітися зі своєю красунею. Хоча гординя з мене все ще не встигла облетіти сповна, і рана на серці до кінця не квапилася затягуватися. Але вимушене безвідрадне неробство цього вікенду мимоволі підштовхувало до певних «рухів» у бік Ніки.
«Можливо, моє тісніше спілкування з нею дасть змогу, якщо й не відновити в мені колишнє її сприйняття, то хоча б нівелює утворений нині стійкий негатив і осад у наших стосунках на цей час? Або, можливо, навпаки, допоможе якісно прискорити процес розпаду?.. Знову ж таки, начебто, пообіцяв зателефонувати їй...» - ніби заколисував я себе.
Все-таки, що казати, і правди від себе не приховати, занудився я самотністю, занудьгував, затоскував за «розбійницею» Нікою. Зовсім не бажала «відпускати» вона мене...
І я потягнувся в місто...
Погода злегка втихомирилася, і був уже тихий, цілком комфортний осінній вечір, хоча не сказати, що дуже теплий. Радше, сируватий. Ще не встигла набігти темрява. З найближчого таксофона на нашій вулиці я набрав її номер.
На тому кінці дроту, ніби тільки на мене й чекали. Трубка піднялася майже миттєво. Мабуть, Ніка неймовірно бажала цієї нашої зустрічі. Мене цей факт до певної міри насторожив. Однак вона, судячи з голосу, була на підйомі настрою, чого про мене поки що сказати ніяк не можна було. Ми домовилися зустрітися біля давно знайомого нам бару-ресторану «Перлина», що біля Драмтеатру, недалеко від її будинку.
... Ніка постала переді мною, як завжди, надзвичайно неперевершеного вигляду, незрівнянно, у своєму незмінно блискучому стилі екіпірована. Навіть, якщо сказати чудово, буде недостатньо. На ній красувалася шикарна курточка зі зворушливого біло-рудого леопардового хутра, з-під коміра якої, визираючи й відтіняючи, ніжно овивав її шийку повітряно-ефірний, шифоновий злегка рожевий шарфик. Низ - сувора темна вовняна спідничка, трохи вище коліна; ніжки, обтягнуті тілесного кольору капроном, закінчувалися того ж леопардового плану черевиками, трохи вище кісточки, з білою опушкою зверху. А на голові - чарівний невисокий твідовий капелюшок із невеликими, елегантно хвилеподібними вигинами полів. І цей одяг зайвий раз підкреслював її неперевершену сексуальність.
Так, цього вечора вона була чудово-чарівно гарна, неймовірно прекрасна! Неперевершено заворожуюче зваблива! Просто диво, як виглядала! І до того ж - надзвичайно смиренний і покірний вид лагідної лані.
«Бляха-муха, ну, Анна Кареніна тобі тут і все! Тільки благородної вуалі на обличчі не дістає!» - відразу промайнуло в голові.
Своїм приголомшливо убивчим вбранням, та й цілісністю непорочного образу, не знаю, чому, напевно, за не настільки давнім переглядом однойменного фільму, поставленого за не згинаючої класики, де головну героїню грала ну шалено вродлива акторка, ця бестія Ніка нещадно встромляла в мене «злочинні» думки.
«Чорт тебе забирай, Ніка, вмієш ти брати на абордаж! Ну чи мислимо тут встояти?!... От же зараза ти яка, Ніка! Неймовірна загадка природи! Та до бісової матері всю цю мою меркантильну демагогію!» - найяскравіше спалахнулою іскрою пронеслося в мені.
І я не стримався! «Поплив»! Причому дуже швидко, катастрофічно швидко, майже миттєво, ще на підступах до неї. «Покотив», наче маленький безпорадний, але зухвалий кораблик стрімким бурхливим весняним струмочком!.. Пекуче, непереборне інтимне бажання блискавично накрило мене подібно до того, як штормова океанська хвиля огортає пароплав, що заривається в неї носом. Я вже твердо знав, ЩО я буду творити найближчим часом. І, що характерно, робити «Це» буду, як ніколи - відчайдушно натхненно і з завидним ентузіазмом і пристрастю. І ніщо не зуміє відвернути мене від гострого чуттєвого бажання цього природного «нудотного» процесу, що безроздільно захопив мене і несподівано став таким непереборним.
Дивна річ, але мене чомусь абсолютно ніщо не бентежило. Ні її недавня зрада, ні мої до моменту зустрічі суворі, майже «залізні» ідейні переконання разом з крамольними думками, що все частіше і частіше відвідували мене, про можливий швидкий розрив наших стосунків, ні погодні, ні інші всякого роду умовні незручності. Переді мною маячила, подібно до убивчої червоної ганчірки перед забитим бичком, неймовірно смачна, до помутніння в очах незрівнянна і неповторна, блаженна мета - негайне, миттєве володіння Нікою. І я беззвітно і безоглядно кинувся до досягнення цієї мети. Мені справедливо здавалося в цей момент, що я жадав її так, як ще не бажав ніколи до цього.
Вона легко помітила моє зрозуміле і давно очікуване для неї «сум'яття». Воно могло багато чого пообіцяти їй у цей вечір. Було не складно визначити за задоволеним виразом чарівного личка це її торжествуюче жіноче начало. Саме до «Цього» заходу вона весь цей час довго і напружено йшла і ретельно себе готувала. І ось вона - заслужена нагорода... Вважай, уже висить на її незрівнянній, милій шийці й так приємно холодить ніжний оксамит шкіри. Залишалися лише так, деякі незначні дрібниці, детальки, формальності... І... ось вона - довгоочікувана мить ЇЇ торжества, солодка мить омріяної перемоги!..
- Ну, нарешті, дорогий мій! Здрастуй, Славчику, мій ненаглядний! Я так вдячна тобі, що ти знайшов у собі сили відвідати мене!.. - на свій звичайний лад, буквально заспівавши, проворкувала Ніка.
«Чорт забирай, Ніко! Ну, прямо, як у найкращі часи, за наших колишніх, нічим не затьмарених зустрічей!.. Ніби й не позначилося у нас не міряної прірви міжособистісних проблем у стосунках», - промайнуло в мені.
Вона манірно, трохи затримавшись, щоб я остаточно наситився і безповоротно заразився її ефектним антуражем, подалася до мене для обіймів.
- Привіт, Ніко! - зовні я виглядав значно стриманішим за неї, але, не відриваючись, заворожено дивився на неї, як безвольна і беззбройна стрілка компаса на підставлений до неї всесильний, всепереможний магніт. І в щічку її таки поцілував, абсолютно не думаючи відсторонюватися. Її оксамитово-котячий тембр голосу ще більше додавав мені переконаності не затягувати початок процедури «занурення» в її неймовірно незрівнянний, захопливий, фантастичний ареал. Це пекуче бажане «впровадження» в нього обіцяло стати не менш феєричним, ніж вона сама зараз.
Мені здається, мій скромний поцілунок - настільки незначний жест із мого боку - її зовсім не засмутив. А ніби навпаки. Надихнув. Вона на всі сто відсотків була впевнена у міцності своєї непереборної позиції і чарівних «аргументів». Звичайно, її амбіції ще потребували підкріплення моїми подальшими діями. І вони не забарилися проявитися.
Не кажучи більше ні слова, я перехопив Ніку під руку і розвернув у напрямку її будинку. Він був у безпосередній близькості, за якихось півсотні метрів від нашого місця зустрічі. Мої благі наміри були зрозумілі й прийняті нею без слів. Її бажане приймання моїх прозорих помислів і внутрішній тріумф нав'язливо просочувалися крізь матерію її одягу і виразно відчувалися в молекулах повітря навколо неї.
Ми тихенько прослизнули у хвіртку її будинку, прошмигнули в під'їзд, щільно зачинивши за собою зовнішні двері...
Продовження в Главі 5.2. Частина 2……..