Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»
(А.Блок, «На полі Куликовому»)
Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)
Нашого полку прибуло. До четвертого дня занять
останнє ліжко в нашому кубрику, нарешті, знайшло
свого господаря. Якраз під час стройових занять на
останнє порожнє вакантне місце в нашому кубрику
нагодився жилець, який дивним чином запізнився.
Хоча і був родом із Києва. Ось тому-то і було дивно.
Напрочуд недбала особистість, абсолютно без царя
в голові, до того ж на рідкість запеклий пофігіст
Глава 3.2. СТРОЙОВІ ЗАНЯТТЯ
Частина 3. Неперевершений Вареник
... «Натхненні» і «бадьорі», повернувшись у кубрик після виснажливих стройових, ми не без інтересу несподівано виявили, що нашого полку прибуло. На досі єдиному порожньому ліжечку, що прямо перед дверима, зручно вмостившись калачиком і навіть встигнувши пустити солодку слинку, безтурботно сопучи, лежав ще не курсант (бо одягнений по-громадянськи), але поки що не став нашим товаришем (забіжу наперед, і не стане таковим в близькому майбутньому!), рожевощокий як немовля, круглолиций, але непомірно рясно, не сказати немилосердно позначений по всьому обличчю, та й не тільки, щільною висипкою зрілих вугрових прищів, назву його скромно, молода людина.
Це був один із трьох наших товаришів, які запізнилися до початку занять. Чому запізнився з під'їздом? Це достеменно невідомо. Адже був корінним киянином. Навряд чи повістка про вступ, надіслана до столиці України, могла десь заблукати. Ймовірно, непристойно довго збирався з думками. І зовсім не було б резону загострюватися на цій, хоч і неоднозначній та неординарній постаті, бо був він якраз із тих трьох із нашої групи, кого ми задо-о-овго до випуску не дорахувалися. Тому писати про його звички і характер немає резону. Тим паче що він пішов сам, знову ж таки з деяким запізненням усвідомивши, що не туди потрапив, намагався вписатися не в ту, не в свою систему координат. І які такі злі сили занесли його в мореходку, розуму незбагненно!... Морями він вже точно не марив змалку. Але не зупинитися на такій «непересічній» особистості, як на окремому соціальному явищі, яке все ж заслуговує на певну увагу, просто не можу.
Мало сказати, що це був той найяскравіший типовий представник загону натуральних маминих синочків. Залюблений, запещений не в міру, він за півроку ні в яку не міг підлаштуватися, пристосуватися до самостійного дорослого життя дорослого хлопця, коли за тобою в узголів'я не стоїть послужлива, турботлива матуся, яка і скерує в потрібний бік, і вчасно підправить за тобою, і спати вкладе, любовно приторочивши ковдру на ліжечку.
Будучи високим, досить міцним і фізично здоровим хлопцем, Ігор на прізвисько «Гарік» (на диво, ще й не настільки образливе для нього!), так і не зумів перебороти в собі інфантилізм, який надмірно засіли в ньому, упереміш із байдужістю і цілковитим пофігізмом. Я б навіть сказав, знатним пофігізмом. Через що хронічно потрапляв у всілякі халепи і неприємні історії, притягаючи до себе суцільний негатив, і, як наслідок, ґрунтовно грузнучи в незліченних позачергових нарядах, будучи, як то кажуть, «на зубах» і «на язиці» в ротного керівництва. До того ж був украй неакуратним і неохайним у побуті. І не сказати, що дурнем був. Голова - світла, та й до навчання начебто схильний. Мабуть, у школі добре вчився, досягав успіху. Однак тут у нього була «засідка» - пропуски занять, що стали супер-хронічними, з горем навпіл дозволили йому «добити» перший семестр. Ну, а «приколів», пов'язаних із його персоною, яка дуже скоро стала вельми «знаменитою», просто було не злічити. Однак нам із головою вистачило й того, що, будучи безпардонним бруднулею, до того ж страшенним лінивцем в усьому, зокрема й у справі особистої гігієни, Гарік примудрився заразити ножним «грибком» ледве не півгрупи, безпардонно систематично перехоплюючи чужі капці, за що настільки ж систематично регулярно отримував по своїй круглій фізіономії. Ось за що всі ми були реально на нього злі. В іншому ж він, звісно, був комічним до безмежності, і навіть дивитися на нього без ржачки було просто немислимо. Ми не втомлювалися дивуватися його відверто розхристано-пофігістській натурі й тій «стоїчній витримці», з якою він зустрічав чергове своє цілком заслужене покарання.
... - Гей, боєць, прокинься, а то замерзнеш! - першим, на правах старшого, гучно «зачепив» новачка наш суверенний «князь» Конов, струснувши рукою спинку його ліжка, пробираючись повз нього до свого, тим самим раптово перериваючи дитячий сон прищавого «богатиря», ймовірно, на найцікавішому (напевно, явно пускав уві сні кораблики).
Неприродно смикнувшись, ще погано розуміючи, де він і що, і в паніці, що охопила його організм, намагаючись різко піднятися на ноги, водночас ледве не загримівши з ліжка, але втримавшись на ногах, юний «боєць» очманіло втупився на нас своїми витріщеними очима, у яких читалося багато чого: і дорожня втома, і отриманий стресовий компонент від з усіх боків оточуючої його нині настільки незвично суворої дикої дійсності, та й просто панічний страх від крутої, поки що туманної новизни його найближчого майбутнього життя. Нарешті, випроставшись шпалою, і чималою, він лише до Конова, який його запитував, згоджувано-угодницьки схилив велику круглу голову на довгій тонкій шиї, чим викликав вельми зворушливе до себе почуття.
- А... що? Я... тут... це... задрімав маленько... А що, не можна було? Прошу вибачення... - замиготіли інтелігентські нотки в голосі "нещасного".
Ми з чималим і неослабним інтересом придивлялися до новоприбулого настільки «імпозантного малого», із задоволенням прислухалися до допиту, що розгоряється, з боку нашого статечного кубрикового «суверена».
- Обережніше б треба, миліший! І це в той час, коли наші кораблі борознять космічний простір... - продовжував невблаганно напирати наш «барон». - Ну, і чиїх будеш, і звідки завітав у наші пенати? Звати-то як? Доповідай, не соромся!..
- Із Києва я приїхав... Ігорем звуть. А прізвище... прізвище моє... Вареник...
- Ха-ха-ха... - ми, відверто і захлинаючись, «напружилися» від подібного антуражу, дружно покотилися зі сміху на ліжках.
Ось уже воістину вареник, у всі часи. Усе силкувалися уявити собі, на кого ж він схожий, а тут само собою таке одкровення раптово підкотило. За такої екзальтованої зовнішності і з таким специфічним прізвищем потреба в якійсь кличці геть відпадала. Ми й не намагалися стримувати своїх емоційних поривів. Вареник... щоправда, дещо зіпсований вареник. Можна сміливо сказати, той, що підгуляв... Ніяк не віднімеш...
Це-то і «заводило» нас ще більше. Десь, краєм розуму, ми розуміли, що безглуздо поводитися подібним чином із новоприбулим, нехай і настільки екстравагантним «красенем», що явно очманів від нашої неналежно напористої уваги, але не могли стримувати своїх емоцій, і тим паче після нашої «стройової» акції, що зажадала від нас деякої розрядки. Ця ситуація, ця неповторна психологічна картина з лишком поглинула весь курсантський дискомфорт, що занозисто засів у нас.
Мабуть, наш «теплий, дружній» прийом справив свій магічний вплив на нашого майбутнього збентеженого співмешканця, бо той неприродно густо залився фарбою, через що врожайні прищі на його круглому обличчі, до того ж відтіненому світлим, майже біляв'янистим волоссям, позначилися ще загрозливіше рельєфніше.
- І що ж мені... робити треба... зараз? - неприродно нервово струснувши головою, ще знайшовся, що промимрити наш «клоун» після деякої паузи в наших нападах сміху.
- А, так ти ще й робити щось умієш? - на цілком серйозній ноті нестримно підтримав хвилю веселощів головний дотепник і реготун нашої групи Пантюхов.
І ми знову залилися черговою хвилею неприборкано нестримного потоку істеричного сміху. З цього моменту ми остаточно зрозуміли, що нам відтепер не загрожує померти від нудьги, маючи в безпосередній близькості від себе такого унікума і «красеня» як Вареник.
- Досить, пацани, покуражилися і буде, - шахтарський «герцог», вважаючи цілком достатнім наш розслаблюючий демарш і пошкодувавши нервову систему нового мешканця, нарешті, вирішив перервати наш тривалий цирк, остаточно поставивши Варенику ближнє завдання.
- Ступай до старшини групи - він через один кубрик від нас - він тебе далі і по суті проінструктує.
... Коли перед вечерею під час шикування ми на власні очі побачили товариша Вареника в курсантській робі, то знов просто несамовито ледве не попадали від реготу на місці, хто де стояв. На ньому красувалися коротко підстрелені бавовняні штани, безглузді за розміром, більше нагадували за своєю довжиною капрі, а також потворно висить, розміру на три більша, бавовняна сорочка з довгими широкими рукавами, що спадали донизу, які потребували термінового підшивання, і які він безуспішно намагався підкотити, але вони так і не утримувалися під своєю вагою, постійно розкочуючись назад на його худорлявих руках. Але найприкольніше - міца на ньому була неймовірно мініатюрного розміру, якщо не сказати потішно-клоунської, ледь прикривала верхівку його непропорційно великої, гарбузоподібної голови. Вигляд у Вареника був не курсанта, а якогось недорозвиненого лісового гриба. Загалом, цілковитий, відвертий скоморох!
При найближчому ротному шикуванні, а це було на вечірній перевірці перед відбоєм, обімлілий Панарін, побачивши настільки мальовничий екземпляр, начисто втратив дар мови. Звісно, нещасливий Вареник був анітрохи не винен, що в ротного баталерника не вистачило для нього відповідної його розміру амуніції. Наступного дня надвечір йому все ж таки видали пристойніший «боєкомплект», але на той час він примудрився встигнути зранку під час шикування перед переходом на заняття «засвітитися» своїм неадекватно екзальтованим виглядом перед самим начальником ОРСО Матвієм. Той теж дуже-дуже «здивувався» і водночас «порадів» за нього. Але й не дорікнув. Нарвався «на роздачу» старшина роти. І це виглядало цілком логічно.
Ах, цей бідний, наш нещасливий Вареник!.. Над ним, бувало, часом жорстоко потішалися. Хоч я, як, зрештою, і більшість хлопців нашої групи, загалом ставився до цього нашого специфічного товариша й лояльно. Але ось одного разу і мені, каюсь, мимоволі довелося докласти руку до його прищавої фізіономії. Не минуло й тижня його перебування в наших лавах.
Це злий геній гумору нашого кубрика, та й усієї групи, Пантюхов накоїв, спровокувавши один із довгого ланцюга багатьох інших дзвінких прецедентів, пов'язаних із легендарною особистістю Гаріка.
Сталося все незадовго до ранкового підйому. Коли і сон неймовірно солодкий і бажаний надзвичайно, а ранкова прохолода незримо підштовхує організм мимоволі зніжено ретельніше укутуватися в ковдру. А тут ще й шкідлива практика «володаря» кубрика Конова - тримати фрамугу вікна відчиненою навстіж всю ніч. А ночами вже не так тепло, як улітку.
Загалом, ласий до «приколів» Пан за мовчазної підтримки решти наших мешканців підклав мені «свинюку» пристойну - під ранок обережно стягнув із мене ковдру і накрив нею Ігорка, який спав праворуч від мене і нічого не підозрював.
От дивна річ, і не спиться ж народу в такий цінний час! Напевно по-видрихнулися, мерзотники, напередодні вдень. Це в мене за першим часом суцільний цейтнот - усе ніяк відіспатися не виходить через довбані «наряди» позачергові.
Так, того ранку наш кубрик стрепенувся від сну раніше за інших. Щоб подивитися незвичайне видовище.
Незадовго до ранкового підйому, я, кутаючись у простирадло (а спав я зазвичай без тільника - не зима ж надворі), відчуваю, що мені ніяк не вдається зігрітися. Усе ще перебуваючи в якійсь стадії передранкового сну, не розплющуючи очей, машинально обмацую рукою простір навколо себе, намагаючись десь «зачепитися» за ковдру (ну, хіба мало - сповзла кудись убік, усяко часом бувало). Усе ж крізь примарність сну розумію, що в межах ліжка його немає.
«Можливо, на підлогу впало?» - все ж примудрилася оформитися корисна запасна думка.
І довелося-таки розчепірити очі, і тут же навіть округлити їх «на повну»! Тому як мені відразу зрозуміло стало все! Легко уявити, що після того, ЩО я побачив, моєму глибокому здивуванню просто не знайшлося меж. Моя рідна ковдрочка (а вона була, на відміну від інших, примітного ексклюзивного забарвлення - персонально ходив до свого нерозлучного друга, завскладом Жоржа, щоб обміняти на варіант класніший і солідніший) спочивала на сусіді Гаріку, який мирно сопів. Ну, а про той скажений напад люті, що охопив мене спозаранку, годі й казати. Та я просто озвірів від такого нечуваного нахабства. Причому, ніби знущаючись наді мною, мій сплячий візаві навіть прицмокував губами. Не знаю, може, щось солодке обсмоктував уві сні, що ще більше розлютило мене. Тут уже я прокинувся гранично остаточно. На хвилі лютого обурення, що захлеснула мене, я, не розбираючись у тонкощах і деталях, одним різким рухом руки зриваю з Вареника всі його багатошарові «покриви». До того ж бачу Гаріка одягненим у тільняшку.
«Ось засранець, дивись, мерзляк який!.. Навіть тільник напнув, морда паскудна, і все мало йому!..» - дійшов я до крайньої точки кипіння.
Тут, природно, чимало ошелешений Гарік, який, зрозуміло, ще не до кінця прокинувся, але підвівся на ліжку, нетямуще, з прочиненим ротом втупившись у мене впритул. Мабуть, щось важливе бажаючи повідомити мені, але й сам, напевно, не знаючи, що...
Я зовсім не дав йому часу на озвучування чогось зрозумілого, різко прихопивши його за грудки за тільник, і просто-таки із силою потягнув на себе.
- Гаріку, ну ти й сучок драний! Оборзел у край остаточно! - випалив я у своєму праведному запалі.
Після чого різким рухом руки - прямим ударом долоні в лобешник - привів Вареника, який так нічого і не зрозумів, у лежаче положення.
І тут лунає дружний хор реготу наших інших мешканців. У гарячковому запалі я настільки захопився відстоюванням своїх потоптаних інтересів, що зовсім не звернув уваги на те, що в кубрику всі вже давно не сплять, лише прикидаються, що спали.
Звичайно, я відразу все зрозумів. Що хлопець зовсім не винен. А моя відплата має по-справжньому бути адресована декому іншому. І це було б справедливо. Але поїзд уже пішов...
Довелося одразу ж вибачатися перед потерпілим за свої неправомірні поспішні дії. Але після цього інциденту Гарік ще довго на мене дувся...
---------------------
На фото: Знаменита старовинна кріпосна арка, одна з двох у місті, та сама,
наскрізна, без воріт, якраз розташована в безпосередній близькості
від Екапажу училища, на ближній до нього околиці парку імені
Ленінського Комсомолу. З її боків видно залишки насипних валів,
щоправда, вже дещо пологих, злегка обсипалися за непомірно
довгий час. Ось тут-то ми і «чудили» на стройових заняттях у
складі своєї групи. Кожен квадратний метр цього чималого
майданчика реально був политий нашим потом, а подекуди і
кров'ю. У самому низу, зліва, видно тротуарну доріжку метрів 70
завдовжки, що веде прямо до КПП Екіпажу.
Продовження в Главі 3.3..........