Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«...Любов, золоті сходи... без перил!»
(з пісні Ю. Антонова)
Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)
І потанцювали, і з друзями зустрілися. Танці,
звісно, танцями, до того ж пройшли з фурором
для Героїв. І зустрічі – також зустрічами, але не
обійшлося в цей вечір і без деяких пам'ятних
спогадів з не настільки вже далекого минулого
закоханих
Глава 7.4. ЖОРСТОКІ ОДКРОВЕННЯ ВАРІКИ
Частина 2. Привіт із Недалекого Минулого
... У фоє «Будинку піонерів» ми потрапили якраз із початковими, першими акордами вступної «теми» міського ансамблю. І поки ми позбувалися кайданів зимового одягу в роздягальні, а Варіка міняла свої хутряні чобітки на елегантні туфельки, які, як правило, приносяться всіма модницями з собою, а потім наводила остаточний лиск на своїй голові й личку, дебютна пісня практично відзвучала. Якраз у цей момент, під її завісу, йдучи під руку, ми урочисто позначилися на вході в зал перед поглядом ще не розпаленої танцями публіки.
І ніби в залі відразу стало помітно тихіше. Бо в синхронному пориві добра сотня пар уважних, допитливих очей зійшлася на нас поглядами, простежуючи практично весь подальший наш шлях, ніби ми якісь прибульці з іншої планети. Але ж, і справді, наш дует був представлений в ексклюзивному варіанті: морський курсант, що милує погляд блиском славного антуражу своєї бойової викладки, і юна дівчина при ньому небаченої краси, та ще й у такому спокусливому, непереборному заморському вбранні. Я-то ще як я, але от від кого справді важко було відвести очей, так це від Варіки. І, що найцікавіше, не було нині в неї того пам'ятного колишнього, дивовижно довжелезного волосся, яке колись так виразно вирізняло її з натовпу, та й макіяжу на обличчі, вважай, не було видно (навіщо він отакій спокусниці?) - природа сама неабияк потрудилася над створенням її неповторного, незрівнянного натурального вигляду. Але буквально всі дівчата в залі заздрісно зашушукалися, з ніг до голови обмацуючи поглядами неординарну гостю, обговорюючи кожну деталь її витонченого туалету, ну, а хлопцям - так і поготів спекотно стало від споглядання неземної краси, що так наочно проступає.
Неквапливо, лавіруючи між групками молоді, що стояла, ми просувалися у відомий мені бік - ближню частину залу зліва від входу, де завжди було наше з моїми друзями давнє, звичне, «прописане» місце. А он, до речі, і вони, орли мої...
Однак вечір не чекав, він продовжився наступним швидким танцем. І народ начебто вгамувався, прокинувшись нарешті від споглядання своєрідної естетичної картинки, яка не так часто тут трапляється, і ми, дякувати Богові, що вже тут приховувати, отримали змогу трохи відійти від певного легкого хвилювання, що охопило нас у присутньому місці за аж надто помітної уваги оточення.
Тут і хлопці мої постали перед нашим поглядом, Вітьок із Коляном (Жолудь і Сокіл, відповідно). Хоча вони теж одразу засікли нас, проте не поспішали висуватися назустріч, розуміючи, що помічені нами, і нікуди ми не дінемося, і що просуватимемося чітко в їхній бік.
- Привіт, хлопці! Де б я ще знайшов вас, як не тут? - подав я голос, і досить гучний, намагаючись перекричати шалені звуки ансамблю, який почав входити у свій звичний раж.
- Вечір добрий пекучій парі! - відбив Вітьок, оцінювальним і пожадливим поглядом дивлячись на нас.
- Здрастуйте, хлопці! - приєдналася до моїх привітань Варіка.
- Привіт, Морік, і здрастуйте, панянка Варвара! - церемонно підтримав свого компаньйона Колян. - Вкрай раді бачити вас у наших краях.
Ми навіть постискалися, увійшовши в щільний контакт, по черзі відриваючи один одного від поверхні підлоги, при цьому продовжуючи вести наш діалог. Варіка в цей час, стоячи поряд зі мною, стріляла очима по залу, намагаючись вивудити когось зі «своїх» - колишніх подружок по школі. І таки когось виявила в натовпі й, шепнувши мені на вухо, що відійде до дівчат, залишила нас суто в чоловічій компанії.
- А ви, однак, зовсім себе не зраджуєте, як і раніше, самотніми вовками блукаєте... - продовжував я. - Гаразд Колян, той, напевно, у Сімферополі красуню собі пригрів! Так, Соколе?.. Але ти-то, Вітьку, чому все один та один?.. У переконані нежонаті записався, чи що?.. Тобі-то що заважає стати розсудливим? Не нагулявся ще? Або поки що не знайшлася та сама, єдина?..
- Моріку, чи ти забув, що мені вже з весняним закликом у непереможну й легендарну вирушати? - відрізав Жолудь. - Скільки тут тієї свободи залишилося?.. До чого себе непотрібними зобов'язаннями зв'язувати по руках-ногах? Поки не на порядку денному...
- Так, справді, логічно, друже, міркуєш... - довелося погодитися мені з очевидним.
- Ну, і про мене ти зовсім не вгадав. Між нами кажучи, я теж не дуже-то поспішаю до серйозних стосунків, - це вже Сокіл увімкнувся до діалогу. - Поки що ось погуляю собі на втіху. Та все ще встигне, які наші роки? Це в тебе, як нам бачиться, все легко і просто в цьому питанні, у певному сенсі на серйозній платформі… Пам'ятаємо-пам'ятаємо, як після приїзду на жовтневі свята ти рефлексував з приводу своєї страшної душевної втрати. То, значить, знайшли-таки одне одного, «загублені в тернику»?!...
І після чого, по-свійськи підштовхнувши мене ліктем і показавши мені відомий жест із відстовбурченим догори великим пальцем і супроводжуючи все це відповідною мімікою, закінчив свої захоплення.
- Блін, Моріс, ну… взагалі… слів немає… вона - справжня королева! І де тільки такі неземні дывчини родяться?!... Тобі можна лише по-доброму позаздрити, друже!..
- Знайшли, як бачиш, і навіть можеш нічого мені не показувати та не казати. Ніяку Америку ти не відкрив. Мені, друзяка, все це і без тебе давни-им-давно відомо. Ти краще скажи, які новини від нашого красеня-воїна Синиці? Пише хоч щось?
- Так, ось нещодавно звісточку надіслав. З «учебки» його розподілили там же, недалеко від китайського кордону. Служить телефоністом при штабі. Загалом, не скаржиться, пише, нормально прилаштувався. Навіть личку єфрейторську підкинули. Місце, каже, при начальстві, хлібне, спокійне.
- Що ж, будемо вважати, пощастило Синьому. Ну, і дай йому бог і далі в тому ж дусі!.. Привіт надсилай від мене за нагоди.
У цей час швидкий танець завершився, в залі тиша. Якраз Варіка повернулася до мене. І тут, чуємо, зі сцени через мікрофон несподівано прозвучало оголошення, з позамежно бентежним змістом.
- А зараз ми із задоволенням привітаємо найкрасивішу пару в залі на нашому сьогоднішньому вечорі! Так, серед нас, безперечно, найпрекрасніша дівчина нашого міста - Варвара Красовська та її хлопець - курсант морехідного училища! Друзі, поплескаємо їм! - і той, хто говорив у мікрофон, сам, піднявши руки, а разом із ним усі музиканти та слідом майже вся зала зааплодували нам, а він продовжив далі. - Цю всім відому пісню з репертуару ВІА «Співочі Гітари» в нашому прем'єрному виконанні ми присвячуємо саме їм! Отже, звучить композиція «Нет тебя прекрасней»! Приємного всім вечора! І нехай це буде «білий» танець. Пані, запрошуйте кавалерів!
Звісно, всім був давно відомий цей незабутній шлягер, з рік тому гурт навіть грамплатівку зі знатною піснею випустив. Але в цьому залі вона справді зазвучала вперше, мабуть, хлопці зовсім недавно освоїли цю «тему».
- Оце так та-ак! Яка завидна популярність у вас тут! - Жолудь не втримався від захвату, ляснувши мене по плечу.
А я так і просто обімлів, здивувавшись, одразу втупився на сцену, на сміливця, що говорив, силкуючись упізнати того! До того ж довелося роздобути чергову додаткову порцію прицільної уваги до наших персон з боку. Я з німим запитанням глянув на Варіку, вона у відповідь лише загадково посміхнулася мені. Але вже лився музичний вступ до пісні, і вона зі словами: «Я тебе запрошую, коханий», взявши за руку, з настроєм і підлесливо потягнула мене ближче до центру танцювального майданчика, де ми з початком куплету і злилися в нашому першому тягучому танці.
Для меня нет тебя прекрасней,
Но ловлю я твой взор напрасно.
Как виденье, неуловима,
Каждый день ты проходишь мимо.
Как виденье, неуловима,
Каждый день ты проходишь мимо.
А я повторяю вновь и вновь:
Не умирай, любовь, не умирай, любовь!
Не умирай, любовь…
Сама пісня, безумовно, незрівнянна, але мене цілком природно вкрай стурбувала і схвилювала така гучна увага до нас, а головне - мені було зовсім невтямки, з чиєї вона ініціативи... Я поквапився озвучити це питання своїй коханій.
- А ти дивись, як шанують тебе в тутешніх колах академічних! Ти що-небудь розумієш у плані цього дивовижного привітання, що прозвучало? І що це було, люба? Яка твоя версія?..
Варіка, усміхнувшись, з легкістю прояснила мені ситуацію.
- Усе виявляється, як і завжди, цілком просто і зрозуміло, милий Славушику. Я теж спочатку не могла збагнути, звідки віє вітер. Тим паче не особливо загострювала уваги на виконавців. Але потім, пильніше вдивившись у музикантів на сцені, впізнала в одному з них, он, бачиш, того красеня патлатого, що ліворуч стоїть із гітарою, свого колишнього однокласника Ромку Туманова. Мабуть, він і є ініціатор цієї вітальної акції. Його не було, коли ти ще в моєму класі вчився. А той прийшов до нас уже після восьмого, звідкись переїхав із батьками. От же, дурненький, безнадійно втюрився в мене, останній рік школи зовсім замучив своїми виступонами щодо кохання, проходу не давав. Вже як я йому не намагалася втовкмачити, що зайняте моє серце, але все без ладу, ні в яку не бажав відступатися. Навіть коли ми з тобою знову зійшлися...
Але, взагалі-то, більш ніж упевнена, ти його теж маєш чудово знати. Ближче до кінця навчання ти його ледь не покалічив, пам'ятаєш, коли одного разу прийшов за мною і застав біля мого будинку. Він уже неодноразово оббивав поріг у марних спробах домогтися від мене відповідних почуттів, але того разу, підігрітий парами алкоголю, мабуть, втративши над собою контроль, натурально домагався мене, розпускаючи руки. А тут і ти якраз вчасно нагодився... Ух-х, Славушик, як же ти розійшовся тоді, пам'ятаєш, яким ти був відчайдушним злюкою!.. Просто нестримно мотузив його!.. Ледве-ледве тебе відтягнула, а то й не уявляю, що б ти з ним зробив!.. Мені навіть якось шкода його стало...
... Если пристальней ты взглянула,
И улыбка на миг мелькнула,
Но в глазах твоих лед и стужа,
И тебе я совсем не нужен.
Но в глазах твоих лед и стужа,
Ведь тебе я совсем не нужен.
А я повторяю вновь и вновь:
Не умирай, любовь, не умирай, любовь!
Не умирай, любовь…
Кинувши погляд на підмостки сцени, я уважно вдивився в згаданого горезвісного гітариста.
- А-а, так це, виявляється, він?!... Так-так, як же, пам'ятаю-пам'ятаю, була справа... Але нічого дивного! Спробуй-но, не закохайся в тебе! Тим паче мене поруч із тобою в дев'ятому класі ще не було... Хто ж міг перешкодити йому спробувати щастя?.. До того ж він, мабуть, бачив, що ти постійно одна, поруч тебе нікого... Тепер уже, придивившись, і я його розпізнав. Щоправда, зараз він оброс патлами пристойно. Замаскувався, чортяка!.. Ну, Варіку, це ж, розумієш, справа минула. А що до твоєї до нього жалості, то ти маєш чудово пам'ятати той делікатний момент, активним свідком була... Я ж в тій ситуації скандалу не шукав й чіпляти його не збирався, але хіба моя вина, що товариш цей моїх нормальних слів не вловив?.. Коли я його по-доброму, по-людськи попросив забути до тебе дорогу, огризатися почав, погрожувати, штовхатися... Ну і що мені було робити після цього, як не спрямувати нетямущого на шлях істинний, і, бажано, навічно? Нехай це сталося і не зовсім цивілізованим шляхом, але все ж, погодься, дієво і надійно. На жаль, часом люди сприймають адекватно тільки силовий вплив... Зате після того мого прочухана в нього якось охолов запал щодо тебе, відпало бажання і сміливість пхати свого носа, куди не треба. Та ну його, краще говорити про щось більш значуще.
- Але, погодься, адже все одно приємно буває, коли тебе від душі вітає стільки народу... Ну, а зараз, мабуть, добряче пробила Ромку ностальгія за минулим, ось він і задумав цю акцію прилюдно...
- Не сперечаюся, люба, але я в будь-яких справах усе ж схильний до більшої скромності. І потім, на мій погляд, такого роду популярність - дешева вона, хіба не так? Зате надмірну заздрість у людей культивує…
- Ось тут, милий, я з тобою абсолютно солідарна, і за всіма пунктами. Ти маєш рацію, не варто цьому моменту приділяти підвищену увагу... Краще вже просто отримувати задоволення від музики й танцю.
На третьому куплеті ми нарешті вже мовчки та по-справжньому з насолодою віддалися і самій пісні, і сповна перейнялися тілесно зближувальним, душевним танцем.
... Но я верю, что день настанет,
И в глазах твоих лед растает,
Летним зноем вдруг станет стужа,
И поймешь, что тебе я нужен.
Летним зноем вдруг станет стужа,
И поймешь, что тебе я нужен.
А я повторяю вновь и вновь:
Не умирай, любовь, не умирай, любовь!
Не умирай, любовь,
Ну не умирай, любовь…
- До чого ж дивовижна і пронизлива ця пісня, Славушику, а її мелодія - то сама принадність! - не втрималася Варіка після закінчення танцю на хвилі музики, що сколихнула її, коли ми, тримаючись за руки, неспішно просувалися до свого місця. - І до нас із тобою, до нашої ситуації, ой, як близько підходить! Особливо приспів бере за душу, хоч він і гранично простий. Так і хочеться повторювати його і повторювати...
- Дуже навіть чудна, - підтримав я Варіку, підносячи до губ і цілуючи її в зап'ястя руки. - Дякую тобі, люба, за цей танець.
А ось над її останніми словами, що прозвучали, я міцненько задумався...
«Як би найближчим часом на мене не завалився каскад неприємних одкровень з боку моєї ненаглядної. Аж надто недозволенно довго тягнеться її мовчання з усіх пекучих питань нашого з нею вчорашнього і найближчого майбутнього буття. Не до добра це, відчуваю...» - мимоволі, але боляче кольнуло мене.
Завсідниками подібних танцювальних заходів ми ніколи не були. Для душевного комфорту нам вистачило лише кількох танцювальних номерів. Що називається, збили охоту. До того ж програма мінімум із зустрічі з однокласниками теж була нами успішно виконана. А провести наступний час ми могли й в більш корисному для нас плані, і куди душевніше. Тим більше був сенс трохи прогулятися вечірнім містом. Тому, не зловживаючи до переможного кінця гостинністю «Будинку піонерів», ми одноголосно зазбиралися на вихід, чим чимало засмутили наших хлопців. Попрощавшись із друзями та пообіцявши їм прийдешні зустрічі (принаймні, мій довгий час відпустки це з лишком допускав), залишили галасливий зал і, одягнувшись, нарешті вибралися на свіже повітря.
Куди конкретно нам рухатися, ми не ставили собі за мету. Деякий час просто повільно йшли вздовж центрального бродвею - вулиці Леніна. Але ноги якось самі завернули нас ліворуч, у центральний однойменний парк, у напрямку нашої старовинної доброї знайомої лавочки.
Погода стояла на рідкість спокійною, без вітру. Тому і легкий вечірній морозець ми практично не відчували. До того ж екіпіровані були солідно і тепло. Загалом, треба сказати, чудово почувалися.
Але ще на виході з будівлі я вловив зміни в настрої своєї ненаглядної принцеси. Вона здалася мені дещо задумливою. Та й поки ми йшли, здебільшого мовчали. На мої до неї хоч і незначні звернення і запитання вона відповідала коротко й односкладово. Свого часу досконально вивчивши й прекрасно розбираючись у її характерних душевних струнах, й ні-ні та уважно поглядаючи на Варіку, я не міг не помітити, що вона, не припиняючи, про щось думає, щось явно її гризе, не дає спокою...
Підійшовши до «нашого» місця, ми, не змовляючись, присіли на лавку в пів оберта один до одного. Варіка зняла рукавички, заклавши їх у пакет із туфельками, і взяла мої руки у свої. Вона завжди так робила, коли хотіла донести до мене щось особливо важливе для нас. І я мимоволі ніби стрепенувся, передчуваючи якесь вагоме надсилання для мене з її боку.
О, якби я тільки міг здогадуватися, що приготувала мені моя кохана на кінцівку сьогоднішнього вечора!!!...
Продовження в Главі 7.4. Частина 3……….