Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                   Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                         «Немає загадкових жінок, але є недогадливі чоловіки»

                                  (Магдалена Самозванець, польська письменниця)

    Розділ VI. У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ (шляхи господні несповідимі)

    Цікаво, хто придумав таке єзуїтське правило для перших

курсів, коли від навчання, точніше, його результативності,

залежить, а потрапиш ти за ворота Екіпажу в давно тобою

плекане звільнення, чи ні, й тобі мимоволі доведеться всю

гульбищну кінцівку тижня безнадійно животіти в нудотних

й тісних стінах неабияк обридлого кубрика?! Але ще більш

паршиво, коли на кону – плекана запаморочлива інтимна

зустріч з двома прекрасними представницями ніжної статі.

Однак імовірно Герой потрапив у затяжну, шкідливу смугу

невезіння. Бо вустами Марі, яка терміново прибігла серед

дня до брам Екіпажу, прозвучала вкрай неприємна новина

для Героя - несподівано додому нагрянув чоловік Юліанни

у відпустку. А це мало означати лише одно - всі збудовані

ним «хатки» остаточно руйнуються!..

                                   Глава 6.4. БЛИЗЬКЕ МИНУЛЕ

                          Частина 1. Маріанна - Вісниця Печалі

       Грудень тільки-тільки позначився на календарі, а місто вже заціпеніло у білій безмовності. За кілька днів стихії, що не на жарт розійшлася, зима болісно хижо вискалилася, вихлюпнувшись врожайним снігом, відзначившись багатосантиметровими сніговими заметами на до цього голих і безрадісних, приречених на сірість, вихолоджених непривітним морозом, вуличних просторах. Для такого південного міста, як Херсон, це вже було занадто. За час сліпого свавілля суворого атлантичного циклону, ніхто і не думав насправжки боротися з некерованими забаганками природи, що збунтувалася. Але будь-яка буря неодмінно колись закінчується повним затишшям, штилем.

       І тут вже нам було не позаздрити. У прямому сенсі відкопувати від снігу рідні «підпорядковані» території, як Екіпажу, так і навчальних корпусів (ну, хто ж міг сумніватися?) - наш перворідний обов'язок. І ми повним ротним складом, утім, як і всі інші початкові курси, покірливо впряглися в цю «праву» справу. Звісно, в позаурочний час. Іншого - не дано. Заняття, це - святе. Одне слово - аврал! Два слова - загальний аврал. Але все, навіть найненависніше і найболісніше, теж має властивість колись закінчуватися. Впоралися із завданням і ми. І наше життя потекло далі у своєму вже звичному ритмі.

      А він нас підганяв уперед. Особливо в плані навчання. Зокрема, з предмета судновий радіозв'язок. Ось уже де ми «зашивалися так зашивалися». Розучивши до переможного кінця все і вся за «морзянкою», нас просто немилосердно гнали та гнали за швидкістю нарощування «приймання» обома мовами та цифрами із записом від руки, доводячи до нестями наші мізки. Паралельно і клавіші друкарських машинок під нашими пальцями, не знаючи відпочинку, аж розжарювалися. І такий розклад у нашій «хлібній» справі нас чекав майже до самого випуску. Ну, хіба що за мінусом часу, відпущеного нашим навчальним планом для двомісячних військових зборів у Севастополі та чотиримісячної плавальної практики. Все це належало нам на далекому четвертому курсі. А до цього треба ще дожити. Тож ми особливо не нарікали, але й не панікували, коли десь траплялися заминки або навички давали слабину. Розуміли, часу попереду нашого шляху ще більш ніж достатньо, і нікуди ми не дінемося, здолаємо все сповна. Адже, відомо, «не боги горщики обпікають»... Ну, а з теоретичних предметів усе було не те щоб простіше, легше і зрозуміліше, а все більшою мірою впиралося у звичайну й одвічну студентську площину особистої неорганізованості та елементарної ліні, яка часом пробиває.

       Ось, напевно, я і перебрав ліміт цієї самої ліні і, як наслідок, задоволень від свого безрозмірно нахабного «солодкого» життя. Якось несподівано для себе потрапив у якийсь незрозумілий часовий «провал», у підступну западину синусоїди, нахапавши на рівному місці цілу низку зовсім необов'язкових мерзенних «бананів», «неудів» із різних предметів. Можна сказати, відразу певним чином розслабився, притупив «пильність». За що гірко поплатився, не встигнувши до кінця тижня прикрити їх якіснішими оцінками. Тим самим перекрив собі «кисень» на найближчі звільнення в майбутній вікенд. Хоча, бачив бог, дуже старався «виправити дефекти». Борсався, боровся, але так і не доборовся. Тупо не встиг. Не вистачило часу.

       Але ж за що «боротися» було... Плани в особистому житті намічалися на кшталт наполеонівських. І, що гріха таїти, вони до неможливості тісно пов'язувалися з моєю порочною «солодкою парочкою» - сестричками Аннушками, яких я так екзотично вверг минулими вихідними в медову ейфорію від нашого спільного стельового інтиму, що переповнював їхнє єство.

       І тепер мені залишалося хіба що, облизуючись, злобливо кусати лікті й з сумними думками дивитися на щасливих одногрупників, які збуджено збираються на звільнення, ну, ще сумно витріщатися у вікно.

       «Не все коту маслениця!» - в унісон безнадійній реальності віддавалася в мені народна мудрість. Хоча ці ж слова можна було повною мірою зарахувати й моїм велелюбним наперсницям. До речі, вони, неабияк скучивши, мали «задоволення» відвідати мене напередодні в Екіпажі, викликавши на рандеву, після чого засмучені моїми нерадісними обтяжливими перспективами, пішли від мене з неабияк зіпсованими та пригніченими настроями й потухлими поглядами. Так-а!.. Вже я-то їх, як і самого себе, чудово розумів. Відкладати вже стільки днів очікувану й таку бажану зустріч ще на цілий!.. тижневик!.. Про яку ейфорію або душевний підйом тут може йти мова?! Особливо пригнічено виглядала Маріанна, яка злочинно розохотилася на благодатній ниві інтиму. На її страдницьке личко було, ну, просто жалібно дивитися.

       «Як же все немилосердно паршиво в цьому житті!..» - промайнуло в моїй пригніченій свідомості в той момент розставання.

    ... У найближчу п'ятницю ввечері ми справді всі разом зустрілися. Напередодні зідзвонилися. Юліанна, вірна своїм обіцянкам (от же така пунктуальна, додумалася!), несподівано взяла квитки на виставу і потягнула нас у драмтеатр. Хоча саме в цей відрізок часу мене не дуже-то тяжів до театральних підмостків. Що гріха таїти, у мені віддавався неприємний дефіцит жіночих пестощів, що накопичився за два «сухі» тижні. Ось уже де точно мій організм ґрунтовно розпестився, перебуваючи в настільки тісному дівочому оточенні, - під всебічною турботливою «опікою» сестричок Ганнусь.

       Абсолютно незрозуміло, що саме висиджуючи в плюшевому кріслі, але явно знущаючись з себе, я більше думав не про сценічний спектакль, а зовсім про інший - наш спільний інтимний. Дивилися якусь постановку за класичним репертуаром. Силкуюся, але ось впритул не можу пригадати ні назви, ні тим більше її змісту. На жаль, цього вечора театральне мистецтво так і не зуміло мене захопити, пробити в мені інтерес.

     З непередаваною тугою я «поїдав» очима своїх відверто близьких чарівниць, більше марячи про їхні славні жіночі принади, ніж вдивляючись у події, що розгорталися на сцені. Перебуваючи в той момент поміж двох тепленьких, бажаних тіл, що тісно притулилися до мене, я лише, мліючи, виходив марною «парою». Мені тільки й залишалося, що час від часу міцно піддавлювати долоньки моїх дівчат, легенько погладжувати й потискувати їхні пружні ніжки поруч із собою та ставити собі німі запитання, далекі від тонких артистичних сфер: «А що ж все-таки ми тут в біса робимо, і чому це ми не в теплій квартирі, не у звичному та бажаному ліжку, а в якійсь чужій глядацькій залі, хай би його чорти забрали!.. І скільки ще триватиме ця нескінченна екзекуція, це формене знущання з наших тіл? Зовсім не та сцена нам зараз потрібна конче!».

      Аннушки теж почувалися, м'яко кажучи, «не у своїй тарілці», явно настільки ж схожим чином обтяжувалися, нервово соваючи попками на своїх місцях. Загалом, виявляли елементи занепокоєння. Ну, і в підсумку, ледь досидівши перший акт, в антракті ми просто зірвалися з вистави. Але на той час у мене в розпорядженні «чистим» залишалася якась година з невеликим хвостиком до кінця мого звільнення. Уже буквально увірвавшись у квартиру, ми побіжно, в темпі вальсу відтворили «щось незрозуміле інтимне», заспокоюючи й утішаючи себе думками про прийдешній суботній вечір, коли нарешті зможемо з гідністю «відірватися» щиро і по-справжньому врожайне. Так би воно і сталося... Якби!..

      ... Зовсім несподівано в середині дня суботи до мене, до Екіпажу, наскочила Маріанна...

        Ми вже давно пройшли процедуру звільнення, і мене, в принципі, ніщо не утримувало в рідних пенатах. Але поки що я не поспішав кудись виходити. Потреби не було. Та й куди можна пертися в таку несприятливу холодригу? Тим паче що зі своїми Аннушками домовився і вже передчував зустріч ближче до вечора, до четвертої години. По суті, весь контингент висиджував, ніжачись у теплі, перечікуючи час, внутрішньо і зовні готуючи себе до танцювального училищного заходу, що став традиційним. Загалом, займалися, хто чим, а здебільшого нічим.

       ... За стурбовано схвильованим виразом обличчя Марі я без особливої мудрості зрозумів, що причина, яка змусила її морозити свої чарівні личко й попочку, далеко не тривіально знуджена, а дещо серйозніша і має бути досить вагомою.

     Ледве привітавши одне одного і нашвидку обмінявшись черговими поцілунками, ми сховалися від неприємного вогкого вітру у внутрішньому дворі «общаги» машинобудівного технікуму - сусідки Екіпажу.

       Своєю новиною вона відразу приголомшила мене, почавши без вступів і зволікань.

      - Славушко, мене прислала Юлечка... Щоб попередити тебе... Учора, майже одразу після твого відходу від нас, додому несподівано наскочив Женя, чоловік її, уявляєш?!... Їхній пароплав терміново і несподівано поставили в ремонт, і він пішов у тривалу відпустку.

     - Оце така-а! - мимоволі вирвалося в мене. - Нічого собі, як Юлі пощастило!.. Але ж була фактично на межі «провалу», можна сказати, однією ногою стояла на краю прірви! Прикинь, прискачи він учора трохи раніше або, приміром, сьогодні під ніч і застань нас трьох у чому мати народила, та ще й в одному ліжку? Що було б, уявляєш, який позамежний кабздець?!... Є над нею бог, і він її береже. Навряд чи вдалося б їй «відстрілятися», приміром, уявивши йому нас із тобою не просто закоханою «парою», а вже начебто на найближчій стадії інтимних стосунків, і що сама, мовляв, тут не при «справах» зовсім... Виглядало б усе це не дуже правдоподібно, навіть якщо піднести йому, що я з тобою настільки вільно залишаюся до ночі. Що ж він - зовсім натуральний бовдур, споглядаючи своє потворно «затоптане» шлюбне ложе, та ще й свою дружину в негліже при нас, таких шалено рідних?!...

       - Так, слава Богу! Добре, що все так вдало обійшлося для неї... Славуся, але мене більше хвилює, що ж тепер буде... з нами?.. - її голос жалібно здригнувся, і вся вона навіть якось стиснулася при цьому, що аж стало її до нестями шкода.

       - А куди ми подінемося, ріднуля моя? Будемо й надалі жити, крізь роки мчатись... - мудро передрік я, притискаючи до себе схвильовану малечу, і, знявши в неї з рук рукавички та всунувши їх у кишені її пальтечка, наблизив змерзлі пальчики до рота, зігріваючи своїм диханням. - Напевно, ластівко моє, все буде о’кей, і в Юліанни, і в тебе, моя люба Марішко! Усе життя в нас попереду!..

        У неї щось зажевріло в погляді, але одразу ж і згасло.

       - Славусику, але ж я серйозно тебе запитувала... Хіба нам хтось або щось заважає бути тією закоханою парою, про яку ти щойно згадував? Адже в тебе зараз немає дівчини, правда ж? То чому б мені не стати нею? Хіба я тобі анітрохи не подобаюся?

       - Так, люба, вірно, у мене поки що нікого немає. А ти - на рідкість чудова дівчина! Й непередавано мені подобаєшся! З поганими - я ні за що не плутаюся. Але, розумієш, Маріш, нам до закоханої пари, знаєш, який довгий шлях треба пройти?.. І на ньому стільки різних випробувань чекає!.. Страшно подумати! А головне - потрібні справжні взаємні глибокі почуття одне до одного. А скільки розставань?!... Не забувай, я ж - майбутній моряк. І мені б дуже не хотілося в який-небудь дуже «розпрекрасний» момент опинитися в ролі Юлиного Жені. Я хоч і майже твій ровесник, але в мене з дівчатами вже давно серйозний життєвий досвід накопичений. І багато чого мені довелося пережити, випробувати. Відповім тобі так: давай не будемо нічого загадувати на майбутнє, гаразд? Поживемо - побачимо, як воно буде вимальовуватися, складатися?.. У тебе, у мене?.. Час покаже. І це я тобі в жодному разі не кажу в плані відмови. Ти маєш правильно мене зрозуміти. Я ніколи не хитрую з дівчатами. Завжди повністю і до кінця з ними відвертий і відкритий. Так уже я влаштований. Просто я нічого не можу тобі обіцяти наперед, заздалегідь, тим паче щось конкретне прогнозувати на наш рахунок. А спілкуватися з тобою - які можуть бути проблеми й перешкоди?.. Та заради бога! Ось хоч сьогодні... До речі, ти ще не збила колишню охоту до танців в училищі?