Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»
(А.Блок, «На полі Куликовому»)
Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)
До чималих труднощів першого року життя
І навчання в мореходці додалися специфічні
тертя в ротному середовищі між міськими та
сільськими хлопцями, і зовсім не на користь
останніх
Глава 3.5. ПРИСТРАСТІ ВСІХ МАСТЕЙ
Частина 1. «Місто» і «Село»
Тут не завадило б кілька слів вставити про деякі, так би мовити, характерні нюанси загальної не зовсім здорової обстановочки, яка панує в такому, я б сказав, одіозному і вкрай неоднорідному за своїм складом «організмі», як саме наш ротний підрозділ.
Основоположним і визначальним фактором всієї нашої ротної специфіки на початковому етапі нашого навчання було те, що найпомітнішим, найістотнішим контингентом, який «підбадьорював» наше непросте життя, була доволі впливова «діаспора» представників Херсона та тяжіла до них пристойна зграя вихідців із сусідніх із Херсоном приморських обласних центрів та інших великих міст. Такий собі, що називається, конгломерат «зла», вся ця, не сказати, що вже дуже численна войовнича братія. Хоча також вистачало і тих «братків», хто, цілеспрямовано і вдало «продавившись» в училище, здебільшого в переважній своїй більшості «тікали» цілком лояльним законним і природним шляхом від неминуче прийдешньої строкової служби в армії. А їх міцним спрямовуючим і надихаючим ядром було найнатуральніше колишнє місцеве хуліганство, яке, як і раніше, поки що продовжувало залишатися таким і зараз. Ну, може, занадто голосно сказано, але в декого з його окремих одіозних представників войовнича амбіційність випирала доволі затято.
Щодо решти нашого ротного колективу, то левова його частка припадала на хлопців сільських або селищних, вельми спокійної і лагідної вдачі, можна сказати, шугливого плану, а також з невеликих провінційних містечок або райцентрів, ну, ось типу мого Генічеська. Хоча, якщо брати мене і мені подібних, то сказати, що я був «забитим» і «затурканим», так ніяк не скажеш... Суто інтелігентсько-міських прогресивних поглядів. Та й нібито зовсім не зашуганий у край. А навіть, навпаки, досить «просунутий», як для солідного міського. І палець до рота мені краще було не класти. Знову ж таки, з іншого боку, ніяк не прирівняєш мене однією лінійкою з сільськими хлопцями. Навіть між ними і подібними до мене пролягала пристойна соціальна прірва. Що вже говорити про «наїзних херсонських» і компанію? Їхнє ставлення до всіх інших було, принаймні в перші два курси, підкреслено зневажливим, навіть хамським, із хворобливим відчуттям якоїсь своєї переваги. Вважали основну частку решти колективу другим сортом. І ярлик всім «причепили» відповідний - «рогаті» або «роги» (мабуть, за асоціацією з типовими сільськими тваринами). А оскільки основу «бандитського» кола роти становили переважно представники з перших трьох наших навчальних груп, то, зрозуміло, наша, 428-та і сусідня, 429-та групи ніби випадали з їхнього «особливого» розкладу, теж значилися повним своїм складом у категорії конкретно «рогатих» груп. Це чітко проявлялося у всьому нашому повсякденному житті. Протиставити такій несправедливості нашого буття ми могли лише, що, на щастя, якраз і мало місце, добрий внутрішній мікроклімат і надзвичайну згуртованість нашого групового колективу.
Але хотілося б згадати про цю тему в більш ширшому сенсі. Річ у тім, що подібні соціальні прояви, які мали місце в нашому відокремленому ротному колективі, були характерні для всієї загальнодержавної політики тих часів, свідомо спрямованої саме на створення і поглиблення цієї самої прірви, антагонізму між «містом» і «селом». Була в цьому певна зацікавленість відповідних кіл правлячого офіціозу. І ці тенденції, що давно виникли в державі, культивувалися і заохочувалися повсюдно. Не могли вони оминути і наші ротні училищні, нехай і невеликі, але осередки суспільства.
Що ж до сільських хлопців, то вони зазвичай поводилися вкрай тихо, не висовуючись, стоїчно терпіли беззаконня, що панує, досить покірливо і без будь-яких «крамольних» думок серйозно давати якусь відсіч нахабам. Вони більшою мірою намагалися якнайшвидше пристосуватися, адаптуватися, в принципі, до чужих їм за своєю внутрішньою природою міських умов життя, водночас несвідомо, але наполегливо «обривали» своє коріння з колись рідним первозданним середовищем існування, яке їх виростило, тим самим гублячи, знищуючи в собі носіїв того, типово національного, що було так притаманне саме для глибинок нашої країни, незалежно від національності та місця проживання. Міське галасливе життя з його характерними особливостями для них завжди було таємницею, залишалося загадкою. Притирання до міських засад і звичаїв, тим паче загострене «чуйним» ставленням до них своїх же грізних міських поплічників, де в когось відбувалося з певними труднощами і не без деяких колізій. Однак мали місце й поодинокі протести. Один із них стався і за моєї безпосередньої участі на самому початку нашого курсантського життя.
Не скажу, що я прямо такий ідіотськи непоступливий. Можу і потерпіти до певних меж, і навіть поступитися, де це вважаю можливим, і якщо це не зачіпає моєї гідності. Але бувають моменти, коли в конкретній ситуації, що склалася, палиця перегинається дещо більше, ніж можна. І тоді я можу дещо «призвірити», незважаючи на додаткові обставини: де це відбувається, хто переді мною, і які можуть бути наслідки потім. А якщо врахувати мій частково холеричний темперамент і вкрай загострене почуття справедливості, то від мене будь-якої миті можна було очікувати чого завгодно... Якщо, звісно, сильно розпалити. Тим паче що вмінням самозахисту мене, як то кажуть, життя не обділило.
... Справа відбувалася вдень, у післяобідній час, коли в нас випадала «особиста хвилинка» в розпорядку дня, у вигляді майже однієї години вільного часу, який кожен міг використовувати на будь-яке своє задоволення, але, як правило, в якості сну. Так і називалася між нами, як і споконвіку на флоті - «адміральська» година.
Перебуваючи в милостивому настрої в рідній умивальні, стою, із задоволенням перу свої шкарпетки. Навіть зримо муркочу якийсь приємний мотивчик. Ну й одночасно думки приємні та всякі різні культивуються у свідомості. Навколо нікого - основний контингент, як зазвичай, дрімає після ситного обіду. Скоро і я увіллюся в цей найприємніший, найблаготворніший процес, ось тільки треба якнайшвидше докінчити прання клятих змінних шкарпеток, які ще вчора просили приділити їм належну увагу. І я вже практично наблизився до фінішу свого процесу, як раптом...
… В умивальню вальяжно «запливає» під два метри зростом, мавоподібно сутулуватої, але далеко не витонченої статури білявий хлопець. Це був Вадик Каплун із 425 групи. Тоді я ще не всіх із нашої роти знав поіменно. Легко ми почали ідентифікувати один одного за іменами та прізвищами тільки ближче до кінця першого року навчання. Але у фізіономіях «своїх», ротних, природно, орієнтувалися досить успішно. Він не був із когорти завзятих херсонців, але на «їхній млин воду неабияк лив» і «снаряди їм підтаскувати» при нагоді успішно допомагав.
Не кажучи ні слова, довготелесий Вадик, ставши поруч зі мною і присунувшись впритул, одним широким бічним рухом руки відтирає мене від умивальника, над яким я до нього завзято «чаклував». Я навіть спочатку сторопів від такого неприкритого нахабства. І вже наспівувати точно перестав.
- Гей, обережніше, приятелю! У чому справа?!... Тобі, що, місця не вистачає?!... Он скільки «точок» вільних!.. - я спробував «малою кров'ю» виправити ситуацію, урезонити товариша.
Але у відповідь, відкинувши мою мильницю в кутову, через дві, раковину, Вадик недбало зронив.
- Це мій умивальник, я завжди саме ним користуюся, - і він зігнувся над «моїм коритом».
- А, знаєш, мені якось глибоко насрати, де ти звик морду свою харити!.. Може, покажеш мені іменну табличку?!… Щось я тут в упор її не спостерігаю!.. - я не на жарт почав впадати в праведний гнів.
Вадик ніяк не зреагував на мої слова, мовчки продовжуючи свої мильні справи, чим сильно збудив мене, розбуркавши в мені звіра. Однак жодних дій щодо «агресора» я поки що не вживав, все ще сподіваючись на його розсудливість. З іншого боку, чітко розумів, що зараз, можливо, бійки буде не уникнути, і, ймовірно, постраждати можна чимало. Але ще я чітко усвідомлював, що поступатися цьому нахабному «говнюку» моїх душевних сил явно не вистачить. І, незважаючи на різницю у ваговій категорії та інших кондиціях, я пішов «ва-банк».
- Якщо ти в цей же момент не звільниш моє місце, боюся, мені доведеться зламати тобі ногу в місці колінного суглоба. І навіть якщо ти не даси мені цього зробити зараз, я це неодмінно зроблю пізніше. Підстережу тебе! - пильно впившись поглядом у його коліно, я це сказав настільки зловісно крижаним і дуже переконливим тоном, що й сам собі здивувався.
Після моїх останніх слів Вадик, мабуть сторопівши, стрепенувся і якось неприродно різко випростався. До нього дійшов сенс мого посилу. Побачивши, що я вже вдивляюся в зазначене мною місце, встиг помітити, як в його очах (я різко перевів свій гнівний погляд на його обличчя) в одну мить промайнули нотки страху і заклопотаності за своє здоров'я. Але, припинивши хлюпатися, він продовжив гнути свою лінію свавілля, проте вже не настільки нахабно, а, скоріше, за інерцією і наполовину з інтересу. Однак при цьому злегка відсунувся від мене (мабуть, про всяк випадок) на деяку дистанцію, ставши переді мною в загрозливу позу, впершись руками в боки і зухвало дивлячись згори донизу.
- Та ну?!... Я вже почав лякатися… І як же це виглядатиме на практиці? - усе ще продовжуючи харахоритися, виплеснув із себе він.
- А ось так! - різко випалив я.
Не знаю, звідки в мене взялося стільки агресії і вистачило імпульсу сили, але, різко відштовхнувшись від підлоги, я несподівано для мого кривдника, та й для самого себе, підстрибнувши практично до висоти його голови, на мить зависши у повітрі й поклавши при цьому корпус горизонтально, що є сили, обрушив найпотужніший удар жорстко поставленою ногою по кахельній стінці, що була поруч.
Чесно кажучи, я й сам не очікував від себе такої люто неконтрольованої прудкості. Удар припав на верхній ярус плиток. Коли я приземлився на ноги, слідом за мною з цокотом по підлозі посипалися й уламки роздробленої плитки, в яку я влучив твердою п'ятою ноги.
Вадик остовпіло втупився в порожнє місце, де зовсім недавно була «жива» плитка. Тепер, імовірно, йому стало й без додаткових пояснень зрозуміло, яким чином можна позбутися певної кількості здоров'я. І зовсім не обов'язково бути таким же потужним, як і він. Нарешті, мабуть, остаточно оговтавшись і адекватно оцінивши неабияк загострену ситуацію, він, не кажучи ні слова, просто повернувся і швидко пішов геть.
Залишившись один, я ще раз здивовано зміряв поглядом висоту свого вдалого «польоту», все ще не вірячи, що вдалося мені сотворити, і чи можливо таке... Але лякаюче зяюче порожнечею місце на стінці і шматочки кахлю від нещасної плитки, що розлетілися по приміщенню, свідчили про протилежне - таки можливо! Так-так, людські можливості іноді непояснювальні і безмежні, особливо в стресових ситуаціях.
Я підібрав осколки і кинув їх в урну, що стояла в умивальнику, підхопив свої речі і, все ще перебуваючи в «гарячому» запалі від інциденту, що стався, повільними кроками, похитуючись, невпевнено покрокував у свій кубрик. Сил у мені чомусь зовсім не залишалося. Ймовірно, вони виплеснулися під час інциденту. Доплетівшись до кубрика, я просто звалився на ліжко, забувшись мертвим сном...
Більше ні «місцеві», ні іже з ними мене жодного разу не чіпляли за весь час нашого навчання. Ну, а з Вадиком, до речі, ми надалі ніби як порозумілися, хоча до особливо теплих стосунків справа не доходила. Але на виробничій практиці після закінчення третього курсу, що проходив у нас на херсонському судноремонтному заводі, ми потрапили якимось чином разом в одну «команду». Тож спілкуватися доводилося, і досить тісно. А потім ще якось, було діло, зустрічалися проміж рейсами «на березі» у Владивостоці, вже працюючи в одному пароплавстві, і теж доволі дружелюбно. Тоді, під час практики, дуже йому кортило, Вадик якось мене запитав.
- Моріс, а що, ти б тоді на повному серйозі зламав мені коліно?
На що, задумавшись, я йому відповів.
- Вадик, якщо чесно сказати, то зараз і не знаю. Але ж ти бачив, у якому я був стані? Тож, усе можливо...
- Ну, ти мене тоді конкретно «стурбував». Я потім пробував сам повторити твій «подвиг», і, зізнаюся, не зумів дотягнутися до останнього ряду плиток, як не старався. Навіть із розгону. І це при моєму-то зрості...
- Отож. Ось і я саме про те ж... Значить не повторюється таке ніколи...
І таке буває...
Що вже казати про нас, «простих смертних», якщо наші херсонські «орли» не соромилися «котити бочку» і на старші курси. І це без року тиждень перебуваючи в стінах училища. Вічно у них траплялися якісь розбірки і «терки» з усіма підряд, без винятку... Не рахувалися навіть із випускниками-п’ятикурсниками.
Ближче до четвертого курсу «рогаті» пристрасті самі собою вщухли, народ заспокоївся, став розсудливим. Мабуть, усі подорослішали, переросли. І таке минає... Обстановка в ротному колективі помітно спрогресувалася в сприятливий бік, нормалізувалася, нібито усталилася. Серйозніше стали ставитися до навчального компонента нашого життя. Та й витрачати себе на подібні дурні «пустощі» і пристрасті вже не було азарту. Напевно, з більшою серйозністю перейнялися до свого майбутнього «хлібного» терену, мабуть, повіяло майбутнім близьким професіоналізмом, який необхідно все-таки відточувати справою, навчанням, а не всюди нестримно носитися з кулаками наперевіс.
І ось що найцікавіше в усій цій колізії. Зустрічаючись надалі з цими свого часу настільки «грізними» і зарозумілими колишніми кривдниками й опонентами, ми абсолютно не відчували до них неприязні, а сприймали їх як близьких і рідних. А інакше й бути не могло. Усі ми перебували колись у єдиній упряжці, черпали одну їжу зі спільного котла. Які вже тут могли бути образи?... Усе залишилося там, за стінами училища й Екіпажу, давним-давно… Було інше, за що можна «чіплятися» при зустрічах, більш приємне для нас. Особливо, якщо це траплялося далеко від берегів Батьківщини.
Продовження в Главі 3.5. Частина 2……..