Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                       Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                           «Немає загадкових жінок, але є недогадливі чоловіки»

                                   (Магдалена Самозванець, польська письменниця)

        Розділ VI. У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ (шляхи господні несповідимі)

    І ось він, цей довгоочікуваний захід, підступив

впритул. Настільки грандіозна подія, зрозуміло,

не могла залишитися без належної уваги з боку

Головного Героя і його друзів, хоча йому далеко

не до веселощів. Проте зовсім не зайве оцінити

ступінь її важливості для дівочого царства міста

Херсон. І було чому дивуватися - на підступах до

навчального корпусу - море дівчат, навіть яблуку

ніде падати! Без особливих церемоній, але й не

без деякого душевного хвилювання наша дружна

компанія зухвало і безстрашно влилася в пахуче і

бентежливе дівоче «море» 

                             Глава 6.1. ТАНЦЮВАЛЬНА ФІЄСТА

                           Частина 2. Переддвер’я до Заходу

       - ... І останнє, товариші курсанти!.. Напевно вже ні для кого не секрет, сьогодні в першому навчальному - прем'єра танцювального сезону. За інформацією, що надійшла, передбачається чутливий аншлаг керівництва і ротних офіцерів. Сподіваюся, у всіх охочих там «засвітитися», масла в голові вистачає... Робіть логічні висновки. Чи варто лізти на рожен з надмірно п'яними пиками? - закінчив старшина роти Панарін свою «полум'яну» промову на фініші ротного шикування, тим самим давши відмах першому в нашій історії звільненню в місто.

       Звісно, інстинкт самозбереження нам був не чужий, але й вирушати на перший у нашому житті принадний вечір «на суху», у наші плани теж не входило. Взагалі на прийдешній захід «замахнулося» понад пів групи народу. Всім було цікаво, включно з деякими з наших відвертих лякливих «тихонь» - особами, які традиційно «не гуляють» - хлопцями, які приїхали з глибинок сільської місцевості. Все ж таки як-не-як захід - свій, доморощений, їхнім організмам нічим не загрожує. Це ж не міські танцмайданчики, де невідомо що може статися. Однак долучатися до суворих реалій міського життя нібито пора настає. Де ж іще, як не тут, у рідному закладі? Адже з чогось починати треба. До того ж здорова кров вирує в організмі, будь ти хоч з іншої планети. А боязкі паростки головного природного інстинкту у юнацьких організмів, що давно подорослішали, попри їхню волю нав'язливо й неухильно диктують свій «суворий» порядок денний. З іншого боку, теж ніби як цікава подія в житті училища. Зрозуміло, поняття «прийняти на груди» перед подібним походом у таких хлопців питання не стояло. А отже, серйозного кількісного розширення нашого колишнього загульного колективу «однодумців» не намічалося.

       Таким чином, загоном із восьми персон ми й рушили «на барикади». Оскільки в нашому розпорядженні було не так багато часу, близько години (початок вечора афішували на 20.00), то для дотримання нашого традиційного «ритуалу», що розслаблював та звеселяв розум і підіймав настрій, ми не спромоглися заглиблюватися кудись на периферію. А набралися нахабства й ощасливили своєю присутністю центральний, найголовніший гастроном міста, що навпроти ЦУМу, біля площі Свободи. Там, треба сказати, завжди був нехай і не «стельовий», але досить представницький асортимент алкогольних напоїв, навіть, можна сказати, різноплановий, на всілякі смаки й гаманці. Хоч останні у нас й не вирізнялися припухлістю, але цього разу ми не особливо церемонилися з таким поняттям, як скромність, зробивши наголос на якості напою. Як-не-як, а подія не рядова, неординарна, особлива. Загалом, нині ми вважали за краще проігнорувати наш «всепогодний» рідний «Бецман» («Біле міцне»). Все ж від нього - критичний «вихлоп» на відстані, хоч і непогано сприймається і засвоюється організмом. Дорадчим шляхом ухвалили рішення прем'єрне поласувати болгарським десертним винцем «Тамянка», який нещодавно з'явився на прилавках рідних магазинів. Градуси - ті самі. Зате підтверджена ціною якість! Не підкопаєшся! Щоправда, ця якість виливалася нам у солідну ціну, далеко за три п'ятдесят за «флакон». З традиційною закускою - плавленими сирками - виходило чотири рублі на двох, але за меншої дози на брата. Воно продавалося в 750-грамових пляшках. Однак розсудливо порахували, що по половинці цієї місткості на душу - цілком нормальне, з одного боку, для плавного перебігу процесу «розфокусування» організму з такої нагоди, як майбутнє невимушене тісне спілкування з жіночою статтю, а з іншого - для можливого форс-мажору, який завжди чатує, за умови, якщо, не приведи боже, випадково поспілкуєшся з представниками нашого начальства. А його дефіциту, немає сумнівів, сьогодні якраз не передбачається.

       Просуваючись проспектом Ушакова до першого навчального, ще далеко до підходу до мети, ми зовсім не здивувалися, ні, і ми навіть не вразилися... Ми прозріли! У як завжди пристойній, ніби святковій ілюмінації вуличних ліхтарів біля нашого головного корпусу, ми побачили, без перебільшення, цілий полк юних ревних шанувальниць музи танців. Складалося враження, що ця дівоча дивізія збіглася з усіх інших подібних присутніх місць, щоб опинитися саме зараз і саме в цьому пункті - біля дверей нашого закладу. І звідки ця численна армія прихильниць танцювального руху була обізнана про наш дебютний училищний захід, і саме сьогодні? Та вже, запитання із запитань! Точно земля чутками повниться. Адже ніде оголошень по місту не роздавали, афіш не клеїли, на училищному фасаді та міських стінах плакатів і розтяжок тим паче не вивішували. А ось, поди ж ти! Неймовірне вселенське стовпотворіння! Не приховую, для нас, ще не обізнаних, таке одкровення теж стало несподіваною приємністю.

       «Ну невже таку прорву дівочого «царства» буде в змозі поглинути наш нещасний актовий залик? Хоча, правду кажучи, він зовсім не малий. Та справді, запусти туди всіх - не проштовхнешся. Ще, того й гляди, перекриття третього поверху не витримають, обваляться...» - промайнула в моїй голові перша думка, але, напевно, не тільки в мене одного.

       Дівчат, охочих пробратися всередину будівлі, було не просто дуже багато. Їхніми тілами були заполонені не тільки підступи до вхідних дверей закладу, а й увесь вільний простір довкола – аж до самих проїжджих частин обох прилеглих вулиць, навіть мертвотно-голі, без колишньої пишної рослинності палісадники між широкими тротуарними підходами. І вся ця «жива маса» безупинно гула як бджолиний рій і галасувала як пташиний базар.

       Особливою запопадливістю і безцеремонністю вирізнялися молоденькі дівчатка-фанатки. Їм чужі були елементи скромності. Вони завжди перебували в перших рядах, які атакували неприступний вхід у наші жадані пенати, намагаючись за можливості якомога швидше пробратися всередину будівлі. З ними ж в унісон «штовхалися» представниці старшого віку, вже досить «затяті» і нахабно-напускного вигляду дівиці, які, можна сміливо казати, пройшли «вогонь» і «воду», але так і не дотягнулися до «мідних труб» (їм це ніяк не загрожувало через шлейф, що тягнувся за ними не перший рік, із порочним відтінком), зате багато в чому набиті навички в актуальних для них аспектах «вільного» кохання. Хоча і перші вважалися далеко не пухнастими овечками й, по суті, в більшій своїй масі нічим не відрізнялися від других. А ось на периферії цього специфічного «зоряного» скупчення, не наважуючись зачіпати «нервові струни критичної маси» своїх досвідченіших одноплемінниць, покірно тулилася не менш солідна за числом когорта, яка справді заслуговує на найпильнішу увагу, тихих і скромних «домашніх» дівчат, що тяжіють до гарних романтичних стосунків, досить далеких у своєму світогляді від чужого їм розбитного, загульного стилю життя. Їх, безумовно, було дещо більше за кількістю, ніж перерахованих вище. І прагнули вони сюди, до нас, саме з метою перспективного знайомства із серйозними намірами.

       Але була одна суттєва обставина – їх усіх, хто прийшов на цей вечір, без розбору врівноважувала одна безжальна установка - без супроводу курсантом нікого «не пускати!». І це правило, зрозуміло, за можливості виконувала чергова служба, на чолі з черговим офіцером по училищу, до самого розпалу танцювального вечора, вважай, до його середини, до антракту. Потім, у міру наповнюваності залу курсантами, які прийшли як зі своїми дівчатами, так і зі «своїми» (з кимось із прихоплених стражденних на вулиці), давали відмах всім охочим, що залишилися. Звичайно, до цього часу їхній контингент помітно рідшав. Залишалися лише найстійкіші, найвитриманіші, найтерплячіші. Але тоді вже й шанси, бути своєчасно «поміченими», у тих, хто «запізнився», до початку заходу пристойно падали. Та й вечір у них виходив дещо усіченим, неповноцінним. Зрозуміло, частина нетерплячого дівочого контингенту, чекаючи «зеленого світла», образливо і розчаровано покидали територію, яка так і не підкорилася їм у наскок, мимоволі йшли в пошуках доступніших, хоч і менш престижних місць проведення часу, не бажаючи поступатися своєю гордістю. Але, що найцікавіше і найпримітніше для нас, курсантів, ця своєрідна процедура «відсіву», можна сказати, «природного відбору», сама собою відсікала від нас, хоч це, звісно, звучить цинічно, естетично найгіршу частину дівчат, які прийшли, сподіваючись на удачу. Можна сміливо сказати, в наші руки потрапляв відмінний дівочий «матеріал», саме добірні «вершки», дівчата здебільшого на зовнішність приємні оку.

       Ситуація мала приблизно такий вигляд, ніби потрапляєш на невільничий ринок часів рабовласництва або незабутнього мною піратського капітана Блада. Ось тільки «невелика» відмінність все-таки мала місце. Рабів під час продажу рекламували й розхвалювали хазяї, а тут жваві на язичок дівчата самі стрибали нам у вічі, навперебій просячи взяти із собою саме їх, провести до зали. Перед тобою - незліченне поле квітів. Прискіпливо вибирай з них будь-яку, найкращу, і безсоромно зривай її. Дівчата всіх мастей і вікових груп - від 15-и до 20-и років і навіть більше, і габаритів на будь-який, найвитонченіший смак. Тут тобі й гарненькі лялечки-принцеси, і не зовсім; ще навіть школярки, і не факт, що випускних класів; і скромні дівчатка-«тихушниці»; і хоч і занадто молоденькі, але вже немало «кручені», з бувалим краєвидом подруги з жадібним інтересом, який легко читався, до всіх гріхів смертних; і трохи постарше - представниці просунутого студентства численних міських навчальних закладів... Кого тут тільки не було! Вибирай на смак будь-яку і веди «на бал»! І вона вже буде тобі безмежно вдячна. Ну, а там, на місці, як то кажуть, хто на що здатен. Ніхто нікому здебільшого нічого ніби як не винен. Хіба що в самого тебе не виникало жвавого інтересу до цієї ощасливленої красуні. І дивлячись які цілі переслідуєш...

         Але поки що про все це, вищеописане, ми ще абсолютно нічого не знали, і навіть не здогадувалися. Усе нам було в дивину, усе викликало непідробний інтерес.

    - Що це, хлопці? Біля корпусу, помічаєте, якесь незрозуміле стовпотворіння? - повертаючись до нас, висловив своє здивування Кела, що йшов попереду всіх, він же Колька Виноградов. - Звідки така прірва народу?

     - Точно, і, здається, суцільно дівчата! Не фіга собі, яка гарненька «заставка»! Ти дивись, які ми популярні в народі! Ну, зараз придивимося пильніше! - із задоволенням відгукнувся Толян Огризков.

*Огризков Анатолій (на прізвисько «Поплавок») - опинився в Херсоні через бажання підкорювати в майбутньому моря й океани, яке взялося казна-звідки, - проживав у безкраїх степах Казахстану, а саме в Кустанайській області, нащадок перших переселенців, які прибули в ці краї на цілинні землі за покликом комуністичної партії. Трохи нижче середнього зросту, чорнявий здоровань. Красень із на рідкість гарненьким, фотогенічним обличчям, що привертало до себе жіночу аудиторію. Душа будь-якої нашої компанії. Тут він міг з повною підставою конкурувати з Келою Виноградовим. Ось тільки, якщо останній був, образно кажучи, для нашого групового, «внутрішнього споживання» (фактурою і «фейсом» не вийшов), то Толік був вхожий і безвідмовно приймався в будь-яких ротних колах, та й не тільки ротних, а скрізь, де з'являвся, всюди почувався своїм. Другий наш, після Кели, завзятий гітарист. У наших тісних сабантуях вони зазвичай змінювали один одного за цим інструментом, вдало доповнюючи репертуари один одного. І якщо в Кал Калича пісні були заводні, хвацькі, гучні, на манір Висоцького, то в Толяна - більш спокійні, мелодійні, ліричні. Стосунки в колективі були з усіма рівні, доброзичливі. Ротне керівництво ставилося до нього лояльно, поблажливо. А ось із дівчатами йому чомусь не щастило. Не пам'ятаю, щоб на якійсь одній особі він довго «фіксував» свій погляд. Можливо, не ставив за мету, з кимось зчіплюватися по-серйозному... А може, не траплялася та, єдина… Але дівчат було багато. Ще б пак! З такою виграшною зовнішністю і характером, що привертали до себе увагу. Вони його любили. Як могло бути інакше, якщо він по життю не сумував, був веселим, життєрадісним, зі щирою широкою посмішкою. Хоча до інтиму з ними фактично не доходило, дуже швидко «перегорав», розчаровувався. Мабуть, єдине, але немало важливе його слабке місце - зросту йому злегка не вистачало. У навчанні «зірок не хапав», намагався триматися ближче до золотої середини. Після випуску розподілився в Камчатське морське пароплавство.*

       Тим часом ми підбиралися до нашого присутственого місця все ближче і ближче. І уява разом зі здивуванням у представників нашої компанії розпалювалася дедалі більше й більше. Це було помітно мені збоку за їхніми поглядами, що розпалювалися, і за їхніми постатями, що набували поважності. Мені ж із моїм мінорним настроєм після скандальних подій із Нікою якось було не до загальних веселощів і підйому. Та й на танці я з колективом пішов більше з чистої цікавості, у суто пізнавальних цілях. Ну, правда, не сидіти ж на прив'язі, як ідіот, у чотирьох стінах кубрика!..

       А ось і перші красуні - тут як тут і прямо назустріч нам, сміливо беручи на абордаж у спробах «присісти на хвіст». Лихі такі!..

     - Хлопчики, ви ж на танці? Візьміть нас із собою! - несподівано якось «звалилося» на нас їхнє прохання, що дивно прозвучало.

    Це вже на далеких підступах нас перехопила трійця найрішучіших мисливиць, і без комплексів, шукачок пригод. Прямо бика - та за роги! Точніше, бичків!.. Во, дають! Ми навіть призупинилися в подиві, оторопівши від такої відвертої дівочої жвавості.

        Ці сміливі дівчата зовні, звісно, не дуже справляли враження. Особливо ті, які поки що стояли мовчки. Але це ніби з моєї, непомірно розпещеної точки зору. А деякі соратники мої, мабуть, не настільки досвідчені дамською статтю, були більше задоволені тією несподівано різкою увагою до їхніх персон. Але все ж таки були обережними на перших порах.

         - Це... у якому сенсі «з собою»? - ніби як природно здивувався Толян.

       - Ну, хлопці, що ви нас розігруєте, справді? - ця жвава оката, від сили років 16-и від роду дівчина недбало ткнула рукою у дві «галочки» на лівому рукаві його бушлата, продовживши. - Що ви як першокурсники? Ви ж давно все знаєте і розумієте, прекрасно в курсі своєї «системи».

      Ми здивовано переглянулися, але промовчали з приводу отриманої інформації.

       - Так, хлопчики, ну, будь ласка, візьміть нас! Що вам варто? - хором підспівали інші дівчата. - Уже пів години отираємося тут, не можемо потрапити всередину.

       - А хто вам сказав, що ми в корпус збираємося? - це вже Дім Дімич прийшов на підмогу Поплавку.

      Дещо зметикувавши, ми зовсім не поспішали уточнювати, хто ми є насправді, хоч і з двома галочками, по-перше. А по-друге, до нас уже почав «добігати» сенс ситуації, що складається навколо училищних танців. Он воно що! Виявляється, так запросто панночкам без курсанта на пару не світить прослизнути в зал? Ось звідки тут, перед дверима в корпус, організувалася така пристойна «загата» з жіночих тіл.

          - Хлопці, ну, навіть якщо і не збираєтеся йти туди, то просто заведіть нас, а потім ідіть собі, куди вам треба. Це ж не займе багато часу, ну, будь ласка!... - дівчина прямо напирала на нас своєю непідкупною простотою й оригінальністю суджень.

       - Ну, що, хлопці, вшануємо дівчаток? - звернувся до нас жалісливий Толян.

        - Ось ти сам візьми та вшануй їх, а ми ще поколобродимо околицями, - огризнувся Карлич, порівнюючи гренадерський вигляд подружок-акселераток і роблячи проєкцію на свої не варті заздрості габарити, явно перебуваючи не в захваті від пропозиції, яка прозвучала. Тим більше реально передчуваючи куди більш обнадійливу перспективу, що маячила в безпосередній близькості, буквально за кілька кроків.

       Загалом, окреслилася трійця розжалоблених хлопців на чолі з Толяном. Відокремившись від основного колективу і взявши дівчат під руки, вони рушили до дверей «учебки».

        - Слухайте, пацани, але ж це дуже цікавий і знаменний момент, що нікого з дівчат просто так не пускають. Можна зараз таку ціпочку собі заарканити, не поспішаючи, уважно придивившись... - зробив багатозначний умовивід Дімич, який уже й без його запізнілої підказки витав навколо всіх.

       - Ну, тоді чого стоїмо?!... Уперед, за орденами! - проголосив Кал Калич, розправивши «крила» в напрямку вже близького натовпу біля фасаду.

       І ми рішуче рушили слідом за ним. Я, зрозуміло, за загальною інерцією теж. Але про який мій «пошук» і «вибір» могло йтися? До чого МЕНІ це? У цей момент мого буття? Я й не намагався нікого шукати. Настрою не було. Так, за компанію з хлопцями долучився до мимовільної процедури «купання» в жіночих парфумах, щоправда, лише на самій периферійній частині дівочого «моря», не заглиблюючись глибоко всередину...

                 Продовження в Главі 6.1. Частина 3……….