Мореас Фрост

                                     Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                             Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                     «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                                            (Гай Юлій Цезар)

         Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

    Підсумки відвідування популярного «злачного»

місця - Головному Герою вдалося роздобути певну

уяву і повною мірою відчути на собі всі «принади»

ресторанних перипетій. А тут ще і Ніка з підступним

тостом «на брудершафт» і своїми зближувальними

танцями...

                                  Глава 1.3. РЕСТОРАН «БІЛА АКАЦІЯ»

                                 Частина 2. «Ненав’язлива» Вечеря

       Ресторанні хороми зустріли нас пристойною сумішшю запахів парів алкоголю і сигаретного диму, хоча всі вікна були відчинені навстіж. Ми присіли в напівзакритому кутовому затишному місці, досить далеко від галасливої естради. Це, як виявилося, був «директорський», окремо обслуговуваний столик, своєрідно обгороджений трубчастими різнокольоровими напівпрозорими скельцями, що звисали зі стелі, у вигляді ширми, і куди нікого не мали право садити, не кажучи вже про те, щоб підсаджувати. Бо в розпал вечора столи безмежно «ущільнювалися». Тобто, не особливо зважаючи на думку тих, хто вже сидів за столиком, до них додатково підсаджували клієнтів, виносячи з кулуарів звичайні стільці, збільшуючи в такий спосіб кількість посадкових місць і, отже, виторгу. Це було звичайною практикою в усіх рестораціях. Зате ми сиділи, що називається, по-королівськи, надані самим собі, удвох, за значним, як мінімум, шестимісним столом.

       Тут же до нас підскочила закехана офіціанточка - тендітна, але гарненька на личко блондиночка, напевно, ледве не нашого з Нікою віку, піднесла нам «Меню».

      - Катюш, ти для початку винеси нам пляшечку «Шампанського», тільки дивись, щоб неодмінно напівсолодке, ще шоколадку і фруктів, на свій розсуд... У нас сьогодні велике свято!..

       - Вір, немає зараз напівсолодкого, закінчилося, тільки напівсухе і солодке залишилося.

     - Катюнь, підійдеш до тітки Маші, ну, сама знаєш, що сказати, вона видасть, дій! А ми тим часом поміркуємо над подальшим замовленням, так, Славчику?! - і вона, щільніше присунувши своє крісло до мого і тісніше притулившись до мене бочком, відкрила велику книжку в шкіряній палітурці і, підсунувши ближче до середини, почала перегортати сторінки в ній, придивляючись, відшукуючи потрібну.

       Коли в цьому «цінному талмуді» я ненароком спіймав поглядом цифри у двозначному вимірі навпроти деяких страв, у мене мимоволі від ефекту несподіванки округлилися очі і злегка дух перехопило, і настільки, що зовсім відпало будь-яке бажання до їжі. Хоча ще хвилину тому я невідворотно ковтав голодну слину, що набігала від запахів, які тонко, але невблаганно просочувалися з кухні. Я дещо втиснувся в крісло і, задерши голову догори, відчужено розглядав ажурне павутиння люстр в ореолах вигадливої ліпнини на стелі залу, навіть не чуючи безтурботного щебетання Ніки, яка перебувала в процесі зосередженого пошуку прийнятної їжі для нашої прийдешньої трапези. Із заціпеніння мене вивів її жвавий лікоток, яким вона кілька разів легенько штовхала мене в бік.

       - Альо, Славчику, ти де? Ти ж мене зовсім не слухаєш!.. Я тут для кого розпинаюся вже битих п'ять хвилин? Так от, я пропоную... Давай візьмемо одне «Асорті» м'ясне, воно таке здоровенне - одному - явно не здолати, а на гаряче - картоплю фрі з антрекотиком, чи з рибкою все ж таки, як ти думаєш?

     - Ніко, дорогенька, що ти там собі надумала? Ти хоча б за ціною зорієнтуйся трохи! Адже весь цей достаток диких грошей коштує. Мені ж шматок поперек горла стане. Може, можна якось скромніше, чи що?! До того ж окрім картоплі та рибки, чесно тобі кажу, я нічого толком не зумів зловити з твоєї розповіді. Я навіть не знаю... Вибач, вирішуй сама. Я всеїдний.

       - Славчику, милий, по-перше, питання про гроші ми з тобою, здається, давно закрили, адже так? А, по-друге, про яку скромність, якщо ми прийшли в ресторан, може йтися? Уряди-годи можна собі дозволити і пороскошувати. Не щодня ж таке трапляється... Сподіваюся, ти не думаєш, що я і вдень, і вночі в подібних місцях промишляю?!...

       - Ну, а як щодо совісті піонерської? - не вгамовувався я.

      - А ми її на сьогодні візьмемо... стиснемо і засунемо, знаєш куди?... - і вона, для наочності піднявши руку і стиснувши кисть у кулачок, різко рушила рукою в бік, немов відкидала щось, знову швидко розпрямивши пальці. - Загалом, куди подалі...

     У цей час нагодилася наша Катруся з «королівською» тацею. Вона розгорнула перед нами горку фруктів у вазоні, звично спритно розкоркувала «Шампанське», наповнюючи наші келихи іскристим бадьорим напоєм, і одним завченим рухом розпечатала плитку шоколаду, водночас напрочуд пропорційно роздрібнивши шоколад на окремі рівні за розміром фрагменти.

      - Спасибі, Катюня, записуй: одне «Асорті», два салатики з огірками й помідорами, два «Антрікотіки» з картоплею фрі та, мабуть, два стаканчики апельсинового соку. Поки що все...

       Зал тим часом поступово заповнювався, монотонно гудячи, наче вулик, поступово розгортаючись своїм хвацько-розгульним боком медалі. Вокально-інструментальний ансамбль почав втягуватися у свій плановий репертуар. Хоча до розпалу вечора було ще досить далеко, деяка частина публіки, яка вже встигла неабияк розігрітися алкогольними парами, з пристрастю розпочала розслаблено скидати свою енергію, що била через край, у ритмічних танцях, не шкодуючи ні себе, ні свого іміджу. Дивлячись поки ще тверезим поглядом на ці безпросвітні веселощі, жодної позитивної емоції я за цей час ще не відчув.

       «Ну, може, далі щось зміниться в більш сприятливий бік? Подивимося...» - скрушно подумав я, поглядаючи на Ніку.

       Вона, перехопивши мій тужливий погляд, пішла в наступ.

       - Славчику, щось ти мені зовсім не подобаєшся своїм настроєм. Давай-но ми краще піднімемо наші келишки для початку за нас із тобою, за нашу ненавмисну зустріч! Але мені чомусь здається, що вона зовсім не випадкова. А щоб остаточно закріпити наші дружні стосунки, я пропоную випити на брудершафт. Чи ти будеш проти? - вона лукаво інтригуюче на мене глянула, чим дуже нагадала мені «лисицю» Варіку.

       Я, зрозуміло, ніколи не страждав на снобізм, але чи не занадто відверто сміливо вона поводиться зі мною?.. До того ж і не приховував від неї, чудово знала, що, на відміну від неї, я поки що «при глибоких стосунках».

     «Гаразд, від одного символічного поцілунку ніхто ще не помирав», - заспокоїв я свою совість.

       - Ні, не заперечую, а давай!

      І ми дружно сплели наші руки. Але як, однак, глибоко я помилявся... Коли справа дійшла до реального поцілунку, я ґрунтовно відчув, що відверто й конкретно «влип», як дурна муха в чортову павутину.

     Такого відверто неприкритого і, треба віддати належне, умілого азарту і напору мої губи, які давно жадали природних пестощів, не відчували вже, почитай, півтора місяця. Навіть чужа обстановка, що оточувала нас і поки що не стала для мене дружньою, не змогла заглушити злочинні помисли неймовірного, всеохоплюючого бажання негайного фізичного володіння господинею цих виснажливо спекотних і нестерпно нудотних губ, які народжувалися і наростали в надрах мого надчутливого організму. Мимоволі приплющивши очі і спіймавши вбивчу хвилю чуттєвої стихії, що обволікала, безнадійно накриваючи мене, і беззвітно попливши на ній, я, віддавшись на волю й милість переможниці, водночас усе ще до кінця не вірячи в імовірність того, що сталося, але водночас остаточно і безповоротно здавшись, відверто відповідав на наполегливі рухи моторних вуст Ніки та глибинні паси її хижого язика, які невтомно та болісно дражнили мене і обпалювали любовним вогнем. Цьому солодкому процесу, що з кожною секундою запаморочливо наростав, значною мірою сприяла пара гостреньких верхівок її надмірно затверділих сосків, що пружно стирчали і були явно стривожені моєю невідворотною відповідною реакцією. Вони, безсоромно і нахабно впираючись у моє приречене тіло, безцеремонно впившись у груди, ґрунтовно поздували з мене всі можливі внутрішні «гальма», лавиноподібно вивільнивши заховану в мені відверту чоловічу силу. І з цим грізним явищем, я це безпомилково знав, у мене не було рецепта боротися. Це було вище всяких сил. Головний людський інстинкт у мені давно був розвинений трикратно. Нині все це жваво й показово випирало з мене назовні, і, вочевидь, зовсім недоречно й невчасно.

       Ніка, мабуть, не менше за мене перебуваючи в періоді любовного «посту», наскільки це мені бачилося і відчувалося, схоже, теж була стурбована подібними думками і відчуттями. Оскільки я, міцно приклеєний до її тіла, гранично чуйно відчував дико прискорене биття її серця і трепетне хвильне тремтіння, що пробігало по всьому ньому. Наш «брудершафтний» поцілунок, що спочатку здавався нешкідливим і нічого не значущим, затягнувся непристойно надовго і не віщував нам у цей момент нічого доброго. Принаймні, мене він вивів з ладу, я так навскидку почав прикидати, невідомо до якого терміну. Але тут ненароком трапився нехай і невеликий, але вкрай мені потрібний струс.

       Нарешті, ми, роз'єднавшись, «повернулися» на грішну землю. Принаймні, змушені були. І дуже швидко.

      Повернувшись на голос, я побачив середнього зросту і так само середніх років чоловіка, який стояв у торці столу, чорнявого, далеко не витонченої статури, з явно позначеним животиком, але доволі імпозантного, вдягненого в солідний костюм-трійку. Він пильно дивився на нас, по черзі переводячи погляд то на мене, то на Ніку, однак вигляд у нього був зовсім не грізний, можна сказати, ласкавий. Але все одно я дещо насторожився. І це реально виявився невеличкий, але доброчинний для мого «нестійкого» організму стрессик.

      - Ой, дядьку Сєню, добрий вечір! - судомно набираючи ротом повітря після затяжного поцілунку проворкувала Ніка, одночасно поправляючи топік, що вельми критично з неї зповз. - А ми ось тут недалеко гуляли, вирішили зайти повечеряти.

      - Добрий, добрий, Нікуля! Бачу я, які ви голодні... Мало один одного не з'їли, пустуни! Ох, і молодь нині пішла!.. Нічого святого, просто на людях чудеса витворяють... Ну, а до улюбленого дядька зайвий раз зазирнути, провідати, що, не обов'язково?.. І де твоя совість комсомольська? Ну, розповідай, що там у вас цікавого? Давненько до вас не заглядав. Усе ніяк не вдається вирватися, робота та справи всякі-бякі... Що там у батюшки, ще не повернувся? Я днями з Катею телефоном говорив, начебто ось-ось мав би... Вона до нього під'їхати погрожувала... Присісти-то дозволите? - і, не чекаючи відповіді, де стояв, там й громіздко опустився в крісло.

      - Та я не хотіла відволікати тебе. Все одно побачилися б тут. Ти ж без інспекції хіба всидиш?.. А мама якраз вже сьогодні до батька в Одесу помчала. Пароплав завтра вранці на підході. Стоянка в них довга. Справи передасть, і - у відпустку. Може, дня через три додому нагрянуть.

       - От і добре. Значить, скоро зустрінемося. Ех-х, гульнемо!.. Я так зрозумів, це твій новий кавалер? Що, зализала старі рани? Ну і правильно!.. Нічого сльозу пускати, багато честі... Він мені з самого початку не дуже-то і подобався... Молодець, Нікуша, клин клином вибивають! Ось же відчувається наша порода! Ну, хоч познайомила б нас, чи що?

       - Це - Арсеній Андрійович, мій дядько, брат батька, про якого я тобі вже згадувала... А це, дядько Сєня, мій новий друг - Славчик, тобто Слава.

    - В'ячеславе, дуже приємно, - я припіднявся, потиснув простягнуту назустріч руку.

    Із прочинених дверей, звідки директор, мабуть, і з'явився, заклично пролунав жіночий голос.

       - Андрійовичу, вас тут до телефону кличуть...

       - Іду-іду... Ось, зовсім спокою немає. Знову хтось різко на «хвіст сідає»... - і тут же, звертаючись до Ніки, запитав. - Із грошима як почиваєшься, все гаразд? Підтримка не потрібна?..

      - Ні-ні, дякую, дядьку Сєню, не хвилюйся, з фінансами в мене зараз усе як треба, гріх скаржитися. Я ж другий місяць, як працюю, зарплату отримую...

     - О, яка молодець, красунька ти моя! Я за тебе дуже радий. Ну, гаразд, молодь, веселіться, відпочивайте... Але не балуйте мені тут!.. - і він жартівливо погрозив Ніці пальцем, віддаляючись за двері.

      - Ну ось, як і завжди, відразу всі сімейні таємниці по-видавав. Добре, що я така відкрита сама. Звісно, не з усіма... А якби, ні? А, взагалі-то, він - дядько нормальний, любить мене як свою доньку. У нього - два сини, а він усе дівчинку хотів, але... не судилося. Ось на мені й відіграється. З дитинства балує мене, подарунками, часом недешевими, закидає, а то й грошима іноді виручає... Причому сама я у нього ніколи нічого не випрошую…

     «Так, звісно, непогано, окрім далеко не бідних батьків, мати ще й заможних родичів, наприклад, таких, як цей дядько Арсеній. Легко панночці живеться на світі, ні в чому потреби немає», - не без заздрощів подумалося мені, але одразу ж закличний голос Ніки повернув мене в реальність.

      - Славчику, ну що ти сидиш як засватаний? Бачиш, дама нудьгує, чекає, коли ти почнеш до неї залицятися. У нас зовсім порожні келихи.

         Я, схаменувшись, негайно їх наповнив.

        - Ось тепер можна вже й за твій перший успіх! Ще раз тебе вітаю і бажаю й надалі в тому ж дусі і з тим же успіхом!.. Славчику, за тебе, дорогий!

    «Ух ти, прямо тобі «дорогий»! Чи не рано, Ніко?" - зазначив небезпідставно, але про себе, а вголос промовив.

      - Спасибі, Ніко! Я буду старатися... Назад мені дороги немає! - і, не відриваючись, залпом осушив келих.

     І тут же побачив біля свого носа клаптик шоколадки, який Ніка послужливо піднесла до моїх губ, годуючи мене з руки. Відкусив шматочок, залишок вона віднесла у свій красивий ротик.

       - Ну, а потанцювати нарешті мій кавалер зводить свою даму? - докірливим і грайливо-капризним тоном вимовила моя «годувальниця».

      Мені, звісно, не дуже «кліматило» наочно «світитися» своїм невигадливим колгоспним виглядом на очах у всіх. Але, більше того, маючи у своєму житті досить «гучний» досвід у людних місцях із Варікою, з якою мені хронічно не давали проходу через її неприродно яскраву зовнішність, я однозначно зметикував, що своїм напіводяглим виглядом моя подружка неодмінно викличе до себе явно підвищену зацікавленість у незайнятої і відчайдушної чоловічої половини. Тим паче що алкоголь безнадійно розв'язує руки і бажання. А це може навіть загрожувати певними наслідками. Однак я відігнав «злі» думки, озвучивши вголос банальні слова.

        - Бажання дами - закон для кавалера! Поїхали...

     - Однак це було, як я і припускав, і як потім виявилося, далеко не найкраще, а навіть досить необачне рішення з мого боку.

       Грався повільний танець. І доволі приємний, модний шлягер, що звучав усюди. Ми пройшли ближче до середини залу. Ніка спочатку прилаштувала руки в мене на грудях, а незабаром переплела їх за шиєю, поклавши голову мені на плече. Я тримав її навколо талії, практично опустивши руки на те місце, де лінія спини своєю плавною гнучкістю хвилююче переходила в випуклість її пружної попки, що приємно позначалася. І тут почалося...

     Вона, що називається, втесалася в мене всією собою. З такими труднощами, завдяки своєчасному втручанню її дядька, набувши більш-менш стійкого стану, я поступово починав знову з нього мимоволі випливати. Вона настільки щільно в мене втискалася всіма частинами тіла, що, злегка піднімаючи для чергового кроку ногу, я передньою частиною свого стегна виразно відчував твердість її лобка, яким вона, як спеціально, буквально нанизувалася на мою ногу. Неймовірними імпульсивними зусиллями волі, навмисно вишукуючи очима найбільш відволікаючі і дратівливі в найнегативнішому сенсі «мальовничі» навколишні «картини», мені з гріхом навпіл довелося витерпіти до переможного кінця цей злощасний нескінченний танець.

       До свого столу я просувався мало не «на напівзігнутих». Хоч освітлення в залі до цього моменту набуло характеру напівінтимного, але все одно... Прямо сором і жах! Дожилися ви, В'ячеславе Павловичу! Мало того, що й Ніка все відчула на собі, так ще й тим, хто нас оточував, усе моє - як на долоні, поки дошкандибав до місця! Ніка гордо крокувала попереду, тримаючи мою долоню у своїй, марно прикриваючи спереду мої «огріхи», проте оскільки деякі недвозначні «прозаїчні» чоловічі погляди, та й жіночі також, були прикуті до моєї неординарної супутниці, то на її тлі моя нагальна проблематика позначалася ще більш гостро й агресивно.

       «Треба б поменше таких «важких» виходів, а краще - звести їх зовсім до нуля» - цілком природно подумалося мені.

     Поки ми захоплено віддавалися злиттю в танці, на нашому столику відбулися якісні зміни - з'явилися заявлені раніше страви. І, цілком природно, нам нічого не залишалося, як зайнятися обжерливістю впритул.

      Ми з жадібністю накинулися на їжу, миттю розметавши «Асорті», яке виявилося для нас, досить зголоднілих, зовсім не таким уже й здоровенним, заздалегідь спустошивши ще по келишку «Радянського».

       А шинкарський розгул тим часом перейшов у саму свою вирішальну фазу. Кавалери розхапували дам, як гарячі пиріжки в базарний день. Нам же було не до світу цього. Поки я доковтував м'ясне гаряче у вигляді антрикота з картоплею, ні-ні та ловив на собі поки що не зовсім зрозумілі мені, я б сказав, загадково зацікавлені погляди своєї супутниці. Вона давно покінчила з їжею, ліниво посмоктуючи через трубочку сік.

    … Від фінальної частини вечері мене раптом відірвав чийсь гучний, розв'язно хвацький голос.

       - Дозвольте, мадемуазель... вас на танець!..

     Я підняв голову від тарілки. Навпроти нашого столу перед Нікою стояв, позначаючись невпевненістю в рухах, доволі зухвалої зовнішності, середньої комплекції , доволі дорослий хлопець, років отак 25-и, нахабно свердлячи її, мабуть, намагаючись навести різкість, досить захмелілим поглядом.

     - Я не танцюю. І хіба не помітно, що я не одна? До побачення! - Ніка «обдарувала» невдалого залицяльника невдоволено-презирливим поглядом.

      - Не зрозумів!.. Це-е... чому ж?.. Чим це... я так... не влаштовую тебе? - не вгамовувався «герой», ймовірно, образившись і переходячи на фамільярний тон.

      Стало зрозуміло, назріває скандал. Треба вживати якихось заходів. Я почав підніматися з крісла, хоча Ніка і намагалася притримати мене за руку.

   - Послухай, по-моєму тобі ясно дали зрозуміти, жодних танців не передбачається. Гудбай, друже!

      - А тебе... хлопчик... ніхто не питає. Засунься... і помовчи! То що... значить, ні?.. - у голосі проступила певна погроза.

   Не знаю, як би розвивалися події далі, найімовірніше, моєю з ним жорстокою бійкою, якби не його товариш, що підійшов слідом за грубіяном, хоч і теж дещо «підігрітий», але ще здатний розуміти, що до чого. Він, прихопивши нахабу за плечі, потягнув у бік, щось тому по дорозі втовкмачуючи.

    - Ми ще... не закінчили з тобою... - тепер по-справжньому загрозливо прозвучали останні слова «шанувальника танців», що обернувся до нас, адресовані явно мені.

    Проте страху перед вкрай захмелілим «агресором» у мене не було, бачачи його стан на даний момент. Однак інцидент, сам по собі, був неприємним. А ще не було впевненості, що це - остання подібна пригода на сьогодні...