«Д І Т И   Л Е Й Т Е Н А Н Т А   Ш М І Д Т А»

Анотація до Книги IІ «Діти Лейтенанта Шмідта» Трилогії «МОРЕХОДКА»

       Друга Книга автобіографічного циклу-трилогії «Мореходка» - художня епопея «Діти Лейтенанта Шмідта» за своїм солідним обсягом і багатогранним сюжетом виглядає масштабнішим і не менш захопливим твором, порівняно з Книгою Першою - «Провінційні Хроніки», та є його логічним продовженням. Але може читатися і як самостійний роман.

     Про що розповідь? Звичайно, спочатку про кохання, причому про найрізноманітніше і незвичайне. Ще про курсантів мореходки. А морський курсант без кохання - що море без чайок. І взагалі Книга ця про життя зовсім молодих людей, які ще тільки починають перейматися сенсом життя у всіх його приємних і не дуже проявах. Тут подано деякі особливо яскраві сторінки лихого курсантського буття очима Головного Героя - курсанта морехідного училища (самого Автора) в найцікавіший історичний період часу - від початку і до середини 70-х років минулого століття, самого розквіту «совдепії» брежнєвської епохи.

        Одна з переваг роману - детальний опис мало кому знайомих, але таких, що становлять певний інтерес, специфічних сторін життєдіяльності цивільного, однак, по суті, воєнізованого морехідного училища. Проте це - одна зі сторін медалі.

       Другий і не менш деталізований бік оповіді - прояв у повному спектрі любовно-романтичної складової - займає не менше половини її обсягу. У Головного Героя, всупереч неминучим численним труднощам початкового етапу училищного буття і складності навчального процесу, волею долі опинилося своєрідне і бурхливе життя, насичене подіями й зустрічами, зокрема, з глибоко інтимним наповненням. Так, можливо, багато хто може засуджувати Автора за його часом надмірне захоплення описовими одкровеннями фривольного толку. Але все, що потрапило на сторінки, адже і було живими проявами реальності, що оточувала Героїв. Тим паче вже з перших розділів трилогії Автор взяв курс на абсолютну, голу відкритість. В тому числі у своєму особистому житті. І обходити стороною цю правду життя, в його плани не входило - не його стиль.

      А ось наскільки органічно Автору вдалося воєдино скласти корисне і приємне, судити вам - його читачам...

-------------

На обкладинці: Знане в усьому світі, легендарне та саме швидкохідне

                              вітрильне судно, переможець численних вітрильних регат -

                              барк «Товариш».

                              Колишнє місце приписки - порт Херсон.

                              Зараз перебуває на вічному приколі як музей на своїй

                              первинній батьківщині - в германському місті Штральзунд.

------------

Мореас Фрост

                           Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                      Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                    П Р О Л О Г 

       ... Без зволікання прослизнувши у дворову хвіртку, я одним стрибком вскочив на високий ґанок її давно і звично пам'ятного акуратного невеликого будиночка, на льоту навпомацки спішно поправляючи кашкет на голові, який збився, і... чогось застиг у вхідних дверях, на порозі, у нерішучості та бентежливому заціпенінні, приборкуючи дихання, примруживши очі. Напевно, від спокусливого почуття непередаваного передчуття непередбачуваної, довгоочікуваної зустрічі, що цілковито огорнула мене і несподівано стала настільки лячно близькою. Не без зусиль піднісши вмить обважнілу руку до дзвінка, але все ще не наважуючись натиснути його, знесилено привалився плечем до одвірка дверей. У тиші, що зависла в повітрі, давно поранене пекучою тугою серце напередодні такої близької феєрії почуттів шаленим ритмом голосно вистукувало в тілі серенаду кохання...

       «Скільки можна так безпорадно стояти?..» - безупинно мчала по колу думка в шаленій голові.

       Несподівано двері самі повільно і тихо відчинилися, ніби запрошуючи мене увійти всередину.

       Усе ще мружачись, але тепер у зусиллях щось розгледіти в сутінковій глибині невеликого передбанника після сліпуче яскравого сонячного світла, метушливо прикрив за собою зовнішні двері й обережно ступив у давно мені знайомий передпокій, досить освітлений, але лише природним світлом, яке випромінювало з сусідніх кімнат.

         «Варіка!.. Ну де ж ти, мрія моя?..» - відгукнулося в серці.

       Вона, зачаївшись, стояла трохи осторонь, у ближньому торці коридору, біля туалетного столика з високим дзеркалом на ньому, імовірно, не менше за моє перебуваючи у хвилюванні від майбутньої зустрічі. Її цілком приховували внутрішні навстіж відчинені двері.

     Серце моє, як і раніше, дико біснуючись, продовжувало свій неприборканий забіг, віддаючись у всіх куточках усе ще неслухняного тіла. Моя нещасна любляча душа болісно знемагала від усвідомлення моменту істини, що неминуче наближався.

         Нарешті, нібито самі, двері, зачиняючись, відійшли до свого місця, немов завіса, що відкриває сцену для очей глядачів. Я повернув голову, де, судячи з усього, мала б перебувати ВОНА, і не помилився!.. незграбно повернувшись сам на ледве гнучких, все ще задерев'янілих ногах.

       Ось вона, ця незабутня і така бажана, неймовірно хвильна мить! Мить, якої я чекав, мені здається, все своє життя!

        Заціпеніло стоячи навпроти, ми з невгамовною жадібністю поїдали очима один одного, ніби заново вивчаючи, звикаючи один до одного. Це тривало якісь секунди, однак, здавалося, дуже довго.

      Вона стояла переді мною в добре пам'ятному мені довгому махровому банному халатику блідо рожевого кольору і своїх премилих пухнастих капцях із білої овчинки на босу ногу. Мабуть, щойно, перед моїм приходом, прийняла душ. Бо волосся її все ще залишалося злегка зволоженим.

       «Варіка!.. Боже мій! Така рідна, домашня і безмежно дорога серцю, любов моя, Варіка!.. Скільки ж ми не бачилися?! Пів року... з маленьким хвостиком! Для мене - ціла вічність! Але що це? Що я бачу?!... О, жах, куди поділося твоє довжелезне шикарне, незрівнянне волосся?!... Чому воно настільки коротке, лише по плечі?!... Що б це означало? Ні, це просто незбагненно!..» - мої побіжні думки, немов загнані в стійло мустанги, стрибаючи, приречено билися в моїй збентеженій голові.

         Але ось наші пильні погляди, зустрівшись, торкнулися один одного...

      Щасливі іскорки миттєво запалилися, заметушилися в її величезних, з пестливим поглядом очах. Я прекрасно пам'ятав ці грайливі іскринки й знав їм ціну. Ще з тієї, нашої далекої, ранньої шкільної юності. Їх ніколи неможливо забути. Вони можуть нести за собою лише одне - непомірну, безмежну любов до мене.

       Так, Варіка дивилася на мене незбагненно ніжним, закоханим поглядом.

      «Яке ж це щастя, бачити тебе саме такою, моя рідна, бути з тобою близько, поруч! Дихати одним повітрям! Як же безмірно я люблю тебе!..» - птахом піднеслося в мені.

       Я заворожено стояв і просто безоглядно млів, танув, розчинявся, цілком купаючись у цих бездонних, божевільних очах, що зводили мене з розуму, боячись навіть поворухнутися, щоб не розплескати, не втратити того незбагненно блаженного стану, який не відвідував мене з моменту нашого останнього давнього пам'ятного побачення. Однак те незручне почуття напруги, що спочатку раптово скувало, нарешті, відпустило.

        Ніби за чиїмось велінням, покликом згори, ми одночасно зробили крок назустріч один одному й опинилися в цілковитій близькості. Ось вона вже простягнула до мене руки...

        - Здрастуй, мій ненаглядний Славушичику! Як же я рада і щаслива знову бачити тебе, рідний мій!... І відчувати... - почув її першу солодку мелодію кохання.

       Як і в наші колишні добрі часи, вона довірливо пригорнулася до мене, злегка прикривши очі й поклавши руки мені на груди; однією - кілька разів пройшлася по відстебнутому й відігнутому на грудях лацкану шинелі, ласкаво погладжуючи грубу тканину сукна. І... притихла, схиливши і приклавши свою гарненьку голівку до мого плеча, ніби прислухаючись до биття мого серця, готового вирватися з грудей.

       - Здрастуй, моя кохана і давно жадана Варіка! Як же болісно довго ти випробовувала моє терпіння! - вторив я їй, і дійсно починаючи ґрунтовно «спалахувати» неприборканим бажанням від її настільки обволікаюче тісної присутності поруч із собою.

      Нарешті (о, яке ж це щастя!), я тримав її у своїх ніжних, люблячих обіймах!

       Усім своїм єством вона лагідно притискалася до мене, а я, обхопивши її однією рукою за талію, іншою - із п'янкою насолодою дбайливо погладжував її голову і пишне волосся, що не встигло до кінця просохнути. І лише від однієї думки, що тримаю цей безцінний скарб у своїх руках, ВЖЕ був готовий здійнятися до небес.

     Прийшов хвильний момент для нашого першого довгоочікуваного, пристрасного і нескінченно солодкого поцілунку. І він не забарився статися...

         ... Її беззахисний халатик, розкрившись, повільно і безвольно зісковзнув з її повністю оголеного дивовижно незрівнянного тіла до підлоги, м'яким кошеням пригорнувшись до її стоп...