Глава 1.3. РЕСТОРАН «БІЛА АКАЦІЯ»

                                          Частина 4. Пригода під Завісу

       До офіційного закриття ресторану залишалася ще ціла година. Але в залі стало вже не настільки тісно. Дехто покинув заклад сам, декого, так би мовити, «невимушено» випровадили. Вокально-інструментальний ансамбль біснувався на повну. Розслабленість і доступність дам давно перейшла всі дозволені рамки пристойності, а зовсім недавно манірна галантність джентльменів поступилася місцем відверто неприкритому неприборканому хамству. Зрозуміло, споглядати подібне непривабливе видовище нам, по суті, тверезим, було, м'яко кажучи, нема чого. І ми, нарешті, поквапившись до виходу, опинилися на повітрі. Освітлення тут було на висоті, кругом горіли численні ліхтарі. Нічого дивного - солідний заклад як-не-як.

       Але несподівано виявилося, що дорога на свободу нам перекрита. На виході із зовнішньої огорожі чергували ті два злополучних типи, один із яких у дебюті вечора був тим найпершим хамовитим любителем повільних танців із гарненькими дамочками. Вони стояли всередині, майже біля вхідної ґратчастої хвіртки, з обох боків від неї, і явно в очікуванні моєї персони. Це я зрозумів одразу, тільки побачивши їхні нахабні пики. Хоча ще в момент інциденту в ресторані зовсім не надав йому особливого значення, недооцінив ступінь імовірності потенційної загрози з боку цих любителів куражу, що підгуляли. Мав надію, що сп’яну забудуть. Однак, бач,не забули, мерзотники!.. Мабуть, ці занепалі «орли» таки «пригріли» неабияку злобушку на мене.

       Ми, зрозуміло, зупинилися, але не відразу, по інерції пройшовши від ганку декілька метрів.

        - А-а-а, о-от... і наш неоперений щиголь... зі своєю сучкою... Ну, нарешті!.. А то ми... тут вже… хвилюватися почали, подумали, що встиг змитися... Ну… и чого встав, рідний?.. Давай... давай рухай сюди, соколику! Зараз будемо тобі... натурально бо-бо робити! Проте не сильно... крильця тільки злегка... надломимо… щоб не літав так... борзо... - радісно сповістив нас той, що домагався Ніки, при цьому наочно й демонстративно-показово розминаючи кисті рук.

       Другий, що міцніший, мовчки, посміхаючись, стояв непорушною скелею, але аж надто вже якось розслаблено-вальяжно, однією рукою притримуючи відчинену решітку хвіртки, трохи нею граючись, злегка розкачуючи її з боку на бік із виглядом хлопця-друзяки, усім своїм виразом фізіономії промовляючи без тіні сумніву: «мовляв, тут і без мене результат гранично ясний, як божий день, і хто тут буде в шоколаді, а я ось так просто тут постою, помилуюся на ваші смішні розбірки».

       Ніка теж здогадалася відразу, чим тут запахло, занепокоївшись ситуацією.

      - Славчику, милий, давай краще скоріше повернемося назад. Я попрошу дядька Сеню, він відвезе нас...

     - Боюся, вже не встигнемо. Навряд чи вони дадуть нам можливість без перешкод повернутися. Вони занадто близько.

     Ми перебували метрів за чотири від противника. Притримуючи рукою Ніку, намагаючись всеохоплююче вклинитися в ситуацію, спритно озирнувся навколо.

       «Дивно якось, ніби й місце присутнє, а, як на зло - нікого навкруги! Ну, як і зазвичай у подібних делікатних обставинах. Можна сподіватися тільки на себе! Чорт, і що мені завжди так «щастить»?!... Однак нічого не поробиш, доведеться будь-що самому вживати! Але головне - не піддаватися страху...» - дзвінко пробарабанила остання правильна думка.

       Однак, як і завжди перед подібного роду небажаними «зустрічами», які нічого доброго не обіцяють, тіло моє почало зрадницьки в'язко огортати неприємним холодком у відчутному передчутті реально навислої загрози, а серце, навпаки, як у спійманого птаха крила, забилося у шаленому ритмі. І тут же мене всього ґрунтовно дико прошибло холодним потом. проте водночас мозок почав дуже швидко і якісно продукувати аналіз ситуації, що зазвичай диктує керівництво до дії.

       «З одного боку, хлопці дуже навіть не кволі, зате занадто п'яні. І це добре. Значить, реакції не ті... Особливо в того, що наривався... Другий - крупніше конструкцією, та й на ногах міцніше тримається - більш тверезіший. Це погано, явно не на мою користь. Його варто побоюватися насамперед. Треба тримати з ним вухо гостро. З іншого боку, якщо я першим нападу, то це - стовідсотковий елемент несподіванки. І тільки в ньому - наш порятунок. Значить, так, насамперед, щоб відсікти основну небезпеку, «вирубаю» здорованя. Причому бити треба безжально і якомога сильніше, щоб напевно. З другим далі дію за обстановкою, але з настільки п'яним, сподіваюся, проблем буде менше...» - зі швидкістю лічильної машинки продукувалися потрібні, здорові думки.

      - Ніка, слухай мене уважно! Зараз стоїш тут, а краще - біжиш назад, до ресторану! У жодному разі не втручаєшся в мої розбірки, я тебе дуже прошу! Ти мене добре почула? - повернувши до неї голову, я говорив тихо, але жорстко й переконливо, усе ще утримуючи її руку, ба більше, міцно стиснувши її своєю, водночас відчув, як наші долоні ґрунтовно змокли, а сам я внутрішньо напружився.

       - Так, Славчику... - з невпевненістю в голосі відгукнулася моя подружка.

    - Ну, і с чого затихарився... зассав, дружок? Ну, тоді... нам доведеться підійти, тоді... значить... буде зовсім... погано...

   - Де ти дружка побачив, опудало? - коротко видав я потенційному кривдникові - втрачати-то мені було вже нічого.

   Відпустивши руку Нікі, я повільно рушив у напрямку здорованя. Той перебував правіше від входу, непорушно стоячи в тій самій розслабленій позі, усім своїм виглядом демонструючи елементи явної і беззастережної переваги. Десь за кілька метрів до нього несподівано, за частку секунди здійснивши миттєве прискорення і згрупувавшись у стрибку з висунутими вперед обома ногами, всією своєю масою я обрушився назустріч здорованеві, прямо йому в груди, який явно не передбачав такого лихого наскоку.

     Такій моці удару міг би позаздрити, напевно, і сам великий Брюс Лі. Мій безпорадний візаві не просто завалився, як колода... Він, відірвавшись від землі і пролетівши з метр над нею, увійшовши в зіткнення з металевою огорожею, щільно упечатався в неї і, мабуть, не хило вдарившись головою, відразу затих. Перший мною спрогнозований крок виявився виключно правильним, а план - єдино вірним.

    Вдало приземлившись на ноги й одразу ж випроставшись, миттєво розвертаюся і бачу: другий «мій приятель», подібно до бичка на кориді, мчить на мене, маючи намір змести з ніг. Але, миттю ухилившись і трохи відступивши вбік і бачачи, що він уже пролітає повз (гальмівний - ну що з конкретно п'яного взяти?), підстрибнувши вище, задаю йому подальше прискорення в корпус своєю ударною лівою жорстко витягнутою ногою. Мій другий візаві, мимоволі різко міняючи траєкторію свого руху в бік отриманої корекції від удару, також «поцілувавши» решітку, з тим самим успіхом, що й перший, завалюється поряд із напарником.

     Підійшовши до повалених ворогів і задоволено зафіксувавши візуально плоди своєї «визвольної» місії, я з почуттям виконаного обов'язку повернувся до подружки, яка досі стояла в заціпенінні. Хоча серце все ще стрімко скакало в грудях, а сорочка від пережитої внутрішньої напруги і хвилювання геть обліпила все тіло, у мене, на диво, ще залишилося душевних сил пожартувати.

    - Славчику, ось це так! Ти мене просто вразив наповал! Я навіть оком моргнути не встигла. Ти ж пронісся як ураган! Я подібне тільки в кіно бачила! Який же ти молодець, Славчику! І не побоявся!.. Вони ж здоровенні, як коні! Як тобі таке вдалося? Так швидко і спритно!.. Напевно, ти десь тренувався? Зізнаюся, думала, ну все, доведеться терміново бігти по допомогу... Я, чесно кажучи, вже нічого доброго не очікувала. Виявляється, ти не тільки в інтимі герой! - і Ніка, припавши до мене, закрила мої губи довгим відвертим поцілунком.

       Ледве відірвавшись від її «полум'яних» вуст, я скромно констатував.

     - На моє щастя, вони були добряче п'яні. А тому й, слава Богу, мінімум проблем. Небезпечні вулиці рідного міста - ось моє головне і єдине тренування. Тут же - психологія і тверезий підхід до ситуації. Ну… і плюс спрацював елемент раптовості, несподіванки. Нічого тут немає надприродного. Я лише вдало використав свої переваги, і всього-то...

       - Та годі, Славчику, я з першого дня пам'ятаю, який ти скромник. Та й не кожен так зміг би!.. Ой, дивись-но, а вони починають оговтуватися, вже піднімаються... Давай-но ми скоріше звідси чкурнемо!

       - Повністю з тобою солідарний. Давно пора...

    Проходячи повз наших кривдників, що хитали головами і намагалися «зачепитися за життя», я не зміг утриматися і ще одним різким ударом ноги приклався до корпусу «здорованя», знову привівши того в горизонтальне положення. Для надійності. А Ніка тим часом, підскочивши до свого колишнього залицяльника (ось же зовсім «безжальна» і така «злопам'ятна» особа!), і з розмаху заїхала тому в пах вістрям своєї фірмової туфельки. Випустивши мукання, бідолаха припав на коліна, а потім і до самої землиці.

     - Ось і я внесла свою лепту. Інший раз знати буде, кого чіпати, дивись, які живучі гадениші!..

      - Ну, ти й кровожерлива! - не втримався я від компліменту і, притримуючи Ніку за талію, повів її до виходу.

    Тільки зараз я згадав, що Ніка розгулює без свого нижнього аксесуара. Який конфуз! Я від душі розреготався, дістаючи з кишені її трусики і простягаючи їх їй. Вона, без тіні збентеження, навіть не озирнувшись на всі боки, спритно прослизнула в них. Відразу ж, побачивши під'їжджаючий таксомотор із зеленим вічком, відчинивши дверцята, плюхнулася на сидіння, тягнучи мене за руку за собою.

       - Вулиця Комсомольська, до Драмтеатру, будь ласка!..

      Авто, продефілювавши провулками, вирвалося на простір вулиці 40 років Жовтня, на якій якраз і знаходився мій тимчасовий притулок.

       - Ніко, а може, попросимо проїхати повз «Екіпаж» і зупинитися, щоб мені вийти? Я так розумію, це в одній стороні, по ходу?.. Пізно вже, і мені не хотілося б заїжджати надто далеко, а потім шастати нічними вулицями незнайомого міста. Ні, не питання, я, звісно, можу супроводжувати тебе і до дому...

       Вона не дала мені договорити.

      - Славчику, а хіба я тобі казала, що збираюся відпускати тебе кудись? Ми їдемо ночувати до мене! Ти взагалі житимеш у мене! Ти ж чув, мама поїхала, вдома нікого... Хто нам завадить відпочити і розслабитися як слід? У нас мінімум три доби попереду.

      - Та щось незручно якось...

      - Ну який же ти скромний! Адже ти ж і сам чудово знаєш - незручно тільки на площі, на очах у всіх розважатися... із дамою!.. Я буду тобі допомагати до математики готуватися... До речі, я її чудово знаю. Ти ж, сподіваюся, не забув, що в мене медалька золота є?... І я розумненька і розсудлива!.. От і роби висновки...

    «Ох, щось мені насилу віриться, що у нас дотягнеться черга до математики... Але, однак, знайомі мотиви пішли... Ну до чого ж вони схожі - Варіка і Вероніка, оця Віра-Ніка... Ось і лексикон навіть один в один, немов під копірку... - мимоволі зачепила Ніка мою хвору нервову струну. - А-а, будь що буде! Красти, так мільйон, а брати в дружини, так королеву! Але ж ти, Ніка, чортівка, під неї підходиш за всіма статтями! Та й усе одно двічі в одну й ту саму річку не зануришся. І назад нічого не повернути. Я і без того сьогодні міцно став на слизьку стежку зради..." - мудро подумав я, вислизаючи з таксі і притримуючи за руку свою новоспечену віддану подружку.

          Продовження в Главі 1.4. Частина 1............