Мореас Фрост

                              Т Р І Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                      Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                              «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                            (з пісні Ю. Антонова)

                      Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

Звісно, це загадкове рандеву на явочній квартирі

стало великою несподіванкою як для самої Варіки,

так і, за мотивами її розповіді, для Головного Героя

однозначно. Ця дивна зустріч повністю визначила і

перекроїла хід подальших життів обох закоханих

                                Глава 7.5. НЕЩАСЛИВА ЖІНКА

                            Частина 2. Неминуче Вербування

      ... Це була звичайнісінька московська квартира в типовій багатоповерхівці. Причому абсолютно нічим не примітна зовні - зі звичайнісінькими, звичними погляду дверима, дбайливо оббитими темним дермантином, з фантазією прошитим по всій поверхні незграбно закрутистим ажуром, складеним із чисельних великих позолочених капелюшків меблевих цвяхів. Зате, як незабаром виявилося, дуже пристойно, я б сказала, фешенебельно обставлена всередині.

     Рівно о 17.00 натиснула на дзвінок квартири, що відповідає номеру в записці. Двері мені відчинив середнього зросту і комплекції нічим непримітний чоловік середніх років, одягнений у строгий костюм у сіру смужку з краваткою, і, відповівши на моє привітання, відразу привітно запросив до кімнати. Там, на дивані, біля овального журнального столика зі стільницею з товстого прозорого скла, вже сидів його компаньйон, щось уважно переглядаючи в розкритій теці, - такої ж непомітної зовнішності, в окулярах, але в білій сорочці та теж із краваткою, але без піджака, той провисав на спинці витонченого стільця, який стояв поруч. На вигляд він був помітно старший за мого «провідника» і значно вищого зросту, бо, як тільки я з'явився, не виходячи з-за столу, відклавши теку вбік, галантно підвівся з дивана і теж, вітаючи, представився, заздалегідь сковзнувши швидким поглядом по ручному годиннику.

       - Здрастуйте, шановна Варваро Андріївно! А ви похвально пунктуальні. Це вже робить вам честь. З безнапасним вас прибуттям до столиці нашої Батьківщини! Зізнаюся, з превеликим нетерпінням чекали вашої присутності в нашій скромній обителі. Так ось ви, виявляється, яка!.. І, не можу втриматися від компліменту, куди імпозантніше виглядаєте, ніж на фото!

       - Добрий день! Дякую.

   Я була абсолютно збентежена подібним прийняттям. А мій візаві продовжив, розшаркуючись, свою «дзюркотливу» промову далі.

      - Дуже мило, що ви виявили рішучість відгукнутися на нашу пропозицію про зустріч. Мене звати Віталій Петрович, а мого молодшого колегу, - він повів рукою в його бік, той у цей час присував до столика шкіряне крісло для мене, розташовуючи його навпроти дивана, - Павло Іванович. Прошу вас, Варваро Андріївно, будьте настільки люб'язні, сідайте зручніше і почувайтеся якомога легше й привільно. Може, для початку чаю, кави або прохолодного «Боржомі»?.. Але є і фруктові соки та напої газовані... А, можливо, одразу щось більш фундаментальне?.. Пропоную якомога далі відкинути вбік сором'язливість і зайву церемонність. Тим паче, наскільки нам відомо, ви щойно з трапа літака, і, смію припустити, навряд чи вам удалося перекусити... Павле Івановичу, ну, що ж це ти, голубчику, стоїш, уже постарайся не залишити поза увагою нашу гостю з приводу їжі насущної. Наша юна пані спозаранку напевно вже з голоду вмирає... Як-не-як, а в цьому ж на нас провина лежить...

       Не важко було збагнути, що саме той, хто говорив - тут за головного. Причому, найімовірніше, у порядному чині. Але навіть по побіжному погляду на нього було легко помітно - товариш цей церемонний за натурою, пристойно інтелігентного складу і високого рівня інтелекту. Принаймні за витонченою манерою триматися і говорити та жвавим виразом обличчя не виникало сумнівів у його високому ступені освіченості та гнучкості розуму. Чесно кажучи, я, звісно ж, чимало сторопіла від такого несподіваного дружнього приймання, який мені надали. У принципі, ці, з усього відчувалося, вишколені й попереджувальні браві чоловіки мене нічим не відштовхували й не насторожували, і вже тим паче не напружували, а, навпаки, активно привертали до себе, налаштовуючи на невимушене спілкування. Прийнявши зручну позу і приємно потонувши в комфорті просторого м'якого крісла, я, і справді, навіть відчутно відчула не тільки фізичне розслаблення, а й почала знаходити психологічну рівновагу. Звісно, після раннього виїзду з дому й доволі довгої дороги - спочатку п'ятигодинної їзди автобусом до Херсона, а потім довгого очікування в аеропорту разом із перельотом до Москви, а далі й довгих мандрівок теренами неосяжної столиці - на мене відчутно тиснув вантаж загальної втоми, який нагромадився. А про їжу так і взагалі мовчу! Звичайно ж, їсти хотілося по-звірячому.

    «Але не вистачало тут ще й обідами пробавляться! Вже якось перетерплю...» - подумалося мені.

      - Спасибі велике, не варто зайвого клопоту, хіба що від прохолодного напою не відмовлюся. Так, мабуть, «Боржомі» буде в саме те...

     Але моя скромна відмова вочевидь не мала своєї дії, оскільки Павло Іванович і не думав гальмувати, а вже прямував у бік кухні з цілком прозорими намірами.

     Поки Віталій Петрович, послужливо обходжуючи мене, відкорковував пляшку і наливав воду в келих, я побіжно встигла озирнутися в кімнаті.

        Обстава видалася мені далекої від канцелярської, фактично житловою, до того ж підібраною та оформленою з солідним естетичним смаком. По-перше, сама кімната була дуже просторою і світлою, з виходом на балкон. По-друге, не виглядала надмірно захаращеною меблями, причому всі - виключно до діла. Крім середнього розміру дивана світло-коричневого тону, на якому розташувалися господарі, і того самого гарнітура двох м'яких крісел, на одному з яких я якраз сиділа, у кімнаті біля найдовшої стінки зліва від входу, просто за моєю спиною, стояв наполовину засклений доволі просторий, витонченої конструкції секретер із повним сервізним набором вишуканого, з малюнками, певно, імпортного посуду та питного кришталю всілякого призначення. А ось те, що було незвично і не характерно для наших квартир - поруч із секретером була «Г»-подібна барна стійка, що виступала вглиб кімнати, природно, в купі з самим баром біля стіни, зовні підсвічуваним дзеркальним склом. Більше в кімнаті ніщо не напружувало погляду. Хіба що над головою провисала досить велика за розміром овальна явно кришталева люстра, а на всіх чотирьох стінах по всьому периметру до того ж присутні в чималій кількості оригінального вигляду світильники-бра. Одним словом, навколишній інтер'єр був премилим, що дивовижним чином налаштовувало на чималий душевний комфорт і затишок.

       А ще на краю журнального столика я помітила поглядом пристойний стос тек, мабуть, із документами й за своїм виглядом дуже вже скидалися на ті, що я бачила на столі заступника міністра МЗС під час моєї не настільки давньої пам'ятної співбесіди в інституті.

       «І все-таки цікаво, куди це я потрапила, і що це за дивні ввічливі люди? Що ж їм потрібно від мене?» - поки я неквапливо і дрібними ковтками цідила воду з кришталевого келиха, мене не полишала звичайнісінька людська цікавість, замішана на загадковості обставини та ситуації.

       Не встигла я допити, як з кухні з'явився Павло Іванович, утримуючи в обох руках дві зовсім не маленькі плоскі тарілки, рясно заставлені їжею. Напевно, все на них щільно розкладене, було приготовлено заздалегідь із прицілом на мій візит. В одній із них була нарізка з м'яса, сиру і кількох видів овочів, а на іншій - бутерброди з маслом і з чорною ікрою зверху та окремо - з беконом і сиром. Усе це плавно зайняло своє місце на столику. Лише Віталію Петровичу довелося перемістити теці зі столу на край свого дивана. А в цей час біля мене з'явилася чиста тарілка з виделкою на серветці.

      - Скоро й чай поспіє, - поспішив порадувати своєю заявою Павло Іванович.

     Я так зрозуміла, хочеш не хочеш, а серйозній розмові не бути, поки не трапиться процедури перекусу. І тут уже нічого не поробиш - я тут лише гостя. Мені здавалося, очима всю цю пишність я б і одна проковтнула, настільки чутливо зголодніла. Але вже дуже мені було незручно, ніяково, комплексувала перед незнайомими мені людьми, не наважуючись виявляти свої «хижі» інстинкти.

     Але закличний голос «головного» господаря, який начебто як у воду дивився, своєчасно розтопив паростки моєї скромності.

    - Варваро Андріївно, пропоную не мучити себе абсолютно зайвою сором'язливістю, а скласти нам дружню компанію. Вже не погребуйте нашою щирою гостинністю, та й поважати варто було б Павла Івановича за його душевні старання. Тим паче, зізнатися, ми й самі за цілий день неабияк зголодніли. А на ситий шлунок і справи краще йдуть на лад, і розмови ведуться легше. Тож не скромничайте, робіть, як я... - і він, подаючи приклад, потягнув із загальної тарілки перший бутерброд.

       Ну, а щоб безповоротно придушити мої можливі відмовні пориви, його молодший колега, що підсів на диван із правого боку, на підтримку ініціативи свого шефа, озброївшись ножем, щедро поскидав у мою тарілку по черзі з обох страв повний їхній асортимент аж із цілою гіркою, руками й мімікою запрошуючи до фуршету.

       І мені нічого не залишалося, як приєднатися до компанії чоловіків, які захоплено й апетитно почали жувати. Ну, не сидіти ж сиднем на догоду своїм дурним принципам і заздрісно дивитися їм у роти!..

     Але і в процесі нашого імпровізованого обіду Віталій Петрович не забарився влаштувати мені деякий попередній допит у вигляді доброзичливої невимушеної бесіди. Почав із моєї поїздки, щиро поцікавившись, чи безнапасно дісталася... А ще його цікавила місцевість, звідки я приїхала. Не оминув увагою й інформацію про моїх батьків - докладно поцікавився, хто та чим займається. Навіть примудрився співчутливо розпитати про мої пристрасті та захоплення. Загалом, я відразу помітила, його цікавило про мене буквально все. Саме з моїх вуст. І настільки задушевно мило і ввічливо-ненав'язливо вів він бесіду, що думок відмовити йому в якихось відомостях не приходило мені в голову абсолютно. Хоча запитання його іноді здавалися по-дитячому наївними й такими, що не заслуговують на увагу, дріб'язковими, часом сущою нісенітницею. Але, потрапивши під чари мого допитливого візаві, я відверто заливалася, як соловей, навіть не роблячи спроб щось приховувати зі свого життя. Хоча практично з перших же його запитань до мене вже дійшло, що зовсім не прості люди сидять тут на дивані перед моїм поглядом і припадають мені на вуха. Звісно, я ж зовсім не якась дурнюня з провулочка і була досить підкована з таких питань, як спецслужби в нашій державі, їхня роль і місце в ній. Здогадувалася, зрозуміло, що ці цікаві усміхнені співрозмовники, які сидять переді мною, саме і є їх типовими представниками. Подібному здоровому перебігу моїх думок сприяла як сама конфіденційна обставина навколо цієї зустрічі, так і місце, в якому вона відбувалася. Тільки яку конкретно спецслужбу вони представляють, і яка справжня мета їхнього інтересу до мене, було не відомо. Поки що не відомо. А для мене все, що тут відбувається, уявлялося якоюсь кумедною грою. Розуміла я й те, що багато чого з того, чим я встигла ненав'язливо поділитися, не пролунало казна-якими одкровеннями для них. Але ж навіщось запитували?.. Значить, у чомусь намагалися перевірити мене або спіймати на чомусь, або ще з якоїсь мені не відомої причини... Таким був хід моїх не позбавлених резону думок.

       І ось, коли справа дійшла до чаювання, приховувати про себе мені було вже фактично нічого. Вважай, усю свою біографію виклала, і не тільки. Та я й не намагалася щось приховувати, і поводилася цілком природно, ну, як зазвичай поводяться в колі близьких приємних людей або друзів.

       Зате, нарешті, прийшла черга розкриватися моїм милим «шпигунам», як я вже про себе їх охрестила. Принаймні, далі відтягувати момент істини було б з їхнього боку не зовсім пристойним. Звісно, зрозуміло це стало і їм.

    Поки я не поспішаючи допивала свій чай із черговим бутербродом, молодший співробітник швиденько очистив наш столик від зайвих майже спорожнілих столових предметів, забравши їх назад на кухню. Туди ж, піднявшись із дивана і вибачившись, пройшов і його шеф. Я чула, як клацнули щільно зачинені за ними двері кухні.

      «Мабуть, усамітнилися пошептатися, дещо обговорити з мого конкретного приводу», - прозорливо подумалося мені.

      За кілька хвилин вони повернулися, знову розсівшись на своїх місцях на дивані, і розумний «бос» нарешті перейшов від «пустопорожньої» риторики до цікавішої для мене конкретики. І говорив зі мною виключно він. Розкривши теку, що лежала в стосі зверху, і побіжно пробігши очима перший же аркуш у ній, не відриваючи погляду від паперу, начебто між іншим неголосно зронив.

    - Адже ми, шановна Варваро Андріївно, представляємо особливо засекречений департамент у нашій державі, а саме Головне розвідувальне управління, ГРУ, якщо скорочено... - і різко замовк, подивившись на мене впритул, мабуть, намагаючись прочитати мою реакцію на його слова й даючи мені змогу вдатися в його надсилання.

      І тут я чітко пригадала, як одного разу випадково стала мимовільним свідком сцени приватної розмови батька з якоюсь посадовою особою, яка приїхала до нас із Москви. Вони, усамітнившись, сиділи, спілкуючись, в одній із наших альтанок у саду. І батько, вимовляючи запитальну фразу «то вони, справді, з ГРУ?!», чомусь миттєво моторошно зблід, ніби йому щойно підписали смертний вирок.

       Ось і мені зараз стало якось не зовсім по собі, коли я почула цю «магічну» абревіатуру, хоча, зізнатися, абсолютно не уявляла, що це за організація така і чим конкретно вона займається. Але вже одних лише побіжних колишніх спогадів мені стало достатньо, щоб із цього моменту, максимально нашорошившись, внутрішньо зібратися і серйозно налаштуватися на кожне почуте слово, виголошене з вуст моїх загадкових співрозмовників. Скоса поглядаючи на мене, вони професійним оком чітко вловили зміни, що відбулися в мені. А Віталій Петрович тим часом продовжив.

   - Варваро Андріївно, мушу вам зізнатися, ви справили на нас найсприятливіше враження, дуже сподобалися суто за людськими якостями. Ви прекрасно вмієте, і цілком переконливо, себе подавати. Я вже не кажу про ваші бездоганні біографічні дані та блискучі інтелектуальні здібності, що роблять честь будь-якій людині, а вже такій молодій і з усіх боків цікавій і привабливій дівчині, як ви, так і тим більше. Особливо нас зацікавило ваше приголомшливе володіння трьома іноземними мовами, що заслуговує на особливу повагу. Так, ми знаємо про вас буквально все, не буду приховувати, наводили певні довідки, і темнити абсолютно не збираємося, не в наших це спільних інтересах. Своєю чергою, ми хочемо відкрити вам деякі наші карти й не прагнемо приховати факт, що вкрай зацікавлені в нашій подальшій діловій співпраці на неозоре майбутнє.

      А тепер про головне. Так-так, у нашому особливому департаменті, зізнаюся, мені відверто не подобається це поширене й не зовсім звучне слово «контора», як це частенько вживають у побуті, ми займаємося питаннями набору, навчання і практичної підготовки кадрів для професійної розвідувальної діяльності на благо нашої держави, як усередині країни, так і за її межами по всьому світу. А, просто кажучи, не дивуйтеся такому обивательському терміну, ми займаємося підготовкою справжніх шпигунів. Але не якихось там звичайних розвідників, яких, ймовірно, ви не раз у кіно бачили, а рідкісного плану фахівців-професіоналів своєї справи найвищого рангу і гідності. Іншими словами, ми готуємо супереліту зовнішньої розвідки, асів не просто шпигунства, а саме інтелектуального шпигунства. І ви нам винятково підходите. Природно, навчання ми плануємо проводити не персонально з кимось, а, скажімо, з певною групою приблизно таких самих, як і ви, молодих, здібних за всіма параметрами дівчат. Наразі ми інтенсивно і вкрай ретельно ведемо наші пошуки гідних кандидатур по всій нашій безкрайній країні, до того ж перебуваємо на їхній завершальній стадії. У нас неймовірно жорсткі вимоги профвідбору. Але кандидатів уже намітилася певна кількість. Тепер ось слово за вами...

     Зізнатися, від інформації, що прозвучала, я прийшла в цілковиту розгубленість. Мені й на думку не могло спасти, що до моєї персони можуть виявляти настільки підвищений інтерес якісь солідні органи, а вже закликати мене до шпигунських лав?!... Ну, це здавалося надто вже несподіваним і неймовірним для мене, просто на рівні якоїсь кіношної фантастики! І я озвучила перше, що спало мені на думку.

     - Але, дозвольте, ви ж чудово обізнані, адже мене вже прийнято на навчання в МДІМВ!..

       - А ми й не говорили, що збираємося відмовляти вас від навчання в цьому закладі. Ми, уявіть собі, навіть кровно зацікавлені в неодмінному вашому навчанні саме там. Тільки це відбуватиметься нібито паралельно решті вашої спецпідготовки. І в цьому разі ви не втрачаєте нічого, і свій навчальний диплом за профілем неодмінно отримаєте свого часу.

        Нарешті я опанувала себе.

        - Та я, знаєте, зовсім не готова і не звикла, щоб ось таким чином, відразу і нахрапом ухвалювати якісь серйозні рішення, а тим паче у такій делікатній справі.

     - Ось це дуже розумний і солідний підхід із вашого боку. Ще раз переконуюся, що ми не помилилися у своєму виборі. Ми залишаємо за вами право все неодмінно гарненько обміркувати та зважити. На ґрунтовні роздуми й ухвалення остаточного рішення ми надаємо вам цілий тиждень часу. А, скажіть, як у вас справи в плані проживання в місті? Є, де зупинитися на цей час?

       - Так, я, загалом-то, не вперше в Москві, і завжди проживаю у своїх добрих знайомих.

       - Ось і прекрасно. Отже, однією проблемою у вас менше. Хоча й тут у наших силах допомогти за потреби.

        - Повинна вас запитати з суто практичних і прагматичних міркувань, про всяк випадок, зрозуміло, забігаючи далеко наперед... Річ у тім, що вирушаючи за терміновим викликом до Москви, я ніяк не припускала для себе отаких несподіваних сюрпризів і не готувала себе до тривалої поїздки. У мене немає з собою ніяких особистих речей, зокрема для холодної пори року. Та й узагалі в мене самий мізер із повсякденного гардероба. Мені буде необхідно з'їздити додому.

      - О, Варваро Андріївно, на те вони й існують у житті різного роду сюрпризи. Без них було б не настільки цікаво жити на білому світі. Особливо без приємних... Те, про що ви проявляєте занепокоєння - це настільки незначні дрібниці, якраз не найголовніше для вас. Ми дуже впливова установа, і в нас необмежені можливості. Можете мені повірити на слово, ви абсолютно ні в чому не відчуватимете потреби, перебуваючи на цілковитому і всебічному забезпеченні в усіх напрямах життєдіяльності. Перебуваючи під опікою нашої «вивіски», під рукою у вас буде повний набір всього асортименту необхідних вам найдостойніших жіночих речей на найвитонченіший смак і фасон на будь-яку пору року. А якщо раптом чогось і не знайдеться, то за першим же запитом буде негайно вам доставлено. До того ж майбутні курсанти забезпечуються дуже високою стипендією, непристойно високою, по суті, необмеженою.

        - У такому разі, що ж від мене буде потрібно найближчим часом?

      - Лише одне - на перших порах підписати попередній, він же пробний, тимчасовий тримісячний контракт із нами з можливістю подальшої його пролонгації в разі вашої добровільної згоди на подальше продовження навчання. Або - другий варіант - після закінчення трьох місяців ми з вами полюбовно розлучаємося, віддаємо ваші документи назад до інституту, і ви сміливо йдете туди та продовжуєте навчатися, але вже в суто цивільному варіанті. Зрозуміло, назавжди забувши про все те, що вам довелося побачити у нас за час свого перебування. Чого нам, зізнаюся відверто, звісно, зовсім не хотілося б.

       - Я вас зрозуміла. Віталію Петровичу, у мене поки що останнє запитання до вас. А скільки ж за часом займе повний курс навчання... у вашій... цій... хм, школі?

       - О, як прозорливо ви позначили своє майбутнє місце навчання! Так, саме школа, якщо офіційно і повно, то - спеціальна школа зовнішньої розвідки під егідою Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил СРСР. Термін навчання і спецпідготовки розрахований на три з половиною роки. За цей час ви пройдете не тільки спецнавчання з розвідувально-диверсійної діяльності, а й закінчите повний курс підготовки в МДІМВ за профілем дипломатичних наук, також опануєте мистецтво нападу і самозахисту за спеціальною методикою з екзотичних східних єдиноборств, ну, і багато чого іншого, необхідного для успішного сучасного шпигунства. Це коротко, щоб вам краще розумілося, з чим у нас в кінцевому підсумку доведеться мати справу. Але це поки що і все, з чим ми можемо вас попередньо ознайомити наразі, до підписання контракту. Чи будуть у вас ще якісь процедурні запитання до нас? Не соромтеся, ставте...

      - У принципі, в загальних рисах я досить охопила все те, що ви хотіли донести до мене. Дякую вам. Сподіваюся, що і до мене у вас запитань не залишилося...

      - Так, Варваро Андріївно, з вами приємно було мати справу, ви прекрасний і цікавий співрозмовник і вкрай рідкісно розумна дівчина, яка вміє справляти незабутнє враження. На довершення нашої плідної зустрічі дозвольте передати вам свою візитівку з телефоном, - він простягнув мені непомітний картонний прямокутничок, - за яким вам належить зателефонувати нам у процесі робочого дня, години там вказано. Сьогодні в нас п'ятниця, 12 серпня. Отже, чекатимемо на ваш дзвінок до наступної п'ятниці, до 19 серпня включно. Якщо ж за цей період ви так і не спокуситися на нашу пропозицію, то, відповідно, можете вже не дзвонити зовсім. Тоді наступного дня ось ця тека з вашою особистою справою, - він підняв і, секунду потримавши її у висячому положенні, знову опустив на стіл, - переміститься в архів МДІМВ. І на тому етапі наші стосунки остаточно завершаться. І в такому разі у мене буде до вас переконливе прохання - не ділитися ні з ким із вашого кола знайомих або друзів тією інформацією, про яку ви сьогодні від нас дізналися, та й про сам факт наших із вами контактів буде краще умовчувати.

      - Так, зрозуміло, я прекрасно вас зрозуміла, Віталію Петровичу. І дякую вам за прекрасний обід. Ви були винятково люб'язні й гостинні.

       - От і чудово! Не варто подяки. Це було лише незначною частиною нашого кровного обов'язку перед вами за настільки несподівано здійснену тривалу подорож до нашого столу. До речі, вам слід підійти до секретаріату інституту з паспортом. Там вам повинні будуть оплатити відрядні за тиждень і кошти, витрачені на переліт до Москви. Так, у нас із цим суворо і справедливо. Ну що ж, Варваро Андріївно, був дуже радий знайомству з вами. Висловлюю надію, що ми ще не один раз зустрінемося. Бажаю вам чудового здоров'я і чудового настрою!

       При цьому він піднявся, даючи зрозуміти, що наше рандеву закінчено, і простягнув мені свою долоню для рукостискання. Я, звісно, теж піднялася, потиснула обом своїм співрозмовникам руки й в супроводі Павла Івановича пройшла до вхідних дверей.

      На цьому попередній етап місії ГРУ Генштабу МО ВС СРСР щодо моєї персони було виконано.

       Тепер мені належало гарненько і всебічно задуматися і проаналізувати все, що зі мною сталося цього дня. Сьогоднішня подія здалася рубіжною і революційною в моєму теперішньому не вартому заздрості становищі, певним виходом із життєвого глухого кута, в який мене занурили мінливості долі. Я йшла в бік свого тимчасового притулку, а думки самі по собі безжально вимальовувалися в струнку та логічну картинку мого майбутнього буття.

       «А чи не виходить так, що ця моя несподівана зустріч – ніщо інше, як той найнеобхідніший і неминучий поворот у моїй долі, який зовсім нещодавно передрікав мені Мандрівник, і який потрібно незмінно приймати?!... Адже цілком на те схоже... Визначена ним цілеустановка цілком укладається у фарватер сьогоднішнього дня. Та й потім, Варваро, дорогенька, а чи не ти сама і вже давно, почитай, ще з вікопомних часів, після твоєї нещасливої кримської драми, визначила для себе подальшу життєву програму - боротися всіма силами з «демонами» в навколишньому світі, з тими самими мерзенними упирями на всіх рівнях влади - покидьками й згубниками людських душ?.. Ось тобі й надається така зручна можливість. Однак для успішного просування до цієї місії одного бажання замало, необхідне вміння їм протидіяти, а отже, немає у мене іншої альтернативи. На порядку денному стоїть головне питання - озброїтися відповідними професійними знаннями, навичками та вміннями. Все інше, виходить, стає вторинне.

      Але тоді на повний свій зріст оголюється один важливий, бентежний фактор, який багато в чому визначає моє теперішнє життя, - наше ВЕЛИКЕ КОХАННЯ. Як бути з ним?.. Але ж я абсолютно беззахисна і безпорадна в цьому питанні! І тут мій коханий - під неминучим ударом!.. Як там попереджав Мандрівник: не здумай із нами жартувати, це загрожує... Значить, доводиться підкорятися черговим пріоритетам. З цим-то якраз усе гранично ясно, бо, по суті, він тут лише один - не нашкодь!.. Однак треба до кінця дивитися правді в очі, це ще далеко не все! Є й інший серйозний привхідний чинник, який тисне на мене куди відчутніше за все інше і перекриває все і вся в подальшому житті - моя вкрай негативна особистісна фізіологічна складова. Хіба можна її запросто ігнорувати і геть відкинути? Адже я, без варіантів, позбавлена щастя материнства... А це вже зовсім не жарти! Про яку повноцінну сім'ю може у нас піти мова? Хоч як це сумно, але в перспективному життєвому плані мені нічого запропонувати люблячому обранцеві, та хоч і взагалі кому б то не було...

       Ось тепер-то і вимальовується вкрай огидна і тупикова для мене картина, що виходу просто немає! Точніше, він є, але, на жаль, лише один-єдиний...».

       ... Через два дні, після вихідних, у понеділок, 15 серпня, рано вранці я зателефонувала за вказаним у візитці номером телефону. Трубку підняв Павло Іванович.

        - Доброго дня. З вами говорить Красовська Варвара. Я згодна...

     Цього ж дня я поставила підпис під моїм тимчасовим контрактом із Головним розвідувальним управлінням Генерального штабу Міністерства оборони Збройних сил СРСР.

     Завершивши свою чергову розповідь, Варіка вийшла з кімнати, залишивши мене наодинці з роєм думок, що несамовито копошилися. Розуміючи мій стан, вона ніби давала мені час і можливість віддихатися, переварити почуте, оцінити переломний момент, новий виток в історії її незвичайного життя...

                    Продовження в Главі 7.5. Частина 3……….