Мореас Фрост

                                     Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                            Книга II. «ДІТИ  ЛЕЙТЕНАНТА  ШМІДТА»

                                                                          «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                                 (Гай Юлій Цезар)

            Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

    Супер вдале складання Головним Героєм

першого іспиту - це дійсно була посмішка

фортуни і повне співзвуччя з добрим віщим

сном напередодні ще його першої поїздки

до Херсона. Повальне свавілля Жоржа щодо

Героя в дії...

                                             Глава 1.2. ПЕРШИЙ ІСПИТ

                                        Частина 2. Усмішка Фортуни

       Худо-бідно викупався, ґрунтовно заливши санвузол - з відро, напевно, води викачав на ганчірку з підлоги. Зате відразу людиною себе відчув. Пішов провідати Жоржа.

       Бідолаха лежав мордою в кісточках від курки, від якої залишилися одні спогади. Та на здоров'я! Все одно скоро б зіпсувалася. Холодильника ж немає. Довелося б викидати. Горілки ще залишалося - половина від другої пляшки. Це він, звісно, крутувато хильнув. Та й горілка була, треба чесно визнати, найганебніша. Це тобі не у дядька Валери в Москві, благородна, чиста, як сльоза. Ця - по макітрі лупашить, що кувалдою, наповал. Скільки я там ковтнув, а голова досі гуде як дзвін.

      Відтягнувши Жорика на ліжко, що стояло поруч, почав «замітати» сліди злочину. Склав недоїдені залишки провіанту назад у сумку, зібрав сміття і недоїдки зі столу і вийшов на двір, поруч із КПП, щоб викинути. Тут же нарвався на чергового офіцера. Це був середнього зросту худорлявий старлей років 35-и. Він же разом із нами гасив пожежу. Ні, він, зрозуміло, сам не гасив, лише спостерігав. Ніби як командував. Хоча яка там із нього була користь? Головне, димом згарища пропахся. Значить, був на передовій.

        - Громадянине, а ти хто будеш, що тут робиш, шановний?

       Його запитання застало мене дещо зненацька. Адже я на його очах години дві крутився під час пожежі. Напевно, склеротик. Але вчасно згадав свою «легенду».

      - Я вступати приїхав, завтра перший іспит. Іногородній, мені ночувати ніде. Дядя Жора мене прихистив до себе. Я - його рідний племінник. Просто подихати перед сном вийшов.

       - А-а, ну, зрозуміло. Давай-давай, дихай, на здоров'я. А сам-то він де?

       - Та спить уже в себе.

       - Усе зрозуміло.

       І офіцер втратив до мене всілякий інтерес, пішов у свою «чергову».

      Це був старлей Москаленко, командир однієї з курсантських рот, на дивне прізвисько Пістолет. Їй він зобов'язаний, як ми згодом дізналися, своєю своєрідною вкоріненою звичкою: зазвичай, зупиняючи когось із курсантів і звертаючись до того, загрозливо приставляв до його тіла кисть руки з витягнутим вказівним пальцем.

       ... Лежачи на офіцерській «перині» і дивлячись на відблиски на стіні від ліхтарів із протилежного боку вулиці, намагався прорахувати завтрашні розклади на день. Завдання не хитре - вдало написати екзаменаційний твір. Але, напрочуд, остраху й тривоги ніякої не відчував. Навпаки, чомусь була дика впевненість, що все визначиться якнайкраще. Тим паче що і мій віщий сон ще перед першою поїздкою вселяв додаткову впевненість у позитивному результаті. Тут-то все більш-менш зрозуміло. Головне - не заплутатися у своїх «шпорках». А ось ситуація з Варикою, з її незрозумілою затримкою з приїздом, мене дійсно вкрай хвилювала і навіть злила, вводила в сум'яття.

      «Завтра ж, після іспиту, треба сходити на поштамт, на переговорний пункт, зателефонувати додому. Може, є якісь новини... Чи все ж таки відкласти переговори на наступний день, коли буде відомий результат за твором? Так, найімовірніше, останнє. Мабуть, добу ще можна почекати. Буде хоча б чим похвалитися...».

        На тому й заснув.

       ... Рано вранці мене розштовхав Жорж.

     - Гей, приятелю, воскресни! Проспиш свій іспит до бісів собачих, - він чомусь був злий.

       Глянув на годинник. Була половина сьомої.

       - А що сталося? - дивувався я.

     - Він ще питає... Пляшка де, іроде? Чи ти, змію, без мене все долакав? - причина розладу Жори була очевидна - страшенне похмілля.

       - Так я її за сейф поставив, про всяк випадок, щоб не маячила.

      - А-а, ну тоді гаразд, значить, відбій аварійної тривоги! Ходімо, я чайник поставив. Жратву не забудь, студент, блін!

    «От же чортівня! Так, відчуваю, з Жориком не забалуєш. Довго ще доведеться мені його оскаженіле свавілля терпіти. Але куди діватися? Як кажуть, «назвався груздем - лізь у кузов»! Бог дасть - якось протримаємося...» - задумливо подумалося мені в момент, коли остаточно продирав очі в умивальнику.

      Сніданок, звісно, а тим паче з гарячим чаєм, був вельми до двору. На голодний шлунок не дуже-то повоюєш. Але з таким завидним апетитом, як у Жори, найімовірніше, не сьогодні, так завтра доведеться переходити на громадське харчування. Ех, плакав мій тижневий запас... Ну, та гаразд. Що буде далі, війна покаже...

       ... В аудиторії нас розсадили по одній людині за кожен стіл. Роздали по два подвійні аркуші для самої роботи і чернетки, не забувши попередити про наслідки використання «шпаргалок». Викладачка - літня, втомлена на вигляд жінка в рогових окулярах із дуже серйозною оптикою - роздрукувала конверт. До речі, вона залишилася одна в класі. Почала красивим, каліграфічним підкресленням виводити на дошці завдання.

       Народ, затамувавши подих, зосереджено втупився на руку з крейдою, звідки поступово починала вимальовуватися найближча доля кожного з тут присутніх. У міру появи чергового завдання, я з прикрою прикрістю викреслював його зі списку «тем», чітко видрукуваного в моїй свідомості. Це було схоже на тираж розіграшу лотереї «Спортлото», коли чекаєш на чергову бажану кульку, що викочується з барабана, а вона ніяк не з'являється. Уже два завдання - пальцем у небо. Але на третьому - замерехтів промінчик світла.

       «Ну, ось, нарешті, це ж зовсім інша справа! Цілковитий збіг! «Катерина - промінь світла в темному царстві»! Чудо, можна сказати, сталося! Слава тобі, Господи! Почуті мої молитви!.. Тепер не доведеться корпіти на вільну тему!.. От тільки де ж вона в мене, ця моя рідна, чудодійна «гар мошечка»?».

       Я почав гарячково міркувати, в якій кишені в мене лежить потрібний варіант? Але в голові був суцільний розгардіяш. Довелося діяти навмання, перетасовувати все підряд. Поки я займався такою благочестивою справою, на дошці вималювалися всі «теми», включно з моєю резервною - вільною. Але до чого зайвий раз поратися мізками, якщо десь тут, зовсім поруч, лежить те, що одним махом знімає будь-які питання. Звісно, надихаючи, тішила й підбадьорювала думка, що все-таки не дарма було витрачено життєву енергію напередодні вдома. Однак треба б ще примудритися скористатися плодами своєї домашньої «діяльності».

Тим часом наша «наглядачка» почала походжати між рядами, часом суворо поглядаючи з-під своїх окулярів на неабияк схвильований контингент. Мабуть, усі з нетерпінням, напружено погризаючи свої ручки, очікували, коли ж старенька втомиться і, нарешті, присяде на своє місце. Зрештою, цей важливий і довгоочікуваний момент настав. «Сувора» жінка, мабуть, до того ж мала і якісь свої плани на ці дві з половиною години. Бо, присівши до столу, захоплено і впритул зайнялася якоюсь своєю кипучою справою, ймовірно, незрівнянно важливою для неї писаниною.

       Поспіхом випотрошивши всі кишені, я, нарешті, вивудив те, що мені було потрібно, як повітря. Акуратно згріб решту непотрібного мені «мотлоху» глибше в кишеню і, зручніше вмостившись за столом, почав обережно «перекочувати» вміст рятівної «гармошки», затиснувши її в долоньці. Кинувши на всі боки поглядом, виявив, що я в такому корисному починанні не самотній. Це додало мені впевненості. І справа пішла, як по накату. Наша старенька, склалося враження, зовсім відмовилася від зовнішнього світу. Вона не те, що не робила спроб що-небудь робити або походити по рядах, вона навіть не спромагалася відривати голову від своїх рукописів, настільки була захоплена своїм заняттям.

       Уже за годину я, і був не єдиним і, зрозуміло, не першим, встав з насидженого місця, поклав на стіл перед милою жінкою свою роботу і, задоволений собою, вийшов з аудиторії, дорвавшись до свіжого повітря.

       Життя здалося мені надзвичайно чудовим. За перший результат я був абсолютно спокійний, як ситий удав, цілком резонно розраховуючи на високий бал. Тепер до завтра я був вільний, як птах у польоті. Промайнула шалена думка, а чи не відвідати мені між справою красуню Ніку? І я знову заглянув у корпус. Підійшовши до чергового курсанту, поцікавився, куди перебазувалася «Приймальна комісія»? Шукати довго не довелося, вона перемістилася в одне з приміщень по коридору лівого крила, неподалік від вхідного холу. Зайшовши туди, я не виявив свою підопічну на місці. Виявилося, вона взяла відгул на сьогодні за сімейними обставинами. Ну, ні, так ні. Що робити далі, чим зайняти себе на залишок дня, уявлення не мав. Тому просто вирішив прогулятися околицями, половити гав, а заразом трохи часу вбити.

      Для початку вирішив познайомитися з центральним місцевим «бродвеєм» - від нічого робити пройшовся суто пішохідною вулицею Суворова, засовуючи ніс у різні магазинчики. Потім, повернувшись, спустився проспектом Ушакова до Дніпра, до центральної набережної. Там із превеликим задоволенням помилувався легендарним білосніжним вітрильником «Товариш», що стояв біля свого штатного причалу. Із приємністю оцінив поглядом напис на кормі - ХЕРСОН - це, виходить, рідний порт приписки.

*Барк «Товариш» - гордість вітрильного флоту СРСР, добротної німецької довоєнної споруди, належав Херсонському морехідному училищу ММФ. Був його навчальним судном. За все довге життя легендарного вітрильника на його борту пройшли практику і професійне навчання не одна тисяча майбутніх капітанів і механіків, і не тільки уславленої херсонської мореходки, а й цілої низки інших цивільних спеціалізованих морських навчальних закладів країни. Будучи вже в статусі ветерана, неодноразово відреставрований, який, до речі, мав у розпорядженні свій невеликий резервний двигун, по праву вважався найшвидкохіднішим вітрильним судном у світі. Мав у своїй колекції неміряну кількість різних кубків і нагород. Багаторазовий переможець усіх можливих світових вітрильних регат. Нині, на превеликий жаль багатьох патріотів колишнього флоту, через різного роду махінації під час розвалу колись могутньої держави, знаменитий вітрильник довго перебував під арештом за кордоном, і, врешті-решт, за рішенням міжнародного суду за борги був анексований Німеччиною. Як то кажуть, повернувся на свою історичну прабатьківщину. Тут його капітально відремонтували, і вже не наші, а німецькі кадети відточували на ньому ази морських наук. З 2003 року барк «Товариш» став на вічний прикол у німецькому місті Штральзунд в якості музею. Звичайно, усвідомлювати це і гірко, і боляче, і прикро!*

       Якщо чесно, я думав, він куди більший за розмірами. Раніше мигцем бачив його на картинках, і навіть по телевізору в якомусь кінофільмі. Він тоді здавався мені величезним, грандіозним. Але все одно і в натуральному своєму вигляді глибоко вразив мене своїм імпозантним і романтичним, я б сказав, антуражним профілем. Стрімкість ліній корпусу, витончена хитромудрість золотистих барельєфів форштевня і корми, стрункість і прихована сила гнучкості павутиння його оснащення і любовно доглянутий зовнішній вигляд брали в полон, зачаровували, надавали загадкових відчуттів дотику до старовини, налаштовували на пригодницький, навіть авантюристичний лад.

      «Так ось ти який?!... Багаторазовий володар незліченних вітрильних регалій! Читав, дещо про тебе знаю, шановний!» - з любов'ю і захопленням подумалося мені.

       «Дивно, чому раніше я не замислювався всерйоз і усвідомлено про свою можливу морську кар'єру, не розглядав себе в морській професії?... І це з моїм-то романтичним складом характеру!.. Ну, гаразд, жив би собі десь у глибинці материка, у відриві від морських просторів... Але ж усе своє свідоме життя я провів біля моря, як то кажуть, наскрізь просолився морськими вітрами, всіма своїми клітинами тіла стикаючись з екзотичною морською стихією. І мені це незмінно подобалося, приносило задоволення. А чого варта моя одвічна пристрасть і шанування книжкового пірата Блада з його знаковим вітрильником «Арабелла»?!... Однак ось тільки зараз, протягом цих кількох попередніх днів, можна сказати, зовсім несподівано я перейнявся моментом, почав уживатися у свій прийдешній образ, непохитно осмислюючи, що саме це повинно стати моїм, що це - саме те, чого мені якраз бракує в моєму бутті, це - те, з чим доведеться крокувати по життю далі! І щоб ґрунтовно увібрати все це в себе і визначитися з вибором, у мене пішло цілих шість років мого свідомого життя!..» - з подивом думав я, стоячи поруч із бортом легенди світового вітрильного флоту.

       Годині о четвертій, выдкуштувавши добру порцію ситних пельменів у вареничній, що на проспекті Ушакова, поблизу площі Свободи, втомлений, як загнана коняка, я повернувся до «свого» Екіпажу. У мене склалося враження, що Жорик тільки на мене і чекав. Він стояв біля входу в КПП, і вигляд у нього знову був вельми грізний.

         - І де можна стільки бовтатися, студенте? Ти якось ризиковано починаєш випробовувати моє терпляче терпіння! Воно - далеко не безмежне... Моя відверта філантропія теж має свої обриси. Напевно, ти забув, що сьогодні твоя черга розщедрюватися на шнапс. Давай-но, орелик ти мій, крила - в ноги або, як там, ноги - в крила, мені без різниці... І - вперед, за орденами! Час пішов!..

      Миттєво зрозумівши, що Жорик жартувати не буде, мені нічого не залишалося, як з гідністю прийняти його «привабливу» пропозицію. Він дедалі більше починав нагадувати мені славно відомого літературного персонажа Карлссона, що живе на даху, коли той усіма правдами і неправдами із завидною легкістю вивуджував усе нові й нові банки варення в нещасного Малюка. «За все треба платити» - точно це було основне гасло життя Жорика. Шкандибаючи до магазину, подумки прикидав, на який термін за таких невгамовних апетитів Жори мені вистачить грошових ресурсів, що залишилися до кінця перебування в готелі-«люкс» під екзотичною назвою «Екіпаж». Але ж ще майбутні переговори з будинком і квиток на зворотну дорогу... ДЕбет явно не бажав зводитися з крЕдитом. Я злегка зажурився. Однак нікуди не дінешся. Від суворої реальності не втекти. Як воно буде, так і буде...

         ... - Ось зовсім інша справа, Славку! - з ентузіазмом відгукнувся Жорик на мою швидку появу в його пенатах не з порожніми руками. - Сідай давай, ні, зачекай-но, а де ж твої знамениті генічеські рибні консервочки, дорогий? Дивись, як вдало вони мені пригадалися!.. А-а-а, я зрозумів, мабуть, уночі, паскуднику, під ковдрою казенною скінчив їх?.. Учора ще вони були «живі». Ти ж абсолютно не правий...

        Довелося сходити за консервами. Заодно забрав і все, що залишилося.

       «Нехай у нього лежить, не буду забирати. Все одно лапу свою не сьогодні, так завтра накладе на все...» - на мене накотив легкий напад апатії.

       - За кого ми вчора не встигли «підняти»? - відкорковуючи пляшечку, уже весело й безтурботно продзижчав Жорик. - Та-ак, батьків твоїх напередодні вшанували, на рідкість шляхетні люди, і хлопця такого виростили-виховали, ух-х!.. який красень!.. «За тих, хто в морі» - теж справно відзначалися. О, то ж за твої іспити, студенте - забу-ули… Ось і тостик славний і вартісний своєчасно народився.

       - Жоро, мені багато не наливай, - благав я.

       - Так ти ж ніби як від одного вже «відмахався»!...

      - Звідки я знаю, а раптом помилок купу знайдуть? Результат буде тільки завтра. Ось тоді, виходячи з нього, можна буде і збільшити.

       - Тоді змінюємо формулювання. За потрібний результат!

       - Ну гаразд, давай, краплю!

       - Ось, бачиш, як я безкорисливо допомагаю тобі успішно долати труднощі. Цінуй, студенте! Здригнулися...

      «З таким безкорисливим помічником скоро доведеться «по миру» піти з простягнутою рукою», - подумалося мені, пропускаючи крізь себе гидотний напій.

      Далі, позначившись на втому, пити навідріз відмовився і пішов до себе в «номер». Жорик не наполягав.

Продолжение в Главі 1.2. Частині 3…………..