Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                         Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                                «Горе переможеним»

                      (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

            Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    А ось і прийшла черга знайомитися з донькою

Ніки, яка подорослішала, з настільки ж чарівною

красунею, що й і її мама. Власне, дві краплі води!

А тут, виявляється, і хлопець в неї є... Ну і, звісно,

далі не без спогадів юності від обох Героїв... І як

не намагалася Ніка відволіктися й розслабитися,

але, мабуть, не цього вечора… Багато похмурих

думок зненацька заволоділи нею

                                                  Глава 5.8. ЕПІЛОГ

                                  Частина 4. Дочка Варвара-Варіка

        Вона вийшла з-за столу і бадьорим кроком рушила ближче до виходу.

       За якісь секунди вона вже підходила до столика в супроводі групи з трьох молодих осіб, двоє з яких були елегантними довговолосими дівицями - одна інша красивіша за іншу - пекуча брюнетка і відверта блондинка. А як додаток до них - доволі високого зросту і середньої спортивної статури з короткою темно-русявою зачіскою і вольовим, але відкритим поглядом хлопець. Усі приблизно одного віку. Ніка йшла, притримуючи обома руками за плечі доньку, щось радісно щебечучи їй на вушко. При цьому незрівнянно прекрасне обличчя дівчини спочатку позначилося здивуванням, яке вилилося у підкинутих вгору чорних бровах, а потім змінилося на широко розкритий погляд яскраво виражених темних, як ніч, мигдалеподібного вигляду, надзвичайно виразних очей. І взагалі дівчина була надзвичайно гарна, чудно чарівна!

       Пильно вдивлятися було й ні до чого, щоб осягнути схожість дочки з її мамою. Здебільшого це був один в один портрет 20-річної Ніки. Та й незвичайна подібність витончених фігур теж впадала в очі. До того ж виключно гармонійно правильні, бездоганно чудові риси обличчя з легким позначенням косметики на ньому. Але найбільше мене вразило її волосся. Воно було дуже довгим. Справді, як колись у моєї давньої незабутньої подруги Варіки, тільки на контрасті чорного, вороного кольору. Воно звисало ззаду значно нижче її поясу.

    Хлопець і світленька дівчина, до речі, теж надзвичайно сексапільної зовнішності, замикали чарівну процесію.

      При їхньому ближньому підході до столика я, піднявшись із місця, подався їм назустріч.

      Так, особливо зблизька Варвара була надзвичайно дивовижною дівчиною, яка спокусливо притягувала до себе погляд. Взявши від матері всю красу її неабиякої природної ефектної зовнішності, вона незвичайно посилила її напрочуд сильною натхненністю і внутрішньою гармонією, що виходили від неї, і водночас дивовижною для такого віку відкритою дитячою безпосередністю. Про таких дівчат зазвичай кажуть: не в міру закохане дитя. Ось що означають особливості виховання. Ніка, найімовірніше, неусвідомлене, інстинктивно заклала в доньку риси характеру, протилежні своєму - рішучому, зухвалому, нестримному. Ось Варвара і втілює собою таку собі вирощену в тепличних умовах доглянуту, запашну, ніжну, непорочну квітку. Вже й справді, за її словами, неймовірно «світле» дитя, до того ж лагідне і надзвичайно чуттєве створіння.

     - Ну, Варюш, ось він - мій легендарний талісман, найдорожчий мені чоловік, рятівник мого життя, про якого ти не раз чула від мене, мій милий Славчик. Знайомся, В'ячеслав Павлович, власною персоною. Хоча ви давно знайомі, і представляти йому тебе не мало б сенсу. Колись, правда, дуже давно, ти навіть його описала, пустунко, коли він якось ніс тебе на плечах, - розійшлася Ніка в азарті, представляючи мене доньці.

     Та, під моїм проникливим поглядом (я справді замилувався нею) зніяковіло простягаючи мені долоньку, розгублено, але мило посміхнулася, оголивши при цьому низку дивовижно білих зубок. Її довжелезні темні вії часто-часто заплескали в хвилюванні, ну, точнісінько як це бувало у Ніки, лагідно притіняючи бездонний вир величезних темних очей. І все-таки яка молодчинка, наважилася представитися.

         - Мені дуже, дуже приємно познайомитися з Вами... Я - Варіка, - скромно приспустивши долу вії, нарешті, промовила Варвара-краса.

       - А вже як мені приємно, не можу словами висловити!.. Ой, тримайте мене! Здається, зараз я впаду! Ніко, я побачив твій непідробно-неповторюваний образ у молодості! Просто виняткова схожість, дівчата!

      - Хай буде, тобі, Славчику, дорогий, досить вганяти нас, беззахисних жінок, у фарбу... - Ніка знову обхопила доньку руками навколо талії, але вже зі спини, ніби допомагаючи тій впоратися з хвилюванням, яке вселилося в неї.

        - Ну, а хто ця імпозантна парочка перед нами? - поспішив поцікавитися я, перенісши свій погляд з Варвари на інших присутніх молодих людей, тим самим даючи тій можливості злегка «перемикнутися» зі своєї персони.

      - Це, - вона зробила манірний жест, - моя найкраща по навчанню, та й узагалі подруга Інна, - уже освоївшись і пожвавившись, зрадівши, що з нею «покінчили», Варвара, нарешті, розслаблено розщебеталася.

      «Боже ти мій, як же вона схожа замашками, жестами, манерами, та й тембром голосу на свою матір! Дивовижна річ - гени! - одразу кинулося мені в очі. – Хіба що Ніка ніколи, за жодних обставин не втрачала самовладання під час спілкування з незнайомими людьми. Завжди сміливо йшла на контакт. Тут Варвара, найімовірніше, нагадує мені мою колишню любов юності Варіку, яка на самому початку спілкування з незнайомцями, червоніючи, дещо комплексувала».

       - А це... - вона підійшла до молодого чоловіка, ставши з ним поруч і взявши за руку. - Мамо, дядьку Славо, це - мій друг, ну... як би вам сказати, хлопець мій, кавалер, Паша... Павлик... тобто Павло, - вона все-таки ще пристойно хвилювалася, мабуть, через те, що наразі начебто виставляла на загальний огляд частинку свого особистого життя. - Він теж навчається в нашому інституті, тільки на курс старший за нас, і на іншому факультеті.

     «Добре, розумниця, докладно виклала! - зрадів я за неї. - Як же подобається мені ця ґрунтовна, дотепна дівчина!

      Хлопець, злегка подавшись уперед, міцно стиснув мені руку, коротко озвучив ім’я.

       Я глянув на Ніку, яка стояла поруч зі мною. У неї на обличчі був дещо здивовано-розгублений вираз. Мабуть, у доньчиній виставі для неї теж прозвучало якесь одкровення, напевно, з приводу новоспеченого кавалера. Мабуть, спочатку вона думала, що Павло - хлопець її подруги Інни. Утім, як і я теж. Але тут, настільки несподівано було озвучено явно щось їй незнайоме, нове, безпосередньо пов'язане з найближчою долею її дочки. Можна навіть сказати, дуже несподівано.

         А далі всі дружно потягнулися до вже накритого столу.

    Ніка, в русі прихопивши мене під руку, змовницьки шепочучи, «поскаржилася» мені.

      - Ну, ось, і справді дівчинка моя, здається, остаточно подорослішала. Відчуваю, клопоту в житті мені додається, і чимало. Бачиться мені, цього разу в неї все по-серйозному, раз зважилася знайомити. До сьогодні принаймні я її залицяльників в очі не знала. Швидше за все, не було серйозних кандидатів. І ось дочекалася. Треба б мені уважніше придивитися до цього Павла...

       Поки молодь галасливо розсаджувалася по місцях за столом, ми злегка призупинилися на підході, щоб докінчити розмовну думку.

       - А мені здається, Ніко, ти просто заревнувала свою надмірно одомашнену доньку. Напевно, спиш - і бачиш її старою дівою з прядкою в руках, що коротає довгі вечори з тобою поряд у кріслі. Ну, погодься, вона у тебе вже зовсім доросла стала. І зовсім не дурна дівчинка, і не нестримно відчайдушна шибайголова, як, приміром, ми з тобою були у свої 17. І потім потрібно ж довіряти нашим уже таким дорослим дітям. Звичайно, від помилок у житті ніхто не застрахований... Та ти нас згадай, люба! Нам хтось коли-небудь вказував, з ким бути, кого і коли кохати?.. Адже творили, що хотіли! Одними почуттями жили! І нам ніхто був не указ!

      Ну, а Паша цей... Знаєш, Нікусю, він мені здався, на перший погляд, цілком ґрунтовним і серйозним хлопцем. І дай Боже, щоб я не помилився. Принаймні, у мене він не викликав настороженості і якихось негативних емоцій. А навіть навпаки. Ось і рука його міцна в потиску. А це - добра, вірна ознака. Мені багато про що говорить. У цьому відношенні в людях я досить добре розбираюся, відчуваю їх. Такий, гадаю, не дасть Варвару скривдити й за честь її та свою постояти зуміє. Взагалі, подивися, як красиво, гармонійно вони виглядають удвох. І, здається, непогано вихований, пильний і доглядає галантно. Бачиш, як елегантно крісло їй підсунув. Ну, молодець, хлопче! Подивитися приємно. Не знаю, чому, але якось віриться мені в нього...

        - Та знаю, знаю, і все-то я розумію... Ой, Славчику, дай-то бог, дай бог... Я вже так переживала за неї. Адже через мене їй так складно в житті, у спілкуванні з людьми, тим паче з хлопцями. Не можу ж я повну свободу дій і пересування надати їй, поки ми поруч, навіть якщо дуже захоче... Змушена жорстко опікати. І, відчуваю, страждає вона від цього. Але мовчить, нічого не говорить, не скаржиться, розуміє обставини. Адже вона у мене розумниця. Дівчинка моя золота!.. - і Ніка знову, вкотре за вечір, зашморгала носом у хустку.

      - Нікуш, ну ти - така душа неспокійна! Та викинь ти з голови свої передчасні переживання. Мені здається, хлопець їй попався, що треба, з головою, серйозний, ґрунтовний. Адже ти ж давно знаєш свою дочку. Сама зметикуй, хіба аби з ким буде вона близько сходитися?

        - Ну так, ти маєш рацію. Вона дуже розбірлива, я б сказала, вибаглива. І десять разів відміряє, перш ніж... Славчику, але як же мені хочеться їй щастя! Щоб не обпеклася... Віриш, от усе на світі віддала б за її майбутнє щасливе життя, нічого б не пошкодувала!.. Ну гаразд, пішли вже за стіл. А то стоїмо тут як дві тополі...

       Вечеря наша вийшла воістину королівська! Такого достатку вишуканих страв я, чесно кажучи, не куштував, мабуть, із часів свого морського життя, коли часом доводилося бувати на званих прийманнях у мультимільйонерів за кордоном, наших вантажоодержувачів чи постачальників, які, бувало, певно, як екзотику, зазивали нас майже всім екіпажем до себе в гості, накриваючи для нас столи.

       Молодь, не дуже нас святкуючи та не обтяжуючись нашим товариством, без угаву «тріщала» про своє, близьке їм за духом, безтурботне студентське життя, раз у раз заливаючись нестримним сміхом. Ми ж із Нікою, зблизившись кріслами, з певною часткою уваги, особливо Ніка, в пів вуха прислухаючись до них, одночасно говорили про своє. Звісно, про все на світі хіба можна було переговорити за якийсь один вечір? Але все ж таки...

       Поки ми з Нікою вели наші бесіди, я часом скоса поглядав на неї. І що довше ми сиділи, що швидше добігала кінця наша тривала вечеря, то дедалі похмурнішала Ніка. Вона вже не так часто посміхалася, дивлячись на молодих, які розійшлися, підігріті легкими напоями, не на жарт. Уже на всю сипали анекдотами, і навіть часом не двозначними. Вона мене серйозно збентежила своїм станом. І я, не витримавши, запитав напряму.

        - Ніко, люба, щось не так, чи, може, ти себе погано почуваєш?..

       - Та ні, Славчику, зі здоров'ям моїм усе нормально. Просто я втомилася. Психологічно. Втомилася від такого проклятого життя. Втомилася тягнути непосильну ношу. Хочеться спокою душевного. А його-то якраз і не передбачається найближчим часом. І від цього немає ліків. Хоча вони є, але до них не дотягнутися, на жаль...

        - Що ти маєш на увазі під ліками, Нікуш?

       - Знаєш, Славчику, обтяжливо й сумно мені одній жити стало. Сил моїх немає. Інший раз у голову спадає шалена думка: а чи не розпродати до бісової матері весь цей клятий бізнес і махнути куди-небудь на край світу, на острови які-небудь, якомога далі від усього цього неподобства? Все це добро коштує шалено багато. Вистачило б і сотої його частки, щоб жити довго і безхмарно, в розкоші, приспівуючи, ні про що не замислюючись, ні в чому собі не відмовляючи. Але потім подумаю, а з ким туди махнути? Кому я потрібна на цьому світі?.. Ні, звісно, за бажання чоловіка пригріти під боком - проблем немає. Тільки свисни... Але все це - сміття. Для душі людина потрібна. Кохана, бажана, перевірена часом, краще життям... Ну, ось така, наприклад, як ти. Надійний, відданий, люблячий... Тоді б так! Ось тоді б запросто! Але все це - нездійсненні фантазії, марення втомленої жінки...

        «Звичайно, важко було б не зрозуміти Ніку. Можна сказати, це - її горе, бути у вічній душевній самотності до кінця днів своїх. Хіба можливо зараз у її становищі серйозно розраховувати на успіх у сімейній, інтимній сфері життя? Так, за гроші можна купити багато чого, майже все. Але купити справжнє кохання, справжнє щастя, це - зі сфери фантастики. І вона це, звісно, прекрасно розуміє й усвідомлює».

          Зрозумів я й інше.

        «Адже вона, як і раніше, відчуває до мене глибокі й ніжні почуття. І я точно знаю, що вона була б щаслива зі мною. І вона, безумовно, це знає. І, можливо, я теж був би з нею щасливий. От тільки не в її такому житті, як зараз, звісно. І ось він я - поруч, але, на жаль, не досяжний для неї...» - подумалося мені з приводу її останніх слів.

        - Останнім часом я часто тебе згадувала. Але, може, тому й не чіпала, що не хотіла насильно втручатися в плавний плин твого життя. Оберігала твій спокій. Адже знаю, що в тебе зараз сім'я, дружина, діти. Усе - по-людськи. Як і має бути. І це здорово, коли так. Тримайся, Славчику, за свою сім'ю! Цінуй своє щастя. Повір, воно багато чого варте!..

        Ой, щось я зовсім розклеїлася сьогодні... Вибач, за мої шалені думки. Давно вже ні з ким не вела настільки відвертих бесід. Ось і прорвало, мабуть...

        - А може, тобі, і справді, плюнути на все і змінити щось у житті? Забрати дітей із собою. Змінити місце проживання. Сама ж кажеш, що коштів у тебе вдосталь. Що втрачаєш?

        - Ні, любий, нічого в мене не вийде. Мені що так, що сяк, нічого все одно не «світить». Адже від себе не втечеш. До того ж по-іншому мені не можна. Незадовго до смерті чоловіка, я присягнулася йому, що не кину його дітище. А він тоді ніби відчував свою швидку смерть. Тож пов'язана я, повінчана з цим своїм бізнесом. А значить, треба «тягнути лямку» і далі. Буду сволоту «топити», зживати. А раптом це моє призначення на цьому світі, очищати навколишнє середовище від мерзоти: злодіїв, хапуг і вбивць?.. Як Робін Гуд?.. Тільки херсонський.

        Тут вона знову притихла і, трохи задумавшись, видала мені.

        - Ти знаєш, Славчику, я відчуваю, що мені залишилося вже недовго жити. І ці похмурі думки почали мене відвідувати й переслідувати періодично постійно. А моє чуття мене ще ніколи не підводило. З точністю, звісно, коли це станеться, я знати не можу. Але мені стає страшно. Ні, не за себе. Я смерті не боюся. Вже дуже переживаю за дітей своїх. Звісно, деякі приготування я їм зробила. Поклала кожному пристойні гроші на рахунки в декількох солідних європейських банках. Проте це, мабуть, усе, чим я можу допомогти їм у випадку, якщо щось зі мною трапиться… Бідні, бідні мої дітки!.. Зовсім самі, самісінькі залишаться!.. Їм не пощастило з їхньою матусею. Її в них скоро не буде... - і вона, відвернувшись убік, у котре за сьогодні схопилася за хустку.

        - Нікушо, ну от що ти таке городиш?! Усе буде нормально. Будеш ти жити. І дітьми радіти. Почекай, ще й онуками бавитися. Нарешті, у тебе така потужна охорона!.. Вони що ж, не захистять свого боса?!....

      - Так-так, і охорона, і автомобіль броньований, і будинок, напханий сигналізаціями... Усе це може в один «прекрасний» момент не спрацювати. Адже справа випадку і частки секунди... І тебе вже немає. Ось і вся охорона, мій милий і наївний Славчику...

         І тут же Ніка перевела тему на мене.

         - А що ж це ми все про мене та про мене? Ти про себе б що-небудь сказав. Звісно, я й так усе практично знаю. Але, скажи, наприклад, які в тебе плани на майбутнє? Ось цього я точно знати ніяк не можу.

         - Якщо чесно, то хотів би свою справу відкрити. Фірмочку якусь невелику. І був би в мене сімейний бізнес. Але поки що, знаю, це - не на часі. Боюся, не зможу з рекетом примиритися. Ти ж знаєш, як я до несправедливості ставлюся. Можу зірватися і ненароком прибити бандюка якогось. Але потім неодмінно прийдуть по мене. І на цьому все для мене і моєї сім'ї закінчиться.

     - Ну, якщо ти серйозно задумав цю справу, то тобі спершу треба б підготувати себе, невелике навчання пройти. Інакше загрузнеш, не почавши. Але ж багато чого треба охопити. Усе не так просто, як здається з боку. Славчику, а прийшов би до мене на стажування, у який-небудь із моїх підрозділів. Я б тобі гарного вчителя-наставника забезпечила. Посидів би під його крилом з пів року, а то, якщо захочеш, і довше, тим паче, що не задарма ж, на хорошій зарплаті, а там, дивись, і нормально міркувати, що до чого, почнеш. А те, що стріляють, ти маєш рацію. По-чесному з теперішніми ділками вести справи вкрай складно. Або треба самому стати таким. Однак це - гнилий шлях. Я так думаю, до більш-менш цивілізованого бізнесу нашій країні ніяк не менше ніж десь із п'ять рочків прожити треба, але, мені здається, все ж таки ще більше. Тож, Славчику, у тебе ще багато часу на роздуми, все тільки попереду.

         - Дякую тобі за підказку і про горизонти ближні. Я обов'язково гарненько подумаю, перш ніж прийти до тебе. Ну, хіба що, якщо реально доведеться роботу іншу підшукувати. Не проженеш безробітного?

      - Дивак ти, Славчику, та я тебе і без роботи, скільки хочеш, можу грошенятами наділити. Але я знаю, ти - гордий і занадто чесний, не візьмеш просто так. Але ось для тебе мені нічого не шкода. Та я хоч просто зараз будь-який свій комерційний «майданчик» або торговельну «точку» тобі віддала б. Будь ласка, йди, прав, очолюй, працюй, заробляй. Ось тільки, впевнена, не впораєшся ти з цією роботою, лише справу занапастиш. Не ображайся, однак це так. Потрібні знання, а ще комерційна вправність, жилка, ну, хоча б у якомусь їхньому мінімальному обсязі.

        - Як, однак, складно все це. А мені здавалося - на раз, два, три. Значить, доведеться-таки підучитися трішки. Поки буду комерційні науки осягати, дивись, і стріляти перестануть...

       - Ну, якщо ми вже торкнулися грошей, то, напевно, чув таку приказку: «гроші йдуть до грошей»?...

         - Та вже напевно...

       - Так от не зовсім це так, дорогий... Так, звісно, формула ця правильна, але... лише частково. А тепер запам'ятай правильне і безпрограшне в усі часи формулювання: гроші завжди йдуть до того, кому вони реально потрібні!

        - Ну, і мудра ж ти жінка, Нікушо! Як із тобою цікаво спілкуватися! І де тільки всього цього понабиралася?.. Адже спецкурсів про бізнес ніяких не закінчувала...

         - А-а, Славчику, життя кожного всього навчити може. Варто лише уважно і старанно осягати його науки. Хоча й інститут щось дає. Ну і трошки наперед намагатися дивитися, у перспективу.

              Слу-у-хай, а, давай, я тобі солідне авто подарую. Зі своєї колекції. У мене їх - цілий автопарк. Ось у яку тикнеш пальцем, яка припаде до вподоби, ту й забирай. «Броником» своїм я тобі, звісно, не поступлюся... - вона посміхнулася. - Ось хоч завтра приходь. Відразу ж і переоформимо на твоє ім'я. Ну, дуже хочеться мені для тебе який-небудь класний і солідний подаруночок зробити! Так руки сверблять... На крайній випадок зможеш за бажання таксистом влаштуватися зі своєю машиною. Хоча б тимчасово. Теж нормальний варіант заробітку...

         - Ти що, Ніко? Господь із тобою! Ну на кой вона мені, машина ця? Я що бізнесмен якийсь? Та в мене й прав на водіння немає. До того ж її утримувати доведеться... Де мені зайві гроші брати? Та й куди на ній дефілювати? На свою дохлу роботу? Так адже бензину не настачитися. І дачі в мене немає, куди хоч у вихідні можна було б їздити. А таксування - на любителя, та й досвід водіння потрібен. Новачків туди не беруть. З іншого боку, а подумала ти, що я вдома скажу своїм, коли запитають?.. Колишня моя любов подарувала?.. А-а, я зрозумі-ів... Ти, напевно, вирішила мене з дружиною розлучити?.. Ну, шахрайка ти, Нікушко!

       - І справді, зовсім не подумала я про такий бік медалі. Це ж навіть не велосипед... Шкода, звісно... Ну, а на день народження до Варіки прийдеш, тільки чесно? Я, звісно, не злопам'ятна, однак добре пам'ятаю, що хтось мав подумати колись, як стати моїм кумом... Це, Славчику, я жартую. Сама чудово розумію тебе. Ти завжди був витриманим і вдумливим. Але до Варюшки-то прийди, не образи нас. Домовилися?..

        - Ну, хіба що, якщо не станеться землетрус або повінь, то постараюся. А де вона буде відбуватися?

      - Поки що не знаю, ще над цим ґрунтовно не думали, хоча пора б. Уже менш як двоє тижнів залишилося. А що, якщо в нашій легендарній «Білій Акації»? Це, мабуть, гідний варіант. Тим паче я там зовсім недавно ремонт зробила сучасний. Таку красу там навела! От якщо прийдеш, зовсім не впізнаєш.

        Славчик, а знаєш, я досі з захопленням згадую, як ми виходили з цього ресторану, як ти мене здивував тоді з тими, пам'ятаєш, «козачками» нахабними... Як же гарно ти «уклав» їх обох!.. Я тоді одразу тебе так заповажала і ще міцніше в тебе «втріскалася». Коли Варюсі розповідала про той прецедент, то ми з нею вдвох так «іржали»!.. Особливо, коли, вже йдучи, я одному заліпила черевиком зі словами «дивись-но, які живучі», а ти потім сказав, виходячи з воріт: «ну, ти й кровожерлива», а сам-то в той самий час ще раз другого «припечатав» до ґрат!

        - Так ти ж перша і спровокувала мене на «добивання клієнта». Коли після бійки на радощах мене цілувала, побачивши, що вони почали потихеньку підійматися: «дивись, а вони оживають»...

        До речі, а про ті свої пам'ятні трусики, які я тоді дістав зі своєї кишені й передав тобі, а ти без жодних сентиментів, просто на ходу їх одягала, вся світячись у променях фар таксі, яке під'їжджало до нас, теж їй розповідала?

        - Ну ось ще, таке скажеш, звісно ж, ні, Славчику! Як можна?.. Тоді Варіка була ще маленька. Їй було тільки 16!

         - Оце так!.. А нічого, що мені тоді теж ще 17-и не було, між іншим?!....

         - Слухай, ну ми й бандюжки з тобою були, страшенні!

         - Та не те слово! Прямо статеві гангстери запеклі!

      - Ой, Славчику, так ти зараз розвеселив мене, немає слів! А все-таки класно нам було тоді удвох. Я все життя згадувала наше літо 72-го. Ніколи й ні з ким більше мені не було настільки вільно і легко, чудово і солодко... Навіть, зізнаюся, з моїм чоловіком Стасом такої феєрії почуттів не виходило. Напевно, не повторюється таке ніколи... Тому й не забувається.

    - Це точно, Нікусю, такого нестримно шаленого кохання на межі помутніння в мене вже більше ніколи в моєму житті не траплялося... Виходить, є нам що згадати... що в пам'яті тримати!

               Продовження в Главі 5.8. Частина 5………….