Мореас Фрост

                                   Т Р І Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                              Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                               «І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»

                                                                                   (А.Блок, «На полі Куликовому»)

                            Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)

    А ось і Ніка! Засвітилася, нарешті, на обрії Головного

Героя! Згадала про нього, несподівано навідавшись до

навчального корпусу. Підсумком цієї приголомшливої

зустрічі стало запропоноване нею вечірнє рандеву під

час сампо

                                            Глава 3.3. ВОДНА СТАНЦІЯ

                                     Частина 2. «Підступна» зустріч

      ... Протягом усієї другої пари я безуспішно намагався героїчно протистояти дрімотному стану, який настійно і невпинно морив мене. А наприкінці пари просто повільно вмирав... Але тут, на щастя, із дзвінком з уроку настала велика перерва, і я просто впустив голову на складені на столі руки і навіть у мізках не поворухнувся, щоб кудись виходити, щоб, приміром, зайвий раз просвіжитися на повітрі. А, по суті, миттєво провалився в сон. Це наразі виглядало цілком природним процесом для мого пригніченого організму, який ґрунтовно знесилився за кілька останніх діб. Однак несподівано я опинився приведеним до тями моїм надмірно завзятим соратником і сусідом по місцю в кубрику і по столу в класі Пантюховим. Він без жодних церемоній просто розштовхав мене.

       - Моріс, твою матір, та прокинься ж, нарешті! Ти зараз ризикуєш проспати дуже цікавий захід, що безпосередньо тебе стосується... Там тобою ТАКИ-ИЙ екзотичний екземплярчик цікавиться!.. Можна просто охрініти! - очі при цьому в мого приятеля були квадратними.

       Однак захоплене звернення Пана спочатку зовсім не справило на мене особливого враження. Мені й думати-то було ліньки в цей момент. Я настільки чутливо виявився «знекровленим» нічним недосипом і раннім ранковим збиральним «доважком», та до того ж пристойно ускладненим втратою фізичних кондицій після «підбадьорливого» річкового моціону на водній станції, що мимоволі зрікся всієї мирської суєти. Зовнішній світ неабияк потьмянів і звузився в моїй обтяженій дикою втомою свідомості до меж моєї ліжкової подушки в кубрику. Я навіть не відразу збагнув, про що це він?..

       - Та ти в коридор-то хоч ніс свій витягни! От дивак! Там буквально на очах у нашого чесного народу шок народжується! Подружка до тебе підкотила на рідкість знатна, небаченої краси! - не вгамовувався мій «штовхач».

      Тільки тут до мене донеслося, і я, нарешті, збагнув, з якого приводу весь цей сир-бор, і хто це міг бути. Звичайно ж, Ніка! Хто ж іще?!... Во! Довчився і дослужився до кондиції!

       «Це скільки ж, виходить, ми з нею не бачилися? Здається, четверта доба пішла... Чи п'ята?.. А, здалося, ніби вже вічність. Так-так, гранично засмоктало мене моє нове життя-буття. Останні два дні так і взагалі не згадував про неї, навіть призабув про її існування. А вона, дивись же ти, не забула...» - із цими дозвільними думками я і «виповз» з аудиторії.

       У коридорі не помітив її одразу, бо там було досить людно, я б сказав, як ніколи неприродно людно. Тим паче вона перебувала в міжповерховому холі і повністю заслоненою стояла в щільній облозі наших завзятих ротних «самців». У мене склалося таке враження, що всім одразу стало вкрай необхідно, і саме в цю хвилину, вилізти в цей самий коридор. Звісно, всі, кому не лінь, із ближніх аудиторій по-висовували свої допитливі фізіономії і безсоромно витріщалися на мою спокусливу подружку, як на екзотичний привид. Напевно, я так думаю, будуючи здогади в спробах вгамувати свою пустопорожню цікавість, а хто ж винуватець появи в цьому дрімучому чоловічому ареалі настільки божественно естетичного і надзвичайно відверто сексапільного створіння? Дехто з особливо завзятих навіть пустилися безсоромно їй «оченята будувати», тобто «на вуха припадати». Були в нас у роті ті ще ухарі!

     Побачивши мою очікувану появу, Ніка, відкинувши всілякі церемонії, відваживши «хлопчакам» глибокий «реверанс», тепер звернула повну увагу і на мою скромну фігуру і, розсунувши кільце «шанувальників неписаної краси», зробила кілька зустрічних кроків у коридор, до мене на зустріч.

       Зрозуміло, як і завжди, Ніка постала у своєму звичному, чарівному стилі. Її розкішне довге пекуче чорне волосся надзвичайно ефектно контрастувало з шикарним білосніжним вбранням у вигляді дуже тонкої повітряної сукні (вочевидь, останній батьківський іноземний презент) з легкої марлевої тканини (звісно ж, данина модним тенденціям, хто б міг сумніватися?!), відповідно, недозволено вкороченої ледве чи не до самих трусиків. «Марлівка» ще тільки-тільки почала «позначатися» і пробивати собі шлях в побуті завзятих модниць. Якщо додати сюди стрункі, апетитні й не в міру оголені ніжки на тонких високих шпильках вишуканих відкритих туфельок, та захопливий, такий, що полонить душу, неперевершений макіяж і аромат її незрівнянного парфуму, який нестримно розпливався коридором і безоглядно підминав під себе традиційно закріплений у коридорі «бойовий дух» від наших всепогодних ароматизаторів-«гадів», то вже, безсумнівно, було від чого наразитися на шок.

       Вона, анітрохи не соромлячись колективного «розуму», що вчепився в нас десятками свердлячих, пожираючих, заздрісних поглядів, а заразом і тими, що роздягають, зблизившись, відразу ж, як і завжди це робила, схопилася за мою руку. Було помітно за її реакціями, що вона вкрай рада мене бачити. Однак і частинка здивування в її вивчаючому, пронизливому погляді не сховалася від моєї уваги.

     - Славчику, здрастуй, дорогий мій! Як же рада я побачити тебе знову, рідний! - прозвучали її перші слова.

   Під перехресним вогнем незліченних курсантських очей Ніка, не випускаючи мою руку, спокійнісінько повернула мене і з гордовитою поставою почала рух до східців трапа вниз, на повітря. Далеко не схвальний курсантський хор у коридорі у вигляді протяжного «у-у-у-у» нам навздогін позначив для всіх кінець неочікуваної приємної вистави і красиву інтригу, яка до образливого швидко вислизає.

       - Привіт, Нікусю! І я дуже радий бачити тебе! Тільки якось несподівано це сталося... але це дуже мило з твого боку... - уже спускаючись сходами, нарешті, відгукнувся я у відповідь.

     - Ну й хлопчики у вас тут, пустуни такі!.. Так і норовили мене в тебе вкрасти... Поки тебе чекала, всі вуха мені продзижчали, все на побачення зазивали... - продовжувала весело щебетати моя «кормча».

      Спускаючись на подвір'я з третього поверху і спритно лавіруючи своїм фігуристим, витонченим тілом, оминаючи щільні групи численних курсантів, що піднімалися зигзагами прольотів трапів, Ніка вимушено то збігала на сходинку нижче, то, навпаки, затримувалася на сходинці вище. При цьому поділ її неймовірно куцого платтячка задирався під час ходьби недозволено високо, часом безбожно оголюючи білизну трусиків, що у хлопців, які піднімалися трапом, викликало дикий острах, що було легко помітно за їхніми витріщеними очима. Ось же безсоромниця яка!.. Але це ж Ніка!.. Хіба по-іншому вона вміє?!...

       - А ти більше б слухала тих шалопаїв!.. Вони ще й не таке можуть тобі на вуха «насвистіти» і «навісити»... За ними не «заіржавіє»! Та й про яку крадіжку тебе може йтися?!... Нас тут конкретно прихопили, «замкнули» на цілий місяць у чотирьох стінах у карантині, а фактично, вважай, до середини жовтня. До того ж вдихнути спокійно не дають. Суцільною муштрою задавили, своїми розкладами і порядками армійськими. Це все одно, що ось зараз на тебе паранджу накинь і примусь так постійно і всюди ходити... Весело, правда?.. Коли крок вліво, крок вправо - рівноцінно розстрілу. Я он після розставання з тобою не встиг у розташування роти потрапити, навіть озирнутися, оком моргнути, як одномоментно на три наряди позачергово нарвався. Відіспатися тепер ніяк не можу. Обличчя на мені вже немає, так задовбали батьки-командири... І мені, справді, зараз, ну, прямо, ой, як весело! А ти розмірковуєш про якісь фривольності... - поки ми пробиралися назовні, я встиг поплакатися і коротко випалити Ніці все, що накипіло в мене за ті нещасливі кілька днів мого курсантського життя, яке, на жаль, склалося не в зовсім вдалому «струмені».

     Уже опинившись за дверима корпусу і прямуючи до кибитки КПП, дслухавши мою слізну тираду, Ніка, вже встигнувши перехопити мене однією рукою за талію, а іншою - любовно переплести мою руку, тісно притулившись до мене, лагідно й грайливо-жалібно запричитала.

     - Ой, Славчику, мій бідолашний хлопчурику, ну кому ж, як не мені, пожаліти тебе, приголубити, приластити!.. Правда ж?!... Я до тебе сьогодні ввечері, ближче до кінця вашої самопідготовочки, сюди неодмінно зазирну, щоб трішки підбадьорити, підтримати мого дорогоцінного морячка, підняти його бойовий дух. Ти ж не проти, милий? - при цьому Ніка якось хитро на мене глянула, і мені зовсім нескладно було збагнути за особливими лукавими «чортиками», що в мить пробігли по її бездонним темним очам, про її «таємно» виношувані, «праведні» задуми.

       - Нікусю, а ти сама як думаєш? Могла б і не питати... Тільки звідки тобі відомо про всі нюанси наших вечірніх навчальних розкладів і розпорядок дня?

       - Славчику, рідний мій, ну зметикуй, хіба це така вже важка для мене справа, «розкопати» таку дрібницю?..

        Ми, нарешті, перетнули межі внутрішньодворової території і, пройшовши через КПП, опинилися у відносно спокійному місці, на тротуарі, неподалік воріт у навчальний корпус, у тому самому провулку, що повз Драмтеатр вів до її будинку. Тут хоч можна було спокійно поговорити. От тільки б не пропустити дзвінок на «пару»...

       - Славчику, милий, який же ти потішний зараз без волосся, ну просто-таки зовсім інший хлопчисько!.. - вона, доторкнувшись рукою, легенько пошуршала долонькою по моїй голій голові, водночас захихикавши. - Ніколи не думала, що волосся може настільки змінювати зовнішність! - ось воно - те саме здивування, яке я прочитав у її очах, коли вона мене побачила спочатку.

       - Отже, зовсім не Ален Делон! Ти маєш рацію. Мені й самому моторошно стає, коли в дзеркало на себе дивлюся. Навіть плакати хочеться...

       - Ну, любий мій, не плач і не наговорюй на себе, я тебе і таким безоглядно люблю! А волосся... воно швидко відросте... Як же я скучила за тобою, мій солоденький Славчику! - і вона знову «накрила» мене вельми відчутною щемливою, тужливою хвилею пристрасті, виявляється, ще зовсім не забутою мною від часу нашої останньої велелюбної зустрічі, вже ґрунтовно заглиблюючись у мої губи смачнючим поцілунком.

       Ледве стримуючи шквал її жаданої, але небажаної на цей момент ласки, що обрушилася на мене, я, вже відверто «заскленілий», змушений був терміново «повертатися на землю».

       - Нікусю, сонце моє, не жартуй зі мною так безсоромно, мені ж зараз - на уроки. До речі, а ти чому не на заняттях? Як у тебе там, в інституті, справи? Невже почала прогулювати?..

     - Ні, Славчику, не вгадав! Мене в терміновому порядку відрядили по одному питанню, відпустивши для справи. Потрібно роздобути квітів у деканат. Там у когось ювілей, ну, я і зголосилася. Он, до перехрестя Суворова зараз спущуся, виберу щось... А з інститутом, що може бути в перші дні навчання? Усе нормально. А напросилася, бо вирішила терміново тебе відвідати... А ти хіба не радий зі мною зайвий раз побачитися, милий?

       - Нікусю, люба, ну, ти ще питаєш, звісно, радий! Що в тебе за сумніви щодо цього? Ось тільки мене єдине насторожує - твій майбутній загадковий вечірній візит до мене. Як ти його уявляєш собі?

       - Ну, любий, не будемо поки що настільки далеко загадувати... Я підійду до КПП, ось сюди, о пів на дев'яту, а ти теж постарайся вийти до цього часу. А там уже подивимося по обстановочці. Домовилися?..

       І вона знову, безбожно зачаровуючи, занурилася в мене своїм чарівним поглядом. От уміє ж, безсоромна!.. І знову ж таки вкралася в мої губи своїми гарячими, закріплюючи ефект…

       - Я, зрозуміло, постараюся... - ледве відірвався від її вуст. - Але, Нікуся, ти знаєш, це може мати для мене деякі небажані наслідки. У нас зараз порядки - ще ті... Можу й на неприємності нарватися ненароком. А так не хотілося б...

      - Славчику, милий, я, звісно, тебе розумію... можна сказати, і без слів... - вона знову хитренько блиснула очима, чим остаточно й безповоротно мене обеззброїла, а наостанок навіть прикінчила сакраментальною фразою. - Але ти ж і без мене чудово знаєш, що ризик - справа благородна, і хто не ризикує, той не п'є шампанського! Чи не так, любий?!...

       - Ось саме!.. І не виграє мільйон! Однак... при цьому нічого й не втрачає... - останню фразу я вимовив уже досить тихо й тоном приреченого, який абсолютно змирився з цим швидким майбутнім проклятим ризиком.

     - Дорогий, я в тебе і твоїй розсудливості анітрохи не сумніваюся! - продовжуючи нагнітати в мені народжену нею підступну хвилю спокуси, радісно відгукнулася моя зваблива «співоча пташка».

      Тут ледве чутно позначився дзвінок на чергову «пару». Слава Богу, не прогавив...

       - Усе, Нікушо, сонце моє, мені бігти треба. Значить, до вечора...

       - Так, рідний, сподіваюся, до швидкої зустрічі!

     Наблизившись до мене впритул і підвівшись навшпиньки, вона ніжно доторкнулася своїми складеними червоним бантиком чарівними губками до моїх, при цьому пікантно піднявши назад зігнуту в коліні ніжку і, змахнувши мені на прощання пір'їнцем руки, неквапливо і граціозно, безнадійно виляючи оголеними апетитними стегнами, неквапливо «попливла» у напрямку до проспекту Ушакова.

       Глибоко зітхнувши, я ще встиг, зробивши паузу, проводити її неспокійним тужливим поглядом за поворот, що веде до вулиці Суворова, і різко рвонув через КПП на черговий свій урок.

     «Ех, Ніка, Ніка, ти ж неймовірна спокусниця і потворниця! Як же ти заразна!.. Знову сколихнула ти мене! У цій «турботливій» круговерті перших курсантських днів життя ти якось непомітно відсунулася на якийсь там п'ятий, ні, мабуть, десятий план... Навіть незбагненним чином забулися ті «спекотні» зустрічі з тобою, мимоволі притупилося, здавалося б, таке незгасиме почуття туги за привільним, вільним життям. І тут раптом... нА тобі!.. Лише кілька поцілунків - і якийсь злий дух, демон, змій-спокусник нахабно вповз, підступно впластувався в мій, виявляється, до такої міри відверто безвольний, податливий організм. Невже вже я став настільки слабким, залежним, легко вразливим банальними стрілами Амура?!...

       Так, звісно, ця Ніка, вона - без сумніву, панянка своєрідна, неординарна. Не якась там пігалиця-пустушка чи безмозка малолітка-піскоструйка. І ціну собі знає. І розумна - не по роках. Нехай і не поспішає «рвати на себе ковдру життя», як, приміром, робить та ж Варіка… Та, в принципі, їй і немає гострої потреби в цьому, маючи за спиною такий міцний домашній тил. Може, поки що злегка пливе за течією?.. Можливо, можливо... З іншого боку, з чого б це їй метушитися, смикатися? Живе собі на втіху, не напружуючи себе надмірно. Хоча, а що тут такого? Цілком може собі дозволити… Та, власне, і все, що завгодно дозволити!..

     Однак, чому ж мені якось не зовсім комфортно і затишно на душі, перебуваючи поруч із нею? Можливо, саме тому?.. Чи - від того, що аж надто вона для мене ефектна і зовні яскрава? Ну так, перепрошую, приміром, Варіка моя була й того крутіше - та ще розкрасуня, яких і вдень із вогнем не знайдеш... Проте такого дико дивного почуття, що щемить душу, у мене з нею не виникало ніколи. То що ж мені тепер на дурнушек-«крокодилів» кидатися, щоб душевним комплексом не страждати, дурнею не маятися? Ні, все-таки щось тут не те, не від світу цього... Адже ніяк не може напружувати, хоч і не настільки вже явно, на зовсім рівному місці! Виходить, нехай і ефемерно, щось таке є, існує?.. Витає десь неподалік?.. Але усвідомленню поки що не піддається. Ґрунту для цього немає. Явних свідчень, чи що?.. Поки що... не піддається...».

       Ось такий дивний феєрверк, низка несвідомих і сум'ятих думок сумніву і поки нічим не спровокованих передчуттів долала мою одурманену голову минула аудієнція з Нікою, поки я поспіхом піднімався у свою аудиторію.

                      Продовження в Главі 3.4.............