Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                        Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                    «Горе переможеним»

          (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

               Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

                                    Глава 5.6. ПОСТСКРИПТУМ I

       Зовсім випадково і несподівано, на самому початку четвертого курсу, після доволі тривалої перерви, ми з Нікою близько зіштовхнулися в парку імені Карла Маркса, що по сусідству з Драмтеатром, поруч із її будинком.

        Стояв, як ніколи, теплий вересневий вечір. Тим паче була субота. Взагалі святий день для курсантів. Хоча, правду кажучи, для нас уже не існувало поняття «звільнення» як таке. Гуляли, зрозуміло, крім занять і нарядів по службі, коли завгодно, коли хотілося, ні в кого не питаючи і ні перед ким не звітуючи.

     Тісною компанією одногрупників ми рухалися з боку Суворовської, подолавши ступінчастий підйом перед театром, прямуючи далі до центру міста. Шлях наш пролягав через сквер імені Карла Маркса. Щойно ми славно «відзначилися» в шанованому нами пивбарі «Океан», який зовсім недавно поповнив «золотий» фонд солідних питних закладів славного міста Херсона. У принципі, колектив підібрався випадковим: мій друже Льонід, а ще Слон, Кела та Іван Дружинін. Погода - чудно «шепочуча», настрій - шикарний, просто чудово «забійний». Ми - вже давно не якісь там, як колись - «зелені», беззахисні курсачі, яких можна легко образити або запросто під роздачу начальства догодити, а пристойно дорослі, вальяжно поважні, як-не-як серйозні четвертокурсники, з чотирма жирними «галочками» у пів руки на рукаві фланки, до кількості яких ми вже з літа призвичаїлися, злилися з ними. А зовсім скоро, з початком нового року, так і взагалі станемо найстаршими курсами в училищі, щойно в грудні відбудеться випуск нинішніх п'ятикурсників. Ну а поки що ми - в очікуванні майбутньої поїздки до Севастополя, на двомісячне військове стажування на кораблях Чорноморського Флоту, поїдемо відвойовувати офіцерські погони. Це станеться за два місяці, у середині листопада. А там - зовсім не за горами - багатомісячна закордонна плавальна практика на суднах Чорноморського пароплавства, яку очікуємо зі збентеженим хвилюванням, нетерпінням і надзвичайним піднесенням. Коротше кажучи, попереду ось-ось відкриються не просто приємні перспективи, а суцільний, повальний інтригуючий позитив. Ось ми відкрито, не ховаючись, радіємо життю, а миттєва ситуація явно тому сприяє.

       Йдемо з настроєм, надзвичайно задоволені буттям, надмірно веселі (чудово посиділи, душу відвели пивком із соленої рибкою), дорогою дуріємо, підбиваємо один одного, жартівливо заграємо з дівчатами, що проходять повз нас. Загалом, по-хорошому розслабляємося. А що, маємо повне право. За минулі важкі роки «набатрачилися» неабияк, сповна. Нарешті, ось воно - справжнє вільне курсантське життя, заслужена вольниця. До певної міри, звісно. Але мало залишилося в ньому з того, що могло серйозно затьмарювати нам життя. Ось і настрій відповідний.

        - Хлопці, а що робити будемо на залишок вечора? У кого які пропозиції? - «закинув вудку» Кела.

      - Може, «Клітку» (танцмайданчик у парку Леніна), вряди-годи своєю присутністю ощасливимо? Давненько вже не хаживали... - це Льонід зробив «чергову» пропозицію.

      Ми вже з минулого року почали поступово «відходити» від деяких «дитячих хвороб», приміром, від нехитро-примітивного проведення часу на танцмайданчиках міста. Дехто вже проводив весь вільний час у «довготривалих» любовних обіймах із близькими подружками. А дехто і одружитися навіть встиг. Ну, а переконані «холостяки» вже не страждали потягом до примітивного штибу п'янок у підворіттях дворів або в парках. Більше тягнуло до більш цивілізованих злачних місць. Та й деякі грошики в кишенях почали водитися. Багато хто часом підробляв. Наприклад, в нічний час вагони розвантажували на залізничній товарній станції або в порту. Ось так, із поступовим, але неухильним дорослішанням організмів змінюються і звичаї.

        - Ні, пацани, вибачайте, ви - куди хочете, а от з мене вже досить пригод на сьогодні. Я, мабуть, до своєї Любаньки подамся. Уже другий тиждень закінчується, як я її ігнорую, не з'являюся, - поквапився я «застовпити» особисту програму дій на найближчий час. - Ображається дівчисько... Напевно, всі губи собі по-обкусала, сидячи біля віконця. Постійно переживає, коли довго не з'являюся. Хоча б'юся з нею, б'юся, доводячи, що має ж, зрештою, у мене бути право на якесь своє особисте життя. Та куди ж там?!... Одне слово - Любов - вона і є ЛЮ-БОВ!

      - Та нехай би собі губки покусує, якщо любить. Головне, Мора, аби ХТОСЬ-то їй цицьки не по-обкусав... без тебе... - «свинтус» Іван, як завжди, зі своїми цинічними примовками. - А та-ам... ех-х... дуже навіть є, що куснути... Далеко ходити не треба. От учора вранці, згадайте, коли з Екіпажу виходили в «учебку», як мальовничо повз стрій «проскакала» по сусідньому тротуару? Тут ідеш, тьожишся, а вона, розумієш, кобилка довгонога, голозада, в самих лише шортиках, що ледве дупу прикривають, і розпалена така вся з себе, маячить перед очима: то задом, то передом, туди-сюди, туди-сюди... Ну, й принадами своїми - у тому самому плані... Хоч ти б їй що-небудь сказав... І без того, ні-ні, та «стояк» ранковий накриває... А тут тобі зранку перед носом такі вдалі форми в «кадр впиваються». Напевно, не один я терплю!..

       - Тьху на тебе, Іване! А ти на чужий коровай роток не роззявляй!.. Своїх спортсменок мати треба! Хоча, сказати по-чесному, я їй уже всі вуха прожужжав із цього приводу. А вона мені, - тут я перейшов на витончений жіночий голос. - «У мене за розпорядком дня ранкові тренування йдуть. Куди ж мені діватися, якщо все у нас тут поруч? Я ж за своїм звичайним графіком і звичним маршрутом бігаю...».

       І тут раптом я чую з боку парку з віддалено, але до болю знайомими нотками, «голос зі свого далекого минулого».

        - Сла-авчик, Сла-а-вчи-ик!

        Я аж осікся від несподіванки. Саме таким ім'ям, специфічним, мене ніхто ніколи не називав... крім однієї людини. Це - тут і думати нічого - ні хто інший, як Ніка.

        Обернувся на заклик. Дивлюся, махає мені рукою, метрів за тридцять від нас, стоїть біля паркової лавки. Поруч - дитячий візок. Треба ж, і впізнала з такої відстані!..

        Усі, сповільнюючи крок, теж дружно зупинилися, озирнулися в бік Ніки, придивляючись...

        - Ну, все, хлопці, мої плани злегка видозмінюються... Окреслився якийсь форс-мажор. Тож, вибачте, ауф фідерзейн! З'явилися деякі попутні справи... - і вже на відриві від компанії. - Мене не чекайте! Вдалого полювання!..

       О-о-о, ну, це, здається, все!.. Народ, вважай, ми його «втратили». Знову Мору накрило крилом Амура. Це - вже надо-овго, як би не до ранку... а то й ще на довше... - ще встиг донестися до мого слуху красномовний вердикт кмітливого Дружиніна (хлопці вочевидь упізнали та пригадали колишню неперевершену красуню з мого минулого). - Бідолашна Любка, тепер уже точно обкусає не тільки свої губки...

       Але я, звільнивши колектив від своєї присутності, вже наближався до мого стародавнього невдалого кохання.

       Ще на підході з подивом і чималим задоволенням помилувався її анітрохи не постраждалою згодом, не зміненою, все тією ж, дворічної давності, ідеально скроєною легкою фігуркою і вражаючою зовнішністю. І це незважаючи на перенесені вагітність і не настільки давні пологи. Та я б навіть сказав більше. Ця молоденька 19-річна матуся виглядала ще більш чарівною й апетитною, ніж колись, у своєму 17-річному дівоцтві, коли ми були разом. Хоча куди вже більше? Навіть незважаючи на те, що на її обличчі я не побачив слідів макіяжу. Не дарма ж кажуть, що материнство прикрашає будь-яку жінку. А вже подібну до Ніки!..

       Оскільки було ще по-літньому тепло, вона перебувала в легких джинсових штанцях і в котоновому батнику з коротким рукавом у велику світло-коричневу клітинку, що виграшно підкреслював її незмінну граційність і обтягував її струнке тіло, а також був у великій коричневій клітці з коротким рукавом. Не буду лукавити, її, хоч і досить простий, але від цього не менш чарівний зовнішній вигляд відразу розбудив у мені колишні приємні мотиви нашого спільного «солодкого» минулого, змусивши моє серце битися трохи сильніше. На її правій руці в променях призахідного сонця блиснула обручка.

       - Здрастуй, миленький Славчику! Я так зраділа, коли побачила тебе!.. Не пробачила б собі, якби зараз не наважилася гукнути тебе. Хоча дуже-дуже боялася, що ти, впізнавши, відмахнешся від мене, пройдеш повз, не потішивши своєю увагою... - вона справді була щиро рада бачити мене, і виглядала вкрай схвильованою, навіть рум'янець запалав на її смаглявого відтінку обличчі.

       - Привіт, Нікусю! Треба ж, і впізнала мене!.. Але як тільки тобі могло спасти на думку так погано про мене подумати? Чесно кажучи, не очікував тебе зустріти, а вже в такій почесній якості... Певно, розумієш, про що я... Звісно ж, прийми мої вітання з первістком!

       - Дякую! Славчику, а я, безсоромна така, напевно, твої плани на вечір порушила... Ти вже вибач мені. Але так хотілося поговорити з тобою. Стільки часу спливло з тих наших пам'ятних часів!.. Виходить, вважай, два роки, як ми не бачилися. Це все ж величезний термін!

       - Ні, Ніка, не бери в голову, зовсім нікуди не поспішав. Вільного часу якраз таки валом. Субота ж. І дуже навіть буду радий із тобою поспілкуватися. Адже, і справді, скільки років... і вряди-годи!..

       Я пильно вдивлявся в її сьогоднішню зовнішність, марно намагаючись відшукати в ній якісь зовнішні зміни, а заодно вловити свої колишні почуття до неї. Однак вона абсолютно не змінилася за минулий час, як і раніше, була бездоганно струнка, шикарна і чарівна, за чоловічими мірками надзвичайно сексапільна і приваблива. Хіба що в об'ємі грудей трохи роздалася. Чи мені вже не знати... Але воно й зрозуміло... Зате стала ще жіночнішою, привабливішою зовні. Про таких кажуть - дамочка «в самому соку»! Але ось що стосується моїх почуттів... То їх я поки що не міг у собі намацати. Певно, вони ховалися десь досить глибоко. Те, що вони є, я не сумнівався, просто не встигло ще тьохнути в серці, дістатися до нього. Надто вже зустріч виявилася несподіваною.

       Ми присіли тут же, на лавочку, на пів обороту один до одного. Ніка теж, ковзаючи по мені проникливим, але ласкавим поглядом своїх темних очей, немов намагаючись проникнути всередину, буквально обмацувала мене, чим навіть дещо збентежила. Від неї не вислизнуло, що я уважно вивчаю її, та я й не приховував. Вона помітила, що я затримався поглядом на її грудях. Мій пильний погляд у це її видатне, апетитно позначене місце, яке колись безмірно мене розбурхувало, не міг сховатися від її уважних очей, і вона тямуще прозорливо «попередила» мою приховану цікавість.

      - Так, Славчику, що поробиш, я - дуже зразкова мама-годувальниця. І нікуди від цього факту мені не втекти... - потім, помовчавши, критично запитала. - Що, я сильно роздалася?..

       - Ні-ні, Ніка, ти, як завжди, елегантна і божевільно чарівна. І твій новий образ, повір, кажу цілком відверто, вражає, він якийсь надзвичайно натхненний, наповнений…

        Вона зітхнула, мені здалося, з полегшенням.

       - А ось ти, мені здається, анітрохи не змінився, залишився таким самим чуйним і добрим і зовсім не злопам'ятним, яким і завжди був зі мною, яким я тебе добре пам'ятаю. Напевно, ти навіть став кращим, ніж був. І змужнів так... Справжній чоловік!

       - Ну, Нік, ти явно перебільшуєш мої скромні чесноти... Найімовірніше, яким був, таким і залишився, - я вирішив не нагнітати не зовсім райдужну для неї тему розмови про минуле, тому постарався відвести її в іншу площину. - А хто в тебе, дівчинка чи хлопчик? - я, нахилившись, але не дуже близько, витягнувши шию, спробував зазирнути під паланкін коляски.

       - Донька. Варвара, Варя, Варенька, Варюшечка... - з ніжністю вимовила вона, але дещо зніяковівши при цьому, торкнулася візочка за ручку, трохи розвернувши його, щоб мені було легше бачити, злегка відкинула вуаль, що відгороджувала сплячу дитину від зовнішнього світу.

        Там, у глибині, прицмокуючи губками, сопіло вже не зовсім крихітне, але зворушливо чарівне створіння зі світлим ангельським личком.

        - От навіть як? Досить несподівано якось... Я про ім'я. Така красунька! А скільки їй уже?

        - О-о, ми вже такі дорослі! Нам буде дев’ять місяців за тиждень, дивись, скоро й потопаємо... - ніби з гордістю повідомила Ніка, з безмежною любов'ю дивлячись на дитину, і вже грайливим голоском продовжила, злегка поколихуючи візочок. - Ми вже стали такими великими-великими, усе розумі-іємо, усіх упізнаємо-о, так, моя розумниця?!... - хоча малятко чути її не могло, бо в цей момент безтурботно спало.

        За моїми спостереженнями за манерою спілкування і як лагідно і ніжно дивиться Ніка на своє спляче дитя, я одразу зрозумів, що мама вона - чудова, і їй чудово підходить ця її нова "роль", настільки для мене незвична, відносно неї. Але мене вразило ім'я малятка. Невже воно пов'язане з моїми давніми любовними одкровеннями з Нікою про легендарну Варіку? Невже вони її тоді, справді, настільки зворушили?

        - Нік, а скажи, адже ти не випадково назвала доньку ім'ям Варіки?

       Вона задумливо подивилася на дитя і, нарешті, уперше за цей час нашого контакту посерйознішала в обличчі, бо знову зачепила свою болючу тему минулого.

      - Знаєш, Славчику, все те, що зі мною відбувалося незадовго до і після нашого розриву, досі дає мені багату поживу для роздумів. Я змінилася кардинально, стала зовсім іншою. Коли я носила своє малятко, то постійно плекала, культивувала в собі одну-єдину думку - щоб моя майбутня донька ніколи й за жодних обставин не повторила моїх помилок. Я над ім'ям довго не думала. Більш слушного, кращого, яскравішого і гіднішого наслідування прикладу, ніж твоя Варіка, якою впізнала її з твоїх розповідей про неї, я для себе не бачила. Ось і стало у світі на одну Варіку більше...

        «Ось як усе в наших життях пов'язано і переплетено... Де та Варіка зараз? Одному лише Богу відомо. А тут на світ з'являється ще одна крихітна дівчинка Варіка... Прямо колообіг якийсь у природі!.. Ще одне мені нагадування, тісно сплетене з моїм героїчним минулим...» - зі зітханням подумав я, сколихнутий думками з сумним підтекстом.

      Ми вже з пів години вели з Нікою невимушену бесіду, перейшовши на всякі незначні життєві справи. Я намагався не лізти нахрапом до неї в душу з питаннями, безпосередньо пов'язаними з її особистим життям. Вона теж не прагнула «колупатися» в моєму. І начебто нам більше не залишилося про що говорити, а хіба що просто попрощатися, побажавши одне одному щастя в житті і йти - кожному - у своїх справах. Але я не міг не помітити, що Ніка чогось не договорює, явно щось «тримає за душею», про щось поривається мені ще розповісти... Хоче, але ніяк не може зважитися, наважитися. І це «щось» для неї має чимале значення. Але вже дуже сильно хвилюється, від того й не наважується ніяк. Я спробував допомогти їй.

         - Нікушо, я ж тебе досить добре знаю, свого часу чудово вивчив, відчуваю твої душевні струни чудово. І це для тебе - не відвертість. Навряд чи характером ти настільки змінилася, це закріплюється в натурі навічно. Я так розумію, ти ще не все виклала мені з того, про що хотіла б сказати. Тож не мнись, не утримуй у собі, і можеш не переживати, я зможу зрозуміти тебе. Викладай сміливіше, що в тебе на серці...

          - Так, Славчику, ти, справді, переконуюся, точно не змінився. І все такий самий глибокодумний, тямущий і проникливий, за що тебе завжди й любила. Звісно, не єдино за це...

       Твоя правда, я не про все зараз розповіла, про що давно бажала розповісти тобі під час нашої можливої найближчої зустрічі. Славчику, милий, не вважай це за банальне бабське ниття, але я... я дуже хочу тобі покаятися, сповідатися, щиросердно розповісти все про себе. Я розумію, що дуже-дуже перед тобою винна. Ти, порівняно зі мною, свята людина. А я свого часу дуже міцно тебе образила. З нашої миттєвої розмови я вже давно зрозуміла, що ти не тримаєш на мене зла. Це, звичайно ж, втішає мою душу. Але я б дуже хотіла, щоб ти послухав до кінця історію про моє минуле. Мені це надзвичайно важливо! Скажи, ти зможеш вислухати мене, Славчику?!... - промовила Ніка вкрай проникливим голосом, з надією заглядаючи мені в очі.

      Бачачи, наскільки вона схвильована, вимовляючи останні фрази, я зрозумів, що того важливого для неї монологу мені не уникнути, не зміг би я їй відмовити в цьому. Хоча, якщо відверто, то мені він був і не потрібен зовсім. Однак...

       - Та без проблем, Ніка, можеш говорити сміливо і відкрито, і про що хочеш. Але я подумав, може, тобі не варто було б ворушити своє і наше спільне минуле? А чи не було б краще забути про нього, як про поганий сон? Адже в тебе зараз нібито все, нарешті, порозумнішало, усталилося в житті, цілком нормальна сім'я, дитина ось народилася... Нічого не повинно затьмарювати тобі життя, заважати твоєму щастю. Який вже сенс зайвий раз себе засмучувати давніми необов’язковими помилками і не зовсім приємними спогадами? Хіба не так?..

        - Ні, Славчику, все не так, як ти кажеш... сім'я, дитина - це, звісно, ТАК!... Але не про них зараз мова моя. Я - про себе хочу, це мені необхідно виговоритися і просити вибачення в тебе, а то й навіть у Бога одночасно. Адже Він теж чує. Ну, розумієш, обтяжує мене моє минуле неповноцінне життя, не відпускає, морально на мене тисне... Гнітючі спогади не дають мені нормально почуватися, дихати на повні груди. Не можу я спокійно жити, відмовитися від них не виходить... Стільки гріха на мені лежить... Я вже давно так і вирішила собі - щойно і якщо побачуся з тобою, то неодмінно тобі покаюся. І, слава Богу, я дуже сподіваюся, що це, нарешті, може здійснитися... - і вона, прикривши долоньками своє чарівне обличчя, в голос схлипуючи, заридала.

        Чого-чого, а подібного розвитку сценарію нашої з Нікою зустрічі я ніяк не припускав. Не думав, що вона настільки кардинально й безкомпромісно зміниться у своєму нинішньому світосприйнятті, настільки глибоко й критично пройметься своїм гірким минулим і так серйозно й наполегливо шукатиме шляхи до свого внутрішнього душевного очищення. Вона і так уже зробила, можна сказати, неможливе - героїчну справу. Повернулася з небуття... І тепер цілком поринула в нове світле життя. Створила сім'ю. Фізично, тілом оновила себе, народивши дитину. Але фантоми з її минулого, мабуть, неймовірно сильні, ніяк не бажають залишати її свідомість, чіпко утримуючи, не даючи повноцінно відчути всі принади нормального людського буття. А ще до того ж як вона каже, гризуть муки совісті щодо мене. Може, й справді, її відверта сповідь допоможе, нарешті, знайти їй душевну рівновагу? Хтозна? Та в будь-якому разі я б ні з яких обставин не відвернувся від неї, надав би їй будь-яку психологічну підтримку.

       - Ну що ти, Нікушо, не варто все настільки брати близько до серця. Я, звісно, не священник. Але які можуть бути відторгнення з мого боку? Я готовий тебе вислухати до кінця. Тим паче що для себе я вже давно пробачив тобі всі образи та відпустив їх зі свого серця. Не переживай так, можеш сміливо говорити все, що вважатимеш за потрібне.

     І Ніка, осушивши обличчя хусткою, привівши себе до ладу, почала, розкручуючи виток за витком, докладно озвучувати мені свою гріховну ретроспективу. Вона говорила вкрай відверто, нічого не пом'якшуючи й не прикрашаючи, називаючи речі своїми іменами. Я вислухав її, жодного разу не перебивши. І дуже мені стало сумно. Ні. Ще гірше. Непереносно, нестерпуче сумно від її неймовірно моторошної, найжорстокішої розповіді.

          Продовження в Главі 5.6. Частина 2………