Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Горе переможеним»
(Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)
Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)
Підготовчі заходи до майбутнього святкового
Параду нарешті залишилися позаду, а стройові
репетиції за останній місяць глибоко в'їлися в
нашу фізичну пам'ять і геть влилися в наші тіла.
Висування контингенту на місце «старту» вдало
завершено. Перегрупування ротних формувань
у парадні «коробки» здійснено. Залишаються
лише легке збудження та елементи мандражу -
моменти перебування в нервовому очікуванні
майбутнього руху
Глава 5.4. СВЯТО 7 ЛИСТОПАДА
Частина 1. Курс - на Парад!
Ця субота виявилася навчальним днем - ми вчилися за розкладом середи, включно до якої, всіх ближніх іногородніх, охочих побачитися з рідними, відпускали додому. Адже святкові дні поширювалися і на восьме листопада. Але оскільки наш парад сьомого листопада притримав нас на добу, то від'їжджих відпускали до ранку четверга, до початку занять. Виходило практично чистих дві доби вдома.
Мабуть, доля до мене не була прихильною. У суботу мене несподівано «підстьобнув» проклятий добовий «наряд», як завжди, днювальним по роті. Чому несподівано? Наш графік черговості несення служб укотре не на часі змістився через «позачерговиків», що недоречно «влетіли» за минулий тиждень. Чорт забирай, ну як тут, за такого непередбачуваного життя і постійно мінливої обставини, можна щось планувати наперед? Це у зв'язку з моїми «серцевими» турботами, що неабияк назріли, бачилося мені сумною подією. З кимось помінятися «нарядами», що випадають на вихідні дні, «святі» дні загальних звільнень, завжди було справою згубною, з розряду неможливих, неймовірних. Кому хочеться, коли є законна можливість всебічно відпочити та розслабитися, коли триває всеосяжний загул, «пахати» в роті як «тато Карло», бути прикутим до горезвісної тумбочки. До того ж, як правило, у всіх заздалегідь до цих днів позначаються якісь свої невідкладні плани на життя. Але, мабуть, найнеприємніше, за великим рахунком, те, що, по суті, «накриваються мідним тазом» відразу обидва вихідні дні. Уже о 17.00 першого дня належало з'явитися на плац для загальнонавчального «розводу» черговим офіцером за всіма вахтами й чергуваннями, і не тільки в Екіпажі, а й у навчальних корпусах. Саме ж долучення до добової служби починалося, як я вже згадував раніше, з 20.00. А наступного дня здавання чергування могло затягнутися і до 21.00 через усілякі «претензії» з боку тих, хто заступає. Тож, прощавай, свобода! Загалом, мерзенна ця справа - за всіма статтями - суботній або святковий «наряд».
У мене, звісно, була можливість обмеженого виходу в місто в день заступлення на службу після обіду, приблизно до 16.00. Але з Нікою у мене була домовленість про зустріч увечері, після вечері, після 18.00. Звичайно, завжди існувала можливість вечірнього або нічного «самоходу» (елементарна «самоволка»). Поторгувавшись із напарниками щодо виходу на вахту в «потрібну» зміну і подбавши та заручившись про відповідне «прикриття» з кимось із хлопців, які з якихось причин залишилися на цей вечір у роті, на випадок непередбачуваних перевірок черговим офіцером по Екіпажу. Але я відразу й однозначно відкинув від себе таку «здорову» думку, як «самоволка». Все-таки надто вже великий ризик для курсанта першого року навчання. Попадися - гріха не обернешся. Тим паче з моїми минулими «бойовими подвигами». Так що, на жаль, виключено.
Загалом, виходячи з обставин, що склалися, вирішив використати для зустрічі з Нікою хоча б час, що залишився до служби. Адже, напевно, зачекалася на мене...
Але яким було моє розчарування, коли я, відпросившись у Діда після обіду, спробувавши додзвонитися, не застав її вдома. Телефон тупо не відповідав. Я, звісно, допускав, що в неї могли бути якісь термінові справи в місті. Але все одно дуже вже мене цей факт засмутив і насторожив. Він поселив у моїй душі невгасиме почуття тривоги. Воно ще більше посилилося, коли наступного вечора, після здачі чергування, я, вислизнувши в місто, знову до неї не додзвонився. Але ж було вже шосте число.
«І де тільки її, шельму, носить? Невже, за цей тиждень важко було якось дати про себе знати? Або, зрештою, підійти до навчального корпусу чи Екіпажу? Дивовижний і непрощенний пофігізм виходить з її боку. Ну що мені з нею робити? Чорт би все побрав!» - моє запитання так і залишилося висіти в повітрі.
Тим часом впритул підступив святковий день 7 листопада. Це був понеділок. Почувався свіжий, сіруватий ранок, було злегка сиро, не дуже затишно, та що там, було досить прохолодно, здавалося, що ось-ось сніжок почне літати. Проте нас «утішили», що на параді ми виступаємо за формою одягу номер «три», тобто без бушлатів. До місця шикування підемо в них, а перед проходженням бушлати знімемо. Але попередили, щоб одягали по два тільники.
Напередодні ввечері всім роздали відповідні парадні аксесуари: білі ремені, білі рукавички, а першу шеренгу (наших «велетнів») ще й нагородили посрібленими боцманськими дудками, які одягають на ланцюжках на шию, і вони звисають на грудях. Від нашої групи до числа цих 12-и гренадерів потрапляв лише Льоха Слон зі своїми двома метрами 5 сантиметрів. Інших, подібних до нього «атлантів», у нашій «сім'ї» не було. Шеренгу «гуліверів» нашої ротної «коробки» представляли переважно такі ж здоровенні, як і наш Сафронов - хлопці з п'ятої, шостої та дев'ятої груп. Їх за небесним велінням там скупчилося чимало. Лише в третю шеренгу потрапив наш старшина Діденко, теж був не з малих за зростом. І, мабуть, усе. Наша група здебільшого виглядала більш-менш рівною за зростом, ближче до середнього, хоча і коротуни типу Кал Калича і Трояні теж були присутні. Загалом, групувалися ми в розрахунку в основному в серединній його частині.
Цікаво відзначити, виходячи з кількісного розрахунку парадних «коробок» (10 шеренг по 12 курсантів у кожній), а це 120 осіб плюс ще четверо палашистів попереду, в авангарді, то тільки одна наша рота могла дозволити собі виставити зі свого наявного контингенту повністю укомплектований парадний розрахунок. Адже нас було 150 душ, ну, майже (декілька душ вже встигли втратити до цього часу). Всі, підкреслю, всі інші роти училища, через відчутну нестачу у своїх лавах курсантського складу, формували тільки зведені «коробки». Ось чому ще в усі часи на парадах ми ходили краще за всіх. У нас не було «чужинців». Ми були як один добре підігнаний механізм. Хоча, при тій потогінній муштрі, якої ми зазнавали, мимоволі будеш ходити як треба. Хочеться додати сюди таке. Єдиний захід училища, де не брали до уваги колишні «заслуги» перед Батьківщиною наших «геройських дебелів», - це якраз їхня безпосередня участь у парадах (якщо всіх їх забрати з «розрахунку», то повновагої ротної «коробки» не виходило б). Але, я думаю, це їх не дуже-то обтяжувало.
Кожна з чотирьох спеціальностей формувала парадні «коробки» тільки зі своїх курсантів, виходячи з кількості особового складу, що навчається у них. Оскільки наша, радіотехнічна, спеціальність цього року стала в училищі найчисельнішою, через наш збільшений на цілу групу набір, то зі своїх лав змогла виставити на парад аж чотири «коробки» - майже 500 курсантських душ (усі минулі роки виставляли тільки по три).
За іншими спеціальностями «коробки» формувалися таким чином. На спеціальностях судноводійська і судномеханічна щорічний набір становив по 120 осіб (чотири навчальні групи), щоправда, до п'ятого курсу (пропорційно, у процесі навчання) приблизно п'яту частину народу вже не дораховували у своїх лавах. Ці спеціальності виставляли по три парадні розрахунки. А ось на найменш численну спеціальність - електромеханічну - щорічно набиралося не більше трьох груп. Тож вони могли виставляти тільки по дві зведені «коробки». Адже тут треба враховувати ще й залучення курсантів на всілякі вахти та чергування, та й тих, хто «косив» під хворих, натуральних хворих і кульгавих теж.
Отже, тепер не важко підрахувати, що в урочистому святковому проходженні на параді нинішнього року саме на сьоме листопада, коли наповнюваність училища максимально повна, уперше візьме участь 12 повновагих парадних «розрахунків», на відміну від набору торішнього (усього 11 «коробок»). А це виходить грандіозна цифра в кількісному обчисленні - аж 1488 курсантських душ, які беруть участь безпосередньо в «коробках»! Плюс окрема зведена авангардна група з 30-и палашистів. Разом, загальна кількість курсантів, залучених у парадних «розрахунках» виходить за 1500. Причому наше начальство, в особі суворого ОРСО (організаційно-будівельний відділ), ревно стежило, щоб саме старшокурсники не філонили. Бо від їхньої майстерності та стройової виправки багато що залежало. На кого ж іще спиратися, як не на досвід без п'яти хвилин бравих офіцерів. Тих, здебільшого з молодших курсів, хто випадав зі святкових «розкладів» (а таких залишалося ще чимало), виставляли в досить густе і численне оточення з обох боків проспекту Ушакова і навколо самої площі Свободи. Але їм якраз доводилося найгірше. Просто дурнем стояти не дуже-то цікаво.
А на солідній помпезній трибуні, задрапірованій кумачевими полотнищами, як завжди, були присутні: «найвища королівська рать» (батьки міста), окремі орденоносці-комуністи, запрошені з народу, та й просто знатні люди, а також давно застарілі колишні революціонери, які примудрилися вціліти після сталінських репресій. Були присутні й деякі делегації, навіть іноземні, що приїхали на запрошення, та окремі почесні гості міста.
Рівно о 09.00, після загального шикування, вже одягнені у відповідні «обладунки» парадної амуніції, похідною колоною у складі своїх рот ми «вилилися» з воріт Екіпажу і вирушили до наших вихідних рубежів на проспекті Ушакова, щоб перебудуватися там, на підступах до площі Свободи, у свої «коробки». Настрій, у принципі, був святковий, піднесений. Підбиралися ми до свого місця дислокації манівцем, нашою вулицею 40 років Жовтня, що впиралася якраз в тильну частину обкомівської території, далі, минаючи, залишаючи лівіше центральну площу Свободи, через провулок, влилися в заздалегідь порожнє місце, підготовлене для нас організаторами урочистого заходу. Попереду нашого представницького війська нестрункими рядами за давно усталеною традицією купчилися лише різношерста ветеранська колона, що передувала будь-яким подібним заходам. Після її окремого проходження з певним часовим інтервалом якраз і починався центровий захід - цвях усієї програми святкової демонстрації - наш парадний вихід. Ну, а в нашому розумінні - урочисте проходження парадним стройовим кроком. Слідом за нами, як завжди, йшла рибна мореходка, ну, а вже далі - всі інші святкові колони численних підприємств і установ та школи міста - вже в самому прямому сенсі - так звана демонстрація трудящих.
Зайнявши належне нам місце, ми перегрупувалися в «бойові розрахунки», згідно з розрахунковим ордером. Нашій роті було визначено почесне місце - п’яте за рахунком у колоні. Відразу за «коробками» майбутніх випускників. Це була данина визнання начальником ОРСВ Матвієнком вартого заздрості стройового вишколу нашої роти. Таке трапилося вперше в історії училища. За такий короткий термін - і такий грандіозний успіх. Зазвичай, перволітки завжди замикали святкову колону. А «розрахунки» шикувалися завжди за старшинством курсів.
Часу до початку нашого руху було ще з лишком. Перебуваючи в довгій вимушеній виснажливій бездіяльності, ми, нудячись, не знали, чим себе зайняти (ну, не стояти ж у тупому очікуванні остаточної команди до не скоро майбутнього виступу). До того ж чимало хвилювалися перед першим у нашому житті відповідальним заходом, Урочистий марш на «Присвяті в курсанти» не береться до уваги - дрібниці життя - у складі строю по шість осіб у шерензі. Загалом, купчилися окремими дрібними групками, дуріли, підбиваючи один одного, тим самим намагаючись струсити з себе ажіотажний стрес і вгамовуючи дискомфортний мандраж. А декого в тривожному хвилюванні наздоганяли меркантильні життєві потреби, і вони пачками відбігали в ближні сусідні двори. Уявляю, що там творилося від незліченної кількості курсантських душ, спраглих природного полегшення.
Нарешті, градус очікування досяг свого апогею. Його попередньо позначила команда старшини роти Панаріна: «Зняти та здати бушлати! Шикуватися в бойовий розрахунок!». Бушлати наші збиралися кількома спеціально виділеними з груп курсантами на чолі з ротним баталерщиком, звалювалися на купу і зав'язувалися, по групах, в окремі вузли зі старих ковдр, які ці ж «збирачі» на своєму горбу відносили до першого навчального корпусу, де ми вже після проходження розбирали їх. Добре хоч одразу по приходу не «здогадалися» нас «розчохлити», а то за той довгий час бездіяльності замерзли б неабияк, як останні цуцики. Погодка-то - не «фонтан». Судячи з метеообстановки, що «згущується» з кожним днем, і температури, що нестримно сповзає до нуля, не за горами й сніжок з'явиться, того й гляди, замете. А нумо, постій, можна сказати, голяком і практично без руху! Та хоч і в трьох тільниках. Ну, гаразд...
Початку, як правило, о 10.00, будь-якого подібного заходу в країні зазвичай передував півгодинний мітинг, який транслювали через численні гучномовці, встановлені по всьому проспекту Ушакова і навколо площі Свободи. У промовах підносилася хвала нинішньому добробуту нашого працьовитого народу, який героїчно подолав усі негаразди на шляху до свого світлого майбутнього, і здравниці його авангардній, турботливій та спрямовувальній силі - Центральному Комітету Компартії СРСР - організатору і натхненнику всіх наших «великих» перемог. Але їх мало хто слухав і сприймав серйозно. Численний люд, що скупчився навколо площі, а далі, за маршрутом проходження святкових колон уздовж проспекту, очікував видовища самого параду, саме нашого, морського, без перебільшення грандіозного проходження повз трибуни. Переважно це були родичі курсантів обох мореходок, які приїхали з різних міст і містечок, а також їхні друзі та дівчата, що таємно вислизнули зі своїх святкових колон, ну і, звісно ж, люди пенсійного віку, майже ровесники здійсненої революції. Всі вони бажали на власні очі подивитися на наші неабиякі відточені й умілі навички військового стройового мистецтва.
Продовження в Главі 5.4. Частина 2………..