Частина 3. Стратегічно Важливий Кава-Тайм

       Ми йшли, спочатку спускаючись проспектом Ушакова, а потім повернули праворуч на головний Бродвей міста - пішохідну вулицю Суворова. Куди мене вела «моя» красуня, я, природно, поняття не мав. Для мене різниці не було. Все одно міста я не знав. А вже де тут поять кавою, і поготів. У моєму рідному Генічеську так і взагалі ніде не поять.

     Тут я зважився і про себе завернути. І, як завжди, вийшло вже дуже прямолінійно.

       - Віро, а скажи, я тобі навіщо? Що ти в мені знайшла? Кажу чесно - у мене з цього приводу навіть хоч трохи зрозумілого пояснення не знаходиться. Принаймні, поки що. І вдома, у Генічеську, у мене є дівчина, яку, не буду лукавити, шалено люблю. І вона мене - теж. Навіть якщо припустити неможливе з твого боку, що я тобі одразу сподобався, у тебе на мій рахунок шансів немає. Звісно, нічого не подумай, це я так, до слова сказати... Ну, і в мене, звісно, немає на думці видів на тебе або якихось «агресивних устремлінь».

       - Не хотілося б говорити, але, якщо так наполягаєш, будь ласка. По-перше, у житті нашому немає нічого сталого, постійного. Будь-що може трапитися... По-друге, це, звісно, звучить загрозливо, але все ж таки не існує стін, які не можна відсунути. Хоч це і не мій принцип життя. А по-третє, і це справді так, я неприродно надчутлива до людей, до осіб чоловічої статі, зокрема. Я всіх їх відчуваю наскрізь. І ще незрозумілі навіть для мене, особливі любовні запахи існують. Їх називають феромонами. От я за такою ознакою тебе, певно, й відчула, коли ти тільки-тільки увійшов і пройшов повз мене. Знаєш, від тебе відразу неймовірно відчутно повіяло таким потужним шлейфом якоїсь незбагненної енергії!.. Зізнаюся, у мене навіть дух перехопило! Я спочатку сама собі не повірила. Каюся, не втрималася, коли підійшла. Остаточно перевірити вирішила. Ніколи у своєму житті ні до кого першою ще не підходила, і вже тим більше не допомагала. Тільки ти не сильно пишайся, домовилися?..

       - Ну, ти й відверта панянка, однак! - не втримався я. - І як, випробувала? Усе зістикувалося, з цими, як їх там... феромонами? - мимоволі вирвалося в мене «на автоматі».

       Я начебто й не намагався «підколоти» Вероніку, але, як це зазвичай у мене траплялося, і не раз, із не дуже добре знайомими дівчатами, від недосвідченості й надлишку внутрішнього хвилювання, реверанс із мого боку вийшов доволі кострубатий і незграбно різкуватий. І тут же з подивом подумав: «Ну, знаєте!.. Усяке чув, а ось про ці самі феромони, іди ж ти, вперше... Дивись, яка надчутлива особа! Усіх наскрізь чує... Ну, просто друга Варіка!».

       Між іншим вона якось дивно випробовуюче на мене глянула, навіть із видимим болем на обличчі, що я аж мимоволі зніяковів, і цілком серйозно, навіть мені здалося, дещо образливим тоном видала мені.

       - Не сумнівайся, випробувала... Можна вважати, експеримент вдався.

       - Ну, ти мене остаточно вбила! Мені навіть сказати тобі нічого у відповідь.

       - От і не кажи нічого! - відчужено відсікла вона, насупившись.

       Я, звісно, зрозумів, що злегка погарячкував, ляпнувши зайвого, і одразу ж поквапився виправити свою помилку.

       - Вибач, Вір, зовсім не хотів тебе образити, саме якось вирвалося...

     - Гаразд, не бери в голову, мир і дружба, проїхали!.. - її обличчя знову «ожило» посмішкою.

       - Ось і чудово!

      Ми до цього часу, завернувши з вулиці Суворова праворуч за ріг, підійшли, трохи піднявшись, майже до місцевого Драмтеатру. Це було хоч і невеличке, але одне з найзатишніших злачних місць в місті - бар-ресторан під назвою «Перлина». Він розмістився в мальовничому підвальчику. Тут, як і в багатьох інших частинах старого міста, проходили підземні катакомби. Тож будівельникам старатися особливо не довелося. Просто відтяпали шмат штолень у підземель і облаштували в ньому присутствене місце, обробивши по-старому червоною цеглою.

      Спустившись сходами глибоко вниз, ми опинилися в досить похмурому приміщенні, проте це лише через те, що очі ще не звикли. А, в принципі, там було досить затишненько. Столиків було не дуже багато, однак і людей - теж. Але це був час такий, денний. Та й перерва обідня, по суті, вже закінчилася.

       Присіли, мабуть, в її улюбленому «штатному» і досить зручному місці, за двомісним столиком в м’яких кріслах. Схоже, зробив я недвозначний висновок, вона - завсідник цього закладу. Відразу підскочила послужлива офіціантка, і теж, видно, стара знайома.

       - Людочка, зроби нам, будь ласка, по подвійній каві. А ще принеси чогось жувнути. Тільки не дуже громіздке. І не дуже довго. О-кей? Мені - салатик овочевий, а тобі, Славчику, замовимо щось серйозніше...

       «Нічого собі, вона ще й годувати мене зібралася... У що їй це виллється? Це ж тобі не якась їдальня... Тут мамині пиріжки в пакеті пропадають, а я, їли-пали, по ресторанах шастаю, ще й за чужий рахунок. Нормально?!...» - моя совість дещо повстала.

       - Ні-ні, ні в якому разі! Я не голодний. Я...

       - Людику, ну, загалом, що-небудь пристойне м'ясне, на свій смак...

       Людочка розчинилася в темряві.

       - Вероніко, ти мене ставиш у вкрай незручне становище. Ми домовлялися, і я згоден на чашку кави, але про ситний обід не було навіть слова.

       - Славчику, перестань засмучувати мене через такі дрібниці. Я - далеко не з бідної сім'ї. Татко для мене нічого не шкодує. До того ж я сама вже заробляю. Нещодавно першу зарплату отримала. Тож не переживай за мій добробут. З ним - усе, слава Богу, гаразд, і давно. Зрештою, маю ж я право тебе пригостити чимось на честь нашого знайомства? Звісно, якби знову не на роботу, можна було б і винця собі трошки дозволити відхопити. Але, на жаль... Зате іншим разом - неодмінно! А, знаєш, щоб тобі зручніше було, називай мене просто Ніка. Мене так називають мої близькі друзі.

    «Та-ак, лихий спосіб життя у моєї новоявленої «подружки» вимальовується... Щось мене все це починає насторожувати. Ось вже й у свої близькі друзі мене записала...».

       Щоб хоч якось підтримати бесіду, зважився залізти до неї «в душу» глибше. Усе-таки «противника» треба знати якомога досконаліше.

       - Ніко, а що ж такого страшного сталося між тобою і твоїм хлопцем? Якщо, звісно, не секрет... Але, якщо не хочеш, то можеш не говорити.

       - Ну, чому ж? Тут якраз немає нічого секретного. Усе, як і в усі часи, гранично банально. П'ять років, ще з середини школи, зустрічалися, здавалося, кохали безнадійно і безмірно... Навіть до весілля справа йшла. Чекали тільки, коли мені 18 буде. Він на два роки мене старший був. Але так і не дочекалися. Хоча чекати ще довго було. Мені ж тільки-тільки 17 стукнуло. Зрадив він мене, зовсім недавно. Якраз перед моїм шкільним випуском. А я не пробачила. Ось і вся наша любов, накрилася мідним тазом. А ти кажеш, у мене немає шансів... Може, зараз і немає. А може, і взагалі ти в усьому маєш рацію. Тільки в мене є і своя правда. Нічого не буває випадкового в житті. Це я точно знаю. І потім, є класний вираз: «ніколи не говори ніколи». Знаєш таку приказку? Дуже справедлива, - вона задумливо смикала в руках серветку. Певно, пригадалися не зовсім приємні перипетії нещодавнього розпаду кохання.

       «Відверта, звісно, ця Ніка. Не боїться «різати» правду. Не обходить гострі кути. Хоча, хто я їй? Можна сказати, сторонній. А може бути, й тому, що сторонній. Просто виговоритися захотілося. Вже хто-хто, а я її, напевно, як ніхто інший, можу зрозуміти. Не все й у нас із Вариком струнко виписується часом. Адже один в один наша любовна історія. Щоправда, наша - на рік старша. Хоча ні. У нас поки ще кінцем не пахне, слава Богу. Тьху, тьху, тьху...».

       Тут «намалювалася» довгоочікувана Людочка з тацею. Якщо чесно, то я не на жарт зголоднів. Звісно, якби не мій «шкурний» інтерес, то, ймовірно, давно б уже сидів на вокзалі й наминав мамині пиріжки. А так... довелося налягти на жарке. Ніка мляво колупалася виделкою в тарілці з салатом, я так зрозумів, із солідарності зі мною, мимохідь із цікавістю спостерігаючи за завидними проявами мого не людського апетиту. «Воскреснувши», я навіть зніяковів, злегка поперхнувшись. Вона тут же з посмішкою і, пирснувши смішком, подавшись ближче до мене і потягнувшись рукою, картинно поплескала мене по спині. Далі ми зайнялися кавуванням, продовжуючи бесіду. Я, нарешті, наважився у своєму основному питанні «взяти бика за роги», ні, пардон, «кізоньку за ріжки».

        - Ніка, що за така таємниця щодо вступників-медалістів і пільговиків? Я спробував у «моєї» дамочки зорієнтуватися з приводу решти «вільних» місць, але вона мені відмовила в інформації. У чому «прикол», не скажеш?

      - А це, щоб народ не сильно лякати, не говорять спеціально. У вас, радистів, намічається дуже не кволенький конкурс, порівняно, наприклад, із «моїми» штурманами. Та й інші спеціальності значно поступаються вашій за кількістю абітурієнтів. Але, якщо хочеш, я зроблю розвідку. Не бійся. Ну, а в школі, як ти там з атестатом почуваєшся? Дружив із навчанням? Зумієш подужати, чи допомогу термінову викликати треба?

        - Це як зрозуміти, щодо допомоги? - здивовано запитав я

      - Для своїх людей усе в наш час можливо. Ти думаєш, я б тут сиділа на прийомі? Мені ж ще офіційно не можна було за віком. Але, виявляється, можна, якщо потрібно. Хоча мені від цієї роботи - ні холодно ні жарко. І без неї аж бігом би прожила. У матеріальному сенсі. Пішла, щоб мізки просвітити після, так би мовити, особистої драми. Ось точно так само і в плані вступу... Нічого неможливого немає.

       - Зрозуміло... щоправда, не зовсім... Якщо серйозно, то атестат у мене «конкретний» - 4,75. «Твір» я не боюся. Можу і на «п'ятірку» витягнути, якщо постараюся. А от «математика» у мене - під питанням. Дивлячись, як пощастить. Гуманітарій я, яскраво виражений, на жаль. Але, сподіваюся, подужаю сам. Тому дякую за запропоновану допомогу, не буду тебе напружувати.

       - Ну, як знаєш, я б могла слівце замовити за тебе. Тоді вже точно не «пролетиш» повз. Мій татусик - дружок заступника начальника училища, Атаманюка. До речі, він же й математику викладає. Та й мене він прекрасно знає. Тож, май на увазі, надумаєш, підходь сміливо. Я в біді своїх не кидаю.

       - Це з яких таких пір я став для тебе «своїм»? Ми знаємо одне одного всього нічого, якусь годину...

       - А мені так уже здається, цілу вічність. Легко мені якось із тобою, і на душі благодатно. Відчуваю, хороший ти хлопець. Подобаєшся ти мені, нічого не можу із собою вдіяти, Славчику.

       - Ну, ти й відверта, Ніка.

       - Краще такою бути, ніж обманюватися у своїх очікуваннях.

       - Ось тут я з тобою солідарний.

       - Ну, пішли на розвідку, чи що, добувати важливі відомості?

       - Пішли, звісно. Дякую тобі за частування і за приємні одкровення. Ти мені теж подобаєшся, не можу цього приховувати. Але... тільки просто подобаєшся.

         - І на тому спасибі!

     Вона розплатилася. Попрощавшись із Людочкою, рушили у зворотну дорогу. Але тепер ішли провулком. Іншим, коротшим шляхом. У мене ще залишалися запитання до неї.

       - Ти кудись вступала? Я так розумію, ти ж не збираєшся в училищі клерком животіти до кінця днів своїх?

       - Ні, звісно. Вже давно вступила до сільгоспінституту, ще на початку липня, на економічний факультет. У мене ж медаль золота, взагалі без іспитів прийняли, за співбесідою. Плюс дві мови іноземних за душею: англійська та французька. Забрали, аж із потрохами. Я спочатку в Москву їхати збиралася, у МДІМВ вступати. Проте після моєї любовної драми передумала однозначно. Перегоріла. Котися він... куди подалі, благородний інститут цей!..

       «Прямо очманіти, треба ж тобі?! Виявляється, я цю Ніку абсолютно недооцінював... Нічого собі! Ось же як зовнішність оманлива буває, однак. Хто б міг подумати? Прямо суцільні паралелі з Варікою йдуть... Хоча невелика відмінність є, у Варики за душею три іноземних. Але знову спливло це гидотне МДІМВ!.. Їй-богу! Та куди ж подітися від нього? Що їх усіх так магнітить туди?! Там що, медом усім красуням помазано?! Маячня якась!».

        - Навіть так? Ух ти-и! Молодець! Поважаю! А в Москву, ймовірно, поїхав твій колишній?

      - Він уже два курси там відучився. Проникливий ти, Славчику, саме, просто втік!.. І, слава Богу! Інакше б я кудись втекла...

       - Ну, відвертість на відвертість. Моя дівчина - теж, до речі, медалістка золота, і більш ніж «язикаста», додавай до своїх ще й німецьку - якраз поїхала до цього самого МДІМВ, хай йому грець! Але ти правильно зробила, що не поїхала в це, вибач за вираз, сране МДІМВ. Спеціально змотався туди, коли у військове училище вступати їздив, звідки нещодавно повернувся. «Зрізався» там на третьому іспиті, на фізиці. Так от, повір, такі неприємні відчуття привіз звідти. На рідкість незатишний заклад, розпорошений по окремих корпусах, усе в переходах різнорівневих, як мурашник. Гнітюче відчуття залишилося, до межі. Тож не переживай сильно, що не склалося в тебе поїхати туди.

       - А ми з тобою - товариші по нещастю. У мене ж із моєю дівчиною теж шалене шкільне кохання, тільки історія на рік довше за вашу - з початку п'ятого класу. Ось такі справи цікаві. Відчуваєш певні збіги? Щоправда, ми з нею поки що не розбігалися. Але дуже боюся цього. Дуже! Є на те свої причини і деякі нюанси. І не тому що вона - всіма визнана перша красуня в місті, і плюс до того - донька поважного київського партійного функціонера, хоча останнє тут зовсім ні до чого. Та, в принципі, і перше - теж. Тут у нас зовсім інше... Але це, вибач, глибоко особисте.

    - Та-ак, от уже не думала не гадала, що світ настільки тісний і переплетений. Справді, немає нічого випадкового. Дуже ти мене здивував цими паралелями між нашими долями. Ну, ось і дійшли. Он, бачиш, навпроти, на узвишші, біля входу в парк, біля фонтанчика, лавочки в тіні, іди туди й чекай на мене, я зараз повернуся.

       Численні лавочки, які тягнулися вздовж тротуару, що примикає до парку, були густо заселені строкатою балакучою молоддю. Здебільшого, зрозуміло, кандидатами в курсанти, що, звісно, не дивно, самими майбутніми мореплавцями в їхньому здалеку помітному, бездоганному, відмітному форменому одязі, і, звичайно ж, представницями прекрасної статі, що безпардонно тулилися до них .

       Я присів з краю на одній із найближчих лавок. За моєю спиною якраз і розкинувся парк Леніна. Займаючи досить великий прямокутний простір, затиснутий по периметру з двох боків вулицями Перекопська і Кірова - продовження вулиці Суворова, зрозуміло, проспектом Ушакова, а з протилежного - практично впирався в територію стадіону «Кристал». Він вважався центральним парком міста, хоча був і не найбільшим. У теплу пору року там працювали численні атракціони, знаходився літній відкритий кінотеатр, у вихідні дні функціонував знаменитий популярний, а тому й найвідвідуваніший, затишний літній танцмайданчик під назвою «Клітка». Там же, поруч із кінотеатром, був і зимовий його варіант - критий зал, хоч і невеликий.

       Незважаючи на навколишній галас, у голові моїй довгою низкою потекли думки. Було про що замислитися, і що «перетравлювати» теж. Перш за все, про дивовижні колізії і мінливості моєї тривожної і бунтівної долі, що посилає мені чергові випробування і лякаючі виклики. А також про таку несподівану і в багатьох сенсах суперечливу, але виявилася чимало корисною зустріч із по-своєму цікавою Нікою. Проте весь цей незначний за великим рахунком фон затьмарювали думи про Варіку.

       «Із чим вона повернеться до мене? Як далі ми будуватимемо наші давно зрозумілі стосунки, що зайшли в нетрі невідомості далі нікуди? Мене палюче свердлило одне й те саме болісне запитання, чому вона так довго сидить у цій довбаній Москві? Що там можна робити стільки часу? У неї ж усе гранично просто. І іспит тільки один-однісінький. Чи чекає, коли вивісять на «дошці» поіменні списки тих, хто вступив, щоб на власні очі засвідчити в них своє прізвище? Просто смішно, якби, звісно, не було настільки сумно... Невже не розуміє, як це нестерпно важко жити в невідомості й чортзна-що думати й на що сподіватися?!... Ну, де ж її крила любові?! Загубила їх, чи що?!».

       ... - Славчику, ти що, заснув? - Ніка акуратно торкнула мене за плече.

     Я сидів, низько нахиливши голову й обхопивши її руками. Стрепенувся, схопився.

      - Як же, заснеш тут... Так, думки всякі долають. Наприклад, як жити далі?..

      - Так, гаразд!.. У справжніх героїв із будь-якого становища завжди є вихід! Слухай розклад. Ваш третій потік складатиме іспити, починаючи з восьмого числа, перший - твір, другий - 11-го - математика усно. Усього на поточний момент за реєстрацією на твоєму, третьому потоці поки що близько 750-и абітурієнтів. Останній термін подання документів - п'яте число. Нехай за ці кілька днів додасться ще осіб 50, думаю, не більше. Разом, буде 800. Поки що з перших двох потоків, які склали обидва іспити, всього близько 200 осіб. Тепер про пільговиків. Це - після армії, з дитбудинків і неповних сімей. Їх поки що всього 40. Ну, нехай додасться від вашого потоку ще осіб 15. Усього виходить 55 осіб. З ними все зрозуміло. Вважай, вони вже вступили. Тепер, близько 30-и - медалісти. Додамо до них ще з десяток із вашого потоку. Разом - 40. Вони теж, вважай, в училищі. Ось тільки медкомісія ще належить усім. Там точно ще когось «відсіють». Віднімемо від медалістів осіб 15, не менше. Як правило, у них зі здоров'ям вистачає проблем. Тому залишається 25. І в пільговиків залишиться приблизно 45 осіб. Отже, від 150 вакантних місць віднімаємо 70, отримуємо 80 конкурсних місць. З вашого потоку, виходячи з показників за першими двома, після твору «відірвуться» відсотків 75. Отже, залишиться, в орієнтирі, осіб 200. Після другого іспиту - не більше 70-и. Отже, тих, хто склав іспити, буде всього 270 осіб. Віднімемо від них позаконкурсників, які залишилися. Отримуємо 200 конкурсантів. Підіб'ємо риску: приблизно виходить дві з половинкою людини на одне місце. Усікаєш? Це для когось виявиться занадто багато - хто на іспитах погано «відстрілявся», розумієш, про що я говорю... а декому - зовсім не проблема.

         Чесно кажучи, у мене вся ця сила-силенна цифр, якими щойно настільки бездоганно оперувала Ніка, в голові ґрунтовно перемішалася.

      - Ніко, я, звісно, мало що встиг вловити в твоєму такому специфічно швидкоплинному аналізі, ну ти просто лічильна машинка!.. Але красиво і складно все розклала, я відверто заслухався... Щоправда, зрозумів лише кінцеві цифри. Наскільки зрозумів, якщо я складаю обидва іспити, ну, і, звичайно, успішно проходжу медкомісію, будуть розглядатися додаткові документи і регалії. Правильно?

        - Вірний хід думок, Славчику. Насамперед дивитимуться на середній бал атестата. Друге - спортивні та інші досягнення. Особливо заохочується музика. Ось, власне, і все.

       - Ну, і конкурс тут, однак, початковий!.. Не хилий виходить. Куди тому військовому училищу, звідки я нещодавно повернувся. Там було 16 осіб на місце. А тут, так, на око, виходить більш ніж у півтора раза вище. Серйозно, однак.

       - А ти що думав... Сюди, любий мій, з усієї країни мчать, як мухи, сам знаєш, на що... І з пустелі, і з тайги пруть спраглі та на повал убиті романтикою! Ну, а тепер, як гадаєш, проскочиш крізь це сито?

        - Ух-х, буду старатися!

       - Ну, дивись, не надірвися. Моя пропозиція про допомогу залишається в силі.

        - Спасибі тобі величезне, Ніка, за все! Дуже допомогла ти мені. Навіки не забуду твою підтримку.

      - Ой, Славчику, дивись, ловлю тебе на слові. Я чомусь думаю, ми ще перетнемося з тобою... Пам'ятаєш мою пропозицію щодо келишка винця? Вона залишається в силі. І дай-то бог, щоб пили за твій успіх! Комісія працюватиме до кінця місяця. Тільки ми переберемося після п'ятого серпня в інше місце. Якщо захочеш, знайдеш мене. І не соромся. Завжди буду рада. Дуже було приємно з тобою познайомитися. Шкода, що в нас немає часу на більше. Сподіваюся, це взаємно...

       - Можеш навіть не сумніватися! Ще раз дякую тобі за чуйність. Так, Ніко, знаєш, що я тобі хотів сказати на прощання, вибач, звісно, може, тобі не дуже сподобається це моє зауваження. Ти не захоплюйся надмірно косметикою. Багато - не означає краще. Ти і на мінімумі була б - супер! А може, і ще кращою!..

      - Ти знаєш, я до моєї цієї трагедії практично не користувалася косметикою. Так, злегка припорошувалася. Була взагалі білою і пухнастою. А після мене, ніби «клемануло». Захотілося на противагу стати вульгарною і підступною... з усією чоловічою статтю, - і вона якось хитро при цьому поглянула на мене, наскрізь пронизавши своїм чарівним, водночас загадковим поглядом. - Не надто заморочуйся, Славчику, це в мене напускне. Щось на кшталт маски... Ну, гаразд, не буду тебе затримувати, будемо прощатися. Бажаю тобі благополучно дістатися до дому! Сподіваюся, до скорого! Бувай, друже!

     На останніх словах вона, наблизившись і притримавши мене за руку, чмокнула в щоку. Внутрішньо чимало зніяковівши, я, все ж таки не подавши виду, вимовив.

       - І тобі всіх благ! До скорого! Бувай, Ніко!

          Продовження в Главі 1.2. Частині 1…………