Мореас Фрост

                          Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                     Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                           «Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»

                                                                                            (Гай Юлій Цезар)

              Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)

    У кафе довелося зіткнутися з реаліями - нашу компанию,

таких «забійних і красивих», там зовсім не чекали - вільних

місць немає! Головному Герою виявлена «почесна» місія -

виклопотати вільний столик для колективу

                                      Розділ 4.3. КАФЕ «МОРЯК»

                             Частина 1. Вхідна Проблематика

       Нас там, у «Моряку», явно ніхто не чекав. Вакантних місць, не кажучи вже про «голі» столи, в сенсі вільні, не виявилося. Зате охочих потрапити туди вистачало. Ось тобі й «дитячий» час!.. «Прокол» у наявності!

     Кафешка була не сказати, що велика, але цілком пристойного ґатунку, доволі затишна і, як виявилося, чимало популярна в народі. Зайшовши всередину, ми відразу поринули в гущу подій. Було затісно, бо в повному сенсі передпокою, як такого, фактично не було. Принаймні, навіть нашій гвардії тут розвернутися було складно. З правого боку майже одразу від входу розташовувалася барна стійка, де ненав'язливо виблискували, відбиті дзеркальними полками, неабияк проріджені шеренги одноманітних пляшок із невигадливими етикетками, основу яких становили кілька давно відомих і заїжджених марок вина й горілки, хоча злегка їх розріджували дорожчі імпортні вина та коньяк. На полицях бара знайшлося місце і портвейну нашої марки.

   Сама зала була «Г»-подібної форми, і на половину ширини відокремлювалася від маленького імпровізованого передпокою з баром невеликим перестінком, а далі безпосередньо вхід до залу перекривався декоративною ширмою з густо звисаючих на мотузочках скелець упереміш із трубочками з бамбука. Заглянувши ненароком глибше в зал, ми побачили десятка з півтора, не більше, чотиримісних столиків, застелених білими скатертинами. Усі, як один, столи, як я вже згадував, були зайняті. Під стелею в кількох місцях висіли музичні акустичні колонки від магнітофона, з яких доволі гучно віщала музика, в принципі, непогана, сучасна. «Зависаючий» контингент здебільшого був простий, найстрокатіший, без натяку на вишуканість. Або молоді парочки, або звичайні «трудяги». Можливо, ще забредали на пару чарок статечні моряки. А отже, ротація відвідувачів, малося на увазі, була досить жвавою. Звісно, нам би не завадило свого часу зробити поправку в розрахунках, що день суботній, і людей, які бездіяльним чином хитаються і спраглих промочити горло буде, не в приклад буднім дням, достатньо. Але нам-то звідки було про все це знати в подробицях? Хоча мені не завадило б згадати колись озвучене Нікою, що по суботах у будь-яке злачне місце в місті потрапити складно. Однак я вважав, що її твердження більше стосується ресторанів. Отже, промашка вийшла. Чого вже тепер міркувати - «перший раз - у перший клас»...

       Поки безрезультатно помявшись на вході, провели ділову нараду.

      - Дімичу, а давай, ось що... «Підрули»-ка на переговори до офіціанточки, як то кажуть, спробуй щастя, «закинь вудку»... Тільки пропоную не до тієї молоденької, на яку ти так пильно задивився, любий, а до тієї, що постарше, - кивнув я на високу даму, пофарбовану під блондинку, з вигляду орієнтовно близько бальзаківського віку, яка гордо крокувала повз нас із тацею. Я поки що не дуже-то детально вдивлявся в переваги персоналу. - Мені чомусь здається, що саме від дорослої дамочки користі буде більше. Із серйозною дамою, на мій погляд, легше домовлятися. Під-напусти мінорного туману про нашу важку і незавидну курсантську долю, ну, і так далі... Тряхни грошиками, якщо що... Вони, мабуть, на них ласі... - по-діловому запропонував я.

       - Стоп, пацани, а чому саме я? У мене, якщо чесно, у таких справах і досвіду ніякого за спиною... - спробував «відмазатися» Усов.

        - Ну, поміркуй сам, вигляд у тебе - серйозний, досить представницький. Тим паче найтверезіший із нас. Ти ж майже не пив, так, символічно прикладався. Ми що, Слона підведемо до неї? Він же спершу налякає її своєю дикою двометровою брилою, ну, а потім доб'є своїми «витонченими» манерами. Та й вже цільний «балон» встиг в себе всмоктати. Погано себе контролює. До речі, за тебе ж і віддувався... Не дай бог нагрубить ще, якщо відмову отримає... Будь-який фортель викинути може... Від нього зараз усього, що завгодно, очікувати можна. Тоді точно повна дупа присниться процесу, про приємний вечір можна буде забути. Ну хіба ж не так, пацани? - продовжив я свою агітацію, очима вишукуючи зриму підтримку своїй пропозиції у народу.

        - Морісе, ну ти ж, дивись, і сам усе так душевно відчув, чітко розклав, як по нотах. Чудово міркуєш, і в потрібному напрямку... У тебе в самий раз має все вийти в найкращому вигляді. Принаймні, я в тебе вірю... - Дімич нахабно рядив мене в тогу переможця, за його спиною вже краєчком визирав лавровий вінок для моєї голови.

      - І справді, Моріку, давай-но, краще ти - на «амбразуру»... Ти ж сам змалював план, тобі й простіше його в життя втілювати, - залюбки підтримав Дім Дімича Кал Калич.

        - Мужики, та я в ресторації по-серйозному лише один раз у своєму житті був. І то, відверто кажучи, мене туди спритна подружка протягнула. Я це шинкарське життя розумію практично в тому самому розрізі, що і ви. Адже тут, я так вважаю, найголовніше - не бздіти і мовою володіти.

       - А ну-ка, підніміть руки, хто жодного разу в шинку не був? - запустив думку Карлич.

       Піднявся густий ліс рук.

       - Ну ось серед нас і визначився одноосібний чемпіон, він же - посол доброї волі. Тож давай, Морік, рухай на «контакт», ми тебе всім світом душевно благословляємо. Заодно покажеш нам майстер-клас із заговорювання офіціанток, - Кела знущально, але під схвальні кивки й вигуки соратників ще й обома долоньками прихопив мою п'ятірню, потрясаючи її в потиску, ніби зміцнюючи мене в тріумфаторських думках великого керманича, і продовжив. - Але я б усе ж таки на твоєму місці приділив увагу молоденькій офіціанточці. Мені чомусь здається, що вона тобі не зможе відмовити. Тим паче, дивись, яка симпотненька! А як оченятами пострілює в наш бік!.. На мій погляд, ти маєш бути в її смаку. Але ми тебе ні в чому не обмежуємо, тобі - і карти в руки! - переможно підсумував він.

       - Я просто безмежно щасливий від наданої мені найвищої довіри! Тільки не варто з мене месію «ліпити». «Женіть» поки що звідси на вулицю і чекайте мене там! Нічого тут топтатися натовпом! - не забув пожартувати я, проводжаючи тужливим поглядом своїх соратників, які не змусили себе довго вмовляти, і моментально розчинилися у вхідних дверях.

       «От же свинство яке! Взяти і так борзо під танки кинути!..» - підкипіло всередині мене. - «Проте куди тут подінешся? Справу робити треба. Уперед, за орденами!».

       І, хвацько зсунувши міцу на потилицю, але з відчаєм приреченого на страту, я таки позначився першими кроками в напрямку до залу, де «своє» життя кипіло жвавим ключем.

       І все ж я вирішив діяти, виходячи зі своїх міркувань і передчуттів, нишпорячи очима по залу в пошуках тієї самої серйозної дами з обслуговуючого персоналу. Але, не помітивши на найближчих підступах уже згаданої мною більш «дорослої», мені справді довелося почати свою місію з тієї самої, молоденької балухатої офіціанточки, яка якраз виносила із залу чергову тацю з брудним посудом і мала пройти повз мене. Тому, не встигнувши зробити й трьох кроків, зупинився. При ближчій, пильнішій увазі вона, і справді, виявилася не тільки стрункою, а й досить-таки преміленькою особою, з чарівним личком , дуже навіть дивовижним, грайливо фігуристим тільцем і приємно милувала погляд усім, що було при ньому. Я тут же про себе нагородив її прізвиськом "принцеска". Навряд чи їй було більше 18-и років. Але якби я до цього не був заряджений певною дозою алкоголю, то, мабуть, і не наважився б настільки безцеремонно зупинити її жвавий рух, злегка зачепивши й притримавши рукою за лікоть.

       - Мадемуазель, вибачте заради бога, у мене до Вас вельми делікатна справа є. Могли б Ви приділити мені буквально кілька секунд вашого безцінного часу? І, до речі, як вас звати?

        - Та знаю я давно про всі ваші делікатні справи!.. - одразу осадила мене «принцеса», потупивши свій погляд і плескаючи своїми довгими густими темними віями. - У всіх одне й те саме - присісти за столик. Змушена засмутити... Ну, немає поки що вільних місць. І коли з'являться - не можу знати... - як за завченим шаблоном, почала відмовлятися моя «підопічна».

       «Ну, що ж ти вся така колюча, дитинко?» - подумалося мені, пильно вдивляючись у красуню, а якщо точніше, то мимоволі, але відкрито «припікаючи» своїм скануючим поглядом район верхнього ґудзика, що прикрашав доволі відверто привільненого вигляду «де кольте» її блузки; звідти чіткими та плавно окресленими спокусливими вигинами ліній брали свій спокусливий початок, зовсім не доводилося сумніватися, чарівненькі грудочки.

      Судячи з недоброзичливої відповіді, у неї начебто явно не було ні інтересу, ні настрою розводити зі мною бесіди, або, можливо, дуже втомилася до вечора... Проте своїми цікавими, симпатичними оченятами на мене «пострілювала», щоправда, помітно ніяковіючи від мого нахабного погляду. Отже, зробив я висновок, найімовірніше, очевидна різкість красуні - її звичайнісінька чергова, захисна реакція.

     - У принципі, я - не про те. Ви не могли б підказати мені, як звуть вашу старшу колегу? Знаєте, мені необхідно дещо передати їй особисто, конфіденційно, як то кажуть, з вуст у вуста.

     Симпатюля смерила мене недовірливим і, як мені здалося, незадоволено розчарованим поглядом, але все ж зі зітханням видала «страшну таємницю».

       - Анжела Сергіївна...

      - Чудово! Вельми Вам вдячний. Вона-то мені й потрібна. А ви не могли б передати їй, що я очікую її тут? Дуже вас прошу!

     - Ну-у... якщо дуже просите, то, так і бути, передам... якщо побачу... - напрочуд, не ставши відпиратися, швидко погодилася «принцеска»; вона стояла переді мною, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, при цьому її таця, щедро заставлена брудним посудом, зрадницьки колихалася в неї в руках.

     Було помітно, що вона хвилюється, ведучи зі мною розмову. Я теж хвилювався, із занепокоєнням поглядаючи на її руку з небезпечною тацею. Не вистачало ще, щоб який-небудь вміст із неї ненавмисно опинився на моїй формі... Народу он скільки обтирає нас з усіх боків, запросто підштовхнути можуть.

       - То все-таки ви так і не сказали, як Вас звати... Мене - В'ячеслав, Слава, - я все ще побоюючись кидав погляд на підступний переповнений столовий предмет, який ризиковано хитався поруч зі мною.

       Моя красуня ще більш недовірливо на мене глянула і, повертаючись іти в госпблок, уже на ходу, скромно опустивши до низу погляд пухнастих очей, зізналася.

       - Маргарита я...

     І вона швидко зникла в отворі дверей, що знаходилися поруч. Я ж так і залишився стояти на тому самому місці, спершись плечем об одвірок тих самих дверей і дивлячись невидючим поглядом на вже спорожнілий простір. І закоїлися в мені думки попутні.

      «Шуглива якась панянка, ця Маргарита. Дивне ім'я в неї. Знову ж таки складне. Марго і Рита... Хоча й ім'я Вероніка теж не з простих... Я вже починаю свято вірити і переконуватися, що чим складніше ім'я, тим непередбачуваніший характер. Ну, а так вона, в принципі, треба віддати їй належне, дуже навіть нічого собою, преміленька дівчинка. Тільки неабияк заморочена якась або сором'язлива, не звикла, мабуть, до тутешніх обставин... Напевно, зовсім недавно працює. До того ж, скоріше за все, кимось зайнята...

             І чому в цих милих симпотюльок завжди так? Не встигаєш і рота відкрити, як тебе тут же відшивають - «Гуд бай!». Мовляв, не фіг мізки «компостувати»!.. Цікаво якось у світі виходить... І коли тільки примудряються всіх симпатичних подружок розхапувати? Усе ж таки існує якась бридка закономірність, як не натрапиш на більш-менш гарненьку мордочку, усюди від воріт поворот. Ця красуня, схоже, теж із таких буде, давно кимось зайнята. Така ось неминуча аксіома вимальовується... Мізками подібне ніяк не схоплюється. Ніколи не зможу цей несправедливий феномен зрозуміти!

         Ні, мені-то самому, звісно, гріх скаржитися... За колишніх своїх геніальних шкільних соратників, наприклад, прикро. Пам'ятаю, ну вічно з такими непрезентабельними «дурнушками» якшалися!.. Ну, гаразд, Синицю було зрозуміти можна, якщо йшла масть, той за кількістю «перемог» гнався перед армією. До речі, напевно, його там уже й «поголили», щоб йому в хорошому сенсі від мене поїкалося. Усіх підряд намагався «ощасливити», нікого не пропускав. А ось Сокола взяти... Але ж на вигляд хлопчина - на загляденье! І «фейсом» дуже навіть вдався. Рослий красень, статурою міцний від природи, богатир, можна сказати, а з такою неоковирною чучундрою зачепився, смішно сказати... І чим тільки вона його взяла, настільки підгодувала?.. Розуму не прикладу!.. Там же ж оку зупинитися нема на чому - ні обличчя, ні фігури!.. Та й Жолудь - туди ж... Хоча про нього ніяк не скажеш, що Аполлон Гераклович, але й не потворний, це вже точно. Нормальний хлопець. А останнім часом западав із якоюсь сущою кікіморою... Страшніша за ядерну війну! Вони що, повні сліпці, чи що? Чи в голові «клепок» не дістає? Я їм і так уже й сяк кажу: «Ви що, хлопці, прокиньтесь, на всі боки озирніться... Ви ж ширвжитком захопилися! Зовсім себе ні в що не цінуєте. Адже он які красуньки без чоловічої уваги пропадають... Ну, нехай не зовсім щоб супер-пупер... Але вже куди вашим до них? Якщо відверто і на чистоту, у мене, дивлячись на їхні «принади», клянуся, жоден мускул не здригнувся б...». А вони мені: "Е-е, це ти, Морік, зовсім зажерся зі своєю «принцесою на горошині», у хмарах своїх пристрастей ширяєш, земні орієнтири втратив... З тобою давно все ясно. Звісно, ти-то влаштувався не хило. Тобі зі своєї зоряної вершини можна мимохідь нас повчити і заодно поміркувати, що таке добре і що таке погано. А ти спустися з хмар своїх на грішну землю. Нам-то що толку від тих подружок, таких у дупу порядних, що ціну собі скласти не можуть?!... Зате ці - не викобениваются, «дають» охоче!».

            Ось і міркуй після цього… Так, логіка залізна у хлопців, це точно. От тільки щодо високих почуттів як бути? Хоча, з іншого боку, чи потрібні вони їм зараз, ці почуття? Що з ними робити? Ось, до речі, що мені робити зі своїми високими почуттями до тієї ж Варики, а з Нікою як бути?.. Зовсім від рук відбилася красуня...».

                    Продовження в Главі 4.3. Частина 2………