Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                       Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                          «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                       (з пісні Ю. Антонова)

                         Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

    Само собою, Герою складно розібратися з дивацькими

мріями Варіки. Серйозна розмова про перспективи їхніх

подальших стосунків виявилася вкрай важкою для нього.

Герой відверто й безжально убитий у саме серце далеко

не райдужними одкровеннями коханої, але за інерцією

все ще чіпляється за своє Кохання. Ось тільки майбутнє

закоханих давно визначено самою Варікою

                        Глава 7.4. ЖОРСТОКІ ОДКРОВЕННЯ ВАРІКИ

                           Частина 4. Битва з «Вітряним Млином»

         Розповідь Варіки закінчилася - і водночас на мене якось різко пахнуло не просто холодом, а майже космічним вакуумом. Я напружено й уважно, не перебиваючи, слухав мою кохану і, безумовно, прекрасно вловив увесь підступний зміст нею сказаного.

       «Схоже, що ця нещаслива історія з Мандрівником - не що інше, як її найнатуральніший маячний сон. Я б назвав його кошмарним. Але що мене ґрунтовно лякає, вона беззаперечно повірила в нього, і в цього Мандрівника, і в його застереження. Вона потрапила під його вплив і явно ним заражена. Але це ж, і сліпому ясно, натуральний кінець нашим стосункам! Причому цілковитий кінець! І найгірше, що з цим уже неможливо нічого вдіяти! На вірі в цього горезвісного «наставника» Мандрівника і в його могутність та непогрішність давно вибудувана вся її подальша лінія життя, яку тепер пізно й марно ламати...» - більш пригнічених думок у мене народитися не могло.

       Тепер усе, що раніше здавалося для мене таким зрозумілим та повітряне легким й водночас фундаментально струнким та суворим у нашому житті в міру його одіозно фантастичної історії, невблаганно потворно руйнувалося, застилаючи безсилим відчаєм. Ніяк я не припускав і, природно, не бажав такого жахливого і безнадійного сценарію наших майбутніх стосунків, а точніше, їхнього охопленого агонією кінця. У думках не міг тримати! Та навіть у страшному сні побачити! Тим паче після такої нашої напрочуд прекрасної, радісної та безхмарної, чудової, чуттєвої зустрічі, яка, здавалося б, обіцяла нам безкраї райдужні перспективи в неозорому майбутньому! Тепер же, намагаючись перетравити все мені розказане, мій мозок не хотів, просто відмовлявся вірити почутому, опирався приймати отриману інформацію. Ну ніяк не могла вона природно вкластися в моїй голові.

       З іншого боку, я давно вивчив і прекрасно знав залізну та непохитну твердість характеру й стійкість переконань Варіки, розуміючи всю безглуздість будь-яких витівок, якимось чином вплинути на її судження. Якщо вже вона щось вирішила або забрала у свою голову, то її практично неможливо переінакшити, змусити мислити по-іншому. Це рівнозначно битві з вітряком.

       Варіка просто поставила мене перед фактом. Єдине, що залишалося в моєму скромному запасі, так це номінально рефлексувати з приводу. Тому не дивно, що я буквально втратив точку опори для себе, можливість зачепитися за щось міцне в цій неминучій реальності, почуваючись морально і психологічно спустошеним, ґрунтовно випатраним, знекровленим. Мені здавалося, що цього сьогоднішнього вечора життя моє бездарно обірвалося, трагічним чином закінчилося. У мене не було слів і не залишалося сил що-небудь говорити. Деякий час я перебував у глибокій прострації, в ірреальності, занурився в темряву, залишався нерухомо сидіти в мовчазному стані, похиливши головою й опустивши руки, збентежений і остаточно вражений цією спливлою відчайдушною та гіркою відвертістю моєї коханої людини... Лише біль безупинно пульсував у голові, багаторазово, немов гучним відлунням, віддаючись у ній одним-єдиним словом «...кінець... кінець... кінець... кінець...».

       У цей момент я відчув себе приблизно так само, як і рівно рік тому, саме тут, на цій самій лавці, коли я катастрофічно втрачав свої сили, із завмиранням серця слухаючи гіркі й страшні перипетії трагічної кримської історії своєї коханої...

       Варіка теж не робила спроб мене торсати, чуйно відчуваючи всю критичну глибину мого стану. Вона-то вже давно перехворіла на душу. Лише сиділа й чіпко тримала мої неабияк похолоділі руки - у своїх, намагаючись зігріти їх. Важко сказати, як довго ми пробули в стані заціпеніння, поки я знаходив себе, а водночас і здатність ясно мислити. Вона, мабуть, помітивши певні зміни в мені, різко підвелася з лавки. Розвернувшись обличчям і впритул присунувшись до мене, ніжно обійнявши мою голову, притулила до себе. Я так само, не ворухнувшись, залишався сидіти, тепер уже уткнувшись обличчям у м'який ворс її шубки. Ворушитися мені, як і раніше, не хотілося, та й щось говорити теж.

        Помітивши, що пік мого шоку дещо позаду, вона, відірвавшись від мене, знову присіла на лавку. Я, як і раніше, понуривши голову, сидів, спираючись ліктями на коліна. А вона продовжила із сумними інтонаціями в голосі.

       - Тепер-то ти напевно зрозумів, мій коханий Славушику, чому я так і не наважувалася зателефонувати тобі, перебуваючи тривалий час у Москві, і просто тупо сиділа там і мовчала, ні на що не реагуючи, не піддаючись на свої провокаційні почуття?.. Не було в мене іншого виходу. Мандрівник, прийшовши тієї пам'ятної ночі до мене, зізнавшись у скоєному, так і сказав, суворо застеріг. Якби ти тільки знав, чого насправді коштувало мені це прокляте мовчання!.. Скільки гірких сліз ночами я вилила в подушку!.. Скільки разів поривалася підняти трубку телефону, щоб набрати твій номер і почути рідний мені голос!.. Але ж до тієї жахливої ночі в мене був зовсім інший настрій, я з таким шаленим нетерпінням чекала на наше швидке й остаточне возз'єднання. Думала, що ось, з'їжджу, заберу документи... повернуся додому швидко... а все вийшло, бачиш, зовсім по-іншому...

        І ось чому зараз, приїхавши до Генічеська, я постійно відтягувала цю нашу важку і відверто непривабливу розмову на якомога більший термін. Та щоб її далеко не радісні наслідки не затьмарювали нашого райдужного єднання при зустрічі. Однак як би цього не хотілося, а все одно нам судилося нікуди від нього не подітися, та й від усієї суворої реальності та правди нашого буття...

         Зрозуміло, я чув усе, що вона мені говорила. Але тут уже і в моєму мозку почав сам собою зароджуватися активний протест, процес протидії, - думки, причому найсуперечливіші, реактивним літаком стали накривати мене, і були вони досить тверезими.

       «Стоп, стоп, Варіко! Ну це ж не інакше, як формене божевілля з твого боку! Причому з уже досить давнім корінням... Що за дитячі дурниці?!... Цей, якийсь там казковий персонаж, космічний прибулець, Білий Мандрівник!.. Але ж нісенітниця собача, як не крути!.. Його безглузді погрози... Це ж не інакше як якась хвороблива маячня!.. Дикий, маячний сон! І ти, люба, заклинаєш мене всьому цьому беззастережно повірити?!!..».

        Але тут же на противагу роїлися й деякі сумніви.

       «Ну, припустимо, якщо все-таки це - не запалена уява Варіки, а все, що в її словах, які вона народила - справді правда, і персонаж цей загадковий і такий всесильний існує насправді?!... Мати чесна, наскільки ж далекий я від усього подібного містичного! А ось вона, виходить, сліпо схильна вірити... Ну справді, не хвора ж вона психічно?.. Та ні не схожа вона на хвору, поведінка її начебто цілком адекватна...».

       Але все ж думки матеріаліста-скептика і реаліста пересилювали сумніви, що вкрадалися в мозок.

       «Та ні, надто вже все це якось неприродно награно, безглуздо, театрально виглядає, і вже дуже фантастично! Бути того не може, тому що... так!.. тому, що просто такого не може бути!».

       САМЕ в такому плані мені хотілося вірити! Саме так я і думав. А тому та жорстка категоричність лінії поведінки Варіки, з «милості» якої ми маємо назавжди розлучитися, виглядала для мене вкрай безглуздою, а від того й злочинно надуманою для нас.

       І в мене виникла до неї низка резонних запитань, хоча я і розумів, що вони для неї будуть суто риторичного штибу, і заздалегідь знав, ЩО вона може мені відповісти. Але вони з мене не могли не вийти. Повернувшись до неї, я хоч і спокійним тоном, але спробував заперечити їй.

       - Послухай, Варіко, люба, ну, невже ти справді, на повному серйозі і настільки свято увірувала в усі ці химери та фантасмагорії зі своїм цим дивовижним Мандрівником? Мені ця твоя історія, скажу відверто, здається суцільним фантазійним блефом, маревними навіяними видіннями. А чи не міг цей твій так званий «друг» бути, ну скажімо... грою твого сну чи уяви? Ну, припустімо, на нервовому ґрунті або, приміром, від стану загальної перевтоми на той момент?..

       - Ну, що ти, Славушику? Як ти можеш так спрощено і недовірливо трактувати очевидні речі, не вірити мені? Я ж ще не вижила з розуму і галюцинаціями, слава Богу, поки що не страждаю. Адже я скільки вже разів спілкувалася з ним, як ось, наприклад, із тобою зараз. Про який розлад психіки можна тут говорити? Хіба я схожа на ненормальну? Та й, сам подумай, як можна жартувати подібним чином, такими серйозними речами, як наші з тобою стосунки, рідний?

        Але ось, нарешті, і я, остаточно прийшовши до тями, все ще чіпляючись за примарні ілюзії, зробив спробу підібратися до проблематики з іншого боку, буквально вибухнувши. Уже не бачив причини стримувати себе.

        - Але ось якраз для мене вони не бачаться настільки вже очевидними! Ти вже вибач, не виходить у мене, ну ніяк, вірити твоїм вигадкам! Згоден, люба, це дуже серйозні речі, в цьому ти маєш рацію. Але й ти поміркуй, увімкни ж нарешті свій розум! Що ж таке виходить, якийсь невиразний казковий персонаж - сивий чи там блідий дідуган - нахабно й упритул диктуватиме тобі та мені, як нам із тобою жити й що саме робити чи не робити?!... Ну якось дивно це виглядає, Варіка!..

       - Славушику, ну я ж якось і раніше вже згадувала тобі про нього, ти мусиш пам'ятати... Ніякий він не дідуган, і зовсім не сивий, а просто сам собою білий альбінос у білому вбранні, та й має вигляд, щонайменше, років на 30 плюс-мінус... А, в принципі, яке це взагалі має значення, який він... Головне ж криється в зовсім іншому - він безмежно всемогутній і підступно небезпечний... Жодних вольностей та жартів із ним не минає! Зрозумій же ти нарешті!

         Тут я рвучко схопився з лавки, нервово продовживши гнівну тираду.

        - Чорт би його побрав, цього твого глибоко навченого Мандрівника, цього зловмисного фаталіста-Хоттабича! Та нехай навіть і так! Мені глибоко начхати й на його зовнішній вигляд, і на вік, і на його кляті абсолютно ахові, як ти запевняєш, можливості та необмежені здібності! Щось він зі своїми погрозами та гнилою філософією не дуже-то скидається на доброчинного і благородного ангела-охоронця і твого кровного захисника! А ти ще й вигороджувати його намагаєшся?!... Він нас, за твоїми ж словами, безсоромно і нахабно роз'єднує, а ти його обожнюєш, голову перед ним схиляєш!.. Але... що мене дивує в тобі найбільше - ти - завжди настільки раціональна і розсудлива за своїм складом розуму й організацією мислення прогресивна людина, а в усі ці сонні маячню та байки настільки свято увірувала!

      Варіка легко в тому ж своєму незмінному ключі відбила мій черговий випад.

        - Та він зовсім не мій ангел-охоронець. Свого-то Ангела я прекрасно знаю. Абсолютно лагідне, близьке мені та душевне створіння. А цей, Білий Мандрівник, він зовсім інший, прибулець з іншого, зовнішнього світу. І не захищаю я його, як ти кажеш... І вже зовсім не обожнюю. Хоч ти й схильний не вірити, але це справді надзвичайно серйозно, Славушику! І зовсім це не маячня, і не байки, і далеко не жарти. Ти абсолютно не уявляєш, яку необмежену владу мають «вони», ці посланці, не тільки над людьми, а й над усією живою і неживою природою. Зрозумій, рідний, мені просто не залишають іншого виходу, як підкоритися цим шкідливим для нас обставинам життя. І саме в ім'я спокійного, щасливого життя дорогих мені людей я пішла на особисті жертви. А що до того, вірити чи ні, то скажу лише, що аргументів побоюватися «їхнього» впливу в мене більш ніж достатньо. Не один раз я могла піти з життя, і не один раз саме цей Мандрівник у буквальному сенсі витягав мене з критичних ситуацій із безнадійно фатальними наслідками, не даючи зробити останній крок. Мені, Славушику, як це не парадоксально й блюзнірськи казати, не дають навіть добровільно піти з життя, просто взяти й померти... Ось у яких жахливих психологічних лещатах я живу. Що вже тут говорити про наші з тобою стосунки? Ось ми тут із тобою поруч, а за нами, думаєш, не стежать зараз, не наглядають? Ще і як спостерігають! Щоб за підсумком, якщо що, пред'явити нам свій рахунок. Такі ось паршиві й непереборні обставини навколо нас, рідний мій!

     Остаточно відчувши свою капітуляцію, я просто був змушений констатувати очевидні речі.

        - Значить, по-твоєму, виходить, нам тепер не дозволено бути разом?!... Нас знову, штучно розриваючи, розлучають?!... Тепер уже якісь міфічні космічні сили?.. Як же це так, кохана моя?!... І, найголовніше, ти так спокійно про це мені повідомляєш!..

        - Так, Славушику, як не гірко мені про це казати, але саме так і є, саме до того все йде, мій коханий... І в цьому огидному сумному розкладі змінити що-небудь на нашу користь, на жаль, не вийде. Тут я виявилася безсила. Відлік часу давно пішов. І час цей уже далеко не наш. Не дали нам вибору. Одного разу я було рипнулася... Коли відмовила заступнику міністра закордонних справ, як я тобі вже розповідала вчорашню історію мого вступу. Адже вже тоді, дорогою додому, я таки ухвалила своє остаточне рішення щодо відмови від навчання і якнайшвидшого повернення додому, в Генічеськ, щоб бути з тобою назавжди. А ти мене знаєш, я тверда, і рішення свої ухвалюю не легкодумно, і вже тим паче не міняю їх просто так, чи то за своєю, чи чиєюсь забаганкою. І, ти пам'ятаєш, чим це зрештою для мене скінчилося - маминим серцевим нападом ні з того ні з сього, абсолютно на рівному місці, і її подальшою операцією. Ну і, звісно, нашою довготривалою затримкою в Москві. Причому сталося все, вважай, блискавично! Поки добиралася до квартири, де ми проживали... Во, як! Уже тоді був підступно закладений механізм щодо нашого неодмінного роз'єднання. Це, мабуть, стало початком кінця. А ти кажеш, начхати на все... Знаєш, любий, я зовсім не бажаю, щоб постраждав ще хтось, не кажучи вже про те, щоб наступним безневинно постраждалим опинився ти, моя кохана і найдорожча мені людина! Я подібного не винесу і дозволити не можу, і не пробачила б сама собі ніколи...

       Зрозуміло, я прекрасно усвідомлював, що для себе Варіка давно прийняла рішення. І те, що воно - не на користь нашого майбутнього тісного союзу, сумнівів у мене не викликало. Звісно ж, їй нелегко воно далося, але з часом, і анітрохи не сумніваюся, що критично боляче їй довелося, але все ж таки вона перехворіла на нього. І інше теж не менш зрозуміло, як божий день - відступати від цього рішення вона не має наміру. Логіка її розуміння речей жорстоко диктувала його. Тут, ніби на докір мені, лише спливли в пам'яті слова мого прозорливого високоповажного московського дядечка під час щиросердечної розмови з ним за застіллям напередодні нашого з батьком від'їзду з Москви до розташування військового училища на мої вступні іспити. Відмінно їх пам'ятав, і практично дослівно:

        «Варвара твоя - велика розумниця, яких пошукати. Я так думаю, з її боку бездарних, дурних і одномоментних або кон'юнктурних рішень не буде. Вона - людина фундаментальна, ґрунтовна. Моя тобі добра порада. Не тисни на неї. І прийми гідно і з честю її, я впевнений, стовідсотково правильне, вистраждане рішення. Будь справжнім, сильним чоловіком, яким би не було воно, це її рішення, для тебе».

       Ось тільки мізерно мало мені було в них розради. Слова-то, безумовно, правильні. Але це, на жаль, лише слова! Їх легко говорити або розуміти. Але ось як можливо смиренно прийняти їх як керівництво до дії?!... Коли весь твій чуйний організм повстає проти безжальної несправедливості буття?!...

    «За що ж нашій Великій і безмірно жертовній Любові випали такі нелюдські випробування долі, і за що нам послані такі нестерпні муки душевні?!» - ось воно, центральне питання, що зараз стояло переді мною.

      Ось на це якраз і не було відповіді для мене! Для Варіки її, напевно, теж не існувало.

      Так, тут мимоволі забобонним станеш - воістину ця наша пам'ятна лавочка перетворилася для мене на страшливо фатальну.

     Абсолютно пригнічені й притихлі поверталися ми додому... І кожен - при своєму розумінні змін, що відбуваються...

                   Кінець Глави 7.4.

                 Продовження в Главі 7.5………..