Мореас Фрост

                          Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                    Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                    «Горе переможеним»

         (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

                 НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Победы»)

    Випадок, звісно, не з найважчих - квитки в кіно

получилися лише на наступний день. Проте зате

Ніка познайомилася і поспілкувалася з деякими

однокашниками Героя. Ну, а далі вечір понісся

за заздалегідь запропонованим сценарієм Ніки -

зайшли повечеряти в бар-ресторан «Перлина»,

а разом із тим найголовніші пригоди для Героя

і його багатостраждальної подружки ще тільки-

тільки починалися

                                  Розділ 5.3. КІНО, ВИНО і...

                         Частина 1. В Кіно Ми не Попали...

        Уже по-справжньому стемніло.

       Ніка, щаслива і просвітлена, як у найкращі наші дні, утримуючись на моїй руці, крокуючи в наймилостивішому настрої, нестямно говорила про всілякі дурниці, сміючись, раз у раз підстрибуючи, як недбала, пустотлива школярка молодших класів, час від часу забігаючи наперед і безтурботно мило заглядаючи мені в обличчя. Я теж, відкинувши на якийсь час усі погані думки про мінливості наших доль, вторив їй, підігруючи її дивовижному настрою, що розігрався. Дивлячись на неї, і в мене було зовсім не сумно на душі. Загалом, ми абсолютно розслабилися, як тому і слід було бути.

       На підході до кінотеатру, осторонь, ближче до місця фонтану, я помітив невелику компанію моїх товаришів по групі. Тут були Дружинін, Дімич, Кіса, Філя і Льонід. Чупарин був посланий за квитками. Вони теж прийшли в надії потрапити на фільм. Але, виходячи з часу, що залишився до початку сеансу, це їм явно не світило. Добре б, прихопити квитки назавтра.

*Чупарін Олександр (прізвисько «ЧупАр») - корінний росіянин, родом із м. Ковров Володимирської області, з характерною для свого місця проживання і з роками навчання химерною своєрідною говіркою, яка так до кінця і не зникла. Темноволосий, невисокого зросту (десь на підступах до когорти наших коротунів), але, як колишній гімнаст, розвиненої атлетичної статури кремезний парубок. Спокійної, поступливої вдачі, безвідмовний, старанний, нехитрий, без особливих «дурниць» у голові. Цілком компанійський і доброзичливий, не образливий. Не вважав за краще чимось виділятися з колективу, з усіма чудово ладнав, і сам ні на кого не «стрибав» (а з чого б це раптом?). У компаніях від пляшки вина ніколи не відмовлявся. Та й тютюном балувався. У принципі, з ним можна було мати серйозні справи, покластися на нього, знаючи, що за можливості не підведе. Від будь-яких доручень або робіт не ухилявся. Хоча особливим нічим не виділявся й ініціатив не виявляв. Поводився відкрито, каміння за пазухою не носив. Про таких зазвичай кажуть: де б і з ким не був, «обідні не зіпсує», але і свого нічого не привнесе. У навчанні тримався ближче до золотої середини. Розподіл отримав у Далекосхідне пароплавство.*

       Ми підійшли, привіталися. Я представив їм Ніку. Вона без сорому й боязні простягнула всім свою долоньку. Хлопці, було помітно, з відвертим задоволенням знайомилися з нею. Ще б пак! З такою любкою навіть поруч постояти, і то не всім щастя випадає, а вже настільки близько, впритул поспілкуватися...

       - Що, народ, глухо з квитками? Чи все ж таки шанси є? - запитав я. - Ми ось теж не проти були б прорватися... Але, судячи з усього, не судиться.

     - Поки що важко сказати. Ось очікуємо ЧупАря. У крайньому разі, можливо, на завтра що-небудь вигорить... - відгукнувся Дімич.

       - Швидше за все, так. Ну, гаразд, Нікусь, я відскочу до черги, пошукаю цього «гінця», може, й справді, і «вигорить» щось. Ти поки тут із хлопцями побудь, «поворкуй» трохи. Я постараюся швидше, і вже звертаючись до Дружиніна. - Іване, ти тут у нас найсолідніший і найгрізніший. Довіряю тобі, за моєї відсутності, персональне шефство над моєю ненаглядною подругою.

        - Та ладно-ладно тобі, Мора (лише один він мене так називав, або ще, під настрій - Моро), ступай собі з богом. Не бійся, ніхто не поцупить у нас твою красуню. Вона... - він кинув свій жаданий погляд на Ніку, - у надійних руках, - пробасив Дружинін.

       - Я б уточнив, скоріше - у лапах, ні, у лапищах... - натякаючи на солідні ручища-«кувалди» Івана, з гумором додав я, і відійшов від колективу однодумців у бік дуже непрозорої юрми, що натовпилися, які брали в облогу каси все ж таки не безрозмірного кінотеатру.

      Яка там черга? Нею і не пахло. Народ у таких випадках діяв за принципом: хто сильніший і нахабніший, той і правий, той і «в дамках». Такі на той час були звичаї і «правила гри». На подібні заходи інтелігентності нашому народу, на жаль, не вистачало.

     Обійшовши щільне кільце тіл, які безнадійно штурмували підступи до вікон кількох кас, що працювали одночасно, я так і не примудрився виявити видиму присутність нашого товариша-гінця. Тоді, виклавши долоньки біля рота рупором, я наважився вигукнути в натовп.

        - Чупарі-ін, Саня-а! Чу-упа-а-ар!

      Але, мабуть, мій крик не дійшов до адресата, потонувши в загальному людському галасі. І я повторив свій виклик, але вже значно голосніше. Раптом, уже майже біля самої каси, вгору зметнулася чиясь рука, а потім, ледве чутно, долинув і знайомий голос.

        - Аль-о-о, що сталося?!

        - Саньо-ок! Приплюсуй ще два квитки! Два-а! Як зрозумів?

        - Зрозумів, ще два квитки!

       - Уф-ф, ну, слава Богу! - з полегшенням навіть не подумав, а висловився вголос я, покрокувавши назад до своєї покинутої спільноти.

      Ще на підході почув дзвінкий заливистий сміх своєї красуні. Та й не тільки її. Дімич, потішно жестикулюючи, про щось усім захоплено розповідав. Побачивши мене, веселощі потроху притихли. Колектив звернув свої погляди в мій бік.

      - Давай, Моріс, доповідай нам про результати розвідки, СанькА вдалося відшукати? Що він там? - поцікавився Дімич.

       Підійшовши, я став поряд із Нікою, злегка відтіснивши від неї Дімича.

      - Бачити, звісно, не бачив, але кількома фразами перекинутися вдалося. Він - майже біля каси. Але от не зовсім упевнений, що квитки будуть саме на сьогодні. Уже майже не залишилося шансів за часом. Судячи з усього, «Журнал» уже почався, - попередньо глянувши на свій годинник, доповів я.

    Зазвичай перед початком будь-якої художньої кінострічки неодмінно «прокручували» ідеологічно налаштований так званий «журнал» (відмінна риса того часу), на кшталт «Хроніка дня», або популярний у народу сатиричний кіножурнал «Гніт», чи ще щось у тому ж дусі. А ще, бувало, і дитячий гумористичний «Єралаш».

     - Надія завжди помирає останньою... - мудро прорік Дружинін і додав, хитро поглянувши на Ніку. - А з нами не Надія, а Вероніка. І це добре.

      - Скажу більше, хлопці, - приплюсував я в продовження до промови Івана. - Ніка, це - «перемога». Тож будемо все-таки чекати з Перемогою, - і я підбадьорливо підморгнув Ніці, любовно прихопивши її за талію і притиснувши до себе.

      Ще хвилин так через п'ять підскочив скуйовджений ЧупАр. Відразу, не озирнувшись і нічого до пуття не зрозумівши, ще цілком перебуваючи під враженням і в запалі гарячкових квиткових пристрастей, смачно матюкнувся. Але, нарешті, зрозумівши, що поруч перебуває пані, зніяковівши й вимовивши як вибачення єдине слово «ой», далі озвучив.

    - Братва, цілковитий капець! Думав, кишки змусять виплюнути. Так «поплющили» мене, не приведи Господи!

      - Ти не тягни, не тягни, Саньку, доповідай по суті... Може, вже бігти в зал треба?.. - намагався осадити Сашка завжди прагматичний Дімич.

       - Мушу вас розчарувати, хлопці. Квитки вийшли тільки назавтра. Взяв на 16.00, зате в амфітеатр, ще й посередині. Тож, вибачайте, кіна сьогодні не буде. А Васюнта, який засранець, однак?!... Ну, прямо, як в'юн кручений! Ми ж із ним підскочили на таран каси разом, а тут раптом йому підвертається вакантний квиток, хлопець якийсь хотів «здати». І він одразу сковзнув в зал. Сидить тепер наш Вовненко, як двічі герой, на другому сеансі поспіль. От мудило, пардон, мудашвілі!

       - Нічого, розберемося з недбайливим... Коли що, покараємо. Ну, що ж, народ, раз такий оборот, значить, приступаємо до довільної програми, - підвів резюме до наради Дружинін. - Хто - пити горілку - за мною марш!

          Ніхто не рушив із місця.

      - Ну, може, хоча б винця злегка? Що, теж слабо? - Іван обвів усіх невеселим поглядом, почухав потилицю під своєю безрозмірною міцею, і закінчив промову. - От біда, ну, що ж це за колектив такий недружній мені попався?!... І послав же Бог!.. За що мені таке покарання?!... Навіть дамські напої ігноруються. О, часи настали, мама дорога! Ну, тоді всім - гуд бай!

       - Щасливо! Будь здоровий, не кашляй! - пролунало у відповідь.

      Дійсно, зовсім не з питним настроєм компанія підібралася.

     Я розплатився з ЧупАрем за квитки, і, попрощавшись із дещо засмученими через невдалий кіношний вечір товаришами, ми з Нікою бадьоро перетнули вулицю Перекопську, а далі, через парк Леніна потягнулися у напрямку до вулиці Суворова.

   Як і домовлялися раніше з Нікою, на виконання її альтернативної пропозиції ми піднялися до нашого старого знайомого, неодноразово відвідуваного нами місця - бару-ресторану «Перлина».

   Звичайно, там був солідний зовнішній аншлаг. Різношерстий народ, загативши двері, юрмився щільним кільцем біля входу, в надії проштовхнутися в цей злачний льох. І простому смертному смішно було б розраховувати на удачу. Тільки не нам із Нікою. Вона не стала пробиратися до дверей, а постукала у вікно зовнішнього вестибюля. Зсередини, мабуть, швидко зорієнтувалися, хто є хто, тому що вхідні двері закладу дуже швидко відчинилися назовні, дорогою розгрібаючи вхідний майданчик від громадян, які напирали, а грізна постать молодого міцного «вибивали» (швейцара) з розставленими вбік руками дала нам безперешкодну можливість просочитися всередину.

    Час був ще не настільки пізній, і відвідувачів, прямо скажу, було - кіт наплакав. Я не переставав дивуватися такому явищу. Але пояснення цьому - вкрай просте. Спочатку завжди, звісно, до певного часу, пропускався тільки «блатний» контингент. А вже в міру наповнення ним, надлишки, і то не цілком, доповнювалися простими смертними. Але і невеликий резерв місць неодмінно залишали, про всяк випадок. Ось таке воно було в той час непросте солодке шинкарське життя!

      Здавши одяг у роздягальню, ми окупували наш звичний двомісний столик, недалеко від барної стійки, але й не на периферії. Ми сиділи навпроти один одного.

       А ось і наша стара знайома - благодійниця Людочка, тут як тут.

       Ніка відразу взяла її в оборот.

     - Людику, привіт. Ми, в принципі, ненадовго. Меню можеш не давати. Прийми замовлення відразу, на словах. Нам - кілька овочевих салатиків, одне «Асорті», потім, пристойне, тільки дуже пристойне м'ясне «гаряче», теж одне. Тепер та-ак, вина червоного сухого пляшечку - без різниці якого, головне - кращого, ти знаєш, нехай потрясуть свої засіки. Мабуть, поки що все. Ні, ще невелику шоколадку. Ну, і собі одну візьмеш....

       Так, Ніка, як і завжди, не церемонилася з вибором страв, все - тільки за вищим розрядом, ну, і, зрозуміло, за ціною. Я вже звик до її легкого жбурляння грошей направо і наліво. Вона до них ставилася вкрай недбало і розлучалася з ними без особливого душевного трепету.

     «Знаєш, Славчику, життя - воно одне. І щось, а тим більше грошей, шкодувати на нього, повір, не має сенсу. Гроші, вони для того й існують, щоб їх витрачати. Ну, а на ні - і суду немає. У мене теж бувають періоди відносного безгрошів'я. Але я до цього факту ставлюся вкрай легко - без паніки та без істерик».

         Звичайно, завидна формула життя, але знову ж таки не для всіх. Не всім, на жаль, настільки щастить із найближчими родичами, які не дадуть тобі померти з голоду.

      Було тихо, ансамбль не грав. Лише легким шелестом долинала тиха говірка від сусідніх столиків. Ми пили вино - це було червоне, дуже шикарне - «Бичача кров», злегка терпкувате, з гіркуватістю, але дуже ароматне. Загалом, класне винишко. Воно, стікаючи цівкою, розливалося приємною теплою обгортальною хвилею в шлунку, створюючи додатковий комфорт організму, і ще вище підіймало планку настрою. Пили й вели невимушену бесіду. А ще «підколювали» одне одного, відверто сміючись, часом привертаючи до себе увагу інших відвідувачів. Але, що можна взяти з двох ще таких безпосередніх і розкутих молодих і гарячих людей? Загалом, розслаблення в дії. Воно для нас тривало цього вечора. Тут і музика «завелася». Та й народу в підвальчику відчутно додалося.

      Поки нам (точніше, мені) принесли «гаряче», а це був славний шматок м'яса з картопляним пюре і ще з купою якихось незрозумілих «прибомбасів», ми спустошили більш ніж половину пляшки. Ніка була вже під пристойним шофе. Адже практично не закушувала. У той час як я прикінчував серйозну їжу, вона ліниво, без ентузіазму колупалася виделкою в тарілці з «Асорті». Нарешті ми спорожнили пляшку. Навіть я злегка відчув сп'яніння, що ж можна було говорити про Ніку?..

     Запиваючи вином залишки м'ясного «делікатесу» і мигцем кинувши погляд на подружку, я помітив, що вона чимось конкретно стурбована, про щось зосереджено думає. Але поки ніщо не віщувало нам жодних ексцесів.

       Але тут раптом Ніка простягнула свою руку, накривши мою, і схилилася до мене, перехилившись через стіл, щоб я краще розчув, майже у вухо повідомила.

       - Славчику, я знову шалено хочу тебе, любий! Ходімо звідси скоріше!..

     Для мене це її безапеляційне прохання прозвучало вкрай неочікувано і ніби як недоречно.

      Чекати появи офіціантки, щоб розплатитися, вона не стала. Ми одразу ж встали з-за столу, і, проходячи повз стійку бару, я побачив, як Ніка, заздалегідь діставши з сумочки, поклала на стіл перед барменом 25-рубльову купюру і щось сказала тому. Він кивнув, і ми вийшли за одягом. Навіть не ставши надягати куртку, вона стрімко почала підійматися сходами назовні, я ледве встигав за нею слідом. Вона була в досить легкому светрі, але не звертала на це жодної уваги. Що з нею коїлося всередині, я міг тільки здогадуватися.

       Такі перепади в її поведінці мене не дуже тішили, лише наводили на нехороші тривожні здогадки. Обернувшись, щоб переконатися, що я поруч, вона мало не на бігу махнула мені головою в бік будинку. Благо, він був зовсім поруч. Мені теж довелося додати ходу. Нарешті, наздогнавши Ніку майже біля самої хвіртки, ми вже удвох «просочилися» на дружню територію.

                    Продовження в Главі 5.3. Частина 2……