Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                           Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                     «Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»

                                                                                      (Гай Юлій Цезар)

                      Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)

Перший офіційне звільнення у місто - давно

всіма очікувана подія в житті новоспечених,

справжніх курсантів. Але особливого вибору,

куди подаватися, перед народом не стояло.

Ну, а для декого малювалася головна мета -

забуритися кудись подалі від воріт Екіпажу

і приємно «відзначити» подію в скромному

закладі. Волею долі Головний Герой пристає

до «запійної» групи. Ну, а генеральний курс -

на кафе «Моряк», що на території річпорту

                           Розділ 4.2. ПОСВЯЧЕННЯ В КУРСАНТИ

                                 Частина 2. Перше Звільнення

       ... З превеликим задоволенням від'ївшись не в міру нестандартними різноманітними стравами в рідній їдальні та трошки відпочивши думками після помпезних подій початку дня, ми в передчутті «продовження бенкету» приготувалися до нашого довгоочікуваного першого офіційного звільнення. Нам «світив» цілий вагон часу, аж до півночі.

       Після нетривалих приготувань і огляду на предмет нашого зовнішнього вигляду (хоча, що там можна було понад те ще придумати в справі виглядання?), після загальноротного шикування о 15.00, ощаслививши нас звільненням квитками, нарешті, випустили на бажану і довгоочікувану свободу...

       Ось тут-то хочеться поставити набагато більше крапок наприкінці.

      Зрозуміло, начебто всі давно і напружено очікували першого офіційного виходу в місто. Поволі до цього заходу готувалися, особливо щодо форми одягу. Однак ні в кого до моменту виходу за межі Екіпажу навіть швидкоплинної думки, ні найменшого натяку, а куди, власне кажучи, йти, що з цією наданою нам раптом у такому солідному обсязі свободою дій реально робити? З місцевими тут все гранично ясно. У них - одна зрозуміла дорога, принаймні за першою реакцією - бігти додому, у свою сім'ю, поділитися радістю з домашніми, скуштувати ґрунтовно забутої домашньої кухні тощо. Але що робити всім іншим? З чого почати, куди податися? Чим зайняти себе, куди свої стопи спрямувати? Ні знайомих, ні друзів у місті... Ще ні в кого не з'явилося, за рідкісним винятком, близьких або знайомих дівчат, до яких можна було безоглядно прагнути... Усі, як то кажуть, перебували на однаковому старті. І коли реально цей момент настав, ми опинилися в деякому ступорі. Ось що значить фактор горезвісної звички до усталеного способу життя, який формує таке ж адекватно не упереджене мислення. Коли на випадок «можеш іди, куди очі дивляться» ні в кого немає однозначної відповіді. З огляду на наш неоднорідний колектив (поки що не було чітко сформованих груп однодумців), ми могли лише умовно, умоглядно окреслити програму наших дій на найближчий вечір, що надавався нам.

       Хтось, із дуже домашніх, ставив собі за мету, наприклад, сходити на пошту, на переговорний пункт, порадувати своїх близьких і рідних знаковою подією. Були й такі особливо зациклені на своєму колишньому місці проживання відлюдники, яким і звільнення нібито й не треба було - і без того їх лякали незрозумілі міські звичаї. Усвідомлено обмежували свій радіус дій. Ну, хіба що тістечко якесь прикупити або морозива поїсти десь. Загалом, на організм свій рідний плідно попрацювати. Та просто у вільному режимі прогулятися повітрям. В основі своїй, це були сільські хлопці, яким у цей час зовсім ні до чого була така надсвобода, що лише лякала їх.

       Але, що гріха таїти, була й інша частина нашого колективу, шебутна, якій не чужі були елементи злегка призабутих мотивів недавнього солодкого вільного життя. Саме до цього вони себе цілком і цілеспрямовано готували, рублик до рублика «пригріваючи», для першого виходу в місто. Зрозуміло, про яку «культурну» програму могло йтися в їхніх запалених головах, що позначилися близькою свободою!.. Десь глибоко в них, звісно ж, сиділи цілком потрібні й природні думки, приміром, про знайомства з дівчатами... Але аж надто глибоко й «сором'язливо» вони ховалися, скоріше, тікали на другий план. Перше, що ятрило їм розум, було незмінно - кудись глибше забуритися, і превалювали думки - якнайшвидше дорватися до зрозумілих злачних місць і, грубо кажучи, потворно «відв'язатися», як то кажуть, за якомога повнішою програмою, не переймаючись меркантильними питаннями. Ну, а друге - якщо що, вже після нібито можна і про дівчаток подумати, і про все, так би мовити, інше. Хоча, як не крути, а останнє, тобто «друге», в сенсі думок про дівчаток, ніяк не узгоджуються і не в'яжуться з «першим», ну ні за якими параметрами.

       Хтось із хлопців ратував та кинув клич саме в «першому» напрямку. Один з них - Кела, який незнищенно і нескінченно давно тужив за пляшечкою винця. Йому вторив Льоха Сафронов, той наш велетень, що на прізвисько «Слон». Теж пристрасний любитель спиртових справ. І, природно, навколо них почало формуватися ядро майбутнього «питного» колективу.

    Я якось метався думками, сподіваючись на свій «везучий», рятівний дзвінок Ніці. Якщо чесно, то відверто і бездарно «нажертися», в мої благородні наміри не дуже-то входило. Ну, не приваблювало якось... Але, як запасний, на випадок невдачі з подругою мені нічого не залишалося, як вдатися саме до цього безнадійно примітивного варіанту вечірнього «дозвілля», яке переходить у нічне, - просто кажучи, залити своє «горе гірке» вином. Тому про всяк випадок приєднав свою руку за цей невигадливий сценарій майбутнього вечора, але із застереженням - після зробленого «контрольного» дзвінка подрузі. В ідеалі наш колективний вояж мав усі підстави завершитися культпоходом на який-небудь танцмайданчик. А що ще вартісного можна було придумати в нашому скромному, однобокому становищі? Альтернатива ніяк не складалася…

       … Відверто кажучи, зі стриманим оптимізмом заглянув я в телефонну будку, щоб набрати номер Ніки. Холодне мовчання на тому кінці дроту ввергло мій організм у черговий шквал обурення. Так і хотілося розколошматити трубку автомата...

        «Ну, і хрін із тобою!» - виплеснулося з мене, і гнів змінився на покірну апатію.

    Що ж, шлях до непередбачуваного за наслідками гульбища, продиктованого відповідним настроєм, що захлеснув мою душу, тепер був безсоромно і беззастережно відкритий.

       Нас, відчайдушних гуляк, зібралося предостатньо. Крім згаданого Кал Калича і Слона, ну, і, звісно, моєї персони, до «співочого», «пивного», у сенсі «питного» колективу приєдналися ще троє: Трояні, Дім Дімич і Кіса. З «легкої руки» Троянського (і звідки в нього знайшлося таке глибоке знання «запійної» інфраструктури міста?) вибір місця остаточного хмільного загулу припав на територію річпорту. Там до Одеської площі притулилося невелике скромне кафе під промовистою назвою «Моряк». А що? У принципі, цілком у курсантському дусі, символічний як для нас, майбутніх моряків, заклад. Думка «загубитися» в якій-небудь «пітьматаракані», глибше від рідних пенатів, виглядала цілком логічно й обґрунтовано і була праведно продиктована інстинктом самозбереження. Що далі від центру міста, то спокійніше на душі. І тим менше шансів, що якась «зла» сила здатна буде завадити нашим «чистим», благородним помислам.

    ... Так, наша компанія виглядала з боку, коли ми рухалися за призначенням, вельми колоритно, я б сказав, по-клоунськи потішно. Попереду дріботіли наші коротуни Кела з Трояні, останній - у ролі поводиря. Ззаду над ними, контрастно нависаючи своїми «два нуль п'ять», ліниво, вразвалочку перебирав ногами Льоха-Слон. Ну, а я, Кіса і Дім Дімич, прямуючи за ними слідом, замикали нашу дивовижну колону.

    Звісно, кафе - це не ресторан (грошики ми вміли рахувати), але ми усвідомлювали, що і подібні скромні розважальні заклади не вирізняються разючою дешевизною (націнка за сервіс, хоча й рангом нижче). Зметикували також, що розумніше буде «засвітитися» там не з порожніми руками.

     Оскільки час був досить дитячий, світлий, для серйозного «старту» начебто зарано (це ми так наївно вважали), то наш загул ми вирішили почати з «розгойдування» (адже нестерпно вже, стільки часу «постилися», скільки ж іще можна чекати?!).

      Отже забрели мимохідь у магазинчик «Платан», що на жвавому перехресті Ушакова і Суворова. Без особливої полеміки і церемонності прикупили чотири об'ємні (750-грамові) пляшки кримського портвейну, дві з яких, роздрукованих на шістьох, закусили плавленими сирками, що цілком задовольнили наші початкові амбіції. Ненав'язливість сервісу (випивання з «горла», про які одноразові стаканчики могло йтися?.. їх і близько в той час не було!.. ні, брешу, у світлих паперових, що вічно протікають, тоді продавали морозиво на вагу, разом із дерев'яною паличкою), а заразом і прикриття самого факту вживання «шляхетного» напою від очей чесного народу нам забезпечив один із підворіть численних внутрішніх двориків на вулиці Леніна, куди ми дорогою до нашого злачного об'єкту спустилися у пошуках цього самого сервісу й усамітнення.

    Поки ми неквапливо, з почуттям, докінчували напій, з розлогими перекурами між прийомами всередину, ганяючи об'ємні пляшки по колу, темрява сутінків якось безглуздо швидко згустилася (хай там що, давалася взнаки середина жовтня). Саме час було, за нашим розумінням, рухати в бік зазначеного питного закладу...

      Перехід далеким не виявився. Пройшовши ще трохи вулицею Леніна до вулиці Комунарів, що перетинає її і спускається одним кінцем до Дніпра, і звернувши на неї ліворуч, пройшли вниз, до самого її кінця. Це і була площа під назвою Одеська. Саме звідси, з пасажирського причалу території річкового вокзалу, щоденно курсували судна на повітряній подушці - «Метеори», і на підводних крилах - «Комети», на яких дуже зручно і швидко, а ще, що важливо, недорого, можна було потрапити до міста-героя Одеси. Та й не тільки в Одесу, а ще багато куди...

      Саме кафе «Моряк» притулилося з лівого боку далекого півкола площі, виходячи на неї частиною своїх вікон. Причому вхід до нього з вивіскою, відповідно, був уже поза її межами, у провулку, що відходив ліворуч, під назвою Портовий. Не обізнаному вже точно виявити цей заклад із нальоту не просто. Та до того ж і все ще густе листя дерев явно не сприяло надійній орієнтації.

       І ось тут я підійшов до найцікавішого місця своєї розповіді - про наш так званий «відпочинок», який несподівано вилився для всіх нас несподіваною нервовою розв'язкою, ну а для мене на додачу, що, у принципі, приємно відзначити, у справжнісінький незабутній романтичний вечір. І він виявився тріумфально знаковим у черговому пізнанні мною однієї з фундаментальних сторін настільки багатогранних інтимних життєвих проявів.

          Продовження в Главі 4.3.............