Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                      Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                        «Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»

                                                                                         (Гай Юлій Цезар)

                 Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)

    Колективний вихід на знаковий танцмайданчик

із деякими «підготовчими» заходами і недалекий

історичний екскурс Херсоном з коротким оглядом

його виграшної інфраструктури

                              Глава 4.5. ЛЕГЕНДАРНА «РОМАШКА»

                    Частина 2. Генеральний Курс - на «Ромашку»!

       ... Наш «заспіваний» колектив, можна вже впевнено казати, «пивний», у сенсі ще з першого пам'ятного звільнення, дещо розширився охочими потоптати ногами відому міську пам'ятку, яка поряд сусідила з рідним Екіпажем. До колишнього складу, щоправда, Трояні залишався в наряді, додалися Філя, Скула, Вовненко і Дружинін.

*Вовненко Микола (кличка «Васюнта») - уродженець Павлограда, що на Дніпропетровщині. Той самий, зустрінутий мною біля тумбочки днювального в мій перший день появи в ротному приміщенні Екіпажу. Світловолосий, чубатий, ближче середнього зросту, середньої комплекції, схильної до повноти, зі злегка прищавою фізіономією і кирпатим носом злегка картоплею. Напрочуд суперечлива і непрогнозована натура, але водночас абсолютно розкута і нейтральна особистість. Рубаха-хлопець, завзятий, відчайдушний і безконтрольно бездумно заводний. Типово холеричного темпераменту. Особливо після прийняття «дози» алкоголю. Так і тягнуло на подвиги. Ставав погано керованим. Вічно потрапляв у якісь дурні, безглузді халепи. У повсякденному житті - добряк і простодушний малий, навіть недалекий, наївний. Улюблений і найчастіше вживаний вислів: «пі*да ти вухата», але застосовувався ним здебільшого невлад або ні до села ані до міста. За що не раз і сам хапав по вухах. Навчався за маною, хоч і старався, але вельми тяжко давався радіозв'язок. У середині навчання (здуру, а може, і навпаки, вельми розумний хід!), несподівано для всіх нас одружився з першою ж місцевою подружкою, що потрапила в його «орбіту». Щоправда, до кінця навчання встиг так само раптово швидко «побити горщики» із нею, хоча й не розлучився остаточно. Вийшло, що свого роду вчасно одружився на час навчання, ставши місцевим, з усіма привілеями, що випливають із такого солідного статусу. Теж цікаве «ноу-хау», що заслуговує на увагу, як для курсанта мореходки. Отримав розподіл після закінчення навчання в Далекосхідне морське пароплавство. Працював виключно на посаді радіотехніка.*

       Настільки багатоликою оравою ми й рушили на пошуки бажаного «міцного». У такій животрепетній справі дуже важливим складовим фактором для нас завжди стояло питання «ціна - якість». А оскільки збірний досвід нашої братії підказував нам, що вибір тут невеликий - кращого, оптимального варіанту, аніж кріплене виноградне вино під назвою «Біле Міцне» - якнайкраще задовольняло наш «вимогливий» смак.

        Звісно, ми й думки не тримали отоварюватися десь на підступах до Екіпажу. Ближні точки були, хоча не факт, що потрібний і бажаний напій там обов'язково був присутній. Головне - у безпосередній близькості до Екіпажу завжди був присутній елемент небезпеки, приміром, в образі училищного патруля, та й зустріч із випадковими офіцерами в момент купівлі «забороненого» продукту життєдіяльності зовсім ні до чого. А в дні звільнень поблизу Екіпажа шастало їх доволі багато.

      Наша легендарна галузь «Винпромхоза», треба віддати їй належне, надавала трудівникам пристойний букет різноманітної «градусної» продукції. Від уже згаданого раніше шалено потворного напою - натуральної бормотухи «Сонцедар» - до болгарських і угорських вин, які вважалися благородними. Останні були, природно, поза конкуренцією, тому що дійсно мали цілком пристойні смакові якості та проходили «на ура», принаймні, їх вітала і дамська стать. Але, зрозуміло, ці «привілейовані» вина перебували у верхньому ціновому коридорі. Між цими двома полюсами перебували такі марки, як, наприклад, азербайджанський портвейн «Агдам» і кримський плодово-ягідний портвейн під позначкою «номер 72». Іноді траплялися і молдавські кріплені вина, теж непогані на смак і якістю. Але все ж окремою вдячною і прийнятною статтею у нас незмінно проходив «біоміцин» або, як ми його ще називали, «бецман» - те саме «Біле Міцне». Виробнику можна було сміливо приписувати на етикетці додаткове його позначення (в дужках) - «курсантське». Вино продавали в півлітровій тарі, але не в пивного чи лимонадного вигляду пляшках, а з подовженою шийкою, і коштувало воно 1 рубль 14 копійок. Цілком дружня, як для наших легких гаманців, ціна. Щоправда, був у продажу і ще один місткісний стандарт - у пляшках по 700 грамів і за ціною 1 рубль 57 копійок. Але він у нас був не настільки популярний. А якщо враховувати, що виготовлялося це вино на той час, дійсно, з винограду, нехай і далеко не першого віджиму, зате на смак і ціною дуже навіть нас влаштовувало. Місткість однієї півлітрової пляшки на брата - цілком достатня доза для задоволення наших потреб, по суті, на весь поточний вечір. Закускою ми себе теж не особливо тішили. Звичайний плавлений сирок за 14 копійок, і ось, будь ласка, тобі, повний джентльменський ажур. Таким чином, закінчене «задоволення» - стандартний вихід на танцмайданчик - у підсумку спустошував кишеню кожного з нас на трохи більше ніж півтора рублика, включно з вартістю самого квитка на танці. Тепер стає зрозумілою і ціна нашої, дуже голосно сказано, стипендії - грубо - чотири тижні виходу щосуботи на дівоче-танцювальну розвагу.

        Вулиця Червоностудентська, що впиралася одним своїм кінцем у ближню до Дніпра частину парку Слави, а відлік брала з боку центральної частини міста, від проспекту Ушакова, була, по суті, найнижчою солідною проїзною вулицею, яка пролягала уздовж Дніпра, переходячи в місці перетину зі згаданим проспектом у ще більш проїзну вулицю Леніна, на якій сходилася добра половина міських тролейбусних ліній, частково звертаючи в бік річкового вокзалу, і не менша їхня частина - далі, цією ж вулицею - йшли високим мостом через доволі широку дніпровську протоку Кошова до острівного району міста під назвою селище Корабел, який інтенсивно обростав новими збудованими висотками. До речі, там, на острові, була сконцентрована вся суднобудівна і судноремонтна промисловість.

      Суднобудівних заводів було два. Один із них - завод ім. Комінтерну - займався будівництвом великотоннажного цивільного флоту. А другий - під назвою «Паллада» - був дуже відомим, і не тільки на теренах нашої Батьківщини, а й далеко за її межами - проєктував і будував найбільші у світі плавучі доки. Судноремонтних заводів теж було два - «Ера» та ім. Куйбишева. Тут приймали у свої привітні обійми для ремонту або переобладнання суден з усіх флотів світу, як торгових, так і рибопромислових. На противагу сусідньому місту Миколаєву, Херсон, можна сміливо говорити, був найбільшим центром цивільного суднобудування в країні. Бо на миколаївських корабельнях наголос робився на військове кораблебудування.

       Для повного висвітлення картини, якщо вже мова зайшла про промислову інфраструктуру міста, варто згадати й про низку інших, не менш серйозних підприємств. І, куди не ткни, скрізь напрошуються прикметники «великий» або «найбільший». Ось, наприклад, згадуваний мною раніше бавовняно-паперовий комбінат (ХБК) - найбільше в Європі підприємство з перероблення узбецької бавовни-сирцю. З ним, за масштабами, такий самий ХБК російського міста Іваново навіть близько не стоїть, за масштабами не порівняти. Так, мануфактура незначна, не більше однієї херсонської «черги». А їх у Херсоні налічувалося цілих три. Три повномасштабних розгорнутих фабричних виробництв, три здоровенні фабрики. Або комбайновий завод ім. Петровського - один із флагманів країни з виробництва різної сільськогосподарської техніки. А ще єдиний у європейській частині СРСР завод із виробництва карданних валів. Тут же гідні згадки найпотужніший напівпровідниковий завод і вельми іменитий завод «Електромаш» - постачав виробленими електродвигунами різного призначення всю промисловість країни Рад. До них, наприклад, можна додати зовсім немаленький за виробництвом нафтопереробний завод, два зовсім не дрібних, але вельми шанованих за межами Херсонщини консервні заводи, знамениту кондитерську фабрику ім. Войкова, харчосмакову фабрику, винзавод (той самий, де і виробляли згадуване мною і настільки шановане курсантами вино «Біле Міцне»), взуттєву фабрику, завод склотари, фабрику з пошиття всілякого одягу всесоюзного об'єднання «Большевичка», кілька профільних механічних і машинобудівних заводів і цілу низку інших, більш дрібних фабрик і виробництв.

       Сміливо можна робити висновок: Херсон - більш ніж місто-трудівник. Відповідно, і населення міста з кожним роком чимало приростало, упевнено підходячи до межі 400 тисяч душ. Ну, а оскільки демографія диктувала своє, то в усіх прилеглих до історичних районів міста місцях «кипіли» новобудови. Зводилися і росли, як гриби після дощу, нові багатоповерхові житлові мікрорайони для хронічно наростальної «гвардії» трудового народу, що працює на заводах і фабриках.

       Не варто було дивуватися, що постачання всім життєво необхідним в такому особливо важливому для обороноздатності та економіки країни місті, яким на той час перебував Херсон, було, на відміну від інших, навіть більших міст великої країни, справді, у статусі всесоюзного значення. Що й казати, якщо у жителів такого міста, як Ленінград, побутувала приказка: «Хочемо жити як у Херсоні». Це про щось, та говорить!

        Зазначу ще один примітний історичний факт. Не секрет, у той тривожний час самої середини «холодної війни», геополітичного протистояння двох ворожих систем: капіталістичної (Північноатлантичний блок НАТО) і соціалістичної (Варшавського Договору), у планах Пентагону місто Херсон за умови можливого розв'язання ядерної війни значилося у списках міст на знищення першою хвилею ракетно-ядерного удару, поряд із Москвою, Ленінградом та столицями братніх республік СРСР. Після вище мною розказаного про той серйозний промисловий потенціал міста, натовські плани щодо першочергової загрози Херсону не дивують. Бо майже всі підприємства, якщо не на половину, то частково працювали на «озброєння».

       Не скажу, що в Херсоні панував суцільний соціалістичний рай неземний. У державі тотального дефіциту в усіх сферах життя подібного мати місце просто не могло. Однак постачання міста було на відносно солідному рівні. У магазинах усього було в достатку. І в частині господарських, і промтоварів (про якість, звісно, говорити важко), так і в плані продуктовому. В останньому - однозначно було все гаразд. Ажіотажного попиту на основні харчові продукти явно не спостерігалося. Полиці магазинів зовсім не пустували. І особливих черг за чим-небудь я не пригадую. Вільно лежала ковбаса кількох сортів і навіть м'ясо та різні м'ясні продукти. А молочної продукції було: бери - не хочу! Я вже мовчу про плодово-ягідно-овочеву продукцію. Що стосувалося солодких принад, то і тут панував цілковитий достаток. Що ж тут дивного, що жителі більшості регіонів величезної країни нам, херсонцям, неабияк заздрили. Їм і ковбаса докторська (по 2 руб. 20 коп.) хіба що у свята перепадала, не кажучи вже про якісь надмірності та різносоли. Такий уже був час.

        Характерною особливістю описуваного періоду став початок виникнення і розквіту в країні відомчої торгівлі. Кожна галузь народного господарства вважала за правило відкрити торговельну мережу своїх магазинів. Принаймні, такі права їм «верхівкою» було надано. Мабуть, саме таким чином «батьки» держави розраховували вивести країну з лещат одвічної проблеми тотального дефіциту. Таким чином повсюдно у великих містах і промислових центрах країни почали з'являтися підпорядковані торгові точки та магазини з різношерстим, не властивим для звичайних магазинів асортиментом, про який вони дбали самі, без втручання держави в їхні торговельні справи. Так особливо в портових приморських містах виникла торговельна мережа магазинів «Торгмортранс» від солідного Міністерства морського флоту СРСР. Були «свої» магазини й в залізничників, і в шахтарів, і в «Аерофлоту». Та й інші галузі народного господарства теж намагалися не відставати. Вони у своїй торговельній політиці безпосередньо підпорядковувалися своїм департаментам.

       Треба сказати, забезпечувалися такі магазини не в приклад звичайним. Це були свого роду окремі оазиси торгівлі, з непримітними, навіть сіренькими, скромними вивісками, які, на перший погляд, нічого населенню не обіцяли. Звичайно, народна стежка туди ніколи не заростала. Люди тягнулися в них за якимись особливими смаколиками, яких не завжди купиш у звичайних магазинах. Бо існувало таке поняття, як «не купити» чи «придбати», а «дістати». Так от, у тих особливих крамницях можна було легко «дотягнутися», приміром, до сухої копченої ковбаски, твердого сиру тощо, чого частенько не вистачало в пересічних місцях торгівлі. А ще там могли прослизати екзотичні сорти вино-горілчаної продукції і постійно та безперебійно були у продажу будь-які, завжди бажані болгарські сигарети, наприклад, благородні «БТ» або більш доступні сорти: «Opal», «Стюардеса», «ТУ-154», «Родопі» або ароматизовані «Вега» та «Інтер». Під свята неодмінно потрапляли під реалізацію заморські фрукти, на кшталт цитрусових і, бувало, навіть банани та сушені фініки чи інжир.

       Одним словом, корисні це були магазинчики. Розташовувалися вони в різних місцях міста, здебільшого непримітних. Часом добре знали про їхнє існування лише жителі прилеглих до них будинків. Багато хто про них чув, але спеціально і щодня туди не прагнув. Задовольнялися тими магазинами, що розташовувалися безпосередньо у них «під носом». Хіба що коли-не-коли, з особливої нагоди. Тим паче що ціни на так званий дефіцитний товар були відповідні, і не завжди збігалися з можливостями їхніх скромних гаманців. Та й у своїх потребах і запитах простий люд був тоді значно скромнішим за нинішні часи.

       Загалом, ці хитрі магазинчики стали майбутнім прообразом магазинів кооперативної торгівлі, які, своєю чергою, надалі, після розвалу СРСР, набули статусу приватних.

       ... Коли через помпезну арку парку ім. Ленінського Комсомолу, що знаходиться в протилежному боці від Екіпажу, ми балакучою зграєю виринули на простір вулиці Перекопська, стало вже досить темно. Нас вабило в бік вулиці Червоностудентська, яка пролягала нижче, якщо спускатися до неї довгим і єдиним кварталом вулиці Дружба. Саме десь там, у районі з'єднання цих вулиць, і зачаївся цей самий таємничий магазин шановної контори «Торгмортранс» з його оспіваними всюдисущим Троянським «дарами природи». Принаймні, виходячи з його слів (і тут він дивовижним чином знову виявився найпронизливішим за всіх - все-то він знав, скрізь побував), якого в цей момент із нами не було. Загалом, спустившись вулицею Дружба, ліворуч від якої якраз розкинувся вже згадуваний мною парк Слави, а по праву руку, по суті, за першими ж будинками - стародавні каземати міської в'язниці, що активно продовжувала свою «добру» справу, ми вперлися в територіальні володіння місцевого винзаводу. Тут же, на повороті, закінчувалася ця сама вулиця Червоностудентська, впираючись у паркову зону, практично за два кроки від патріотичного комплексу з його «Вічним Вогнем».

       Колись, дуже давно, саме тут була околиця міста. І та сама в'язниця цілком вписувалася в ті старі межі міста. З плином часу, зі зростанням промислового виробництва, а отже, чисельності населення, міські межі, поступово розширюючись, захоплювали дедалі нові й нові простори, практично підійшовши до прилеглих селищ Кіндійка і навіть Антонівка. Звісно, це була зона переважно одноповерхової приватної забудови. У принципі, місто розширювалося на всі боки, обростаючи новими районами. Але одна справа - сучасні багатоповерхівки з відповідними міськими атрибутами та цивілізованою інфраструктурою, що самі собою додавалися до них, і зовсім інша - свого часу абсолютно безконтрольна, напівлегальна забудова територій, що не годилися з огляду на свій ландшафт для будівництва висотних будинків. Так і утворилися в межах міста доволі відокремлені густонаселені, звісно, згодом узаконені, непоказні міські одноповерхові квартали, де кипіло своє життя і вирували свої пристрасті. Можна не сумніватися, життя це в них було не просте, здебільшого убоге, а звідси й пристрасті - відповідно до їхнього непринадного буття.

        Цих, своєрідних анклавів у місті сформувалося досить багато. І саме вони, а точніше, бурхливе молоде покоління в них, формували загальний, доволі войовничий, а часом із бандитсько-кримінальним відтінком клімат у навколомолодіжному русі міста. Принаймні в юрисдикції своїх районів проживання. Інакше кажучи, у кожному такому анклаві діяли свої потенційно напівкримінальні групи войовничих молодиків, які свято стерегли свої кордони й досить активно ворогували із такими ж сусідніми угрупованнями. Нейтралізувати повністю подібні агресивні молодіжні прояви міській владі було не під силу. Дай би бог стримувати їхні «бойові» амбіції. Тому в місті між окремими районами раз у раз спалахували різної сили сутички, а то й справжнісінькі війни. Часом у їхню орбіту потрапляв і наш курсантський контингент, хоча відкрито серйозно чіпати нас боялися. Надто вже грізну й організовану силу являло собою наше курсантське братство. Але, все ж таки...

       Ось у такій «цікавій» і «живій» обставині в місті нам доводилося жити та вчитися.

                   Продовження в Главі 4.5. Частина 3…………….