Мореас Фрост

                             Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                     Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                      «Немає загадкових жінок, але є недогадливі чоловіки»

                               (Магдалена Самозванець, польська письменниця)

       Розділ VI. У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ (шляхи господні несповідимі)

На виконання планів Юліанни щодо Марі Герою

потрібно було виклопотати наскрізне звільнення –

на обидва вихідні дні поспіль. І він через старшину

групи легко його домагається. Зрозуміло, зіграла

безпрограшна легенда. Проте, що поробиш, інших

шляхів немає...

                             Глава 6.3. ДОГОДЖАННЯ НОРОВЛИВІЙ

                                 Частина 4. Підготовча Кампанія

       Уже перебуваючи у звичній атмосфері рідного кубрика, ба більше, у найбажанішому його місці - ліжечку, до того ж у найшанованішому та найблагодатнішому положенні - горизонтальному, і, на моє задоволення, як це не дивно, в атмосфері абсолютного спокою, мені нарешті випала нагода всебічно осмислити все те, що з такою несподіванкою всього лише якісь лічені хвилини тому стараннями неперевершеної інтриганки Юліанни підступною, всесильною лавиною впало на мою голову.

       Перебуваючи під первинними враженнями від усього почутого там, у парку, я, з огляду на неординарність піднесеного мені, звісно ж, не міг відразу адекватно осмислювати й відповідно реагувати на її промови, здебільшого намагаючись лише уважніше фіксувати в пам'яті всі перипетії нашої важливої розмови. Але тепер думки мої, викристалізувавшись, нарешті потягнулися струнким ланцюжком, не змусивши себе довго чекати.

      «Як би це не виглядало дивним, грішні помисли, що мучили мене напередодні стосовно пекучого бажання володіння Маріанною, почали зримо поступально, причому дуже швидкими кроками матеріалізовуватися, набуваючи реальних контурів у моєму поточному житті. Отже, мабуть, десь там, у космосі, вже з усією неминучістю і зумовленістю запущено суворий механізм реалізації «програми» цієї милашки Марі. І адже, дивись-но, наскільки це сталося непередбачувано швидко, навіть, можна сказати, лавиноподібно.

      Так, безумовно, мене дійсно, немов всесильним магнітом, нестримно потягнуло до цієї славної солоденької ягідки Маріанни. І тут уже треба бути останнім віслюком, щоб не скористатися ситуацією, упустити зі своїх рук настільки неординарний, наданий мені самим провидінням момент, ну, а якщо бути зовсім точним, справжній щасливий випадок. До того ж вона сама обрала мене для своїх благих цілей.

      Так ось що я скажу тобі, дорогий В'ячеславе Павловичу, геть далі або засунь якомога глибше всі ці нікому не потрібні моральні підвалини, сумніви, і всілякі шкідливі меркантильні міщанські погляди, та інші формальні сентенції, і різну іншу нісенітницю. Користуватися треба несподівано дозрілим моментом. І саме зараз. Якщо не ти виконаєш цю специфічну місію, то її, як пити дати, зробить за тебе хтось інший. Причому в найближчий момент. А ти потім будеш «лікоть свій гризти» або, чого гірше, «лапу смоктати»...

      Спокуслива «розочка» давно дозріла і вже почала розпускатися. Тепер твоє благородне завдання - красиво її зрізати. Адже хтось, не приведи Господи, може просто грубо обламати її. Інакше до чого б Юліані було так переживати та поспішати?

      Але сама-то Юлі яка, однак?.. Зрозуміло, вона, звісно, в будь-якому разі від мене нікуди б не поділася. Але ось її дещо цинічна режисура!.. змушує замислитися… І, треба сказати, міцненько. А може, я ще чогось не знаю? Хіба мало які можуть трапитися ще сюрпризи з її боку. Ох, не проста ти, подруга Юлі!.. Це в ліжку ти поки що не дуже щоб дуже. Але по життю!.. Як ювелірно спритно ти спрацювала, все досконально прорахувавши, передбачивши. І не підкопаєшся до твоєї залізобетонної логіки!».

      Натомість я виявився повним довірливим лосем у всій цій грі пристрастей. Хоча й підкилимно відчував неординарність, що витала ореолом навколо Юлі, із самих витоків нашого знайомства.

       І тепер, на догоду втілення домовленості з Юлі, мені належало будь-яким шляхом «вибити» у Діда «добро» на предмет «наскрізного» звільнення на вихідні, що наближаються. І я, не відкладаючи в «довгу шухляду» своє болюче питання, перервавши доброзичливі думки та змусивши вивільнити свій дорогоцінний зад, а заодно і спину, з гостинних обіймів рідного ліжечка, негайно подався до старшинського кубрика.

      Невгамовний трудівник Діденко, як завжди, був при своїх старшинських справах. Притулившись боком до батареї опалення, наш «старший» над чимось чаклував у своєму незмінному блокноті. Ось скільки вже спостерігаю за ним, людина хронічно чимось стурбована. Ще жодного разу не бачив, щоб він бездіяльно вештався або вдень засинав, коли всі тільки цим і займаються, та й просто мирно валявся в ліжку, плюючи в підволок (стеля - по-морському). У той час, як кожен зайнятий виключно своєю улюбленою персоною або «шкірними» інтересами, йому спокою не дають справи громадські. Сидить, корпить, над чимось голову сушить. Усе про нас, рідних, думу гадає.

      «Ох, не хотів би я бути старшиною! Собача це посада, невдячна!» - різко подумав я з нотками співчуття до першого і головного розпорядника наших нелегких грішних життів, з великими надіями переступаючи поріг 211-го кубрика, він же - старшинський - нашої групи.

     - Валере, вибач, що відвертаю від справ насущних, але дуже вже нагальна і важлива розмова є, - почав я, налаштовуючи свого співрозмовника на серйозну тему.

    «Старший», піднявши голову, кивком запросив присісти на його заправлене ліжко. На ньому ж він і сидів за столом.

        - Говори, Слав, якщо потреба привела. Інакше б не прийшов?..

        Я почав без особливих вступів, одразу беручи бика за роги.

       - Чи бачиш, яка ситуація в мене трапилася вдома, у сім'ї... Предки мої надумали на схилі віку «розбігатися», уявляєш?.. Батько загуляв на стороні. Мати вся знервувалася, виснажилася в нервах. Треба б з'їздити додому, можливо, вплинути якимось чином на ситуацію, примирити їх, за можливості. Ну і... якось підтримати. Сильно за неї переживаю. Як би що не сталося... Одна ж зовсім залишилася. Сестра теж тут, у Херсоні вчиться. Минулими вихідними зідзвонювався з матір'ю. Уся в сльозах, у трубку плаче... Не відмов у такій послузі. Увійди в становище, Валере... Мені б із п'ятниці виїхати, а до ночі неділі обіцяю, як багнет, бути тут.

        - Ну, що ж, причина вагома. Розумію. А я було запланував тебе на службу з неділі. Добре, у принципі, після обіду завтра вже можеш вирушати у свій Генічеськ. Навіть якщо хочеш, то просто після занять. А вже з понеділка я тебе «забиваю» в графік у наряд, - він дістав із кишені ключ і потягнувся до шухляди столу, дістав мій «Звільнювальний квиток», простягнувши його мені, сказав коротко. - Бажаю удачі.

        - Дякую, Валере, що не відмовив. Дай Боже тобі здоров'я. Я, звичайно, все-таки заскочу пообідати. Шлях-то не близький, усе ж таки не кілька годин добиратися, а ніби всі п'ять, - радісно пожвавившись, я потиснув своєму командиру простягнуту руку, в думках ще раз подякувавши за його щедрість, і задоволений сам собою, рушив у рідний кубрик готуватися з товаришами до вечері.

       Негарно, звісно, обманювати чесних товаришів, чи то командирів, які вірять тобі на слово. Та, власне, і взагалі обманювати. Завжди відчуваєш якусь ідіотську незручність, комплекс провини. І якщо й траплялося коли-не-коли мати чиюсь довіру, то незмінно дуже неприємне почуття в мені «пробивало». Але от розкажи я йому все, як воно є, як на духу, не ховаючись, то ж «пролетів» би з конче потрібною мені ночівлею, як пити дати. Не відпустив би нізащо і нікуди. Не належить. За рангом нашим і статусом. Не настав ще він, час наш. Це так за кілька років ми вже мало кого святкуватимемо в подібних варіаціях. Гуляй собі скільки хочеш і як хочеш, зарулюй, куди заманеться. Якщо, звісно, в училищі немає ніяких заходів, оглядів там різних і тому подібних справ. Головне - службу за графіком не пропускай. А зараз, про що можна говорити? «Зелені» ми поки що. Ніяких попусків. Он, місцевих наших і то відпускають додому лише з суботи після обіду і до недільної нічної перевірки, з однією ночівлею. А вже на жіноче рандеву, та простому смертному - з якого дива? Сиди, як усі, й не рипайся, і не мрій навіть.

     Але тут мені варто було б обмовитися. Настільки безцеремонно і театрально скаржачись старшині групи на свою сімейну ситуацію, я абсолютно не грішив проти істини. Дійсно наші сімейні підвалини серйозно похитнулися. Ще бувши вдома на листопадових святах, я помітив якусь натяжку і відчуженість у стосунках між батьками, але не надав цьому факту належного значення. Хіба мало, з якої причини бувають сварки та чвари між рідними людьми, які давно живуть, тим більше між батьками?.. Між ними й раніше, бувало, «кішки пробігали», іноді так, що іскри сипалися. А, виявилося, батько давно вже «вишивав» з іншою жінкою. Для матері це був справжній удар. Але до певного часу ніхто з них у «палацові» таємниці мене не посвячував. А тут у середині минулого тижня, буквально після мого вояжу в Генічеськ, раптом до мене в навчальний корпус «зарулив» предок. Він приїжджав у відрядження до Херсона у службових справах в обласний військкомат. Ну і вирішив заодно мене провідати. Поруч, у сусідньому парку Леніна, ми усамітнилися на лавочці на відверту розмову. Звичайно, скажу без перебільшення, він мене просто ошелешив своїм зізнанням.

      - Сину, ти вже досить дорослий хлопець, повинен розуміти багато речей. Бачиш, не все у нас із матір'ю гаразд. У сенсі стосунків. Я відразу після твого приїзду остаточно пішов із дому, і живу з іншою жінкою. Вважаю, що тобі треба це знати. Так уже в нас серйозно «закрутилося»... Мати, звісно, дуже переживає. Але і мені поки що важко сказати, що на нас чекає попереду. Як повернуться подальші події? Не стану поки що нічого загадувати.

     Повисла пауза. Я «пережовував» почуту інформацію. Нарешті, відгукнувся.

     - Слухай, батьку, скажи мені, ну от як таке можливо взагалі?!... Ви ж стільки років разом?!... Та й далеко не молоді вже. Звісно, я пам'ятаю, траплялися лихі часи, коли у вас не все було безхмарно. Але ж якось мирилися із ситуацією. Невже зараз усе настільки критично? Дуже ти мене засмутив своїм несподіваним зізнанням. Я, незважаючи ні на що, завжди вважав, що наша сім'я - непорушний бастіон, за яким завжди можна сховатися. А насправді, виявляється, все це - пшик, який, зовсім нічого не вартий. Ти-то - як ти... «Звалив» туди, де, як я розумію, на цей час тобі краще, комфортніше. Але от матері як зараз?! Мені її насамперед шкода. Вона ж на самоті перебуває… - заклекотало в мене всередині.

       - Ну, я хочу тобі сказати, що і мати твоя ще з молодості далеко не святою була, та й під час нашого життя - не без гріхів, якщо вже бути до кінця відвертим і міркувати справедливо. Були й у неї свої «проколи», і навіть вельми гучні. Я, звісно, їй багато чого прощав свого часу. Адже ви були ще маленькі. Підіймати вас треба було. Ось якраз саме вас мені й було шкода насамперед. А тепер ви виросли, стали самостійними. Загалом, такі ось справи, синку.

        - Ну, так-е-е... І що ж тепер далі?

       - Ой, не знаю навіть... Немає в мене готової відповіді. Поки що побудемо трохи нарізно, а там подивимося, хай буде що буде...

        - Чесно кажучи, не розумію я, що там можна ще виглядати, батьку? У тебе он уже й демобілізація «на носі», і голова наполовину сива. Пенсія, так би мовити, підкочує впритул, в очі заглядає. А тебе ну прямо шалено поволокло, як голого в лазню... Я здогадуюся, ну, твоя ця нова напевно молодша за матір буде, але теж не молодиця. Ну гаразд, припустімо, поскачеш ти таким собі козачком навколо неї кілька років, ну, нехай, хрін із ним, із п'яток... І до чого прискачеш зрештою?!... Адже і там уже нікому не потрібен будеш зі своїми болячками, і тут, у сім'ї, обробився по самі помідори... Тоді, от питання, чи варте це «шило» того «мила»?.. Дивний ти, батя, скажу я тобі!.. Якщо хочеш відвертість почути, то я не на твоєму боці. От хоч як мені не аргументуй! Моя думка така: повештався, гульнув - і добре, і давай-но, дорогенький, не роби дурниць, повертайся ти до матері. Вона тебе все одно пробачить. Адже їй теж одній погано. Вона ж розуміє, що зараз, по суті, нікому не потрібна. Та й ти скоро навряд чи комусь по великому рахунку потрібен будеш. Ейфорія швидко минає. А життєві будні, вони... і в Африці будні...

    - Гаразд, Славку, я твою позицію почув. Ще ось із сестрою твоєю переговорю сьогодні. Вона теж поки що нічого не знає. Тобі спасибі за відвертість. Загалом, життя покаже. Будь здоровий! - підсумував батько і на прощання «облапав» мене.

      - Ну, і тобі теж не хворіти. Але здорово, звісно, ти засмутив мене, - я говорив це з усією щирістю.

        Так і розлучилися. Кожен на той момент при своїй думці.

      Але, забігаючи в недалеке майбутнє, скажу. До кінця літа все ж батьки знову зійшлися, щоб уже до кінця днів не розлучатися. Мабуть, не настільки рожевою, як бачилося спочатку, виявилася в житті батька реальна дійсність. І розум, укупі з прозою життя, зрештою взяли гору.

      Через неоціненний, великодушний презент від Діденка (хороша все ж таки, добра людина - наш старшина!) у вигляді пристойного п'ятничного доважка до вихідних (вийшло понад дві доби гульби), слід було потішити доброю звісткою Юліанну, ну й, так би мовити, дати їй їжу для остаточного коригування прийдешніх всесвітніх планів на майбутній надзвичайний і грандіозний вік-енд. І після вечері я поквапився до найближчої телефонної будки, що знаходилася поблизу наших сусідів - корпусу гуртожитку машинобудівного технікуму,

       ... На тому кінці дроту я несподівано почув ласкаву трель голосу Маріанни.

        - Алло, слухаю...

       - Привіт, Марійко, надзвичайно радий тебе чути. Як життя твоє юне, як справи? - почав я здалеку, злегка на «підколі».

       - Ой, Славусенько, привітик!.. Як це мило з твого боку! А вже як я рада цьому дзвінку!.. - весело «розщебеталася» в слухавку моя солодко пристрасна «співоча пташка» у своєму традиційному неповторно фривольному стилі й не в міру відвертому репертуарі. - А могла бути ще радіснішою, якби відчувала тебе поряд, під своїм бочком. А справи, що? Діла - як діла. Але ще не народила!.. Не встигла!..

      «Оце ж шельма безсоромна, ця Марішка! - зайвий раз прошелестіло в мені. - Напевно, її ніщо не виправить...».

       - Ну, Маріш, ти – як завжди, розумниця, собі не зраджуєш. А займаєшся чим, якщо не секрет?

      - Та які в мене можуть бути секрети від тебе, Славусику? От не повіриш, уроками займаюся. А ти вже скучив за мною? Тільки чесно?.. Але приймається тільки одна відповідь - ствердна!

      - Звичайно, скучив, золотко ти моє! Про що мова?!... Навіть не сумнівайся! - тут я говорив справжню правду, адже стільки думок було про неї, ріднесеньку. - Хіба по-іншому може бути? Чекаю не дочекаюся завтрашнього дня, щоб побачитися. А не могла б ти покликати мені на кілька слів Юлечку?

     - Так це... правда, ми вже завтра зможемо зустрітися?!... - здивувалася Марі, зовсім не кваплячись озвучувати моє прохання, а продовжуючи далі виспівувати у своєму фірмовому розслабленому дусі. – Чи добре я почула?... Який чудовий сюрприз! Славусю, милий, як ти мене порадував! Я страшенно скучила за тобою. Тільки й думаю про наше скоріше побачення. Ой, як чудненько! - нарешті, вона заїкнулася у справі. - А Юляші поки що немає вдома. Вона по магазинах вилазку робить і ще по якихось своїх справах заодно. Навіть не в курсі, коли повернеться...

       - Ну, гаразд, як повернеться, неодмінно передай їй, що я звільнюся завтра десь після другої години й одразу підійду до вас. Напевно, це буде годинки близько третьої.

    - Ой, як це класненько, Славуська! Я - вся в нетерпінні від нашої завтрашньої зустрічі! Ну, як же ти мене приємно обрадував!..

      - Ну, що ж, тоді до завтра, Маріш. Цілую тебе в щічку. І, будь ласка, не забудь передати привіт Юліанні.

      - І я тебе цілую, але в губки. Та не переживай ти так, передам привіт обов'язково. Бувай-бувай, мій ми-и-ли-ий...

        «Ну, з несвідомим захопленням малятка Марі нібито все ясно і зрозуміло, як божий день. Що реально серйозного може тулитися в гарненькій голівці цієї нетямущої білявої акселератки? Мізки-то ще зовсім курячі. Так, нісенітниця в них усяка незначна, пустощі одні. А ось що мені готує «перемудрована» Юлі?... Це питання... Вже дуже-дуже дії її складно піддаються прогнозуванню. Хотілося б мені, ну хоч на мить, зазирнути в її потаємні думки. Ось і цього разу навряд чи є резон «виламувати» собі мозок, будуючи здогадки. Гаразд, будемо бачити», - міркував я, збираючись на чергове вечірнє шикування для переходу в навчальний корпус на «сампо».

      П'ятничні заняття тягнулися подібно до тугої тятиви стрілецького лука, ніяк не бажаючи закінчуватися. Та тут ще, як на гріх, наша ненаглядна «класна дама» Діночка зі своєю «своєчасною» класною годиною прихопила нас після занять на пів години. Вирішила підбити попередні підсумки семестру, що наближається до кінця. А точніше, мабуть, «роздати всім по сережках» заслужених, заодно трохи полякати нас. Бо з початком грудня, вважай, вийшли на фінішну пряму до майбутніх наприкінці місяця заліків та іспитів. Ну, і, звісно, моя персона серед деяких інших «страждальців» теж потрапила їй «на зуб». Проклята математика - так і не виходить у мене впоратися з нею - зараза! «Завалиш іспит - і, вважай, однією ногою зачепишся за відрахування!». Так і сказала, «зла»... жінка! Ну, прямо-таки істинно налякала. Звісно, її теж можна зрозуміти. Від неї насамперед вимагають успішність ввіреного контингенту. А її головне завдання - мотузки, а по-морському кінці, з нас плести. Що вона і намагається з успіхом втілювати в життя. І ображатися на неї з цього зрозумілого приводу не доводиться. Ображатися залишається на самих себе. І не важливо, з якого предмета неприємності. От що з того, що з її «англійської», наприклад, у мене поки що тверда «п'ятірка»? Хоча її предмет я практично не відкриваю. Поки що «шкільною» базою «прикриваюся». Так, хіба що до окремих радіотермінів за нашою специфікою «пристрілююся». Але все-таки дещо налякати народ їй вдалося. Задоволена досягнутим ефектом, попрощавшись, відпустила нас. Ну, а ми в строю окремою самотньою груповою одиницею пройшли до Екіпажу, нагодившись прямо до обіду.  

                    Продовження в Главі 6.3. Частина 5………..