Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»
(Гай Юлій Цезар)
Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)
Їхній перший колективний вихід на легендарний
танцмайданчик виявився фактично зірваним дуже
неприємною подією з далекосяжними для декого
наслідками
Глава 4.5. ЛЕГЕНДАРНА «РОМАШКА»
Частина 3. «Перший Млинець Комком»
... Підібравшись впритул до ближніх до Дніпра кордонів Парку Слави, ми вже, по суті, потрапили в межі району під назвою «Воєнка», який вважається найбандитськішим у місті і найнебезпечнішим для будь-якого чужинця. Ми - не виняток. Сучасна «Воєнка» охоплювала територію пересіченої місцевості донизу від вулиці Перекопська до самого Дніпра і тягнулася на всю її протяжність у протилежний від центру міста бік якраз від того місця, де перебували в цей момент ми. Стародавні кордони цього колишнього передмістя Херсона, що з'явилося одночасно з містом, простягалися набагато глибше і вище в нинішні міські квартали, по суті до самого нашого Екіпажу. А свою назву отримало через те, що відставні військові, які почали оселятися тут здавна, почали розміщувати на постій військові полки і будівельні команди.
... Крамничка, наскільки непомітною і непоказною була зовні, настільки ж невеликою і не місткою зсередини. Наша солідна компанія ледве вміщалася в його тісних «хоромах», чим всерйоз збентежили продавчиню. Зате «начинка» цієї скарбниці товарів нас чимало здивувала і полонила. Мабуть, його сюди завозили невеликими, обмеженими партіями, але його асортимент приємно пестив око. Особливо щодо спиртного та тютюнових виробів. Крім цих благ, чого ми тут тільки не побачили!.. Навіть те, про що й не підозрювали, а дехто з нас ніколи у своєму скромному житті не те що не куштував, а й не бачив. Наприклад, суху ковбасу, що вільно лежить на вітрині, або заморський сушений інжир. Щоправда, при таких захмарних цінах на ці та подібні до них «принади», не тільки нам, а й переважній масі радянських трудівників можна було лише облизнутися.
- Братва, беремо на брата по флакону «бецмана» і рвемо звідси скоріше, поки остаточно слиною не зійшли, - влучно охарактеризував наш непідробний захват Дружинін.
- А закушувати чим будемо? - як зазвичай, коли справа доходила до «нього», рідного шлунка, стурбовано запитав Слон.
- Чим, чим!.. Хапаємо, що подешевше, і діло з кінцем! Не до різноманітних страв... - резюмував, і цілком резонно, Карлич, і тут же в подиві, - народ, подивіться-но, цигарки які славні - «Казбек»... А ось - красотень яка! - «Три Богатиря»... І о-па... ну, не хріна собі, - аж присвиснув, - навіть «Герцоговина Флор»?!... Прикиньте, вперше бачу їх живцем, та ще й у вільному продажі! Мужики, зараз точно помру, якщо не зачеплю їх!
Загалом, проливши порцію бальзаму на душу продавчині, піднявши їй настрій, ми «скромно» полегшили засіки крамниці «чудес» на дев'ять пляшок «Білого», суворо виходячи з кількісного складу нашого колективу, і такою ж самою кількістю плавлених сирків, які вже ставали для нас традиційною закускою. Ну, а пристрасний любитель цигарок (не показуватимемо пальцем), все ж таки не втримавшись, затарився рідкісним тютюном, істотно полегшивши свою кишеню. Тут же, як то кажуть, «не відходячи від каси», у близькому парку виконали свій ритуал із «підйому» настрою, який теж починає ставати традиційним. До речі, і зі зігрівання організму одночасно. Так, уже й удень нам бувало не зовсім комфортно. Але з настанням вечірньої вогкості навіть два тільники під фланкою насилу справлялися. Тож порція хмільного в цьому разі навряд чи для нас була зайвою.
... Досить «натхненні», ми, нарешті, сміливо зробили крок на солідний простір «вертолітного майданчика» під сором'язливою і романтичною назвою «Ромашка».
Ближнє знайомство із сумнівного штибу, не сказати порочним, осередком молодіжної культури нас не дуже збагатило радістю. Чому порочним? Та дуже просто. Левова частка знайомств курсантів на цьому «плацдармі любові» припадала на дівчаток, скажімо так, м'якше, які не зовсім свято шанували свою цноту - шукачок пригод на одне своє місце - представниць багатотисячної армії трудівниць бавовняно-паперового комбінату (БПК). Їм до того ж складали пристойну конкуренцію, як кажуть, «просунуті» студентки сусіднього педінституту, теж, здебільшого, не обтяжені всілякими доброчесними умовностями. Вічно голодні на жіночі ласки і дівочу увагу курсанти частенько ставали їхньою легкою здобиччю. Ну, а там, де панує нерозбірливість і неприкрита вседозволеність і доступність, не сьогодні, так завтра чекай якогось підступу з сюрпризом. І, треба сказати, «страждальників» на підступному сексуальному ґрунті, що бігали по роті з «гнітом» в одному місці, спочатку вистачало.
Величезний і відверто бездушний майданчик був заповнений лише на жалюгідну його частину. І не тому, що було мало народу. Просто територія - воістину безмежна. Через привільну розрізненість окремих груп і угруповань танцюючого контингенту, було дещо незатишно. Репертуар ансамблю нами вважався відверто примітивним, ширвжитковим. Ну, можливо, через три на четвертий танець з'являлося щось більш-менш «людське», прийнятне, запальне, варте уваги. Звісно, наповнюваність дівчат традиційно була незрівнянно більшою, ніж хлопців, і ми зовсім не були обділені відповідним ставленням із дівочого боку. Принаймні, відбою на повільний танець нам ніхто із запрошених дівчат не наважувався давати. Але радість від знайомства в танцях була мізерною, нівелювалася відсутністю тісного, близького контакту з їхніми тілами, через надмірно накинуті на них шати. Ну, який, скажіть на милість, може бути кайф і азарт у молодого гарячого хлопця, притискаючись у танці до скафандра?!... Ось саме, ніякого!
Я, звісно, добре розумів своїх хлопців, спраглих до жіночих пестощів. Та й я в даний момент не виняток. За минулий тиждень, з першого нашого пам'ятного мені звільнення, теж почав відчувати певний «дискомфорт» у жіночому питанні. Загалом, я так і взагалі відверто захандрив. Який мені зиск від цих жалюгідних танців і настільки поверхневих «мансів-обіймансів»? Мене, як стороннього спостерігача, могла забавляти лише сама обстановка навколо.
У такому ледачому ключі воно б усе і відбувалося до самого закінчення заходу, і, можливо, хтось із хлопців когось із дівчат і «закадив» із подальшим проводжанням до місця проживання, якби не непередбачуване неприємне НП, яке несподівано спалахнуло в прилеглій до «Ромашці» парковій зоні, і якраз зовсім недалеко від входу. Воно внесло свої бадьорі й рішучі корективи в сонну течію вечора.
Якийсь курсант, який вбіг раптом на майданчик, навіть невідомо з якої мореходки, гучно і розпачливо-несамовито прокричав.
- Братва! У парку наших б'ють!!!
Заколисані вальяжними акордами музики, ми не відразу й зрозуміли, що це було. Але коли побачили, що курсанти, які стояли ближче до виходу, різко пострибали зі своїх місць, ми теж рвонули слідом за ними. Власне, увесь курсантський контингент, що топтав у цей час танцмайданчик, а це було, напевно, ніяк не менше ста душ, ломанулися через високу огорожу назовні. Через турнікети нам не вдалося б прослизнути. Там перегороджували шлях відвідувачі, що заходили, і стояла міліція з дружинниками. Ми, як горох по паркету, посипалися із зовнішніх бічних леєрів огорожі.
Зовсім недалеко від входу в «гламурний» об'єкт із гущавині дерев лунали шалені зойки та крики з характерними звуками ударів, явно по тілу тих, хто зіткнувся в запеклій битві, а також чулися міліцейські свистки та неодноразові благальні гучні заклики в мегафон - «припинити сутичку, усім розійтися!», на які, звісно ж, ніхто не реагував. З боку Екіпажу ми помітили неабиякий натовп курсантів, який теж біг.
Коли ми дружно підскочили ближче до передових позицій, нам вдалося застати тільки кінцівку побоїща, та й то лише найфінальнішу стадію цієї кінцівки. Коли основні сили «ворога», залишивши на полі бою купу своїх полеглих товаришів, прогнозовано збігали з місця подій, що розгорнулися. А розпалені «битвою» авангардні ряди гардемаринів уже «зачохлили» свою грізну бойову «зброю» - ремені - назад у штани. Тут їх, перших, і почала хапати наша доблесна міліція, пачками завантажуючи у свої «воронкИ». Нам, які підскочили постфактум, так і не довелося вступити у «священу» сутичку. Ми лише трохи постояли неподалік і проводили поглядами з десяток нерухомих постраждалих цивільних осіб, яких за руки і за ноги укладали на ноші та подавали в машини «швидкої допомоги», ймовірно, викликані міліцією. Було кілька постраждалих і з боку курсантів, але не настільки критично.
Так, ремінь курсантський зі звисаючою на ньому досить важкою мідною бляхою, а з протилежного боку чітко зафіксований на кисті - страшенно грізна та ефективна курсантська зброя, що дає змогу в вправних, тренованих руках відбиватися від чисельно переважаючих нападників. А вже один в один - і говорити нема про що. Не раз переконувався в цьому і сам. Згодом, були випадки, доводилося користуватися ним в цілях самооборони. Ще додам, що надалі багато хто спеціально заточував зовнішні краї у бляхи. Удар подібним модернізованим курсантським підручним засобом міг без зусиль розкроїти не тільки голову, а й будь-які інші ділянки тіла, навіть через товщину одягу. Уже наприкінці першого навчального року після однієї зі своїх колотнеч я теж краї своєї бляхи заточив.
Загалом, сталося те, що періодично траплялося в місті не раз до цього, і, скоріше, ще не раз трапиться далеко після. Воєнківська босота, яка «цілком обґрунтовано» вважала район «Ромашки» нібито своїм «заповідником», «наступила на мозоль» курсантам рибної мореходки. Деяка їхня кількість теж завжди була присутня на «нашому» танцмайданчику. Привід - природно, хто б сумнівався - не поділили дівчаток. Курсанти виявилися не боязкого десятка, відверто розлютилися. Тут і закрутилося... Звісно, «діаспора» Воєнки завжди була численною і войовничою і ходили крупними зграями. І купка курсантів-«тюлькачів» неодмінно потрапила б під серйозну «роздачу», якби не наша кланова солідарність із ними. Дуже своєчасно до них на виручку приспіла група наших курсантів-старшокурсників, що проходила поблизу. Дружно відмахуючись ременями, вони стримували натиск оскаженілих бандитів, одночасно запросивши «підкріплення» з танцмайданчика та Екіпажу. Тепер уже «воєнківським» довелося туго. Проти добре організованої і згуртованої маси не попреш, тим більше з нашою безвідмовною «зброєю». Безнадійно драпанули всім своїм військом, природно. Потім, звісно, коли розбирався інцидент, призвідників з-поміж цивільних міліція повиловлювала, але декому і з наших курсантів, на жаль, несолодко довелося - кільком із них довелося розлучитися з закордонними «візами», перекрили собі дорогу за кордон. Ідіотизм, звісно, і, по суті, на голому місці...
До речі, рівно через рік ХМУ ММФ знову «відзначилося». І вже по-крупному. Училище потрапило у стрічку новин «ворожих» радіостанцій «Собода», «Вільна Європа» і «Голос Америки». Ось із таким приблизно коментарем з їхнього боку:
* Увечері, такого-то числа (точно не можу згадати) у великому приморському місті Херсон спалахнув масовий бунт у морському воєнізованому коледжі. Кілька сотень розлючених гардемаринів натовпом пройшли кількома житловими районами міста, трощачи все, що потрапляло їм під руки на шляху їхнього слідування, трощачи вітрини магазинів і масово б'ючи мирних жителів, які потрапляли їм на зустріч. Причиною їхнього виступу стала смерть їхнього товариша від руки місцевого жителя одного з районів міста. Був проведений арешт призвідників заворушень.*
Начебто, по суті, все правильно. Ось тільки, м'яко кажучи, «злегка» піднабрехали західні «голоси». Факт нападу на нашого курсанта реально мав місце. Але все-таки його не вбили, а тільки поронули ножем, щоправда, завдавши досить серйозне поранення. Опинився в реанімації. І, справді, цього ж дня надвечір кілька сотень озброєних ременями курсантів-старшокурсників здійснили демарш, але не кількома районами, а кварталами, прилеглими до центральної частини міста, щоб усім наочно показати реальну силу та згуртованість у своїх лавах, а також продемонструвати свої можливості й рішучість себе захистити. Але тільки нічого не трощили на своєму шляху, тим більше не чіпали міських вітрин. Щоправда, десь комусь розбили віконце. Але це було випадковістю. Зате, увійшовши на територію, де зазнав каліцтва наш товариш, справді, безжально «брали на ремінь», якщо їм раптом попадався хтось із молодих представників чоловічої статі. Тут уже особливо не церемонилися. Однак реальні колишні герої боягузливо поховалися.
Так, тоді, точно пам'ятаю, під час розслідування цього видатного «демаршу», відбулося навіть виключення з училища головних дійових осіб цієї примітної ходи. Але найдивовижніший підсумок їхнього «карального» заходу - у місті надовго запанували спокій і тиша. Курсантів по всьому місту взагалі перестали чіпати. Принаймні, до кінця нашого навчання. Навіть випадків спонтанного нападу не пригадаю. Не було їх під час нашого перебування в училищі. Це точно. Але ж у які тільки нетрі не доводилося часом забрідати... Тим паче вночі. Але нікого не чіпали. Лякати - лякали. Але чіпляти по-крупному нас уже боялися. Мабуть, чутливо і надовго в'ївся в пам'ять місцевої шантрапи той грізний курсантський виступ. Значить, виходить, не даремно тоді постраждали наші старші товариші. Вони усвідомлено пішли на певні жертви, щоб нам, майбутнім поколінням курсантського братерства, легше доводилося навіть у найпохмуріших і глухих закутках нашого міста.
... Зрозуміло, у зв'язку з трагічними і резонансними подіями, що розігралися навколо танцмайданчика, танці було швиденько зім'ято і припинено представниками міліції в самому їхньому розпалі. А нам нічого не залишалося, як бездарно повернутися в Екіпаж, який «гудів», як потривожене осине гніздо. На кожному розі обговорювалися живі подробиці минулого інциденту.
Кінець Глави 4.
Продовження в Главі 5.1...