Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«...Любов, золоті сходи... без перил!»
(з пісні Ю. Антонова)
Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)
Кінцівка року, що минає, ознаменувалася загадковою
ротацією нашого ротного керівництва. Щоправда, факт
цей не вплинув на розмірений перебіг нашого життя. А
ось перша в історії екзаменаційна сесія точно не могла
не внести елементи сум'яття в наші стрункі ряди
Глава 7.1. ЗИМОВА СЕСІЯ
Час неухильно біг уперед, з кожним прожитим днем незримо наближаючи нас до фінішу поточного календарного року, що минає, а значить, і до загадкової першої в нашому житті екзаменаційної сесії першого навчального семестру, вінчали який, окрім серії контрольних і заліків, два повновагих іспити.
Але самій сесії передували й деякі важливі організаційні зміни, а саме повна ротація керівництва в нашій неспокійній роті, що сміливо можна було назвати інтригою року.
Абсолютно несподівано з наших курсантських лав вибув одіозний старшина роти Панарін. Досконально і в повному обсязі в таємницю, за що його «пішли», ймовірно, мало, хто був посвячений, а якщо і знали, то мовчали. Напевно назбиралося за ним серйозних гріхів певна кількість. Принаймні, мало хто сумував з приводу його відрахування з училища.
Зрозуміло, представлення новоспечених старшин не змусило себе довго чекати. Новим ротним було призначено Кривченка Сергія - колишнього старшину II статті ВМФ, звісно, запасу. Нічого так, цілком нормальний був як старшина, загалом адекватний. Принаймні, у безконтрольному деспотизмі та запеклому самодурстві йому не можна було дорікнути. Він був натуральним блондином, але прізвисько чомусь дістав «Рудий», хоча і реально рудих у роті було чимало. До пари йому, загальними методами управління, був і його заступник - Данильчук Олександр - середнього зросту, темноволосий кремезний здоровань, такий собі головастий бичок із відповідною для нього кличкою «Бамбула». Природно, теж був колишнім армійцем.
Відверто кажучи, історія з Панаріним виявилася дещо темнуватою. Бо ще до весни, не минуло й двох місяців, його знову відновили в наших лавах. Але до закінчення навчання він залишався «в тіні». «Простим смертним», «тихою сапою» так і дошкандибав із нами до випуску.
Семестр!.. Сесія!.. Слова-то які дивні! Не наші. Іноземні. Але відтепер міцно осіли у свідомості, увійшли на роки до нашого і без того своєрідного, специфічного лексикону, поряд з уже звичними суто морськими термінами, що вже стали звичними, якими ми тепер несвідомо і з легкістю оперуємо в побуті й на «широку ногу».
Здавалося б, ми начебто такі самі студенти, як і всі, як, приміром, наші сусіди по Екіпажу, з машинобудівного технікуму або того самого педінституту, що теж знаходиться поруч... Але все-таки ні! Не такі! Ми - інші! Ми - особливі, не звичайні! Ми - солідніші, серйозніші, порівняно з кимось іншим, більш організовані та відповідальніші! Ми - на голову, на порядок вищі за всіх! Адже ми - морські курсанти! Ми - передовий загін студентства, його авангард! Студентська Гвардія! Ні, не достатньо!.. Ми - курсанти мореходки - безприкладний символ гордості та неперевершений цвіт нації!!!
Перша екзаменаційна сесія... Перші семестрові іспити...
Це таємниче слово - Іспити... І в той же самий час настільки просте. Адже в перекладі з англійської - всього лише означає - дослідження!
Іспити!.. Хто не був студентом, тому ніколи не зрозуміти, не осягнути істинного глибинного значення, сенсу цього не хитромудрого, але все ж каверзного слова. Наскільки воно багатогранне й об'ємне, скільки всього стоїть, ховається за ним!.. Який потужний енергетичний потік, згусток бурхливих неабияких пристрастей і емоцій, що вихлюпуються, вміщує в себе!.. Чим його можна виміряти? Безсонними ночами напередодні?.. Або моторошною кількістю випитих чашок міцно завареного чаю і кави?.. Або неприємними, до нудоти, мимовільними спазмами та позивами всередині живота у хвилини перед «боєм»?.. Чи, може, мільярдами безнадійно відмерлих нервових клітин?!...
Але ось, рано чи пізно все закінчується, затихає... Завершилися іспити, а разом із ними й сесія... Нарешті усі пристрасті й хвилювання вляглися, залишилися позаду. І ось вона підведена, ця умовна проміжна фінішна риска. Попереду позначається і маячить очікуваний бажаний і заслужений відпочинок. Для когось - під звичною назвою канікули, а для нас, курсантів - переконливо строго і солідно - відпустка.
І ось тільки тоді, після першого отриманого хрещення численними нервовими стресами, до тебе раз і на все життя приходить повне розуміння, усвідомлення і просвітлення. Екзаменаційна сесія, це - не просто звичайна складова частина навчального процесу. Це - куди крутіше! Не просто процедура. Іспити - це такий особливий внутрішній стан твого організму, коли все в ньому підпорядковано єдиній меті. Увійшов у цей відповідальний процес - і ти вже сам собі не належиш, ти - не господар собі. Ти - в чумному вирі пристрастей, що біснуються. До самого... переможного... кінця!
Так, скільки їх ще попереду, цих сесій, з їхніми незліченними заліками та іспитами?!... Але твоя перша - найголовніша і така, що запам'ятовується назавжди.
Оскільки ситуація в цей важливий період вимагала цілковитої концентрації сил і думок, то, цілком природно, довелося засунути глибше і в «довгу шухляду» всі свої «потойбічні» вільнодумні й меркантильні амбіції. Особливо довелося вольовими зусиллями приглушати в собі амурні пристрасті, що не на жарт розгулялися до кінцівки року. По-доброму остаточно розібравшись зі своїми милими панянками, а по-іншому, поставивши їх перед фактом (власне, і в них, як-не-як, теж свої аналогічні турботи), та попросту перервавши контакти, я, нарешті, цілком занурився в навчальні процеси, як ніколи актуальні для мене.
Цілу низку підсумкових семестрових контрольних робіт і ланцюжок заліків було успішно подолано. Навіть перший іспит із політекономії не став для мене, як, утім, і для решти моїх соратників, важким випробуванням. «Відстрілявся» на «четвірку». Історик за освітою, а для нас - викладач із «суміжної науки» - політекономії - Тілілейкін Петро Семенович – переконаний «сталінець» і колишній фронтовик-НКВСешник, хоч і неабияк познущався з нас під час навчання, на іспиті не став нас відверто мучити та «дробити», «відпустив» усіх, не «завалюючи». Мабуть, усе ж таки за натурою своєю був не злою людиною. Хоча минула війна відзначила його по-своєму неприємно примітно. Ходив він, накульгуючи, спираючись на тростину, бо йому в одному з боїв (ні для кого це давно не було секретом) осколком відірвало... частину м'якого місця. За вдалими підсумками іспиту, що пішов для нас в історію, ми йому, звісно ж, віддавши данину своєї душевної прихильності, вже по-людськи поспівчували, зрозуміло, всередині себе, чого не спостерігалося за нами в процесі семестру.
І життя для мене почало здаватися зовсім раєм. І думками, і мріями вже ширяв до дому... До такого вже близького домашнього вогнища з його рясним передноворічним столом. Загалом, на батьківщину. Але все ж зарано я почав своє святкування. Попереду, у кінцевій фазі сесії, маячила остання перешкода, остання нескорена вершина - моя улюблена до сліз математика!
І, о, жах! Я її бездарно і відверто завалюю! І те, що я виявився таким не один, не дуже-то й тішило.
Мене, як і завжди, з приводу відвідували «мудрі» думки. Ось досі мені не зрозумілий цей момент, навіщо з нас - радистів - намагалися виліпити великих математиків?! Навіщо це було нам треба? Навіщо нас так ґвалтували? Адже ми навіть не майбутні судномеханіки, де, приміром, за різними формулами необхідно розраховувати кількість пального в танках або масла в циліндрах поршнів! Вже не кажучи про майбутніх штурманів, яким доведеться займатися вишукуванням горезвісної метацентричної висоти під час математичних розрахунків остійності суден, або визначати їхні можливості завантаження для літньої та зимової вантажних «марок», або взагалі розподіл вантажів у трюмах і твіндеках... Нам-то на фіга ця математика?! Тим більше вища?! Що нам вираховувати за великим рахунком?! Швидкість радіохвиль, чи руху електронів між анодом і катодом у радіолампах, або з якою швидкістю вони пересуваються в провідниках зі струмом?.. Так їх давно підраховано... Електричний струм скрізь і всюди рухається з однією і тією ж шаленою швидкістю - зі швидкістю світла! Ось електротехніка та електроніка - інша справа! Так, без цього нам нікуди! Загалом, виявляється, дуже «важлива» для нас - майбутніх суднових радіоспеціалістів - така струнка наука - вища математика! Ну, так, хіба що для загального мислення... Так можна ж було хоча б попуски якісь нам робити… Хоча б не настільки боляче «шерстити» нас!
А тут нам перед іспитом таке влаштували, надивачили!.. Ніхто й не підозрював, що до нас буде настільки ґрунтовний підхід.
Спочатку, задовго до іспиту, всіх настрахали вимогами й критеріями оцінок, напевно, щоб серйозніше і відповідальніше перейнялися предметом. Та так, що і наші відмінники-математики перебздели. Що вже про нас – «тупеньких» - говорити?!...
Найбільше «метушилася» наша «класна» дама Діночка. Прибігала до нас майже щодня, все чогось додаючи до наших «страхів». Зрештою напередодні іспиту остаточно «утішила», що начебто заступник начальника училища зволить курувати перебіг іспиту. Зрозуміло, він же у «штурманців» математику вичитує, його це предмет. Але ми-то йому навіщо?!... Що він у нас забув? Йому і своїх справ вистачає. І нічого нас лякати!.. Загалом, створився безглуздий, нікому не потрібний передекзаменаційний ажіотаж. Чи Дінка сподівалася підлити більше масла у вогонь? Ну, заявиться «Чіф» на іспиті, і що?!... У мізках легше прояснення станеться з його присутністю?!... Ну суща маячня!
Сам іспит за терміном мав відбутися за три дні до Нового року. Як то кажуть, вінець усьому - кінець екзаменаційної сесії та першого півріччя нашого навчання. Того ж дня щасливчики почнуть роз'їжджатися по домівках на більш ніж тритижневий, здавалося, безмежно довгий відпускний період.
Як і личить у таких випадках, скинулися всім миром на квіти. Їх взимку продавали тільки в спеціалізованому квітковому магазині, що розмістився в єдиному місці міста, у центрі, в тильній частині кінотеатру «Україна». Магазин цей був солідний, двоповерховий. Квіти, треба зізнатися, як і багато чого іншого дуже цінного, були своєрідним дефіцитом, за яким треба було відстоювати чималу чергу, а вже тим паче у свята або напередодні. А ще ми розорилися на два передноворічні комплекти-презенти: по коробці цукерок і, відповідно, таку ж кількість пляшок шампанського. Як-не-як, Новий Рік на носі. А іспит, у парі з нашим викладачем, ухвалює ще і його асистент, тож, куди подінешся – «усім сестрам - по сережках».
Напередодні ми, а особливо, з-поміж таких самих «безглуздих», як і я, сподіваючись спіймати за хвіст пані Фортуну і підвищити свої шанси в майбутній «лотереї», намагалися заручитися дієвою підтримкою у наших математиків-відмінників.
Для мене становив найбільший інтерес і був оптимальною кандидатурою - далеко ходити не треба було - мій сусід по столу в класі та ліжку в кубрику - Пантюхов Серьога. Йому ця математика була, що мені - моя улюблена і близька серцю географія. Хоч він жив на периферії, за міською межею, у великому селі Степанівка і навчався у своїй сільській школі, але дуже досягав там успіху у математичних науках. Тому йому, завдяки його здібностям у цій частині, випала щаслива нагода, і він нею скористався, перевестися на завершальні два роки навчання до херсонської 20-ї школи в один із класів із математичним ухилом. І хоч йому було вкрай складно і незручно щодня їздити настільки далеко, він все ж успішно її закінчив. До речі, у тій самій школі, у паралельному з ним класі, і теж математичному, навчався і другий представник нашого славного кубрика - Санька Варивода. Звісно, порівняно зі мною, вони були геніями в цій нудній для мене і нелюбій дисципліні.
Виходячи з передбачуваної процедури, позначеної нам «добрими» вустами нашої люб'язної викладачки Олени Михайлівни, буде запущено, по одному, першу десятку екзаменованих. Вони будуть розсаджені за окремими ближніми столами. У міру виходу тих, що «відстрілялися», вакансії заповнюватимуть чергові учасники. Цілком зрозуміла стандартна схема.
Оскільки наші успішні товариші особливо не обтяжувалися, то під час спільного обговорення всередині колективу, зголосилися йти в перших рядах. Зрозуміло, що й ті, хто був, м'яко кажучи, не «у формі», намагався до них приклеїтися ближче, чекаючи на братню допомогу. Я – якраз серед них.
- Серж! - звернувся я напередодні події до Пана. - Ти ж, сподіваюся, не наважишся кинути друга в біді, простягнеш руку допомоги утопленику?.. Ти ж знаєш, я в боргу не залишуся.
- Порятунок потопельників - справа рук самих потопельників! Ти хіба не знав? - не забув по-філософськи картинно відгукнутися Пан на моє слізне прохання, водночас театрально вип'ятивши груди, як для ордена, поважно процитувавши сакраментальну фразу з безсмертного твору, натякаючи на свою значущість у розв'язанні, по суті, болючого для мене питання, продовживши вже примирливо. - Та не бзди ти так, Моріс, як-небудь прорвемося!.. Аби якихось капосних несподіванок не трапилося в процесі. Ну, і, звісно, багато чого залежатиме від складності завдань у білетах. Спочатку ж мені треба буде своє порішати... Не засуджуй, лише після візьмуся за твій варіант. Підгадай свій захід до аудиторії, щоб неодмінно сісти позаду мене. Тоді накидаєш на окремому папірці завдання. Коли просигналізую, передаси мені, а я вже постараюся розписати, що встигну. Будемо сподіватися, що часу вистачить, і приклади будуть не суперскладними.
Загалом певним чином Пан дати мені надію, і я ніби як дещо заспокоївшись, остаточно приспав свою «скромну» совість.
- Але ти ж дивись, не здумай потрапити за перший стіл, просто на очі, адже станемо як на долоні, і незрівнянно складніше буде «шпорою» маніпулювати. Ідеальний варіант - якщо сядеш за ближній до дверей стіл, а я вже позаду тебе постараюся прилаштуватися.
Ось таким мені бачилося моє складання цього «страшного» іспиту. Ідіотичне, зрозуміло, становище, і якийсь приречений стан організму, коли практично мало що залежить від тебе самого. Але ж, що кривити душею, сам себе і загнав у такі, неприємні, не комфортні рамки. Такими виявилися реалії. Я навіть не мандражував, як це, здавалося б, повинно було мати місце. Правильно кажуть, що не відчувають хвилювання на іспитах або занадто самовпевнені в успіху, або ті, хто нічого не знають і яким і втрачати нічого.
Продовження в Главі 7.1. Частина 2…….