Мореас Фрост

                              Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                      Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                   «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                 (з пісні Ю. Антонова)

                       Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

    Зрозуміло, іспит іспиту – різниця, проте й боятися їх

не варто. Однак така особлива наука, як математика,

навряд чи витерпить недбалого до себе ставлення. А

для Головного Героя ця перша сесія - не без ексцесів,

але зрештою залишилася позаду. Проте, як підсумок,

відпустка Героя мимоволі урізалася на цілий тиждень

                                       Глава 7.1. ЗИМОВА СЕСІЯ

                                Частина 2. Ненависний Іспит

           Отже, другий, він же завершальний, іспит повів свій відлік.

      Приймали його дві математички: наша викладачка Серенко - дама середніх років, не надто помітна на зовнішність навіть за невимогливими чоловічими мірками, утім, відповідаючи своєму прізвищу. Та й, чесно кажучи, віддаючи данину істині, і друга представниця сторони, що приймала - того ж приблизно віку і тієї ж непомітної зовнішності. Ну, прямо сестри-майже-близнюки. До того ж незнайомка нав'язливо й наполегливо нагадувала ту, колишню, не привабливу вчительську «гримзу» періоду мого досі не забутого вступу до училища. Як би, реально, не та сама... І мені відразу чомусь не по ділу засумувало.

       До класу заходили ланцюжком по одному. Тягнули квиток, сідали за столи. Усе, напевно, як і зазвичай, як і скрізь, на будь-яких іспитах, у будь-якому навчальному закладі, чинно і благородно. Ось тільки присісти всі норовили за столи, якомога далі розташовані від дошки. Мабуть, мимоволі тягнуло всіх забуритися глибше - заминка в мізках відбувалася. Хоча найпершими йшли наші затяті «математики». І ніби як перед самим «процесом» обговорили в наших кулуарах усі «гострі» кути та черговість заходу. Але ось що творить із людьми нервовий мандраж і не природно привнесений нездоровий ажіотаж. Однак тут треба віддати належне математичній пунктуальності та принциповості приймальної сторони, яка настійно розсаджує мало не персонально за руку контингент, що заходить, починаючи з перших, ближніх до них, столів. Тому бажаний сприятливий порядок розсадження штучно зберігався. І все, слава Богу, неухильно йшло, не ламаючись, за нашим, заздалегідь розробленим, суворим планом.

        Ні, звичайно, що й казати, внутрішній мандраж - він і є мандраж, куди від нього подітися під час іспитів? Особливо, якщо йдеться про якусь певну ставку. Коли на карту поставлено чимало. У цьому разі за позитивного або прийнятного результату - швидкий, своєчасний від'їзд на батьківщину без непотрібних форс-мажорів, а отже, затримок.

       А тут в цей відповідальний, нервовий момент ще й дехто із соратників мимоволі починають вголос на мізки «капати», нібито налаштовуються на потрібну хвилю. Ось хоч би того ж Карлича взяти… Ходить як дурник поміж нас, стражденних, монотонно репетуючи одну й ту саму ідіотську фразу, прямо як на магнітофоні записану, обхопивши при цьому голову руками, ніби медитуючи.

        - Ой, пропав я, ой, пропав, ой, не здам я, ой, не здам!..

        - Кал Калич, мати твою... та закриєш ти свою «коробочку», нарешті... - не витримує хтось.

       Ну й ось, прямо скажу, досить-таки скоро дійшла черга і до мене, коли крізь шпаринку злегка прочинених дверей я побачив черговий і поки що порожній стіл за спиною давно сидячого Пантюхова. Воно, це місце, за розкладом мало стати «моїм». Це був крайній ряд, ближній до дверей, і третій за рахунком стіл. Тобто так вийшло, я йшов до мети під дев'ятим порядковим номером. По суті, це було ідеальне для мене місце. І все, здавалося б, «грало» на більш-менш сприятливий результат іспитового заходу, аби Пан не підкачав, і в нього вистачило б часу для мого білета. Ішлося навіть не про допомогу у вирішенні всього завдання цілком, а хоча б про його половину. Це вже давало свій мінімально прийнятний результат.

       ... Чесно морочачи голову над завданням, я відчайдушно намагався «народити» хоч що-небудь по-людськи пристойне, старанно «забруднивши» прикладену до білета лист-чернетку зі штампом. І навіть, на мій погляд, вирішив один приклад, хоча, як надалі виявилося, не зовсім правильно. Але ось інші три були для мене зі сфери абсолютно «не піднімних». Можна було навіть і не пирхатися з їхнього приводу. І я, болісно знемагаючи, очікував, коли ж, нарешті, «звільниться» мій соратник, давно накидавши для нього свій варіант завдань на заздалегідь захованому чистому аркуші.

        Але час невгасимо танув. Поступально і жваво йшла ротація контингенту: виходили чергові ті, хто»відстрілявся», заповнювали клас «свіжі сили». Черговість виходу Пана на «сцену» до екзаменаторів невгамовно наближалася. І я серйозно запанікував.

       - Сірий! - я ногою штовхнув ніжку його стільця. - Ти що там заснув?! - прошипів я. - Тебе ж ось-ось покличуть!.. На, на вибір, накидай хоч що-небудь!..

       У відповідь Пан, злегка повернувши шию в мій бік і приклавши долоньку до рота, шепнув.

      - Застряг я на одній своїй задачці! Ніяк не виходить... Ну, давай уже папірець свій, спробую щось накидати мимохідь, по-швидкому... - і він, опустивши руку вниз, наблизив її максимально близько до моїх колін.

         Наші переговори не залишилися непоміченими в тиші, що стояла.

        - Що там за дискусія в аудиторії?! - це було сказано конкретно в наш бік «рідною» пильною викладачкою. - Пантюхов, Морозов, змушена попередити: ще один неакуратний рух із вашого боку - і для обох іспит сьогодні буде достроково закінчено!

        «А, що б тебе... яка ж ти «вухла»!.. Так-а... - засмучено подумалося мені. - Мабуть, для мене він уже, відчуваю, передчасно закінчився. І в єдино зрозумілому варіанті. Тут і міркувати нема про що».

     Я продовжував мрійливо споглядати підволок (стелю по-морському) класу...

       Тим часом здавальний процес йшов своєю чергою. Мій слух неприємно різала призовна команда моєму приятелеві.

       - Пантюхов, підходьте до нас, досить висиджувати... - і далі, у двері, слідом тому, хто виходить. - Нехай там наступний поквапиться!

       «Ну, ось і все, тепер точно «відстрілявся», красень! Коротше, повна дупа! - резюмував я своє не варте заздрості становище. - Можна сміливо викидати білий прапор...».

      Тим часом Пан, нібито неохоче піднімаючись і повільно виходячи з-за столу, одночасно затуляючи мене своєю постаттю, непомітним, невловним рухом кисті руки скидає мені складений у тугу закрутку мій багатостраждальний рятівний листок.

       В одну мить запхавши «скарб», що звалився з рук мого благодійника, в нішу столу і вже спокійніше оцінивши обставину навколо себе, я зрештою наважився дістати й розгладити аркуш. Шустро пробігши вміст поглядом, радісно усвідомив, що розв'язання вже трьох завдань, включно з осиленим мною, уже у мене в кишені. Подумки я віддав оду безмірної подяки та безрозмірної похвальби моєму благородному соратнику «по партії».

       «Ну, тепер-то всього нічого, треба швиденько «перекатати» все в чистовик і заодно для блізира намазюкати в унісон на аркушах чернетки того-сего. У принципі, дрібниці життя! Часу цілком достатньо. Але ж навіть два якісно вирішених приклади - це вже не просто дещо! З усією підставою цілком дозволяють на трієчку, нехай і дохленьку, розраховувати», - мене одразу різко обволокла чарівна хвиля безмежної ейфорії.

       Ще раз пильно окинувши поглядом зовнішнє «вороже середовище» та не знімаючи з колін рятівного аркуша, не гаючи часу, я з ентузіазмом взявся за «шкурну» справу.

     Але, ймовірно, цього дня не всі зірки на моєму багатостраждальному небосхилі виявилися прихильними до мене. Десь, у межах ближніх підступів Всесвіту, щось пішло не так.

      Самозабутньо захопившись практично бездоганно сприятливим сценарієм подій, що казково вимальовувався для мене, я, начебто й утримуючи «на мушці» наших суворих «мучительок», але незабаром ґрунтовно захопившись, так-таки й не почув, як одна з них давно підійшла до мене впритул зі спини. Піднявши голову, з жахом оцінив, як, дещо по-приятельськи нависши наді мною, моя стара знайома «гримза» із захопленням і зацікавленістю, навіть, я б сказав, упереджено-портретно милуючись, вдивляється в мою кипучу «благу» діяльність.

       Тут мені й довелося почути свій «вирок».

      - Так-та-а-ак... Піднімаемося, молодий чоловіче! Давайте, давайте-но сюди ваш «корисний манускриптик», не соромтеся! - урочистим голосом, ще й із «підколом», промовила свою обвинувальну промову «зла жінка» - Сподіваюся, мені не варто пояснювати, що для вас сьогоднішній іспит позаду?.. Ваше прізвище?..

     - Морозов... - з безнадією в голосі вмить пересохлим горлом насилу видавив я.

    І під мовчазний, але багатозначний акомпанемент зацьковано занепокоєних поглядів своїх товаришів, втомлено й невесело поплентався до дверей.

       «Ну, і що тут ще можна коментувати? - із сумом подумалося мені в цей фатальний момент. - Чого так боявся, на те й нарвався! Усе - хоч і трагічно, але цілком логічно в усьому цьому моєму нинішньому невдачливому розкладі. Так, уже точно, «народжений повзати, літати не може». На жаль мені!..».

         ... - Моріс, якось неприродно швидко ти «відскочив»! - Пан ніби колупнув мою душу своєю дріб'язковою реплікою, в принципі, і нешкідливою збоку, але такою, що здалася мені сумно недоречною у світлі приголомшливих пристрастей, які пролетіли і потрясли мене.

        «От же гад! Сам-то без зусиль отримав свою «четвірку»!... Можна й покуражитися з товариша…» - подумалося із жалем до себе.

      Потім, уважніше оцінивши на моєму обличчі елементи морального занепаду, уже співчутливо запитав.

     - Що, невже завалили?.. Адже за всіма розкладами тобі законна «державна» світила, навіть за ті два моїх приклади, стопудово! Як же ти примудрився «пролетіти»?

        - Сам себе «завалив», до біса собачого! «Проспав», не вгледів... «Шпору» твою з рук висмикнула, зміюка очкаста! Значить, Сірий, планида моя така!.. - занепадницьким тоном законстатував я свій провал.

     - Хрінова ця твоя планида! Але не впадай у відчай, куди дінешся, перездаси!..

       - Це тобі легко говорити, «перездаси»!.. Правда, іншого-то не дано!.. За допомогу, звісно, тобі спасибі, що не відмовив у підтримці. Але, мабуть, не в коня корм. Гаразд, якось прорвемося... Хіба що доведеться поборсатися трохи. От тільки як же це погано, що під Новий Рік додому не потрапляю!..

       - Се ля ві, Моріс...

      Та ж неприваблива доля в нашій групі спіткала ще двох моїх «соратників»: звісно нашого «найдостойнішого з достойних» Гаріка - Ігорка Вареника і Слона - Сафронова Льоху, а загалом в роті «накрило» осіб 20 страждальників.

     Тут уже точно! Воістину, «порятунок потопельників - справа рук самих потопельників». І іншого не дано! Ось так, за всіх обставин краще сподіватися тільки на самого себе, опиратися на свої сили! Життя наочно піднесло мені урок, що запам'ятовується назавжди.

       Ну і, звісно, обставини мої особисті... Проста істина. Якби я не животів тоді весь вересень в ідіотських позачергових нарядах, бездарно пропускаючи навчальний матеріал, не довелося б зараз настільки безглуздо страждати.

     Справедливості заради, варто зазначити, надалі настільки стрімко на всюдисущі «граблі» я вже жодного разу не дозволяв собі наступати.

       Після відверто безглуздого, але, поклавши руку на серце, заслуженого «провалу», я зовсім було занепав духом. Настрій огорнув дуже поганий, тут уже не відняти. Точніше, його зовсім не спостерігалося. Так само безрадісно і тьмяно і чисто символічно прошмигнув у моїй затьмареній нудьгою свідомості рубікон сусідніх років. Якось зовсім не до свята було. Уже з наступного дня всіх, хто не склав, вантажили консультаційними заняттями, причому щоденними й обов'язковими. Тривали вони по три години всі відміряні на підготовку дні до і після Нового Року. Що цікаво, вела їх та сама «гримза», яка «відзначила» мене. Але всупереч моїм особистим «симпатіям» до неї, я в кінцевому підсумку заповажав її, як і багато моїх колег по нещастю. Тому що на ділі вона виявилася дуже навіть непоганим і серйозним «кризовим» викладачем. Треба віддати їй належне, вона не формально поставилася до занять із нами. Мабуть, була в неї своя, наїжджена метода, як можна втовкмачити в наші «вузьколобі умишки» потрібні математичні істини. Вона, попри вкрай стислі терміни, справедливо і заслужено примудрилася «повитягати» з «клоаки» всіх, хто цього по-справжньому хотів, ну, крім двох, яким подальше навчання в училищі стало вже давно в тягар. Ми досить скоро зорієнтувалися в потрібному математичному напрямку і за ті кілька днів, що залишилися перед переекзаменуванням, досить стерпно «підняли на корені» запущені свого часу серйозні пласти матеріалу. На заняттях ми впорядковано, в елементах, розбиралися і практикувалися у розв'язанні типових задач і прикладів. Весь інший час безперервно закріплювали матеріал в Екіпажі. І не настільки вже неможливою і складною ця справа виявилася в підсумку.

     Що найцікавіше, я почав непогано розуміти цю ненависну мені математику. Навіть увійшов у смак. Ба більше, ця вища математика, на мій подив, стала мені подобатися. Почав «клацати» колись підступні задачки, як горішки. І виявилося, що «не настільки страшний чорт, як його малюють». Усього-то треба приловчитися вхопитися за деякі певні основні поняття. Ну, а далі - справа техніки та тренування мозку.

        Переекзаменування  було призначено на четверте січня. На той час страху за результат у мене не відчувалося. Хоча нас попередили, що оскільки це - повторний іспит, то оцінка буде знижена на бал.

      Вирішивши без особливих зусиль три приклади з чотирьох, можна сказати, за всіма канонами на тверду «четвірку», я чесно заробив свої благословенні й заслужені, трудові «три» бали, чому залишився нескінченно щасливий.

       Але додому їхати цього ж дня, відразу після іспиту, я чомусь всупереч логіці речей, що диктували, зовсім не поквапився.

      «А яка вже різниця, чорт забирай?! - розмірковував я. – Тепер-то куди поспішати?! Ну що може змінитися в моєму поточному житті? Облом - приїжджати додому під крутий кінець доби. Подумаєш, ну, ще нічку перекантуюсь в Екіпажі й вже спозаранку, після сніданку, «ломонусь» на автовокзал. Якраз ближче до обіду буду вдома».

       Ось вирішив, що ранок - вечора мудріший. Але ж абсолютно даремно! Якби я тільки знав, який божевільний, карколомний сюрприз чекає на мене вдома, я б не був настільки категоричним і легковажним у своїх недалеких умовиводах.

        А тим часом у ротних «покоях» давно вже стало неприємно порожньо...

                  Продовження в Главі 7.1 Частина 3………