Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Прийшов, побачив, переміг»
(Гай Юлій Цезар)
Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)
На медкомісії Головний Герой відстрілявся більш ніж
вдало, хоча за її результат деякі початкові побоювання
місце мали. Однак на те були свої достатньо поважніі
підстави. Але добре правило, якщо почало щастити, то
вже в комплексі, мабуть, справно працює. Але Герою
не позичати й особистих якостей
Глава 1.5. ТРІУМФ ВСТУПНОЇ КАМПАНІЇ
Частина 2. Прохід Поміж Крапель Дощу
Правильно в народі кажуть, «перед смертю не надихатися», так і тут...
Медблок, як я вже згадував, розгорнули на тому самому першому поверсі першого житлового корпусу на базі офіційного чинного медпункту Екіпажу, що діяв, у безпосередній близькості від мого «офіцерського» житла. Для благородних цілей медичного огляду абітурієнтів задіяли фактично всю другу, дальню, половину поверху. У кожній кімнаті розташували окремого лікаря з особистою помічницею в образі медсестри.
Викритий до трусів і на босу ногу абітурієнтський контингент, мерзлякувато щулячись, жваво нишпорив коридором, переміщаючись з однієї кімнати в іншу, вишукуючи незайнятих лікарів, з медичними листками в руках. Після нехитрого огляду з попутними запитаннями кожен лікар виводив професійні і свої особисті «ієрогліфи» (у вигляді підпису), ставлячи наприкінці кожного рандеву свій вердикт, як правило, єдино зрозуміле зі слів - «придатний».
... Заходжу в «кабінет» уролога. Про себе зазначаю, добре, що мужик, а не жінка. До того ж у солідних роках, значить, досвідчений кадр, роблю висновок. Сидить за столом, щось старанно пише. Віддаю медсестрі бланк. Та, мовчки відмітивши щось у себе в журналі, так само безмовно кладе його перед лікарем. Стою поруч із його столом, як на паперті, ну, начебто на милостиню очікую, а в самого стан від безнадійного недосипання - критично напіванабіозний, наче з хреста мене зняли щойно, ну ледь живий. Ще й дріжжаки щедро ловлю, як після жорстокого похмілля. Насилу намагаюся зосередитися… Хоча очі не хочуть розплющуватися. Спостерігаю лише одним і то напіврозкритим оком...
Нарешті, доктор, тяжко розвернувшись у мій бік і грізно зиркнувши з-під своїх окулярів на мою худорляво-витончену натуру, критично окинувши мене з ніг до голови, несподівано гучним голосом сповістив, практично налякавши мене й майже вивівши з напівдрімотного стану.
- Те-ек-с, милейший, попиваємо, значить?!... Трусить-то тебе як не по-дитячому спозаранку!.. Прямо жах…
До мене таки дійшло, ЩО мені інкримінується. Настійно потрібно було рятувати свою несправедливо зневажену репутацію.
- Та ні ж, лікарю, як можна?.. Я, власне, з когорти непитущих. Принаймні, потворно. Це мене хронічний недосип від вступних іспитів «наздогнав», ось так позамежно «бомбить»... перенервував я, перехвилювався... - тут уже я практично прокинувся, реально захвилювавшись, стаючи грудьми на захист честі.
- Гаразд, дорогоцінний, дозволь-но помилуватися на твій головний нервовий, робочий «елемент»... А ну приспусти труселя, орьолику! - доктор наприкінці дещо змінив тон на більш жорсткий, із металевими нотками в голосі.
Хоч імпульсивно здригнувшись, але слухняно приспускаю...
Не приховую, у мене вже давно і явно відчувалася солідна неустойка в присутньому місці. Опустивши голову донизу і глянувши «туди», я не просто обімлів, а натурально буквально прозрів!
«Господи ж ти, боже ж мій!..» - одразу тільки й зумів сам собі охарактеризувати всю «принадність» картини, але одразу ж наспів і глибший самоаналіз. - Ч-чорт забирай, але ж зранку, коли ходив по-маленькому, «Він» начебто й не здавався настільки вже критично очманілим на вигляд! А зараз - ну це вже повний триндець! Ех-х, мама мія, що зараз буде-е-е!..»
Так-та-ак, відець, звісно, був ще той! Просто катастрофічний! Мені «Він» і самому мало чим подобався в цей відповідальний час. Навіть абсолютно не подобався. Тим більше своїм кошмарним зовнішнім виглядом, не кажучи вже про не зовсім приємні внутрішні відчуття. Бідолаха, так і не встиг відклигнути від всенічного «знущання». Якийсь увесь неприємно розпухлий і водночас потертий та змордований, та ще й якогось неприродного рожевувато-синюшного відтінку, до того ж подекуди в темну цяточку від лопнутих місцями кровоносних судин. Коротше, моторошно безнадійно пошарпаний екземпляр. Навіть не побоюся сказати, потворно понівечений.
Мій лікар аж присвиснув і вмить якось неприродно різко перевтілився - нібито внутрішньо підібрався, підбадьорився і навіть чимало пожвавився від побаченого неадекватного видовища. Прийшла черга вже йому дивуватися.
- О-хо-хох! Красота-то яка невимовна!.. Очам своїм не вірю! От вже ж здивував, так здивував! Який, воістину, чудовий, рідкісний екземпляр!.. Отакого імпозантного вигляду! А ну, супермен, оголи-ка голівку!
Тут уже мені довелося однозначно прокинутися, остаточно і безповоротно. З надзусиллями і диким больовим дискомфортом, але все ж оголюю...
- Бог ти мій!.. Ти це, що ж, братець, у парканну щілину або в дупло дерева його всю ніч встромляв?.. - своєю чергою, жахнувся доктор, схилившись ближче і ретельніше придивляючись, старанно наводячи своїми окулярами фокус на мій неприродно спотворений причинний «предмет любові».
- Ну про що ви, лікарю... ні, звісно ж... Як можна?!... Ви мене вже зовсім недооцінюєте... Але не приховуватиму, чесно зізнаюся, «втикав» увесь день напередодні й усю минулу ніч, та й не тільки минулу... І зовсім навіть не в паркан... в дещо інше місце, незрівнянно цікавіше і пікантніше... Так вже вийшло... Вибачте... - промямлив я якомога винувативішим тоном, намагаючись прищепити до себе елемент жалості ззовні.
- Ну ось, тепер-то гранично прояснилося, звідки недосип трапився... А ось твоє «вибачте» тут ні до чого!.. Це вже нехай тебе Всевишній вибачає, шановний!..
Лікар, звісно, не самодуром виявився, розуміючий. А ось молоденька медсестриця попалася, ну в край цикава. Вона миттю відгукнулася на нашу гру слів, від самого початку підстрибом підскочивши в перші ряди, сунула свій довгий, допитливий ніс і... негайно округлила до божевілля очі, буквально очманіло витріщившись на моє «надбання», роззявши рота й крякнувши при цьому...
«От же яка стервоза безсрамна! Невже не надивилася за своє життя, хоч і не таке вже довге, блін?!» - подумалося з тугою.
- Ну, ніби як чисто. Бачу, відверто переконали, милейший, що зі статевою функцією у вас усе в нормі! Ех, молодь, молодь!.. Не молодь, а натуральні гангстери статеві! Гаразд, герой, прикривай своє багатство. Погулюй далі... Ось тільки з головою, бажано, а то й голівка постраждати може... Годен. Наступного поквапся...
- Величезне вам спасибі, лікарю, що в становище ввійшли!..
- Та ладно-ладно, дуй уже відсіля, Каз-занова, блін!
«Слава Богу, є ж на світі нормальні люди-доктори! Інший би, який-небудь тупиця недосвідчений, недоук, перестраховки заради взяв би і «дробонул» від гріха подалі, і вся розповідь! А потім бігай із палаючим гнотиком в одному місці з хворою головою і доводь усім, що ти не верблюд, аналізи всілякі лайнові здавай-перездавай, а час би марно йшов...» - вдячно думав я, проходячи до окуліста; це, на щастя, був уже останній мій огляд.
… На гостроту зору відстрілявся на п'ять балів. А ось і вона, «кумедна» книженція знайома, намалювалася перед очима! Початок її я добре «бачив» і пам'ятав. Але підступний доктор ввернув із кінця, мерзотник. Як же це здорово, що його «вчасно» почала відволікати медсестра, покликавши з якогось приводу. Він, зачинивши книжку, підійшов до неї, вони про щось пошепотілися на вушко, обидва здавлено хихикнули, а, повернувшись, розкрив книжку на самому початку...
Уф-ф, пронесло! Годен!
… Загальний висновок писала лікарка-терапевтка, ну дуже давня бабця, напевно, двічі пенсійного віку. Однак на рідкість зряча. Мабуть, тому, що окуляри добрячі. Пильно оглянувши мене, прорекла.
- Щось, молодий чоловіче, ви мені зовсім не подобаєтеся... Надто вже втомлений і бліденький у вас вигляд... Може, хворієте чимось? До речі, жовтяницею, часом, не хворіли?..
Вона якраз закінчила вимірювати мені тиск своїм апаратом.
- А тиск начебто в нормі... Дивно...
Але я тупо мовчав, як партизан.
«От цікаво, а кому б я зараз сподобався? Я і собі самому в цей момент абсолютно не подобаюся... Хіба що Ніці... От якби я цій старенькій бабці у всіх барвистих подробицях і деталях живописав, чим я всю ніч займався, і не тільки цю, то не знаю, що б вона в мене ще питала?.. Взагалі, дивуюся, як це в мене сьогодні, справді, ще й тиск у нормі?!... Ніка - сексуальна маніячка - за три доби всі цілющі сили, та й усе інше з мене висмоктала. Хіба що до спинного мозку не дісталася, поки що. Ось сьогодні, мабуть, і добереться... Котру ніч уривками сплю. Тут не тільки збліднеш, а як би взагалі «клешні не відкинути»!..».
Вона ще секунд двадцять, дивлячись на секундну стрілку свого годинника, утримувала мою кисть, підраховуючи пульс.
- А ось сердечко-то ваше щось слабенько «дихає»...
Тут я зрозумів, що настав час, нарешті, і мені «вмикатися», іти в контрнаступ, на захист своїх прав, що почали хитатися, терміново рятувати відчайдушне становище. Відчувши недобре з вуст цієї «божої кульбаби», і що грозові хмари над моєю головою начебто почали згущуватися, я видав жалісливий експромт - перше, що одразу і вельми вдало стукнуло в мою бідолашну голову.
- Взагалі-то, лікарю, я здоровий, можна казати, на всі сто відсотків, і в дитинстві не хворів нічим страшенно особливим. Не кажучи про Боткіна... Ну, там на вітрянку, зрозуміло, і щось іще по дрібницях дитячих... А щодо пульс у, то він в мене завжди був знижений. Від народження. Індивідуальна особливість організму така. Ви мене, звісно, вибачте за такий мій похмурий вигляд. Знаєте, історія зі мною зла трапилася. Так несподівано неприємно все вийшло... Напередодні, вчора ввечері, з міського готелю на ніч глядя поперли, ой... вибачте, попросили... Довелося заночувати на лавці в парку. Зовсім не виспався і до того ж уночі замерз, як цуцик, а ще зранку нічого не їв... Грошики, знаєте, закінчилися, ні копійки не залишилося. Тепер навіть до хати дістатися не знаю як...
Коли я виголошував цю настільки проникливу слізну промову, вигляд у мене був, напевно, як у того всім відомого літературного героя Ваньки Жукова, коли той писав свій знаменитий скарговий лист на село дідусеві.
- І як же здалеку, юначе, ви завітали до нас? - жаліслива жінка, мабуть, неабияк вразилася моєю слізною розповіддю, оскільки, перебуваючи в дещо розчуленому стані, судомним рухом знявши свої окуляри, почала методично натирати скло носовою хусткою.
- З Генічеська я...
- А ти, котику, в училище, до начальства звернися по допомогу, так-так, - бабуся співчутливо налаштувалася на мою мінорно-страждальну хвилю, навіть у співчутливому пориві збилася на «ти».
- А що, хіба допоможуть? - недовірливо-наївним тоном запитав я.
- Звичайно, обов'язково, обов'язково допоможуть...
- Правда?.. Ось спасибі вам за слушну пораду. Я неодмінно так і зроблю.
Тут старенька порилася у своїй сумці, дістала якийсь паперовий пакунок, витягла звідти пиріжок. Простягнула мені.
- Візьми-но, милок, поїж.
- А це у вас не останній? - із занепокоєнням у голосі, дбайливо запитав я.
- Не останній, бери, бери, їж, - квапливо промовила чуйна жінка.
- Дякую вам. Я потім уже, на вулиці...
- Їж, на здоров'я, - докториця, продовжуючи перебувати під враженням, знову спонтанно перейшла на «ви». - А в училище сходіть неодмінно, вам допоможуть дістатися до дому. Тим паче це не так далеко. Ну, ступайте, ступайте вже.
- Скажіть, а які мої результати? Чи все гаразд?
- Так-так, не хвилюйтеся, у вас усе в межах норми, я вас не забракувала. Можете зі спокійною душею повертатися додому.
- Дозвольте, а як вас звати?
- Тамара Прокопівна я.
- Чудова ви жінка, Тамара Прокопівна! Дай вам боженька здоров'я побільше, і на багато років...
- Дякую, рідний, ну, ступай уже, ступай із Богом...
Ось і поговорили... Завжди приємно зустрітися з доброю людиною!
Ну, а з серцевими шумами, у хірурга, те, чого найбільше побоювався батько, все обійшлося куди прозаїчніше. На звичайного пофігіста нарвався. Мабуть, не до нас сьогодні йому було. Якісь свої питання хвилювали куди більше. А, можливо, злегка пересвяткував щось напередодні. Відверто втомлений вигляд був у доктора, ну зовсім неробочий. Усе звів до проформи.
- Скарги на серце, легені є?
- Бог милував.
- Ну, ось і чудненько... Годен. Іди...
Виглянув назовні. Батько був на тому ж місці. Але я вирішив спочатку сходити до Жоржа, у його складські апартаменти, забрати своє барахло.
Торкнувся за ручку - гад, зачинено! Постукав у двері - тиша.
«Ну ось, знову кудись забурився, чортяка!.. Хронічно його десь носить!.. Коли конче потрібен, вічно його немає на місці... От де його шукати тепер? Стирчати тут доводиться через нього!..» - подумав з розпачем.
І тільки про чорта просторікував, як Жорик - тут як тут! Цього разу відверто пощастило!
- А-а-а, підлий і підступний провокатор, заявився, нарешті?! Ну і де ж тебе тилипало весь цей час?! Напевно, совість свою зниклу шукав?.. А дай-но я спрогнозую. Адже точняком у баби пригрівся, змій! Жорика, корефана, на хрін послав, невдячний!.. - нарешті, Жорик виснажився і заговорив по-нормальному. - То це твоя краля була? Бачу, розумію, саме вона… Так-так, Славентію, ти - натуральний щасливець! І я б на твоєму місці з такою дівахою також з превеликим задоволенням «замутив» би і втік на край світу... Гаразд, прощаю, мир. А той, у погонах - твій предок, я так гадаю?.. Є певна схожість. Ну, і чого прийшов? Розповідай. Ти ніби як рідним став для мене... Я тільки жлобів і придурків не жалую. А ти - кент нормальний. Я людей нюхом чую. Жорика ж не «наколеш»... Ну... і що мовчиш?!...
- Так чекаю закінчення твого словесного поносу.
- Отже, таки склав свої іспити, гардемарине? Бач, підборзів як... На дохлій козі до тебе вже не підкатеш!.. Ну, доповідай уже, доповідай свою обстановку!
- Так, Жорику, у тебе око, що алмаз. Усе - в точку. Іспити вийшли на «п'ять» і «три». Кажуть, нормальний, заліковий результат, конкретно прохідний. Фактично можна мене вітати! Ось уже й на медкомісії відстрілявся вдало. Щоправда, сьогодні після обіду ще має бути якась мандатна комісія. Не в курсі, що це за фігля-мигля така?.. А зайшов подякувати тобі за все хороше. Ну, і барахло своє забрати.
- Тепер зрозуміло з тобою все, Славентію! А «мандатка» - ну, ти маєш рацію, у принципі, фігня це така собі. Заморочуватися не варто. Подивляться на твою морду, таку нахабну, можливо, дещо по життю твоєму випитають, або ось, приміром, про «предків» твоїх шляхетних попросять прозвітувати, хто та що... Або ось, припустімо, приголомшать, а з якого, мовляв, такого переляку ти наважився у моряки записатися?.. Навіщо подався саме в мореходку?.. Коротше, хрень-мурень не аби яка, формальність така. Он, хапай, у кутку твоя торба... То що, додому, значить, вирушаєш?.. Вітати, кажеш?.. От як зарахують офіційно, тоді й вітати буду. Тоді з мене - так і бути - бульбашка біленької за все хороше... Я ж конкретно добрий, великодушний і вдячний, ти це давно знаєш!
- О`кей, Жоро, домовилися. Ні, друже, додому поки що не рвуся. Ще добу побалдію з подружкою, а, бог дасть, і довше… Тоді й поїду. Батька ось тільки додому проводити треба.
Поколупавшись у кишені, дістаю «п'ятерик" і кладу на стіл перед Жориком.
- Це, Жор, я проставляюся за вдалий перебіг подій. Обіцяв же, за благополучного результату іспитів... Звичайно, вибачай, дорогий, що так скромно, але, на жаль, більшого під рукою просто немає. Ну, мені пора. Батя у дворі чекає. Сподіваюся, скоро побачимося.
- Молодець, Славетію Батьковичу! Дивлюся, ростеш у моїх очах щохвилини. Загалом, ти потім, коли приїдеш, не губися, заходь за старою дружбою, завжди радий буду... Не сумніваюся, ти - вже двома ногами в училищі. Та й від самого початку в тобі не сумнівався, при правильних мізках ти. Таких - запросто не перешибеш! Загалом, якщо потрібно буде з формою допомогти, а я, повір, знаю, про що кажу, чи, хіба мало, ще щось, так ти це... без церемоній, завжди підходь. Жора пам'ятає доброту. Ну, давай, як то кажуть, гудбай, цілуватися не будемо. А краля в тебе, Славець, що треба, ух-х, класнюча! Вражає!.. Ну, гардемарине, везе ж тобі на баб пристойних! У цьому плані тобі можна ого-го! як позаздрити. І я б від такої тікати не поспішав! Гаразд, удачі тобі взагалі, ну, і з твоєю подружкою спекотною, зокрема... - простягнув руку, прощаючись.
- Бувай, Жоро. Будь здоровий! Теж, сподіваюся, до скорого. Про допомогу на майбутнє - спасибі тобі за чуйність, та й узагалі за все. А щастить, ти ж уже знаєш від мене, зухвалим і сміливим, а ще - винахідливим, - відповів я Жорі прощальним рукостисканням.
... На автовокзалі прощалися з батьком...
- Слухай, а я ж забув тобі сказати, нам ще вчора повідомили, що сьогодні з 14.00 треба буде пройти так звану «Мандатну комісію», щоправда, не знаю, що це за фігня... Кажуть, чиста формальність. Будуть по одному викликати, питання всякі ставити.
- А, ну це, дійсно, формальність. Нічого страшного. От тільки дивись, не додумайся брякнути там чогось отакого, нігілістично крамольного, у плані політики партії та уряду, як ти любиш інший раз удома покаркати! Вмить рубануть твою вакансію, оком не моргнуть, і ніякі заслуги не допоможуть!
- Я що, зовсім дурень, по-твоєму?! Уже, напевно, не розгублюся, якось знайду, що відповісти на «злі підступи ворогів» у правильному політичному ракурсі!..
- Та, звичайно, вже постарайся, знайди!..
По-чоловічому розуміючи мої цілеспрямованості, плюс на оптимістичній хвилі вдалого розрулювання всіх моїх поступальних проблем і всупереч моїм побоюванням, батько навіть не подумав наполягати на моєму негайному поверненні додому вже сьогодні. Лише ще раз акцентував.
- Я все хотів тобі сказати... Ти ось що, друже, якось акуратніше б, чи що, поводився з дамською статтю. Одного зрозуміти не можу, що ти все метушишся поміж дівчат?.. Що це в тебе за пристрасть така?.. І де тільки викопуєш цих красунь одну за одною?.. Розібрався б для початку зі своєю Варварою, тоді б уже й далі, як то кажуть, карти в руки. Дивись, не заблукай поміж спідниць остаточно!
- Гаразд, бать, так і буде, врахую твої слізні побажання на майбутнє. А з Варварою, що?.. Немає більше моєї Варвари, вся скінчилася, на жаль, «відбрунькувалася», до Москви відчалила, і, мабуть, надовго, якщо не назавжди... Така ось у нас із нею сумна історія виходить!.. Ну, все, давай, щасливо тобі дістатися, матері привіт. Може, вже завтра до вечора буду вдома.
- Ну, гаразд, бувай, гуляка, блін!.. Так, на ось тобі «четвертак». На морозиво, так би мовити...
- Ага, за грошики реальне мерсі, дуже доречно, а то я зовсім уже вкрай витратився за цей час... Зовсім незручно перед дівчиськом...
На тому й попрощалися.
Продовження в Главі 1.5. Частина 3…………..