Мореас Фрост

                                       Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»

                                  Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                    «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                           (Гай Юлій Цезар)

              Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

Перший бар'єр на шляху до мети - твір - вдало

подолано. Розмова по телефону з Варикою, яка

повернулася додому, нічого приємного Герою

не насулила

                                                Глава 1.2. ПЕРШИЙ ІСПИТ

                                           Частина 3. Безвідрадний Дзвінок

        Уранці Жорж милостиво запросив на чай.

       - Я все хочу запитати тебе, Жоро, ти що, живеш тут, у себе на складі, своєї хати немає чи як? - за весь час нашого спілкування ми так і не торкалися аспектів його особистого життя. - А сім'я, діти?

       - Із цікавими, знаєш, що на базарі трапляється?

       - Не секрет. Їм дещо ніби як відривають...

      - Ось саме... яйця!.. Але тобі, так і бути, скажу. Якраз по секрету, як корешу. Дві сім'ї в мене. І дітей - купа, в обох. Такий от я «везучий». Тому й доводиться крутитися... Сам розумієш, становище зобов'язує. Але тобі поки що цього не зрозуміти. Потрібно побувати в моїй шкурі. Так-то, студент... А тут... тут я - як у себе вдома. Мені тут у будь-які часи комфортно.

       «Ось так та-а-ак... Не хотів би я коли-небудь перебувати в такій паршивій шкурі! Боронь Боже!».

     Більше запитань до Жори в плані його особистого життя в мене не виникало.

       ... Біля дверей другого навчального корпусу стояв галас. Підходив народ на роздачу результатів. Прямо на ганку на виносній дошці оголошень вивісили списки з оцінками за твір, які, звісно ж, ідуть у залік. Двієчники до списку не входили. Знайшовши своє прізвище, загордився не на жарт завидним «досягненням». Пробіг очима весь список. Всього знайшов ще двох із «п'ятірками». І це з 185-и осіб в цілому, які склали!

       «Безперечно, легко здобута оцінка... Але все одно молодець, В'ячеславе Павловичу! Успіхи робите на благо Батьківщини!..» - як тут себе не похвалити, - переписати текст в екстремальних умовах без помилок теж уміти треба.

         Після зайшов у «Приймальну комісію».

     Ніка, по-моєму, ще щасливіша, ніж я сам, зустріла мене уся сяюча, обдарувавши своєю розкішною, зворушливо приголомшливою перловою посмішкою. Підскочила до мене, радісно вчепилася за руку.

       - Привіт, Славчику!

       - Здрастуй, Ніко! - і я із задоволенням привітався.

    - А я вже встигла за тобою скучити. Славчику, від душі вітаю тебе з приголомшливим успіхом. Не очікувала від тебе такої спритності. Думала, жартував, коли говорив, що розраховуєш на «п'ятірку». Молодець! Треба ж, так ти, виявляється, справжній письменник! Скромник!.. Я тоді ще, у перший наш день знайомства, точно вгадала. Але тепер я за тебе спокійна. Неодмінно поступиш, це Я тобі кажу! Навіть якщо припустити, що ти ні бельмеса не знатимеш за білетом із математики, то «трієчку» тобі по-любому натягнуть. Ось переконаєшся сам. Зіграє магія першої оцінки. А для «проходу», на мій погляд, тобі тепер і «трійки» позаочі вистачить. Це варто відзначити. Як щодо культпоходу в ресторан сьогодні ввечері?

       «Ну, ти тільки подивися!.. Прямо бере бика за роги! Ох, Ніка, Ніка... Знову кинутися на халяву? Воно, звісно, заманливо, провести вечірочок із приємною подружкою, а не з хануриком Жорою. Проте... виховання не дозволяє. Мабуть, потрібно давати від воріт поворот», - подумав я з жалістю до самого себе і своєї «худої» кишені.

       - Ніко, знаєш, я, звісно, був би радий десь «зависнути» з тобою з приводу, та навіть і без нього. Але мене, як липку, обдер в усіх напрямках один благодійник готельних справ. Тож мені важко відповісти згодою на твою, звісно ж, не приховуватиму, вельми привабливу пропозицію. Хіба що просто прогулятися ввечері містом... Розоритися на морозиво я ще в змозі, але не більше того... У мене теж гордість є. Я ж не халявщик за натурою.

     - Славчику, ти нічого не зрозумів. Це я тебе усвідомлено й офіційно запрошую. Адже я обіцяла келишок винця підняти за твій успіх. Чи не пам'ятаєш? Ніяких відмов я не прийму від тебе. Навіть не мрій!

       - Ти можеш мене зрозуміти, що мені, як чоловікові, це не зовсім зручно і приємно? Та й, з іншого боку, в чому я туди, в ресторан той, заявлюся? Учора он несподівано пожежу довелося гасити в Екіпажі. Пристойні штани димом просмерділися конкретно наскрізь. А ці, що на мені - більше як би робочого плану, не зовсім естетичні...

       - Це все - відмовки. У напівтемряві нікому не буде ніякого діла до твого одягу. Загалом, вирішено. О сьомій вечора - тут, біля фонтанчика. Ось тобі, відміннику, твій екзаменаційний білет із твоєю дорогоцінною «п'ятіркою», - вона прихопила мою п’ятірню і картинно вклала в неї важливий папірець, - ну, а я пішла далі працювати. Писанини - море. Бувай, Славчику. І спробуй тільки не прийти! Кровно ображуся, аж на віки вічні! Так і знай!

       «Ось так от! Питання просто руба! Влип ти, хлопче, по саме не горюй. Радісно, звісно, і в прямому, і в переносному сенсах».

       ... Мій шлях лежав до головпоштампу, до переговорного пункту. Це було не так далеко, тому я навмисно йшов не кваплячись, насолоджуючись приємним теплим днем і вже не настільки спекотним, ласкавим сонцем. Ще вчора біснувався вітер, але, мабуть, він і відігнав непоказну погоду. Вечір теж обіцяв бути до пари дню. Однак поки що всі думки зосередилися на домівці. І не стільки на неї, як на основному для мене питанні: як там із Варикою, чи повернулася вона з Москви?.. Майбутні переговори на пункті мають, зрештою, по ідеї внести в нього ясність або ще більше затуманити перспективи наших обопільних стосунків.

     ... Спочатку зробив замовлення з батьками. Прочекав із півгодини. Нарешті дали кабінку.

       Почувся схвильований голос матері.

    - Здрастуй, синку! Як у тебе?.. Що з іспитами, чи все добре? Де прилаштувався на нічліг? Ми вже хвилюватися почали, ти ж мовчиш... - з того боку запитання здіймалися у вигляді хвилі-цунамі.

       - Ма, та все гаразд. Не хвилюйтеся. Влаштувався в гуртожитку училища. Здав перший - твір - на п'ять балів, післязавтра буде другий - математика. Куди я подінуся? Здам, звісно, і його. Скажи, Варіка, часом, не дзвонила?

      - Ми за тебе раді, любий, вітаємо!.. Так, синку, Варвара дзвонила. Приїхала в день твого від'їзду. Журилася, що не встигла застати тебе. Ось і все, що можу сказати...

    - Ну, дякую за новину. Здам другий, неодмінно зателефоную. Батькові привіт. Бувай! Цілую всіх!

    - Тобі успіхів. Чекаємо дзвінка. До побачення, синку! Теж цілуємо! - і я поклав слухавку.

      Тут же роблю друге замовлення. Очікування затягнулося десь на годину, за яку я встиг переживати до краю.

       - Генічеськ - третя кабіна!

    Вриваюся в комірчину. Хапаю слухавку. Руки трусяться від хвилювання. Голос не мій.

    - Варіко, здрастуй, кохана!.. Як же я радий, що ти, нарешті, вдома, повернулася!..

       Чую в слухавці такий дорогоцінний і давно бажаний, рідний голос.

    - Здрастуй, мій довгоочікуваний Славушику! Як це прикро... Ми так безглуздо й прикро з тобою розминулися... Твоя мама все мені про тебе розповіла. Усе-таки ти зважився йти в морську професію... Це - одкровення для мене. Але, може, воно й правильно... Як твої іспити? Коли вдома будеш?

     - Так, люба, я просто в шоці. Як може так траплятися? Наче спеціально, на зло. Нам із тобою зовсім не щастить на зустріч. Немає слів...

    Не захотів я більше сперечатися з долею щодо військової кар'єри. Ось і вирішив податися в мореходку. За термінами встиг закинути документи на останній екзаменаційний потік. Уже склав перший іспит - твір - на п'ять балів, післязавтра, 11-го, буде математика, усно. 12-го - медична та мандатна комісії. Сподіваюся, цього ж дня до ночі бути в Генічеську. Я страшенно скучив за тобою, Варіко, кохана моя! Чекаю не дочекаюся, коли обійму тебе, нарешті! Чому ти так надовго затрималася в Москві?

    - Славушику, любий, річ у тім, що ми б уже давно були вдома... Але, ти знаєш, сталося нещастя, маму в Москві несподівано і терміново прооперували. Їй не можна було відразу пересуватися... Потрібен був на деякий час повний спокій і постійний догляд. Ось і затримка вийшла непередбачена.

      Я тебе, звісно ж, вітаю з успішним початком, першою оцінкою, бажаю і далі в тому ж дусі!.. Я теж дуже-дуже за тобою сумую, сил немає... Славушику, любименький, у мене не дуже приємна новина для тебе. Мені знову доведеться з'їздити в Москву. Сьогодні отримала телеграму, мене терміново викликають в інститут, от тільки не знаю причини. 12-го маю бути там. Отже, планую вилітати 11-го. Чи надовго, нічого не написали, просто викликають, і все. Дорогий, я в такому сум'ятті... За мамою завтра приїжджає батько, щоб забрати до себе. І я зможу спокійно виїхати. Я навіть не знаю, навіщо вони мене викликають, що це може означати?..

       - Варіко, кохана, я тебе дуже прошу, рідна, не їдь так скоро! Плюнь на все! До чого цей абсолютно не мотивований поспіх?! Навіщо тобі ця Москва так вже терміново? Навіщо тобі ця Москва саме цієї хвилини? Прошу тебе, дочекайся мене! Я якраз 12-го ввечері буду вдома. Відразу після нашої зустрічі й поїдеш. Що тобі вартий цей один день? Усього лише одна доба!.. Москва за цей час не завалиться! І навряд чи щось змінить у твоїх майбутніх розкладах. Я тебе дуже прошу, заради нашого кохання!.. Якщо поїдеш, боюся, незабаром нам не побачитися!.. Я це передбачаю, відчуваю... Невже ти сама не розумієш?!... Адже далі так тривати не може!.. Ти весь час намагаєшся вислизнути з моїх рук, відірватися від мене, дистанціюватися. Дійшло до того, що нам стає шалено складно зустрітися. І, зауваж, здавалося б, нам уже нікому заважати, а ми не можемо з тобою звичайно побачитися, поспілкуватися по-людськи, вже не кажу, разом, удвох побути наодинці!.. Але ж є про що говорити!

       Це був мій останній відчайдушний крик душі, який безсоромно обривав мені душу і серце, безжально потрошив мене зсередини.

       - Славушику, любий, ну, що ти таке кажеш? Навіщо ж настільки трагічно згущувати фарби? Я з'їжджу, розберуся там і постараюся без зволікання повернутися назад, щоб ми могли якомога швидше побачитися, разом побути. Тоді ми про все поговоримо і вирішимо, як нам бути. Мені теж є, що тобі сказати і запропонувати. Я багато чого передумала про нас за цей час...

       - Варіку, ти мені й так багато вже чого наобіцяла і обнадіювала під час нашого розставання. Однак, як бачиш, так і не бажають втілюватися наші надії... Боюся, і цього разу мені слід очікувати якогось підступу. У мене вже не залишилося жодних душевних сил на всі ці довбані розставання. Ти це можеш зрозуміти, Варіко? У мене зовсім закінчується терпіння! Є ж якась межа випробуванням наших почуттів!

     - Славушику, миленький, ну навіщо ти розриваєш мені серце своїми словами? Я шалено чекаю нашої зустрічі! І міцно-міцно люблю тебе. Чи ти думаєш, що я не хочу, щоб у нас усе склалося, як НАМ би того хотілося?! Але, зрозумій, я повинна зараз з'їздити до Москви ще раз. Хіба мало що може трапитися?..

      - Та нікому ти нічого не винна, не кажи дурниць! Ось, саме цього я і боюся, що там може щось трапитися... Непоправне... Я не хочу втратити тебе через цей твій клятий МДІМВ або через щось іще!.. Зрозумій це, Варику!

      - Ну, Славушику, любий мій! Інститут-то тут до чого? Я ж тобі обіцяю, що зроблю все можливе, щоб нам якомога скоріше зустрітися... Ну все, любий, давай будемо прощатися, а то мені й так тяжко на душі через цю поїздку, що ми з тобою так і не зможемо побачитися в ці найближчі дні, розминемося... А тут ще й посваритися можемо не дай бог!.. Я глибоко переживаю і дуже-дуже тебе люблю! До швидкого побачення, дорогий! Цілую тебе ніжно!..

     - Я теж дуже люблю тебе і, звичайно ж, сподіваюся на швидку зустріч! Варику, я вже тобі все сказав... Ти просто зовсім не хочеш мене почути... Тоді єдине, прошу тебе, рідна, якщо вже ти настільки налаштована на цю свою поїздку, то не затримуйся там, приїжджай скоріше. Адже це так важливо для нас обох. До побачення, кохана! Теж тебе цілую!..

       Мої останні фрази потонули в уривчастих гудках, які безжально кололи моє знемагаюче понуре серце. Вони вимовлялися мною в безнадійному відчаї, швидше за інерцією, в усвідомленні прийдешньої непоправності наших стосунків.

       Варіка вже давно відключилася, а я, спустошено опустившись на стілець, певний час так і сидів у переговорній кабінці, нерухомо, з жорстокістю стиснувши ненависну телефонну трубку в руках.

     «Ось, і це все! Навіть розмовляти не хоче... Зім'яла переговори... Усе паршиво! Як то кажуть, закінчено бал, згасли свічки...» - у цей момент ні про що більше думати я був не в змозі.

       Лише вийшовши з переговорного пункту на свіже повітря вдалося взяти себе в руки. Безцільно бредучи повз площу Свободи в бік Комсомольського парку, у голові мимоволі почав знову дозрівати довгий і суворий аналіз.

       «Ну, і що ж іще я мав їй сказати?!!... Щоб вона стрепенулася, нарешті? Я постійно змушений із нею перебувати в угодовській позиції. Але не потерпіти всього лише добу, це вже край! Ну чому в нас із Варикою так усе не «в руку» останнім часом?!... Ця несподівана затримка з її приїздом із Москви через операцію мами... Потім синхронний збіг мого від'їзду до Херсону з її приїздом додому, а потім майбутній мій приїзд додому - з її від'їздом знову ж таки до цієї Москви, яка стала мені ненависною... Що це? Прикрі і образливі непорозуміння і збіги? Чи фатальні неминучості? Мабуть, більше схиляюся до другого. Явно лиходійка-доля почала свій підступний хід із розлучення нас у різні боки.

      Але в чому причина? Який тут головний чинник? А чи не збувається гіркий «прогноз» мого милого московського дядька Валери, з його натяками на неминучий невідрадний кінець нашого кохання, через ту жорстоку перспективу не мати своїх майбутніх дітей, навіть у разі сприятливого розвитку наших стосунків на певному благополучному початковому етапі нашого майбутнього спільного життя? Все може бути... Та й сама Варіка, не дурніша ж вона за мене... Якщо я це все чітко усвідомлюю і розумію, то вже вона - тим паче приймає близько до серця. Швидше за все, моє лояльне ставлення до цього, безперечно, безрадісного для нас факту значно розходиться з її поглядом на цей життєвий аспект. А можливо, і відчутно тисне на неї. Ну, і що тепер робити? Навіть якщо припустити, що вона скоро повернеться... І що далі? Що докорінно змінюється в нашому теперішньому статусі і в нашому подальшому житті? Адже все одно знову доведеться роз'їжджатися в різні боки по своїх навчаннях, і абсолютно невідомо, на який час... Загалом, суцільна маячня, а не стосунки! Одним словом, триндець якийсь, ні, все-таки глибше - цілковитий триндець! Ой, щось недоговорює моя Варіка!.. І мені це зовсім не подобається!».

     Ці та подібні думки, в принципі, вже не один раз відвідували мене. Оволоділи мною повною мірою і сьогодні, після нашої телефонної розмови, що тяжким каменем лягла на мою бунтівну, понівечену душу, абсолютно не покращуючи мого життєвого настрою.

      Проходячи позаду кінотеатру «Ювілейний», щоб збити себе з розпачливої, щемливо-тужливої хвилі й одночасно вбити якимось чином час, я вирішив сходити в кіно. 30 копійок - не гроші, тим більше, якщо порівнювати вартість квитка з ціною пляшки горілки (3 рублі 62 копійки) для Жорика.

       Ще в день мого приїзду на іспити, коли вперше прямував у бік Екіпажу, я звернув увагу на симпатичну, витончену і досить фундаментальну споруду, надзвичайно своєрідну за конструкцією, в образі форменого кашкета. Це був знаменитий херсонський кіно-концертний зал на 1500 посадкових місць. ККЗ «Ювілейний» - справжня окраса міста, можна сміливо сказати, шедевр архітектури. Таких, виявляється, у країні всього два, побудованих за одним проектом. Перший - ось він, тут, перед моїм поглядом, а його побратим-близнюк - у місті Харків. Реально, красень, нічого не скажеш. І зсередини дуже навіть нічого. Вражає. Незвично. Розмірами своїми потрясає, суцільною скляною фасадною структурою на лицьовому боці споруди. Просторий вхідний передзаловий хол із немаленьким кафе-баром. Та й сам зал для глядачів дуже незвичайний, дворівневий, з рядами крісел, розташованих півколом до екрана, що здіймаються вгору, до стелі, у вигляді амфітеатру. Тут усе продумали для зручності людей. Аж до самих нестандартних і недешевих, шикарних глядацьких крісел. Сидіння і спинки були потопаюче м'якими, оббитими оксамитовим плюшем, підлокітники - в тому ж дусі.

       Видерся на верхотуру «амфітеатру». Дуже незвичні відчуття. Настільки зручно і привільно я у своєму житті кінофільми ще не дивився. Йшла якась кінокомедія, але я злегка запізнився на початок, тому й не запам'ятав назви. Хоча, чесно кажучи, мені було не до сміху. Мої сумні думки не давали мені спокою і тут, не даючи змоги цілком підключитися до мистецтва.

       Продовжениия у Главі 1.3. Частині 1………….