Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г И Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                          Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                     «Горе переможеним»

           (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

               Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Для всіх поколінь курсантів кожне випробування

черговим господарським взводом по училищу для

нас завжди звучало зловісно, як мінімум, вельми

неприємно для нашого вуха. Природно, долі його

ніяк було не уникнути. Що стосувалося навчання,

то нудьгувати на уроках нам не доводилося, тим

паче з нашої основної справи - радіозв'язку. Ось,

нарешті, розучування усього обсягу абетки коду

Морзе нами закінчено. Пішов, а якщо точніше, то

потягнувся другий її етап - довгий - нарощування

навичок

                          Глава 5.1. ПОТОЧНІ «ПРИНАДИ» БУТТЯ

                    Частина 1. Черговий Взвод і «Хлібна» Справа

       Але серед інших була одна конкретно специфічно «галерна» повинність, теж для двох. Коли відряджали на допомогу училищній котельні в першому навчальному корпусі. Чомусь туди не було передбачено централізованого опалення, і доводилося підтягувати вугіллячко до ненажерливого котла опалення. Це була, мабуть, наймерзенніша робота з усіх можливих, що лягали на наші дармові плечі. Думаю, не треба тут багато слів, щоб зрозуміти, яким пропахлим, замусоленим і наскрізь просоченим вугільним пилом і гаром, до того ж дико втомленим після підневільної праці, доводилося повертатися в Екіпаж. Ось тут-то і в лазню, за великим рахунком, не завадило б заглянути. А про позачергове генеральне прання всієї роби, включно з тільником і трусами, я вже мовчу. Навіть на хлопців, які займалися прибиранням сміттєвого відсіку, поруч із кочегаркою, можна було поглядати з «чорною» заздрістю. А вони ще й посміювалися над нещасними, через їхні чорнорилі, як у сажотрусів, пики. Та вже, звісно, хоч кіно знімай. Як у тій пісеньці співалося: «Не кочегари ми, не теслі, та...». Справедливості заради, треба зауважити, на ці каторжні шахтарські «забійні» вакансії була спеціальна справедлива черга. За два зимових сезони кожний з нас, а дехто (тут уже доля!) і двічи довелося скуштувати цього кочегарного «хлібця».

        Зрозуміло, у будь-яких госпсправах можна було не сподіватися побачити наших «шановних дебелів». Це була не їхня доля. Ну, хіба що вони заглядали на камбуз для «підтримання» нашого «бойового» духу, куди їх призначали старшими по забезпеченню контролю за виконанням поставленого завдання, а конкретно по чищенню овочевої продукції. Але тут хоч куди веселіше було. Нас перебувало тут до десятка осіб, а то й більше, коли продукції потрібно було видавати нагора в солідному обсязі. Бузили, звісно, ну і трішечки халтурили. Не без того. Хоча намагалися не дуже зловживати, адже самим же потім всередину вживати. Проте все залежало від якості овочевого асортименту, що надходив у наші руки. Якщо він був більш-менш пристойного вигляду, тоді заряджалася електрична овочечистка, а ми лише, перебираючи овочі, які пройшли механічну обробку, доводили їх до кінцевої кондиції, вирізаючи оченята і прогнилі місця. Однак здебільшого доводилося тупо займатися ручним чищенням цілої гори цього добра. І тут вже не побалуєш, і не втечеш, поки все не здолаєш. Завдання ставили, і його треба було виконувати в повному обсязі. Сумно було, коли ця машина ламалася. А ламалася вона досить часто. Інший раз доводилося сидіти до самої ночі за ручної чистки. Особливо, якщо меню рясніло цими повільно нами перероблюваними обридлими продуктами. Тоді до камбузників підключали всіх тих, хто раніше вже звільнився на інших роботах. У такі моменти до нас навіть зволили і «армійці». Мабуть, часом совість все-таки їх мучила. П'ятьох здорових хлопців. Старшину в залік не беремо. Але все одно ми були молоді й безтурботні, і, незважаючи на весь нігілізм щодо цього заходу, атмосфера на камбузі панувала піднесена. Можна сказати, весела. Особливо, якщо у свій раж входили наші штатні хохмачі - Пантюхов і Дружинін. Тут уже було все: і «підколи», і «приколи», а іноді й картоплею по лобі можна було дістати, коли, часом «розряджаючись», перекидалися нею. Ржач стояв дикий. Все-таки велика рушійна сила - згуртованість колективу однодумців. І нудна справа якось швидше рухалася. Але все ж черговий госпвзвод можна охарактеризувати двома словами. Це - натуральне покарання. Із серії «невідомо за що». Місцями навіть жорстоке. Однак усі молоді курси через це проходили, пройдемо і ми.

       І знову навчальні будні, упереміш із черговими службовими повинностями та постійними набридлими надранніми прибираннями ділянок довкола навчальних корпусів, закріплених за кожною групою, і денними - довкола Екіпажу. А осінь усе сипала і сипала листя, без кінця і краю. І коли воно вже опаде остаточно?! То знову ж таки слідом природа снігу «піднакладе». Не терпить вона порожнечі.

А тут ще й наша улюблена до сліз стройова підготовка до майбутнього параду на 7 листопада. Ось теж головомийка. Виявляється, святкові «коробки» або розрахунки по-офіційному, вони - особливі, не звичайні. Не по шість осіб у шерензі, і навіть не по вісім, а по 12. А це - серйозніше вже не буває. Тут, виявляється, свої суворі закони, потрібна особлива виправка. І найважливіший критерій - бездоганна рівність у цих самих шеренгах. Усе має відповідати найвищим стандартам і бути подібним до годинникового механізму. Один і той самий розмірений крок, і однаково високий у всіх, без винятку, підйом прямої ноги. Без поголовного найсуворішого дотримання цих умов, парадний розрахунок у такій коробці - повна химера. І сама коробка - вже не коробка, а, виходить, напівпохідний стрій якийсь. Коротше, повний кошмар. До речі, наша рота була єдиною в училищі, яка могла виставити окрему коробку зі свого наявного особового складу, навіть з урахуванням усіх зайнятих на вахтах курсантів - 10 шеренг по 12 осіб у кожній. Всі інші святкові коробки були зведеними - з двох рот, а то й більше.

      Нас нестримно підганяв час. І Матвій, разом із Зарвою, своїм «заступником» (вони щовечора міняли один одного), дуже нервували, ганяючи нас центральною алеєю нашого парку, ну, відчайдушно немилосердно. Уже не півгодини ввечері це нам коштувало, а повноцінну годину перед вечірнім чаєм. Ми просто виснаженими замертво падали в ліжка після таких інтенсивних «вправ».

      Навчання бігло своєю чергою. До листопада ми вже закінчили розучування всіх букв, цифр та інших необхідних знаків абетки Морзе. Тепер пішов етап нарощування швидкості «прийому» на слух усього спектра телеграфної абетки. На першій стадії, до нового року, ставилося завдання довести впевнене «приймання» окремо буквеного, не смислового і цифрового текстів до швидкості 60 знаків на хвилину із записом від руки в зошитах.

       Одночасно і паралельно з цим, треба було переходити на освоєння цього процесу на друкарських машинках. Причому, «сліпим» методом, не дивлячись на клавіатуру. Звичайно, було хвилююче. А тут ще, без жодного перепочинку, пішло розучування латинського алфавіту. Так воно і позначалося для нас - розучування і «прийом» латині - абетки коду Морзе англійською мовою. Ось уже де пішла справжня «спека». Нам і решти - позаочі, що називається, вище даху, а тут ще й латинь, мати її, «накриває»! Що тут було!.. Спочатку пів уроку приймаємо російський і цифровий тексти під запис. Другу половину уроку працюємо на «прийом» на машинки. На першій половині другого уроку перекваліфіковуємося на англійців і, натурально, в поті чола, стараємося, намагаючись не сплутати букви, що вперто випирають і вже вбиті російською мовою, виписуємо англійські. На перших порах було дуже складно працювати на такому контрасті. Але Микитич із нас не «сповзав», вантажив і вантажив, буквально змушуючи нас «плавити» свої мізки. До того ж, якщо розучування російської абетки тривало приблизно півтора місяці, то англійський алфавіт ми здолали буквально за два тижні розучування. Виявляється, це не випадково. Тому що голови наші вже досить налаштувалися на вловлювання сигналів, і процеси в мізках відбувалися значно швидше.

        А мені навіть, чесно кажучи, не знаю чому, «прийом» латині подобався більше. Та й давалося нарощування цього «прийому» чомусь легше, ніж російських несмислових текстовок. До речі, цифрові тексти «приймати» було набагато легше за будь-які. Але все це були ще «квіточки». До кінця півріччя піде нарощування швидкості «прийому» змішаних буквено-цифрових текстів обома мовами. Причому таких, що постійно чергуються. Ось це вже буде для нас справжнє пекло, труднощі, що не минають до кінця навчання. Тому що межі досконалості немає. Так само, як немає і межі оволодіння швидкостями «прийому» і «передачі». Адже треба буде набувати навичок миттєвої перебудови з однієї мови на іншу. Такі реалії та особливості нашої прийдешньої радіооператорської роботи. Тому що в майбутніх радіограмах частенько вплітатимуться слова, а то й цілі речення англійською мовою. Але нас готував неперевершений ас ефіру Гуцол - професіонал до мозку кісток. І з нас робив справжніх радистів-професіоналів, не даючи нікому поблажок і ніякого спуску.

        Так, що гріха таїти, знервована атмосфера панувала в наших лавах у класі в період розучування радіотелеграфії. Дещо ажіотажна. До сьогоднішнього моменту утворилася група хлопців, і досить пристойна, яка зазнавала певних труднощів в оволодінні телеграфною абеткою. І, на жаль, частина з них, як не старалася, до кінця училища так і не змогла вийти на випускний рубіж. І не тому, що не хотіли, або лінувалися, або «опускали руки». Навпаки, посилено тренувалися додатково, намагалися «зачепитися за швидкість», що називається, «видряпати» цей злощасний «прийом». Ну, ніяк не давалася їм ця морзянка, і все тут! Природа розпорядилася по-своєму. Мабуть, не судилося їм було стати справжніми радіооператорами. Не їхня вина в тому. Але були й ті щасливчики, які, буксуючи на початковій стадії, надалі, наполегливо тренуючись, після, здавалося б, безнадійних потуг, врешті-решт зуміли змусити свій слуховий «відсік» реагувати на відповідні сигнали як треба. Але таких були одиниці. Тут уже така специфіка: або - або... І здебільшого, як показує практика, якщо розкодування знаків у голові одразу не пішло, то навряд чи варто було очікувати успіху надалі. Специфіка мозку індивідуальна. Це - приблизно так само, як і в навчанні музики. Не дарма ж кажуть: «з пелюшок ведмідь на вухо наступив». Якщо немає слуху, то, як не старайся, грамотно не заспіваєш. А якщо й заспіваєш, то так, що радості від такого голосу ні в кого не буде.

     У якийсь момент після розучування Микитич поділив усіх нас за швидкістю «прийому» на три групи: посилену, помірну (звичайну, програмну) і «гальмівну». Так, під час навчання всі часом перебігали з однієї - в іншу, намагаючись підлаштуватися і вишукуючи свій швидкісний рівень. Але, як правило, бігали з посиленої в програмну і навпаки. Цей контингент охоплював приблизно до 85 відсотків. Решті 15-и - доводилося тяжко борсатися в низовій групі. Такі були реалії. Тут брак у підготовці - неминучий. І керівництво про це прекрасно знало. І в загальний залік з успішності предмет СРС (судновий радіозв'язок) до уваги не брався. Це ж стосувалося і звільнень. «Двійки» з СРС не враховувалися. Але за випускною нормою - 90 знаків за хвилину - свідоцтво оператора II класу цим хлопцям після закінчення училища не видавали. І, як я вже згадував, працювали вони за своїм навчальним дипломним профілем тільки на посаді радіотехніків. А це вже було заняття зовсім іншого стилю. Не настільки цікаве для нас, «чуючих», хоча й не «запорошене», але не настільки відповідальне і складне і водночас не таке цікаве, як справжня робота радиста.

         Як я вже згадував, радіозв'язок давався мені відносно легко. Морзянка в мене заходила добряче. Тримався я спочатку в середній групі, бо в період розучування Азбуки Морзе неприродно часто випадав із навчального процесу через бездарні позачергові наряди. Але надалі дуже швидко наблизився та наздогнав авангардну групу і вже не випадав із неї, протримався до самого випуску. Мій «прийом» завжди був досить упевненим, зрештою, як і процес «передачі» на ключі, яку я щодня відточував особливо ревно. Просто мені це відверто подобалося. І друкарську машинку я освоїв за можливим на момент випуску максимумом, і на все життя, і всіма пальцями, і, природно, «наосліп», не даючи собі поблажок. Звичайно, все завдяки заслугам нашого вимогливого викладача Гуцола (Микитовича). На кожному своєму занятті він не втомлювався повторювати нам, що друкарська машинка для радиста - це його основний хліб і перший і найголовніший друг (я б сказав, наречена), і освоювати її необхідно досконало і в повному обсязі.

         І це дійсно потім, на нашому робочому місці в радіорубці, повною мірою підтвердилося практикою. Уже десь через рік роботи на судні на посаді, виходячи на зв'язок і ведучи прийом радіограм, особливо приватного характеру, міг собі дозволити одночасно з «прийомом» РДО відпивати каву, при цьому покурюючи, і підтримувати розмову зі співрозмовником. Якась (не знаю, яка) частина мозку, працюючи автономно, сама диктувала рух по клавіатурі пальцями рук, безпомилково викладаючи тексти радіограм на заздалегідь заправлених у каретку машинки бланках. Або, іноді, бувало, в процесі «прийому» заболтаєшся (РДО давно пілікає в «навушниках» (телефонах), відкладаючись десь у якомусь відсіку мозку рядами цифр і літер), а потім схаменешся і починаєш «наздоганяти» пропущене, вже ніби друкуючи з голови, автоматом втілюючи в текст. Але тебе ніхто не чекає на тому кінці ефіру, паралельно продовжуючи «сипати» знаками, але, поступово «наздогнавши», вже в «полегшеному» режимі продовжуєш «прийом». Цей феномен ніяк не можна пояснити словами. Це - прояв набутого і відточеного практикою справжнісінького професіоналізму в роботі радіооператора.

        З іншими предметами також не відчувалося особливого напруження. Та й предмети всі на цьому курсі в основному були прохідні, не дуже складні. Наприклад, «Морська Справа» або «Радіоматеріали і радіодеталі», або та ж зрозуміла мені англійська мова. Не рахуючи деяких окремих, дуже для нас важливих, типу «Основ Електротехніки». Але з таким нестандартним асом-викладачем, як Жора Жорович, не можливо було геть не знати цей предмет. От тільки математика проклята сильно мене «підкошувала». Дещо запустив я її за той неприємний період «нарядної» неустойки. І в міру наближення іспиту наприкінці семестру, вона дедалі більше й більше мене хвилювала.

                    Продовження в Главі 5.1. Частина 2…………